Постанова

від 31.01.2024 по справі 916/1781/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/1781/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,

при секретарі судового засідання: Мисько І.С.,

за участю представників:

від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради Курлович О.О.,

від Приватного підприємства "ОМЕГА" участі не брали,

розглянувши апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

на рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2023, прийняте суддею Пінтеліною Т.Г., м. Одеса, повний текст складено 09.10.2023,

у справі №916/1781/23

за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

до відповідача: Приватного підприємства "ОМЕГА"

про визнання договору недійсним та виселення

ВСТАНОВИВ:

У травні 2023 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до Приватного підприємства "ОМЕГА", в якому просив визнати недійсним договір оренди №12-к/09 від 19.05.2009, укладений між Відділом освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради та Приватним підприємством "ОМЕГА", а також виселити відповідача з нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 26 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, Люстдорфська дорога, 25, на користь позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані незаконністю оспорюваного договору, яким передбачено надання в оренду відповідачу вищенаведеного приміщення Комунального позашкільного навчального закладу "Одеський центр дитячої та юнацької творчості "Еврика" під розміщення ремонту одягу, прийому у хімчистку та ремонту електрообладнання, оскільки в силу вимог законодавства майно комунальних закладів освіти не може бути передано у користування для діяльності, не пов`язаної з освітнім процесом.

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 05.05.2023 відкрито провадження у справі №916/1781/23.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 26.09.2023 у справі №916/1781/23 (суддя Пінтеліна Т.Г.) у задоволенні позову відмовлено повністю; судові витрати покладено на Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

Судове рішення мотивоване недоведеністю позивачем факту порушення Приватним підприємством "ОМЕГА" вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Закону України "Про освіту", у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання оспорюваного договору недійсним, тим більше, що з дати укладення вказаного договору оренди і до дати подання позову у цій справі минуло більше 14 років. Водночас, з огляду на відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання договору недійсним, місцевий господарський суд зазначив про те, що похідна від неї вимога про виселення відповідача також не підлягає задоволенню.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2023 у справі №916/1781/23 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на тому, що оспорюваний договір оренди №12-к/09 від 19.05.2009 укладений з порушенням вимог чинного на час його укладення законодавства про освіту, у зв`язку з чим останній має бути визнаний недійсним, а відповідач, в свою чергу, підлягає виселенню з орендованого приміщення. Крім того, апелянт зазначає про те, що ним не був пропущений строк позовної давності для звернення з позовом у даній справі, адже вказаний позов, маючи на меті усунення перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та/або користування належний йому майном, фактично виступає негаторним позовом, до якого позовна давність не застосовується, відтак останній може бути поданий протягом всього часу існування відповідного правопорушення.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 20.11.2023 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження, а також встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 05.12.2023.

В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.12.2023 вирішено розглянути апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2023 у справі №916/1781/23 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, та призначено дану справу до розгляду на 31.01.2024 о 10:00.

У судовому засіданні 31.01.2024 представник Департаменту комунальної власності Одеської міської ради апеляційну скаргу підтримала; представник Приватного підприємства "ОМЕГА" участі не брав, хоча був належним чином сповіщений про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи.

Приватне підприємство "ОМЕГА" своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалося, відзив на апеляційну скаргу не надало, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення представника апелянта, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

З матеріалів справи вбачається, що територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності належать нежитлові приміщення загальною площею 630,1 кв.м, розташовані за адресою: м. Одеса, Люстдорфська дорога, буд. 25, прим. 101, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №88648197 від 01.06.2017.

19.05.2009 між Відділом освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради ("Орендодавець") та Приватним підприємством "ОМЕГА" ("Орендар") укладено договір оренди нежилого приміщення №12-к/09 (далі договір №12-к/09 від 19.05.2009), за умовами пункту 1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне постійне користування приміщення у ЦДЮТ "Евріка" загальною площею 25,74 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 25 ("об`єкт оренди").

Згідно з пунктом 1.2 договору №12-к/09 від 19.05.2009 передача в оренду об`єкта, зазначеного у пункті 1.1 цього договору, здійснюється на підставі Цивільного та Господарського кодексів України, Закону України "Про оренду державного та комунального майна", протоколу засідання комісії з проведення конкурсів на право укладання договору оренди будівель (споруд, приміщень), які є комунальною власністю, що відбулося 15.05.2009, затвердженого головою комісії з проведення конкурсів на право укладання договору оренди будівель (споруд, приміщень), які є комунальною власністю, та наказу "Про результати конкурсу на право укладання договорів оренди об`єктів комунальної власності" №240 від 15.05.2009.

