Постанова

від 18.06.2024 по справі 420/15259/23

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 червня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/15259/23

Головуючий в 1 інстанції: Корой С. М. Місце ухвалення рішення: м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого Лук`янчук О.В.

суддів Бітова А.І.

Ступакової І.Г.

розглянувши у порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України, в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Державної установи Ізмаїльський слідчий ізолятор Міністерства юстиції України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні.

- зобов`язати Державну установу Ізмаїльський слідчий ізолятор Міністерства юстиції України виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 06 липня 2020 року по 31 травня 2023 року відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 проходив службу у Державній установі Ізмаїльський слідчий ізолятор Міністерства юстиції України та відповідно до Наказу № 53/ОС-20 від 06 липня 2020 р. його звільнено з Державної кримінальної служби України з 07 липня 2020 року. За час проходження служби в Державній установі Ізмаїльський слідчий ізолятор Позивач не отримував належним чином необхідне йому речове майно, при звільненні зі служби грошову компенсацію за неотримане речове майно виплачено не було.

Як вказує позивач у позовній заяві, згідно довідки №9 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, виданої відповідачем на підставі наказу №53/ОС-20 від 06.07.2020 р. вартість речового майна, що підлягає виплаті позивачу становить 17880,09 грн. та 31.05.2023 року на розрахунковий рахунок позивача нарахована компенсація за належне до отримання речове майно у розмірі 17611,89 грн.

Позивач вважає не нарахування та невиплату йому середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми компенсації за належне до отримання речове майно протиправними, а тому звернувся до суду з даним позовом.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність державної установи Ізмаїльський слідчий ізолятор Міністерства юстиції України стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 .

Зобов`язано державну установу Ізмаїльський слідчий ізолятор Міністерства юстиції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 07 липня 2020 року по 07 січня 2021 року відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 та з урахуванням висновків суду по даній справі.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, Державна установа "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В своїй скарзі апелянт зазначає, що компенсація за речове майно не є складовою заробітної плати, а тому підстави для задоволення позову відсутні, подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.08.2019 у зразковій справі № 808/8783/15. Установа, на підставі відповідної заяви Позивача, в розумні строки здійснив всі необхідні дії для забезпечення його права на отримання такої компенсації.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі ч.1 ст.311 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу у державній установі "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України.

Наказом державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України від 06.07.2020 року №53/ОС-20 ОСОБА_1 звільнено зі служби в державній установі "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України з 07.07.2020 року.

За час проходження служби в державній установі Ізмаїльський слідчий ізолятор позивач не отримував належним чином необхідне йому речове майно, при звільненні зі служби грошову компенсацію за неотримане речове майно виплачено не було та 31.05.2023 року на розрахунковий рахунок позивача нарахована компенсація за належне до отримання речове майно у розмірі 17611,89 грн.

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні протиправною, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги частково, прийшов до висновку, що позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 07.07.2020 (наступного після звільнення), проте не більш як за шість місяців.

При цьому вказав, що розрахунок такої компенсації має бути здійснений з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Надаючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги колегія суддів виходить з наступного.

Спірними питаннями у справі є обґрунтованість заявлених вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі положень статті 117 КЗпП України.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до абзацу 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства.

Згідно статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За приписами статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців не встановлено відповідальність за невиплату або несвоєчасну виплату належних військовослужбовцям сум, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП як таких, що є загальними.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 01.03.2018 у справах № 806/1899/17, № 806/1551/17, від 19.04.2018 у справі № 806/1183/16 та від 14.03.2019 у справі № 820/660/17 та в постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року (справа № 240/11214/19), від 21 квітня 2021 року (справа №120/3857/19-а).

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо).

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Враховуючи, що позивач працював у відповідача, який всупереч норм чинного законодавства не здійснив з ним повного розрахунку на день виключення зі списків особового складу, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення на користь позивача середній заробіток за час затримки виплати належних йому при звільненні сум на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України, що вірно встановлено судом першої інстанції.

