Рішення

від 07.02.2024 по справі 461/10285/23

ГАЛИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа №461/10285/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 лютого 2024 року місто Львів

Галицький районний суд м. Львова у складі:

головуючого судді Стрельбицького В.В.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

( АДРЕСА_1 ,

e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

до

Національного університету «Львівська політехніка»

(вул. С. Бандери, 12, м. Львів, 79013,

e-mail: com.centre@lpnu.ua; ЄДРПОУ 02071010)

про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення,

встановив:

I. Короткий зміст позовних вимог та стислий виклад суті спору

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Національного університету «Львівська політехніка» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення.

Відповідно до прохальної частини позовної заяви, ОСОБА_1 просить суд:

1) визнати протиправним та скасувати наказ ректора Національного університету «Львівська політехніка» № 4354-3-10 від 15 листопада 2023 року про звільнення ОСОБА_1 з посади професора кафедри української мови Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка»;

2) визнати протиправним та скасувати наказ ректора Національного університету «Львівська політехніка» № 4583-3-10 від 28 листопада 2023 року;

3) поновити ОСОБА_1 на посаді професора кафедри української мови Інституту гуманітарних наук Національного університету «Львівська політехніка» з 23 листопада 2023 року;

4) стягнути з Національного університету «Львівська політехніка» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь період вимушеного прогулу;

5) стягнути з Національного університету «Львівська політехніка» на користь ОСОБА_1 всі понесені нею під час розгляду справи судові витрати.

Мотивуючи подану заяву, позивач вказує на те, що вона працювала на посаді професора кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» з 01 вересня 2016 року. 15 листопада 2023 року, відповідно до наказу ректора Національного університету «Львівська політехніка» № 4354-3-10, позивача було безпідставно звільнено з посади професора кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка», на підставі пункту 3 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, за вчинення аморального проступку. 28 листопада 2023 року, у зв`язку з перебуванням позивача на лікарняному до 23 листопада 2023 року, до наказу ректора Національного університету «Львівська політехніка» № 4354-3-10 були внесені зміни щодо дати звільнення та вирішено звільнити ОСОБА_1 з 23 листопада 2023 року. Позивач вважає, що таке її звільнення є незаконним, а зазначені накази безпідставними, необґрунтованими та такими, що не ґрунтуються на реальних фактах вчинення нею аморального проступку. Позивач зауважує, що спірні накази було видано без належної оцінки будь-яких фактичних даних, які хоча б теоретично дозволяли зрозуміти, що, на думку відповідача, є тим аморальним проступком, за вчинення якого її було звільнено з посади.

Таким чином, оскільки, на думку ОСОБА_1 , зазначені у спірних наказах обставини не свідчать про наявність будь-якого проступку та його аморальність, за відсутності фактів, які беззаперечно це підтверджують та доказів неможливості надалі виконувати виховну функцію, як науково-педагогічного працівника, вони є протиправними та підлягають скасуванню.

II. Процесуальні дії у справі, положення процесуального законодавства

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 12.12.2023 року відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідно до частини 1 статті 279 ЦПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Згідно частин 5 та 7 статті 279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

12 грудня 2023 року позивачу було направлено копію ухвали про відкриття провадження у справі за поштовою адресою, а також на адресу електронної пошти, зазначені у позовній заяві. Відповідачу було скеровано копію ухвали про відкриття провадження у справі та копію позовної заяви з додатками за адресою місця знаходження.

19 грудня 2023 року копію ухвали про відкриття провадження та копію позовної заяви з додатками вручено відповідачу (уповноваженому представнику).

Заяв із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження та клопотань про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін до суду не надходило.

Таким чином, відповідно до положень статті 274 ЦПК України, справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

III. Аргументи, заяви та клопотання учасників провадження

03 січня 2024 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву. Не погоджуючись з поданим до суду позовом, сторона відповідача зазначає, що дійсно наказом ректора університету від 15 листопада 2023 року № 4354-3-10 ОСОБА_1 звільнено з посади професора кафедри української мови з 16 листопада 2023 року, на підставі пункту 3 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, а саме за вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи. Оскільки позивач перебувала на лікарняному з 16 листопада 2023 року до 23 листопада 2023 року, наказом ректора університету від 28 листопада 2023 року було внесено зміни до наказу №4354-3-10 від 15 листопада 2023 року, відповідно до яких, датою звільнення позивача є 23 листопада 2023 року. Вказує, що причиною прийняття спірних наказів про звільнення ОСОБА_1 слугували її висловлювання стосовно військовослужбовців Збройних Сил України під час інтерв`ю журналістці ОСОБА_2 (програма « Рандеву » на телевізійному каналі « 5 канал ») від 04 листопада 2023 року. Наведені висловлювання, за твердженням відповідача, є такими, що принижують честь та гідність захисників, які заслуговують на особливу повагу та шанування.