В силу пункту 1.3 договору №12-к/09 від 19.05.2009 термін дії даного договору оренди з 19.05.2009 до 18.05.2010.

У пункті 2.1 договору №12-к/09 від 19.05.2009 узгоджено, що орендна плата визначається на підставі статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України 04.10.1995 зі змінами та доповненнями; рішень Одеської міської ради та Виконкому Одеської міської ради, протоколу засідання комісії з проведення конкурсів на право укладання договору оренди будівель (споруд, приміщень), які є комунальною власністю м. Одеси від 17.04.2009.

За орендоване приміщення Орендар зобов`язується сплачувати орендну плату відповідно до розрахунку, приведеного у додатку 1 до договору, що становить за перший, після підписання договору оренди, місяць 840,28 грн (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України. Податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства. Орендар зобов`язаний вносити орендну плату щомісячно до 25 числа поточного місяця незалежно від результатів його господарської діяльності (пункти 2.2, 2.3 договору №12-к/09 від 19.05.2009).

Пунктом 2.4 договору №12-к/09 від 19.05.2009 передбачено, що розмір орендної плати змінюється у випадках зміни методики її розрахунку, цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України та рішеннями міської ради, що набрали чинності, в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до пункту 3.2 договору №12-к/09 від 19.05.2009 Орендодавець має право контролювати стан, напрямки та ефективність використання приміщень, переданих в оренду.

В силу пункту 3.4 договору №12-к/09 від 19.05.2009 Орендодавець зобов`язується передати Орендарю в оренду нежиле приміщення згідно з пунктом 1.1 цього договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами.

Згідно з пунктом 4.1 договору №12-к/09 від 19.05.2009 вказані у пункті 1.1 цього договору приміщення Орендодавцем передаються Орендарю виключно під розміщення ремонту одягу, прийом у хімчистку та магазин непродовольчих товарів.

Після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання Орендар зобов`язаний у 15-денний термін передати Орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду, та відшкодувати Орендодавцю збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди (пункт 4.7 договору №12-к/09 від 19.05.2009).

Положеннями пункту 7.1 договору №12-к/09 від 19.05.2009 визначено, що питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства України.

За умовами пункту 7.5 договору №12-к/09 від 19.05.2009 зміна або розірвання договору можуть мати місце за погодженням сторін. Зміни та доповнення, що вносяться до договору, розглядаються сторонами протягом 20 днів і вносяться у тій самій формі, в якій укладено цей договір.

Відповідно до пункту 7.11 договору №12-к/09 від 19.05.2009 дія договору оренди припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; продажу об`єкта оренда за участю Орендаря; загибелі об`єкта оренди; достроково за згодою сторін або рішенням господарського суду; банкрутства або ліквідації Орендаря; в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

У пунктах 7.13, 7.14 договору №12-к/09 від 19.05.2009 зазначено, що вступ Орендаря у користування приміщеннями настає одночасно з підписанням акта приймання-передачі вказаних приміщень. Передача приміщень в оренду не означає передачу Орендарю права власності на це приміщення. Власником об`єкта оренди залишається територіальна громада міста Одеси.

Цей договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами (пункт 7.17 договору №12-к/09 від 19.05.2009).

На виконання умов вищезазначеного договору 19.05.2009 між відповідною комісією у складі представників Центру дитячої та юнацької творчості "Евріка", Відділом освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради та Приватним підприємством "ОМЕГА" підписано та скріплено печатками акт приймання-передачі майна до договору оренди №12-к/09 від 19.05.2009, з якого вбачається, що Орендареві передано приміщення в ЦДЮТ "Евріка" за адресою: м. Одеса, Люстдорфська дорога, 25 з метою розміщення магазину непродовольчих товарів, побутового пункту ремонту одягу та прийому в хімчистку. При передачі майна комісією встановлено, що приміщення придатне до експлуатації за призначенням.

