Рішення

від 06.02.2024 по справі 127/35814/23

ВІННИЦЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 127/35814/23

Провадження № 2/127/4725/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.02.2024 м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області

в складі головуючого судді Антонюка В.В.,

за участі: секретаря судових засідань Бойчук Я.П.,

представника позивача - адвоката Сіроштан Р.В.,

представників відповідача: Андрощук О.Б. та Ковальчука І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) осіб, в залі суду м. Вінниця, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницького Національного Технічного Університету про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Вінницького Національного Технічного Університету (ВНТУ) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов мотивовано тим, що позивач з 1980 року працювала на різних інженерно-технічних посадах у ВНТУ.

У 2021 році позивач працювала на посаді провідного інженера Центру електронних комунікацій «InterCEC» ВНТУ, та як згодом виявилось на посаді провідного інженера Центру комп`ютерних технологій ВНТУ. За цей час, позивач декілька разів перебувала у простої, тобто відповідно до деяких наказів ВНТУ, на роботу не виходила.

Відповідно до наказів ВНТУ за №223-о від 23.07.2021 року та №27-0 від 25.01.2022 року позивача було звільнено згідно п.1 ст.40 КЗпП України з 03.08.2021 року

Вважаючи своє звільнення незаконним, позивач звернулась з позовом до Вінницького міського суду Вінницької області про визнання наказів про звільнення незаконними та поновлення її на роботі. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10.01.2023 року по справі №127/22922/21 визнано незаконним наказ про звільнення та поновлено позивача на роботі до ВНТУ. В подальшому, постановою Вінницького апеляційного суду від 23.03.2023 року та Постановою Верховного суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.09.2023 року рішення Вінницького міського суду від 10.01.2023 року залишено в силі.

На підставі даного рішення суду ВНТУ поновив на роботі позивача 11.01.2023 року.

Таким чином, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10.01.2023 року по справі №127/22922/21, було встановлено, що позивач з вини відповідача знаходилась у вимушеному прогулі з 03.08.2021 року по 11.01.2023 року включно.

З метою врегулювання спору в позасудовий порядок, представником позивача надано запит до ВНТУ про добровільне нарахування позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, однак відповідач відмовився добровільно нараховувати позивачу дані кошти, у зв`язку з чим позивач була змушена звернутись до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 21.11.2023 року позовну заяву залишено без руху, а позивачу визначено строк для усунення виявлених недоліків по справі.

27.11.2023 року позивачем усунуто недоліки зазначені в ухвалі суду.

Ухвалою суду від 28.11.2023 року призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) осіб та надано відповідачу строк для подання клопотання про розгляд справи з повідомленням (викликом) осіб. Окрім того відповідачу було надано строк для подання відзиву на позовну заяву.

22.12.2023 року представником відповідача ОСОБА_2 надано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінністатті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівників, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10.01.2023 року ОСОБА_1 було поновлено на роботі з 01.08.2021 року. Позивач з даним позовом звернулась до суду 20.11.2023 року однак, строк позовної давності сплив 03.11.2021 року на підставі ч. 1ст. 233 КЗпП України. Просив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

22.12.2023 року представником позивача подано клопотання про відмову в приєднанні відзиву, оскільки відповідачами пропушено строки на подачу відзиву до суду.

Суд не приймає до уваги клопотання представника позивача про відмову в приєднанні відзиву, оскільки представником відповідача 07.12.2023 року в залі суду отримано ухвалу суду від 28.11.2023 року про відкриття провадження у справі, що підтверджується розпискою (а.с.98), тому відповідно до ст. 123 ЦПК України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За даних обставин перебіг процесуального строку на подання відзиву почався 08.12.2024 року та останнім днем встановленого процесуальним законом п`ятнадцятиденного строку є 22.12.2023 року (відзив подано 22.12.2023 року)(а.с.105-109).

Ухвалою суду від 16.01.2024 року розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) осіб, переведено у спрощене позовне провадження з повідомленням (викликом) осіб та призначено до судового розгляду.

В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені вимоги за обставин, викладених у позовній заяві та просив їх задовольнити в повному обсязі.