Так, як уже зазначалось вище, позивача звільнено 07.07.2020 року.

31.05.2023 року на розрахунковий рахунок позивача нарахована компенсація за належне до отримання речове майно у розмірі 17611,89 грн.

Отже відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем не у строк, встановлений положеннями ст.116 КЗпП України.

Оскільки компенсація за належне до отримання речове майно позивачу не виплачена в день його звільнення, відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України, то суд першої інстанції вірно вважав, що позивач має право на виплату середнього заробітку.

Суд першої інстанції у даній справі дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року, яка діяла на момент звернення позивача до суду та на момент виплати позивачу вартості речового майна, за затримку виплати якого позивач і просить нарахувати та виплатити середній заробіток, та суд першої інстанції визначив, що позивач має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, проте, не більш, як за шість місяців, а саме з 07 липня 2020 року по 07 січня 2021 року.

Колегія суддів зазначає, що в постановах від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 та від 21 лютого 2024 року у справі № 160/15380/22, у правовідносинах з аналогічним предметом спору та періодом виникнення спірних правовідносин, Верховним Судом викладено висновок про необхідність застосування статті 117 КЗпП України в редакції згідно із Законом № 2352-ІХ, яка діяла на дату звернення позивача з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Водночас, за висновком Верховного Суду у постановах від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22 та від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій статті 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом № 2352-ІХ та і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022 року і після цього.

При цьому, ВС зазначено, що період до 19.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців, проте, період з 19.07.2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

В свою чергу, порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, згідно п.п. 2, 8 якого, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Крім того, згідно п. 5 р. І Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України 25 червня 2018 року № 558 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 липня 2018 року за № 854/32306, чинної та в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний місяць, а за декілька днів, визначається, ураховуючи кількість календарних днів у цьому місяці.

А отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку повинна бути виплачена відповідно до Порядку № 100, при цьому, суд не обрахував суму яка підлягає виплаті та відмовив у задоволенні позовних вимог за період понад шість місяців

В свою чергу, колегія суддів наголошує, що позивач рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог у межах цього апеляційного провадження не оскаржує, а отже ОСОБА_1 погодився із рішенням в цій частині та в силу вимог статті 308 КАС України рішення суду в цій частині не переглядається.

При цьому слід зазначити, що диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2023 року в справі № 465/6549/16-ц (провадження № 61-11927св23)).

Касаційний суд вже звертав увагу, що принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 (провадження №61-4060св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц (провадження № 61-9060св22)).

Так, апелянт в апеляційній скарзі вказує про що грошова компенсація вартості за неотримане речове майно не є винагородою за виконану роботу (основною чи додатковою заробітною платою/грошовим забезпеченням), тому передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні не поширюється на спірні правовідносини і це є основним і єдиним доводом апеляційної скарги.

Так, колегія суддів звертає увагу на те, що Верховний Суд у постанові від 18.03.2021 року у справі № 240/12375/19 зазначив, що такий висновок ґрунтується на вузькому підході до розуміння поняття «належних звільненому працівникові сум» як суто заробітної плати, тоді як під цим визначенням слід розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем. Такий підхід до визначення змісту наведеного поняття застосований також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.

Включення грошової компенсації вартості за неотримане речове майно до складу належних звільненому військовослужбовцю сум у розумінністатті 116 КЗпПта необхідність застосування передбаченоїстаттею 117 КЗпПвідповідальності в разі невиплати такої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини підтверджено і Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (постанова від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19).

Крім того, у постанові ВС від 14 серпня 2019 року у справа №808/8783/15 порушено питання несвоєчасної виплати видатків на відрядження, що не є тотожним, згідно даної адміністративної справи.

Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції в частині їх оскарження не спростовують та не дають підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду-без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Державної установи "Ізмаїльський слідчий ізолятор" Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Повний текст судового рішення виготовлений 18 червня 2024 року.

Головуючий суддя: О.В. Лук`янчук

Суддя: А.І. Бітов

Суддя: І.Г. Ступакова