В подальшому до договору №12-к/09 від 19.05.2009 було укладено низку додаткових угод та додаткових договорів, а саме:

-додаткову угоду б/н від 16.04.2010, якою змінено розмір орендної плати за місяць та продовжено строк дії договору оренди до 18.05.2011;

-додаткову угоду б/н та б/д, в якій узгоджено зміну розміру орендної плати за місяць і пролонговано договір оренди до 31.05.2012;

-додаткову угоду б/н від 01.03.2012, відповідно до якої змінено назву закладу системи освіти, в якому розміщене об`єкт оренди, на КПНЗ ОЦДЮТ "Еврика"; змінено розмір орендної плати за місяць; продовжено строк дії договору оренди до 31.05.2013, а також змінено профіль використання орендованого майна з 01.03.2012 на розміщення ремонту одягу, прийому у хімчистку та ремонту електрообладнання;

-додаткову угоду б/н від 12.06.2013, згідно з якою змінено розмір орендної плати за місяць та продовжено строк дії договору оренди до 31.05.2014;

-додаткову угоду б/н від 14.10.2013, в якій передбачено обов`язок Орендаря вносити крім орендної плати додатково відшкодування комунальних послуг та ПЕВ;

-додаткову угоду №6 від 28.05.2014 щодо зміни розміру орендної плати за місяць та пролонгації договору оренди до 31.05.2015;

-додаткову угоду №7 від 17.04.2015, якою змінено розмір орендної плати за місяць та продовжено строк дії договору оренди до 31.05.2016;

-додаткову угоду №8 від 12.05.2016 стосовно зміни розміру орендної плати за місяць та пролонгації договору оренди до 31.05.2017;

-додатковий договір №1 від 03.01.2017, яким передбачено зміну назви Орендодавця у преамбулі та розділі "Місцезнаходження сторін" договору з Відділу освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради на Комунальну установу "Центр фінансування та господарської діяльності закладів та установ системи освіти Київського району м. Одеси";

-додатковий договір №2 від 10.06.2017, в якому, зокрема, узгоджено викладення у новій редакції абзацу 1 підпункту 1.1 договору №12-к/09 від 19.05.2009, а саме: "Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне постійне користування приміщення в КПНЗ ОЦДЮТ "Еврика" площею 26 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 25"; доповнення підпункту 1.1 вказаного договору оренди наступним положенням: "Характеристика об`єкта оренди наводиться у технічному паспорті, виданому КП" БТІ" Одеської міської ради від 08.06.2016"; зміну розміру орендної плати за місяць і пролонговано договір оренди до 31.05.2018;

-додатковий договір №3 від 05.01.2018, на підставі якого сторони, керуючись рішенням Одеської міської ради №1962-VII від 26.04.2017 "Про визнання таким, що втратило чинність, рішення Одеської міської рад від 27.06.2006 року №56-V "Про впорядкування роботи виконавчих органів Одеської міської ради з виконання функцій орендодавця нежилих приміщень, що знаходяться в комунальній власності територіальної громади м. Одеси", рішенням Одеської міської ради №2284-VII від 26.07.2017 "Про визначення органу, уповноваженого управляти майном, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси", та на підставі акту приймання-передачі приміщення від 05.01.2018, узгодили зміну назви Орендодавця у преамбулі та розділі "Місцезнаходження сторін" договору оренди на "Департамент комунальної власності Одеської міської ради";

-додатковий договір №4 від 16.04.2018, відповідно до якого змінено розмір орендної плати за місяць та продовжено строк дії договору оренди до 16.03.2021;

-додатковий договір №5 від 12.12.2019 щодо зміни розміру орендної плати за місяць та пролонгації договору оренди до 12.11.2022.

03.03.2023 комісією у складі працівників позивача було проведено обстеження нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 26 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 25 (балансоутримувач КПНЗ Одеський ЦДЮТ "Еврика"), що орендується Приватним підприємством "ОМЕГА" за договором №12-к/09 від 19.05.2009 строком до 12.11.2022, за результатами якого у відповідному акті обстеження б/н від 03.03.2023, затвердженого заступником директора Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, зафіксовано, що об`єкт оренди розташований на першому поверсі п`ятиповерхової фасадної будівлі; окремий вхід здійснюється з Люстдорфської дороги; приміщення Орендарем використовується для розміщення ремонту одягу, хімчистки та реставрації подушок, що є порушенням Закону України "Про освіту". Додатком до даного акту є матеріали фотофіксації.