Представники відповідача заперечили проти заявлених позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на обставини, зазначені у письмовому відзиві на позовну заяву. Просили відмовити в задоволенні заявлених вимог в повному обсязі.

Вислухавши позиції представників сторін, дослідивши матеріали справи та долучені докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позову з таких підстав.

Так, відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Правилами ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 5 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

З приводу твердження представника відповідача про застосування строку позовної давності в один місяць, то слід зазначити наступне.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Частиною першою статті 233КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини друго статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Верховний Суд України в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 362/7105/15-ц (провадження № 6-1395цс16), проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, зробив висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Верховний Суд України вказав, що позовна вимога про стягнення компенсації за вимушений прогул відноситься до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду.

Також Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18) визначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає всі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, зокрема й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат, а тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 року у справі №755/12623/19 зроблено висновок, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.

Щодо посилання представника відповідача на правові висновки викладені у постановах ВС у справі у справі №369/10046/18 (середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, тому строк пред`явлення до суду цієї вимоги обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права), то слід зазначити, що правова природа середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України відмінна від правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу передбаченого статтею 235 КЗпП України при поновленні найманого працівника на роботі, та є заробітною платою, і пред`явлення вимог про таке стягнення не обмежується відповідно до статті 233 КЗпП України тримісячним строком звернення, тому їх ототожнення є помилковим, а постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.10.2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) не є релевантною до правовідносин зі стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Враховуючи викладене вище, суд не вбачає підстав для застосування одномісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Слід відзначити, що позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від позовних вимог про скасування наказу та поновлення на роботі у справі№127/22922/21,а тому ця позовна вимога підлягає задоволенню.

Так, відповідно до ч 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Судом встановлено, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10.01.2023 року у справі №127/22922/21, яке набрало законної сили 29.09.2023 року згідно з постановою Верховного суду, позов ОСОБА_1 про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено повністю. (а.с.10-23)

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Наказом Вінницького Національного Технічного Університету №151/ос від 26.05.2023 року було звільнено з 31.05.2023 року ОСОБА_1 з посади провідного інженера центру електронних комунікацій «InterCEC» за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Також у вказаному наказі зазначено виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 11.01.2023 року по 31.05.2023 року (а.с.26).

Представник позивача 02.03.2023 року звернувся до ВНТУ із заявою, в якій просив провести виплату позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03.08.2021 року по 11.01.2023 року, однак відповідачем відмовлено щодо нарахування позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу. (а.с. 25).

Відповідно до довідки про доходи №2389 від 06.11.2023 року наданої ВНТУ, заробітна плата позивача в період з серпня 2020 року по серпень 2021 року складає 55 540,92 грн.

Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата (абзац 3 п. 2 Порядку).

Згідно з п. 5 Розділу ІV вказаного Порядку основою для визначення загальної суми середнього заробітку є середньоденна заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані два календарні місяці роботи на число відпрацьованих робочих днів у цих місяцях.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз.3 п. 8 Порядку).

Середній заробіток за весь період вимушеного прогулу, який підлягає виплаті, становить 104 569,86 грн. (285,71 грн. на день * 366 робочих днів). З огляду на викладене, вказана сума підлягає стягненню з ВНТУ (сума визначена без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів).

Таким чином, суд, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ВНТУ про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, підлягають до задоволення.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, понесені позивачем витрати по сплаті судового збору в розмірі 836,56 грн., підлягають до стягнення з відповідача на користь позивача .

На підставі викладеного та керуючись ст. 129-1 Конституції України, ст.ст. 94, 233, 235, 237-1 КЗпП України, ст.ст. 10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду.

Позов ОСОБА_1 до Вінницького Національного Технічного Університету про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити.

Стягнути з Вінницького Національного Технічного Університетуна користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03.08.2021 року по 11.01.2023 року у розмірі 104 569 грн. (сто чотири тисячі п`ятсот шістдесят дев`ять) гривень 86 копійок.

Стягнути з Вінницького Національного Технічного Університетуна користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 836,56 грн.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 07.02.2024 року.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Вінницький Національний Технічний Університет, ЄРПОУ 02070693, місцезнаходження: вул. Хмельницьке шосе,95, м. Вінниця.

Суддя: