Постанова

від 11.10.2023 по справі 753/11525/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження № 22-ц/824/4656/2023

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2023 року м. Київ

Справа № 753/11525/19

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Немировської О.В., Рейнарт І.М.

за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року, ухвалене у складі судді Трусової Т.О.,

у справі за позовомОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Гравіс Сервіс Груп», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкобит Станіслав Олександрович, Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання недійсним та скасування рішення загальних зборів та акту приймання-передачі майна, скасування рішень та записів про право власності, витребування майна у спільну власність сторін, поділ майна,

встановив:

У червні 2019 року позивач ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1 (колишнього чоловіка, відповідач 1) та ОСОБА_1 (батька колишнього чоловіка, відповідач 2) та ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» про визнання об`єктом спільної сумісної власності подружжя квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , визнання недійсним та скасування рішення загальних зборів ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» в частині формування статутного капіталу за рахунок майнового внеску - вищевказаної квартири, та акту приймання-передачі майна, скасування рішень та записів про право власності ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» та відповідача 2 на вищевказану квартиру, витребування квартири у спільну власність позивача та відповідача 1, поділ квартири в рівних частках.

На обґрунтування позову вказала, що спірна квартира була набута нею та відповідачем 1 ОСОБА_1 під час їх шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя і незаконно, без її згоди, передана відповідачем 1 ОСОБА_1 як внесок до статутного капіталу ТОВ «Гравіс Сервіс Груп», а в подальшому відчужена на користь відповідача 2 ОСОБА_1 , який є батьком відповідача 1 ОСОБА_1 .

Вимоги позову мотивовані тим, що позивач як законний володілець спірної квартири, яка вибула з її володіння у незаконний спосіб та не з її волі, має право на захист свого права шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним правочин між ОСОБА_1 та ТОВ «Гравіс Сервіс Груп», оформлений актом приймання-передачі майна в статутний капітал ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» від 28 лютого 2017 року, щодо передачі ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» у якості вкладу до статутного капіталу квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 681707580000).

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на частину квартири АДРЕСА_2 загальною площею 95 кв.м., житловою площею 52,9 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 681707580000).

Витребувано частину квартири АДРЕСА_2 , у ОСОБА_1 на користь власника - ОСОБА_2 .

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на частину квартири АДРЕСА_2 , здійснену державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легкобитом С.О. 20 липня 2017 року (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 36237382; номер запису про право власності: 21486356).

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, неправильне встановлення обставин, які мають значення, для справи, внаслідок неправильного їх дослідження, та оцінки.

В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що позивачем заявлені вимоги без зазначення правових підстав поновлення прав позивача за заявленим способом захисту. В тому числі позивачем не враховано обставин позовних вимог про витребування майна на користь відповідача - 1.

При цьому, зміст позовних вимог не викладено з зазначенням доказів що підтверджують обставини вказані в позові, з посиланням на способи захисту.

В поданій позовній заяві не викладені обставини, якими позивач обґрунтовує своє право вимоги відповідно до норм матеріального права, а тому не визначено характер позову та не окреслено його предмет, який би характеризував те, на що спрямований позов, тобто, які саме права позивача порушені відповідачами, який характер мають правовідносини, що виникли між сторонами з приводу даного спору, якими правовими нормами вони регулюються та яким чином передбачені шляхи їх поновлення.

Однак, вказані обставини залишені судом поза увагою, не досліджені та не описані.

Вказує, що квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 95 кв.м., житловою площею 52,9 кв.м., у відповідності до протоколу загальних зборів та акту приймання-передачі майна в статутний капітал, було внесено до статутного капіталу ТОВ «Гравіс Сервіс Груп».

Таким чином майно перейшло у власність товариства.

Проте, відповідно до норм ст. 113, 115 ЦК України, ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», майно, грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску.

Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Такі правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 07.05.2019 року справа № 490/1408/15-ц, від 03.06.2015 справа № 6-38цс15; від 02.10.2013 року справі № 6-79цс13; у від 03.07.2013 року по справа № 6-61 цс13.

Таким чином, позивачем обрано незрозумілий спосіб захисту, порушеного на думку позивача права, не визначено предмет доказування. Однак, вказані обставини залишені судом поза увагою, не досліджені та не описані.

У відзиві на апеляційну скаргу Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вказує про те, що департамент, будучи структурним підрозділом органу місцевого самоврядування позбавлений повноважень щодо надання правової оцінки реєстраційним діям, вчиненим іншими суб`єктами реєстрації.