Предметом спору у даній справі є вимоги позивача про визнання недійсним укладеного між сторонами договору №12-к/09 від 19.05.2009, а також про виселення відповідача з нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 26 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, Люстдорфська дорога, 25, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд послався на недоведеність позивачем наявності правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним та, як наслідок, для виселення відповідача з орендованих ним на підставі вищенаведеного договору приміщень.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду вважає правильним висновок Господарського суду Одеської області щодо відмови у задоволенні позову, проте не погоджується з наведеним судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні обґрунтуванням підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Згідно з частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

В силу статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів.

Підстави недійсності правочину встановлені статтею 215 Цивільного кодексу України.

За умовами частин першої, третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Цивільний кодекс України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Саме така правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постанові від 27.11.2018 у справі №905/1227/17.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочин.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).

В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №12-к/09 від 19.05.2009 є договором найму (оренди) комунального майна.

Згідно з частиною першою статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

В силу частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

На момент укладення оспорюваного договору організаційні та майнові відносини, що виникають у зв`язку з орендою державного та комунального майна, були врегульовані Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992.

Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності (частина перша статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

Відповідно до частини другої статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не можуть бути об`єктами оренди, зокрема, об`єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (крім пам`яток культурної спадщини), а також об`єкти, включені до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", які випускають підакцизну продукцію, крім цілісних майнових комплексів, які випускають підакцизну продукцію, переданих в оренду до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 29.06.2004.

За умовами частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) приватизації не підлягають об`єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Загальнодержавне значення мають, зокрема, об`єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей: об`єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

Статтею 2 Закону України "Про освіту" №1060-ХІІ від 23.05.1991 (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору; далі Закон України "Про освіту") унормовано, що завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Згідно з частиною другою статті 18 Закону України "Про освіту" навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

В силу статті 28 Закону України "Про освіту" система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту (стаття 29 Закону України "Про освіту").

У статті 38 Закону України "Про освіту" зазначено, що позашкільна освіта та виховання є частиною структури освіти і спрямовуються на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні. Позашкільна освіта та виховання здійснюються навчальними закладами, сім`єю, трудовими колективами, громадськими організаціями, товариствами, фондами і ґрунтуються на принципі добровільності вибору типів закладів, видів діяльності. Держава забезпечує умови для одержання учнями і молоддю позашкільної освіти.

Положеннями статті 39 Закону України "Про освіту" визначено, що до позашкільних навчальних закладів належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади. Для здійснення навчально-виховної роботи позашкільним навчальним закладам надаються спортивні об`єкти, культурні, оздоровчі та інші заклади безкоштовно та на пільгових умовах. Порядок їх надання визначається місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Приписами частини першої статті 63 Закону України "Про освіту" передбачено, що матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Отже, зі змісту вказаної норми вбачається, що об`єкт освіти це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі №906/164/17, а також у постановах Верховного Суду від 25.07.2018 у справі №906/143/17 та від 10.10.2018 у справі №917/1934/17.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 61 Закону України "Про освіту" фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Згідно з частиною п`ятою статті 63 Закону України "Про освіту" об`єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України №63 від 14.08.2001, передбачено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

Таким чином, виходячи зі змісту вищенаведених правових положень, як додаткові джерела фінансування навчальних закладів законом передбачається можливість залучати, у тому числі, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання, проте надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Саме така стала правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 16.02.2022 у справі №922/1768/21, від 14.04.2021 у справі №917/782/20 та від 02.09.2020 у справі №913/589/18 тощо.

Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог чинного законодавства визначено обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (у тому числі і на умовах оренди), при цьому невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти (постанова Верховного Суду від 14.04.2021 у справі №917/782/20).

Як вбачається зі змісту пункту 4.1 оспорюваного договору №12-к/09 від 19.05.2009, об`єкт оренди нежитлове приміщення у Комунальному позашкільному навчальному закладі "Одеський центр дитячої та юнацької творчості "Еврика" загальною площею 26 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, буд. 25, було передане у користування орендарю Приватному підприємству "ОМЕГА" виключно під розміщення ремонту одягу, прийом у хімчистку та магазин непродовольчих товарів, а в подальшому додатковою угодою б/н від 01.03.2012 було змінено профіль використання орендованого майна з 01.03.2012 на розміщення ремонту одягу, прийому у хімчистку та ремонту електрообладнання.