Відповідач зауважує, що приниження воїнів через те, що вони не розмовляють українською мовою є неприпустимими. Окрім того, такі висловлювання розпалюють ворожнечу у суспільстві. Поведінка позивача була предметом детального розгляду на засіданні ректорату університету, за результатами якого, було прийнято рішення про звільнення ОСОБА_1 .

Таким чином, на переконання відповідача, зважаючи на роль науково-педагогічного працівника у формуванні моральних цінностей, поваги до прав і свобод людини та неприпустимості до дискримінації за будь-якими ознаками, образливі висловлювання позивача є аморальним проступком несумісним із продовженням роботи, що має виховну функцію і відповідальність за такий проступок настає незалежно від того чи був такий проступок вчинений при виконанні трудових обов`язків або у інший час. З огляду на наведене, відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

11 січня 2024 року представником відповідача подано до суду клопотання про долучення до матеріалів справи поштової квитанції про скерування відзиву позивачу.

19 січня 2024 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив. Позивач вказує, що відзив на позовну заяву було скеровано їй лише 09 січня 2024 року, у той час, як строк подання такого завершився 28 грудня 2023 року. Поряд з цим, у тексті відзиву не порушується питання щодо поновлення пропущеного строку. За таких обставин, позивач просить суд не брати до уваги відзив та долучені до нього докази, оскільки такі подано з порушенням вимог статті 178 ЦПК України.

Позивач вказує, що до відзиву на позовну заяву долучено лише копію протоколу засідання ректорату Національного університету «Львівська політехніка», а вона вважає такий доказ недопустимим, оскільки він має всі ознаки того, що його створено вже після її звільнення та винятково з метою хоч якогось обґрунтування її незаконного звільнення. Зокрема, позивач зауважує, що з долученої копії протоколу засідання ректорату Національного університету «Львівська політехніка» від 15 листопада 2023 року вбачається, що такий не містить жодного підпису. Окрім того, про засідання ректорату не було жодного повідомлення. За статтею 7.32 Статуту Національного університету «Львівська політехніка», ректорат не наділений повноваженнями щодо вирішення кадрових питань або ж надання оцінки діям працівників університету щодо їхньої відповідності нормам моралі та, як наслідок, визнання таких дій аморальними. Наголошує, що оспорювані накази про її звільнення не містять покликання на протокол вищезгаданого засідання ректорату, як на підставу ухвалення рішення про звільнення. Позивач стверджує, що за результатами засідання ректорату Національного університету «Львівська політехніка» від 15 листопада 2023 року не ухвалено жодного рішення, яке б набрало чинності, з огляду на відповідний наказ ректора, як цього вимагає стаття 7.32 Статуту Національного університету «Львівська політехніка».

Також, позивач зазначає, що у відзиві на позовну заяву зазначено винятково про її інтерв`ю журналістці ОСОБА_2 від 04 листопада 2023 року. Водночас, як і в наказі про звільнення, так і у відзиві відсутнє покликання на будь-які факти вчинення ОСОБА_1 аморального проступку та надання відповідної оцінки таким фактам, у разі їхнього існування. До того ж, позивач просить врахувати, що на засіданні катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» від 17 листопада 2023 року висловлено незмінну позицію щодо засудження маніпулятивного ажіотажу довкола неї та її звільнення.

Підсумовуючи наведені у відповіді на відзив доводи, позивач вважає, що викладені у відзиві обставини підтверджують факт її незаконного звільнення, а отже, спірні накази підлягають скасуванню з подальшим поновленням її на посаді професора катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка».

31 січня 2024 року від представника відповідача до суду надійшли письмові заперечення. Представник відповідача вказує, що Національний університет «Львівська політехніка» є закладом вищої освіти, який заснований на державній формі власності, підпорядкований Міністерству освіти і науки України та фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України. Послуги поштового зв`язку з пересилання поштових карток, листів, бандеролей (простих та рекомендованих) у 2023 році надавались Національному університету «Львівська політехніка» АТ «Укрпошта», на підставі договору № 11.013.001.70 від 20 січня 2023 року, з оплатою шляхом нанесення на поштове відправлення відбитку кліше державного знаку маркувальної машини, яка знаходиться в університеті. 26 грудня 2023 року представниками АТ «Укрпошта» та Національного університету «Львівська політехніка» був складений акт надання послуг, згідно договору № 111.013.001.70 від 20 січня 2023 року щодо показників залишку ведення авансу маркувальної машини за період з 05 січня 2023 року до 26 грудня 2023 року. 27 грудня 2023 року згаданий акт був зареєстрований органами казначейства.

Таким чином, станом на 27 грудня 2023 року Національний університет «Львівська політехніка» не міг оплачувати послуги поштового зв`язку, оскільки договір №111.013.001.70 від 20 січня 2023 року з АТ «Укрпошта» був припинений. Отже, направлення позивачу відзиву після встановленого ухвалою Галицького районного суду м. Львова строку відбулося з незалежних від університету причин.

