Рішення

від 02.02.2024 по справі 420/15259/23

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/15259/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 лютого 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Корой С.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції ЙЦУкраїни про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

27.06.2023 року до суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Ізмаїльський слідчий ізолятор Міністерства юстиції України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні.

- зобов`язати Державну установу «Ізмаїльський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 06 липня 2020 року по 31 травня 2023 року відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

В обґрунтування позовних вимог позивач, з покликанням на фактичні обставини справи, зазначає, що ОСОБА_1 проходив службу у Державній установі «Ізмаїльський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України та відповідно до Наказу № 53/ОС-20 від 06 липня 2020 р. його звільнено з Державної кримінальної служби України з 07 липня 2020 року. За час проходження служби в Державній установі «Ізмаїльський слідчий ізолятор» Позивач не отримував належним чином необхідне йому речове майно, при звільненні зі служби грошову компенсацію за неотримане речове майно виплачено не було.

Як вказує позивач у позовній заяві, згідно довідки №9 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, виданої відповідачем на підставі наказу №53/ОС-20 від 06.07.2020 р. вартість речового майна, що підлягає виплаті позивачу становить 17880,09 грн. та 31.05.2023 року на розрахунковий рахунок позивача нарахована компенсація за належне до отримання речове майно у розмірі 17611,89 грн.

Позивач вважає не нарахування та невиплату йому середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми компенсації за належне до отримання речове майно - протиправними та що оскаржувані дії відповідача стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні вчинені відповідачем не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, необгрутовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); недобросовісно; нерозсудливо; непропорційно.

Ухвалою від 03.07.2023 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження по справі.

26.07.2023 року (вх.№ЕП/29011/23) від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що Державна установа "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України позовні вимоги не визнає, вважає їх необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню

Відповідач зазначає, що ОСОБА_1 було перераховано на картковий рахунок суму у розмірі 17611,89 грн. та у позивача після звільнення зі служби виникло право на грошову компенсацію за неотримане речове майно за цінами, що діяли на день підписання наказу про звільнення.

Також відповідач вказує, що заява на виплату грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна позивача надійшла до державної установи «Ізмаїльський слідчий ізолятор» із зазначеною датою 07.07.2020 року та на підставі вказаної заяви було проведено нарахування грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна та створено Довідку № 9 від 18.07.2020. Нарахування проводилось на основі даних, вказаних у арматурної картці № 027.

Як зазначає відповідач у відзиві, 02.12.2022 до Державної казначейської служби України було направлено платіжне доручення № 688 для виплати грошової компенсації за неотримане речове майно позивачу (копія додається). Однак, відповідно до Постанови КМУ від 09.06.2021 № 590 «Про затвердження Порядку виконання повноважень Державною казначейською службою в особливому режимі в умовах воєнного стану», казначейською службою оплата проведена не була (історія змін статусу платіжного документа додається), та станом на 01.01.2023 року в установі виникла кредиторська заборгованість по виплати компенсації за належні до отримання предмети речового майна, яка була оплачена в травні 2023 року.

Представник відповідача вказує, що установа, на підставі відповідної заяви Позивача, в розумні строки здійснив всі необхідні дії для забезпечення його права на отримання такої компенсації.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позов, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, судом встановлено такі факти та обставини.

ОСОБА_1 проходив службу у державній установі "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України.

Наказом державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України від 06.07.2020 року №53/ОС-20 ОСОБА_1 звільнено зі служби в державній установі "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України з 07.07.2020 року.

Як зазначає позивач та не заперечується відповідачем, за час проходження служби в державній установі «Ізмаїльський слідчий ізолятор» позивач не отримував належним чином необхідне йому речове майно, при звільненні зі служби грошову компенсацію за неотримане речове майно виплачено не було та 31.05.2023 року на розрахунковий рахунок позивача нарахована компенсація за належне до отримання речове майно у розмірі 17611,89 грн.

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні протиправною, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

Вирішуючи спір, що виник між сторонами, суд виходить з такого.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та аргументам учасників справи, вказаних у заявах по суті, суд виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни.

Згідно ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу», правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «;Про Збройні Сили України», «;Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За правилами статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України, в редакції, яка була чинною до 18.07.2022), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день звільнення з підприємства.

Указані висновки корелюються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

За таких обставин, суд дійшов висновку, що оскільки з позивачем на день його звільнення не було проведено усіх необхідних розрахунків, то позивач має право на отримання компенсації затримки розрахунку за період з 07.07.2020 року (наступний день після звільнення позивача зі служби) по 31.05.2023 року (день фактичного розрахунку).

Щодо доводів відповідача, що грошова компенсація за неотримане речове майно виплачується за заявою особи суд зазначає, що відповідно до пункту 27 Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 р. № 578, під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна.

Тобто, відповідно до зазначеної норми у працівників Державної кримінально-виконавчої служби при їх звільненні зі служби немає обов`язку звертатись із заявою щодо виплати їх зазначеної компенсації.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

За обставин цієї справи суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 8 Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Водночас, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022 (далі - Закон № 2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України, а саме:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Тобто, з 19.07.2022 року законодавцем встановлене обмеження щодо розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні шестимісячним терміном.

Суд зазначає, що в даному випадку правовідносини щодо розрахунку при звільненні закінчились виплатою відповідачем 31.05.2023 року компенсації. Тобто такий розрахунок відбувся в період дії поточної редакції ст. 117 КЗпП України.

Отже, до спірних правовідносин необхідно застосовувати поточну редакцію зазначеної норм.

З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (31.05.2023), суд вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX. А відтак, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 07.07.2020 (наступного після звільнення), проте не більш як за шість місяців, що становить 128 робочих дні.

Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для виходу за межі позовних вимог та часткового їх задоволення шляхом:

- визнання протиправною бездіяльність державної установи «Ізмаїльський слідчий ізолятор Міністерства юстиції України стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 ;

- зобов`язання державну установу «Ізмаїльський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 07 липня 2020 року по 07 січня 2021 року відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 та з урахуванням висновків суду по даній справі.

При цьому розрахунок такої компенсації має бути здійснений з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Необхідно зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнання протиправною бездіяльність державної установи «Ізмаїльський слідчий ізолятор Міністерства юстиції України стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 .

Зобов`язання державну установу «Ізмаїльський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 07 липня 2020 року по 07 січня 2021 року відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 та з урахуванням висновків суду по даній справі.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання до П`ятого апеляційного адміністративного суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач - Державна установа "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України (пр.Суворова,70, м.Ізмаїл, Одеська область, 68601, код ЄДРПОУ 08564179).

Суддя С.М. Корой