Зазначає, що відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції від 12.05.22), відомості щодо речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягаю скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстри набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться порядку, визначеному цим Законом, крім випадку скасування рішення держав реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до с 37 цього Закону.

Отже, скасування запису про проведену державну реєстрацію права вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації за процедурою, визначеною у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», адже виконанню підлягають виключно судові рішення: про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень; про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких про: державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. (Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду, від 03.09.2020 у справі No 914/1201/19, від 20.08.2020 у справі No 916/2464/19, від 14.07.2020 у справі No 910/8387/19).

Звертає увагу, на судову практику у сфері державної реєстрації прав на нерухоме майно, а саме - постанову Великої Палати Верховного Суду від 21.12.22 у справі №914/2350/18 (914/608/20), відповідно до висновків якої, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 (апелянта) - ОСОБА_3 підтримав апеляційну скаргу та просив задовольнити, скасувати рішення суду та відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 вважав доводи апеляційної скарги безпідставними та необґрунтованими, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, будучи повідомленими про день та час розгляду справи у встановленому законом порядку, про причини своєї неявки суд не повідомили, а тому колегія суддів вважала можливим розглянути справу за їх відсутності відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, з 05 травня 2012 року відповідач ОСОБА_1 , 1985 року народження, та позивач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 07 березня 2018 (т. 1 а.с. 18, 20).

В період шлюбу сторони набули у власність трикімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 95 кв.м., жилою площею 52,9 кв.м., зареєстровану за відповідачем 1 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 , виданого 16.07.2015, видавник: Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 681707580000 (т. 1 а.с. 15-16).

22 лютого 2017 відбулися загальні збори учасників ТОВ «Гравіс Сервіс Груп», на яких були прийняті рішення про створення цього товариства та визначення його місцезнаходження, визначення його єдиним учасником (засновником) ОСОБА_1 , (відповідача 1), формування статутного капіталу в розмірі 862 500 грн. за рахунок майнового внеску - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , затвердження статуту та призначення ОСОБА_5 на посаду директора (т. 1 а.с. 184).

22 червня 2017 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкобит С. О., виконуючи функції державного реєстратора, зареєстрував право власності на спірну квартиру за ТОВ «Гравіс Сервіс Груп», індексний номер рішення: 35884258 (т. 1 а.с. 199).

Згідно з внесеними до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостями, підставою для проведення цієї реєстраційної дії є : акт приймання-передачі майна в статутний капітал ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» від 28.02.2017, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ситницькою Т.О. за реєстровими номерами 138, 139 (т. 1 а.с. 205); протокол загальних зборів ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» № 1 від 22.06.2017; статут ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» (т. 1 а.с. 178 - 183); витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, серія та номер: 40742779, виданий 16.07.2015, видавник: Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві (т. 1 а.с. 192).

Рішенням загальних зборів ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» від 17 липня 2017 директору товариства ОСОБА_5 надано дозвіл на відчуження спірної квартири за суму, не менше 862 500 грн., шляхом укладення відповідного договору купівлі-продажу нерухомого майна (т. 1 а.с. 185).

20 липня 2017 між ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» як продавцем та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, (відповідачем 2) як покупцем укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, відповідно до умов якого її продаж здійснено за 862 500 грн (т. 1 а.с. 207-208).

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, (відповідача 2) на спірне майно зареєстроване за рішенням державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Легкобита С. О. від 20.07.2017, індексний номер рішення: 36237382 (т. 1 а.с. 15).

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що встановлено факт набуття спірної квартири у період зареєстрованого шлюбу сторін (позивача та відповідача 1) та відсутність доказів, які б спростовували поширення на неї правового режиму спільного сумісного майна, ця квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Сторони не посилались на наявність між ними домовленості або шлюбного договору, які б визначали нерівність їх часток у спільному сумісному майні подружжя, а тому слід виходити з того, що частки подружжя у праві спільної сумісної власності на спірну квартиру є рівними.

В період зареєстрованого шлюбу сторін (позивача та відповідача 1) відповідач 1 створив ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» та сформував статутний капітал цього товариства за рахунок спільного майна, при цьому згоди на відчуження квартири позивач не надавала, що ніким не оспорюється.