З огляду на викладене, беручи до уваги той факт, що орендоване відповідачем на підставі оспорюваного договору приміщення належить до об`єктів освіти, у зв`язку з чим відповідно до приписів чинного законодавства (зокрема, частини п`ятої статті 63 Закону України "Про освіту") не може використовуватися не за призначенням, натомість може бути передане у користування виключно для здійснення діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що нежитлове приміщення загальною площею 26 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, буд. 25, всупереч прямої заборони було надано відповідачу в оренду для провадження останнім діяльності, не пов`язаної з навчально-виховним процесом Комунального позашкільного навчального закладу "Одеський центр дитячої та юнацької творчості "Еврика".

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Колегія суддів наголошує на тому, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що у матеріалах справи відсутні та відповідачем до місцевого господарського суду не подано жодного доказу на підтвердження використання Приватним підприємством "ОМЕГА" орендованого на підставі договору №12-к/09 від 19.05.2009 нежитлового приміщення у діяльності, пов`язаній з навчально-виховним процесом Комунального позашкільного навчального закладу "Одеський центр дитячої та юнацької творчості "Еврика".

За таких обставин, колегія суддів наголошує на тому, що оспорюваний договір №12-к/09 від 19.05.2009 укладений з порушенням вимог чинного на час його укладення законодавства про освіту, у зв`язку з чим позовна вимога Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про визнання вказаного договору недійсним є обґрунтованою.

Зазначене безпідставно залишилось поза увагою Господарського суду Одеської області, який в обґрунтування мотивів для відмови у задоволенні позовної вимог про визнання договору №12-к/09 від 19.05.2009 недійсним послався на недоведеність позивачем факту недотримання під час укладення оспорюваного договору вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Закону України "Про освіту".

При цьому колегія суддів вбачає, що під час розгляду даної справи судом першої інстанції Приватним підприємством "ОМЕГА" було подано заяву б/н від 21.07.2023 (вх.№24816/23 від 21.07.2023) про застосування до позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради наслідків спливу строку позовної давності.

Відповідно до статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з приписами частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За змістом цієї норми, положення якої сформульовано із застосуванням слова "лише" (аналог "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується. Тобто цією нормою встановлені суб`єктивні межі застосування позовної давності, а саме: передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв`язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні. При цьому норма частини третьої статті 267 Цивільного кодексу України поширюється як на загальну, так і спеціальну позовну давність

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише з наявністю про це заяви сторони. При цьому суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Саме така правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 19.09.2018 у справі №906/373/17.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року", наголошує, що "позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою №14902/04 у справі Відкритого акціонерного товариства "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

За умовами частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності встановлення судом факту доведеності порушення права особи, яка звернулися до суду з позовом.

Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Однак, правила про позовну давність відповідно до статті 267 вказаного Кодексу мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв`язку з необґрунтованістю самої вимоги.

У постанові Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 зазначено, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Відповідно до частини першої статті 261 вказаного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, загальне правило про початок перебігу позовної давності, яке міститься у статті 261 Цивільного кодексу України, встановлює три можливі варіанти:

-коли особа довідалася про порушення свого права;

-коли особа могла довідатися про порушення свого права;

-коли особа довідалася про порушника свого права.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливим є також і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Саме такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 20.11.2018 у справі №907/50/16.

Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав.

Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02.04.2019 у справі №908/6214/14.

Колегія суддів вбачає, що 19.05.2009 оспорюваний договір був укладений між Приватним підприємством "ОМЕГА", як орендарем, та Відділом освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради, як орендодавцем.

Відповідно до рішення Одеської міської ради №1962-VII від 26.04.2017 "Про визнання таким, що втратило чинність, рішення Одеської міської рад від 27.06.2006 року №56-V "Про впорядкування роботи виконавчих органів Одеської міської ради з виконання функцій орендодавця нежилих приміщень, що знаходяться в комунальній власності територіальної громади м. Одеси", відповідно до статей 25, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" з метою приведення відносин щодо використання об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси у відповідність до вимог чинного законодавства України вирішено визнати таким, що втратило чинність, рішення Одеської міської ради №56-V від 27.06.2006 "Про впорядкування роботи виконавчих органів Одеської міської ради з виконання функцій орендодавця нежилих приміщень, що знаходяться в комунальній власності територіальної громади м. Одеси".

В подальшому рішенням Одеської міської ради №2284-VII від 26.07.2017 "Про визначення органу, уповноваженого управляти майном, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси" визначено, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради є органом, уповноваженим управляти майном комунальної власності територіальної громади міста Одеси, та виступає орендодавцем щодо цілісних майнових комплексів комунальних підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, за виключенням нерухомого майна, повноваження з управління яким передано іншим виконавчим органам Одеської міської ради.

З огляду на викладене, 05.01.2018 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Приватним підприємством "ОМЕГА" було укладено додатковий договір №3 про внесення змін до договору №12-к/09 від 19.05.2009, на підставі якого сторони, керуючись вищенаведеними рішеннями Одеської міської ради узгодили зміну назви орендодавця у преамбулі та розділі "Місцезнаходження сторін" договору оренди на "Департамент комунальної власності Одеської міської ради".

Отже, Департамент комунальної власності Одеської міської ради, будучи органом, уповноваженим управляти майном комунальної власності територіальної громади міста Одеси, є правонаступником прав/обов`язків Відділу освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради за оспорюваним договором №12-к/09 від 19.05.2009 та, як наслідок, виступає орендодавцем нежитлового приміщення у Комунальному позашкільному навчальному закладі "Одеський центр дитячої та юнацької творчості "Еврика" загальною площею 26 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, Люстдорфська дорога, буд. 25, у зв`язку з чим саме з моменту укладення оспорюваного договору (19.05.2009) орендодавець мав бути обізнаним із положеннями та змістом такого договору (у тому числі зі змістом пунктів 1.1 та 4.1 договору), між тим з позовом у даній справі департамент звернувся лише 01.05.2023.

Враховуючи наведене вище, апеляційний господарський суд зауважує на тому, що перебіг трирічного строку позовної давності за вимогою про визнання недійсним договору №12-к/09 від 19.05.2009 розпочався з дня укладення вказаного договору, тобто з 19.05.2009, а тому на момент звернення до суду з позовом у даній справі (01.05.2023) був пропущений.

Посилання апелянта на неможливість застосування до позовних вимог у даній справі строку позовної давності у зв`язку з тим, що позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, яке обґрунтоване посиланням на постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.08.2021 у справі №910/20607/17, колегією суддів оцінюються критично, оскільки правовідносини у цій справі та у справі №910/20607/17 не є подібними. Зокрема, позивачем у справі №910/20607/17 виступала особа, яка була не стороною оспорюваного правочину, а третьою особою власником майна, внаслідок чого суд дійшов висновку про те, що позов про визнання недійним договору іпотеки, зняття заборони відчуження та припинення обтяження є негаторним, що, в свою чергу, зумовило застосування до спірних правовідносин положень статті 391 Цивільного кодексу України і, як наслідок, незастосування строку позовної давності. Водночас у даній справі позивачем виступає сторона оспорюваного договору оренди орендодавець, з огляду на що, на відповідні договірні правовідносини поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Висновок Південно-західного апеляційного господарського суду про те, що до позовних вимог про визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення об`єкта освіти та звільнення вказаного приміщення застосовується загальний трирічний строк позовної давності повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 16.02.2022 у справі №922/1768/21.

Суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності, тому дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правило, це відбувається за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити і від інших учасників судового процесу.

Саме така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 09.04.2019 у справі №5023/2877/12.

Колегія суддів зауважує на тому, що питання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності для звернення з позовом у даній справі Департаментом комунальної власності Одеської міської ради не порушувалося та, відповідно, жодних причин пропуску цього строку позивачем наведено не було. Більше того, правова позиція позивача ґрунтується виключно на тому, що строк позовної давності до позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, заявлених у даній справі, взагалі не застосовується.

З огляду на викладене, враховуючи те, що позовну заяву у даній справі Департаментом комунальної власності Одеської міської ради подано зі спливом строку позовної давності та позивач не надав до суду належних і допустимих у розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказів, які б свідчили про наявність поважних причин пропуску вказаного строку (позивачем заперечувався пропуск ним строку позовної давності, тому клопотання про визнання поважними причин його пропуску не заявлялось), Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про необхідність застосування наслідків спливу строку позовної давності та, як наслідок, відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору №12-к/09 від 19.05.2009, а також похідної від неї вимоги про виселення.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

За умовами статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Отже, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2023 у справі №916/1781/23 не повністю відповідає вказаним вище вимогам у зв`язку з неправильним застосуванням судом першої інстанції норм матеріального права, а тому підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2023 у справі №916/1781/23 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2023 у справі №916/1781/23 залишити без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 05.02.2024.

Головуючий суддя С.В. Таран

Суддя К.В. Богатир

Суддя Л.В. Поліщук