В результаті дій відповідача - 1 ОСОБА_1 , 1985 р.н., по передачі спірного майна як вкладу до статутного капіталу ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» без нотаріально посвідченої згоди позивача, частина цієї квартири неправомірно вибула з власності позивача, яка набула право на це майно в силу презумпції спільності майна подружжя, а відтак є очевидним факт порушення її суб`єктивного матеріального права, на захист якого подано цей позов.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що погоджені дії товариства та його учасника з прийняття-передачі майна до статутного капіталу товариства, які оформлюються відповідним актом, спрямовані на припинення у учасника товариства прав і обов`язків власника такого майна і одночасне набуття таких прав і обов`язків у господарського товариства, тому наявні підстави вважати, що передача майна до статутного капіталу господарського товариства є правочином, який може бути визнаний недійсним за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема, на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону.

Вчиняючи правочин щодо прийняття спірного майна до статутного капіталу господарське товариство в особі його єдиного учасника ОСОБА_1 (відповідача 1) діяло явно недобросовісно, оскільки останньому було достовірно відомо про правовий статус квартири як об`єкта права спільної сумісної власності подружжя та відсутність згоди позивача на її відчуження.

За встановлених обставин визнання недійсним правочину між ОСОБА_1 (відповідачем 1) та ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» щодо передачі товариству у якості вкладу до статутного капіталу спірної квартири, який був оформлений актом приймання-передачі майна, суд визнав правомірним і адекватним способом захисту майнового права позивача, що відповідає його змісту, характеру порушення та спричиненим цивільним правопорушенням наслідкам.

За обставинами справи установлено недійсність правочину, на підставі якого спірне майно вибуло з власності позивача та відповідача 1, а відтак вказаний правочин не створив юридичних наслідків у виді переходу прав володіння, користування і розпорядження цим майном до ТОВ «Гравіс Сервіс Груп».

У подальшому ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» за відплатним договором купівлі-продажу відчужило спірне майно батьку відповідача 1 - відповідачу 2, однак таке відчуження також не є законним, адже товариство не володіло необхідним обсягом повноважень щодо такого майна і не мало права на його відчуження.

Установлена судом послідовність подій по переходу права власності на спірне майно спочатку до господарського товариства, єдиним учасником є відповідач 1, а в подальшому до його батька - відповідача 2, свідчить про недобросовісність дій усіх відповідачів та їх спільний намір приховати майно від поділу.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач 2 - ОСОБА_1 , 1961 р.н., володіє спірною квартирою незаконно, без відповідної правової підстави, однак ураховуючи, що відповідач 1 вимоги про витребування майна не заявив, суд вбачав підстави для витребування з чужого незаконного володіння лише тієї частини майна, яке виділяється позивачу в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя. З огляду на недійсність правочину, на підставі якого частина спірної квартири вибула з власності позивача, та її витребування з незаконного володіння відповідача 2, право власності останнього підлягає припиненню зі скасуванням державної реєстрації цього права.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають обставинам справи, наявним у матеріалах справи доказам, нормам матеріального та процесуального права.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

За змістом статті 113 ЦК України та статті 1 Закону України «Про господарські товариства» товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.

Згідно зі статтею 115 ЦК України та статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду України у постановах: від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15; Верховного Суду у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15-ц, у постанові від 26 січня 2022 року у справі № 522/8510/18-ц, у постанові від 07 травня 2019 року у справі № 490/1408/15 , грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання. Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Доводи апеляційної скарги відповідача-1 ОСОБА_1 зводяться до того, що судом першої інстанції не було застосовано зазначені правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких позивач має право лише на компенсацію половини вартості квартири, що була внесена її чоловіком в якості статутного капіталу ТОВ «Гравіс Сервіс Груп».

Проте колегія суддів відхиляє зазначені доводи апеляційної скарги відповідача, оскільки фактичні обставини даної справи відрізняються від фактичних обставин вищевказаних справ, адже у даному випадку:

- вчиняючи правочин щодо прийняття спірного майна до статутного капіталу господарське товариство в особі його єдиного учасника ОСОБА_1 , 1985 р.н., діяло явно недобросовісно, оскільки відповідачу -1 було достовірно відомо про правовий статус квартири як об`єкта права спільної сумісної власності подружжя та відсутність нотаріально посвідченої згоди позивача на її відчуження;

- зареєструвавши 22 червня 2017 року право власності на спірну квартиру за ТОВ «Гравіс Сервіс Груп», від імені якого діяв його директор ОСОБА_5 , 30 червня 2017 року учасник товариства ОСОБА_1 вибув зі складу учасників товариства, а єдиним його учасником став директор товариства ОСОБА_5 , у зв`язку з чим 30 червня 2017 року були внесені зміни до статуту;

- в свою чергу господарське товариство вчинило негайні дії по відчуженню набутої у власність квартири на користь батька попереднього єдиного учасника товариства ОСОБА_1 - ОСОБА_1 , 1961 р.н., здійснивши продаж квартири протягом одного місяця з моменту реєстрації права власності на спірну квартиру за товариством;

- внаслідок вчинення зазначених правочинів відповідачем ОСОБА_1 , 1985 р.н., спірна квартира стала власністю його батька ОСОБА_1 , 1961 р.н.;

- предметом позову у даній справі є витребування майна з чужого незаконного володіння недобросовісного набувача, яким є відповідач -2 ОСОБА_1 , а правовою підставою витребування - положення ст. 387 ЦК України.

За викладених обставин до правовідносин, що склались між сторонами у даній справі необхідним є застосування іншого правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19, а саме : «Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову.»

Так, встановивши, що відповідач ОСОБА_1 , 1985 р.н., не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на квартиру АДРЕСА_2 , оскільки фактів, які б свідчили про придбання квартири за його особисті кошти, він не навів і доказів на їх підтвердження не надав, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що при внесенні спірної квартири до статутного капіталу ТОВ «Гравіс Сервіс Груп», відповідач -1 ОСОБА_1 мав отримати нотаріально посвідчену згоду позивача ОСОБА_2 на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18) зазначено, що: «при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режим спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зроблено висновок про те, що: «презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.»

Сформульований висновок частково не узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18 відступила від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що «можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором».

В ході розгляду даної справи судом першої інстанції було достовірно встановлено що при створенні товариства з обмеженою відповідальністю «Гравіс Сервіс Груп» його єдиним учасником (засновником) ОСОБА_1 , для формування статутного капіталу було внесено майновий внесок - квартиру АДРЕСА_2 , що належить на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; що право власності на спірну квартиру було зареєстроване за ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» 22 червня 2017 року, а рішення про відчуження квартири було прийнято товариством 17 липня 2017 року та 20 липня 2017 року між ТОВ «Гравіс Сервіс Груп» як продавцем в особі його директора ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , 1961 р.н. (батьком ОСОБА_1 , 1985 р.н.) було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що установлена судом послідовність подій по переходу права власності на спірне майно спочатку до господарського товариства, єдиним учасником якого є відповідач 1, а в подальшому ( протягом одного місяця) до його батька - відповідача 2, свідчить про недобросовісність дій усіх відповідачів і їх спільний намір приховати майно від поділу між подружжям.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм ( постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову.

Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) ( постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 .

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна ( пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зазначено, що «власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника ( пункт 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16)

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем ( пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

За вищевказаних обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що недотримання ОСОБА_1 , 1985 р.н., при розпорядженні квартирою вимог закону щодо отримання згоди співвласника - ОСОБА_2 , є підставою для визнання такого правочину недійсним на підставі статей 203, 369 ЦК України, та про витребування частини квартири з чужого незаконного володіння відповідача - 2 ОСОБА_1 , 1961 р.н., який є близьким родичем відповідача -1 та мав бути обізнаний про наявність перешкод до вчинення правочину, що свідчить про недобросовісність усіх відповідачів, зокрема, і відповідача ОСОБА_1 , 1961 р.н.

Таким чином, установивши, що позивач при укладенні оспорюваних договорів не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що порушене право позивача підлягає захисту з використанням правового механізму, передбаченого статтями 387, 388 ЦК України, оскільки набувач не є стороною оспорюваного правочину, тому позивач має право на витребування майна з його незаконного володіння шляхом подання віндикаційного позову.

Враховуючи вищевикладені правові висновки Верховного Суду та виходячи із обставин даної справи, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача про застосування позивачем незрозумілого способу захисту, оскільки задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Разом з тим, суд першої інстанції правильно врахував, що спірна квартира була набута подружжям у спільну сумісну власність, відтак внаслідок поділу спільного майна подружжя позивачу ОСОБА_2 та відповідачу ОСОБА_1 , 1985 р.н., належить по частині квартири, тому дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та витребування на її користь з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , 1961 р.н., частини спірної квартири.

Відтак, доводи апеляційної скарги відповідача щодо необґрунтованості позовних вимог про витребування частини спірної квартири на користь відповідача-1 колегія суддів також відхиляє, оскільки зазначені позовні вимоги судом першої інстанції не задоволені.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року по справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що: «належна позивачці 1/2 частка нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.[...] Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі».

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Таким чином, переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги відповідача висновків суду першої інстанції не спростовують та на їх правильність не впливають.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано норм матеріального і процесуального права, а тому рішення необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 05 лютого 2024 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Немировська О.В.

Рейнарт І.М.