З доводами викладеними позивачем у відповіді на відзив, сторона відповідача не погоджується. Зокрема, представник відповідача вказує, що Статутом Національного університету «Львівська політехніка» визначено, що ректорат очолює ректор, який затверджує своїм наказом його склад. Відповідно до наказу ректора від 31 жовтня 2019 року № 609-1-10, затверджений персональний склад ректорату Національного університету «Львівська політехніка», а саме: ректор - голова ректорату, перший проректор, проректори за напрямками роботи та вчений секретар університету. Статут університету містить посилання на те, що на засідання ректорату, ректор може запрошувати інших осіб, проте, це виключно його право, а не обов`язок.

У свою чергу, Закон України «Про вищу освіту» та Статут Національного університету «Львівська політехніка» не містить жодної норми, яка б зобов`язувала адміністрацію університету повідомляти, зокрема, позивача, про дату та порядок денний засідання ректорату.

Представник відповідача наголошує, що 15 листопада 2023 року відбулось засідання ректорату і за його результатами ухвалено рішення, яке оформлене відповідним протоколом, а твердження позивача про те, що такий є недопустимим доказом є виключно її припущенням.

Рішення про звільнення позивача, на підставі пункту 3 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, ґрунтується на переконливих доказах щодо висловлювань позивача стосовно російськомовних військовослужбовців Збройних Сил України в інтерв`ю журналістці ОСОБА_2 (програма «Рандеву» на телевізійному каналі «5 канал») від 04 листопада 2023 року.

Ухвалою суду від 07.02.2024 року відповідачу поновлено строк для подання заперечень, оскільки такий було пропущеним з поважних причин.

IV. Фактичні обставини справи встановлені судом

З матеріалів справи встановлено, що 15 листопада 2023 року, відповідно до наказу ректора Національного університету «Львівська політехніка» № 4354-3-10, ОСОБА_1 звільнено з посади професора кафедри української мови 16 листопада 2023 року, на підставі пункту 3 статті 41 Кодексу законів про працю України. /а.с. 6/

28 листопада 2023 року, наказом ректора Національного університету «Львівська політехніка» № 4583-3-10, внесено зміни до наказу № 4354-3-10 від 15 листопада 2023 року.

Відповідно до наведених змін, ОСОБА_1 звільнено з посади професора кафедри української мови 23 листопада 2023 року, на підставі пункту 3 статті 41 Кодексу законів про працю України. Бухгалтерії університету наказано виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2021/2022 н.р. - 10 к. д. та за щорічну основну відпустку за 2023/2024 н.р. - 14 к.д. Підставою для видачі наказу визначено лист непрацездатності № 9716894-2018254447-1, лист непрацездатності № 9716894-2018384853-1, Закон України №2136-ІХ від 15.03.2022 «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». /а.с. 7/

15 листопада 2023 року відбулося засідання ректорату Національного університету «Львівська політехніка». З наявної у матеріалах справи копії рішення ректорату, яке оформлено та зафіксовано відповідним протоколом засідання, вбачається, що таке відбулося у присутності членів ректорату: ОСОБА_4 - ректор, ОСОБА_5 - проректор з науково-педагогічної роботи та стратегічного розвитку, ОСОБА_6 - проректора з наукової роботи, ОСОБА_7 - проректора з науково-педагогічної роботи та інформації, ОСОБА_8 - проректора з науково-педагогічної роботи та соціального розвитку, ОСОБА_9 - проректора з науково-педагогічної роботи, ОСОБА_15 - проректора з економічних питань, ОСОБА_14 - головного бухгалтера та запрошеного ОСОБА_10 - начальника юридичного відділу. До порядку денного засідання ректорату увійшло питання дотримання моральних принципів та етики доктором філологічних наук, доцентом кафедри української мови, професором ОСОБА_11 в інтерв`ю журналістці ОСОБА_2 (програма «Рандеву»).

За результатами засідання ректорату було вирішено (ухвалено), що висловлювання доктора філологічних наук, доцента кафедри української мови, професора ОСОБА_1 в інтерв`ю журналістці ОСОБА_2 (програма «Рандеву») є аморальним проступком, оскільки вони принижують честь і гідність військовослужбовців України, порушують загальноприйняті норми і правила, а також суперечать моральним засадам та цінностям сучасного українського суспільства, а відтак, дискредитують виховну роль науково-педагогічного працівника університету та суперечать змісту його трудової функції. /а.с. 24-25/

З витягу із протоколу № 4 засідання катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» від 17 листопада 2023 року встановлено, що завідувачем катедри, кан. філол. наук, доцентом ОСОБА_13 було повідомлено інформацію про звільнення ОСОБА_1 з посади професора Катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка». За підсумками засідання було ухвалено рішення про те, що колектив катедри української мови висловлює свою незмінну позицію щодо маніпулятивного ажіотажу довкола професора ОСОБА_1 і її звільнення зі Львівської політехніки. Голоси учасників засідання розподілені наступним чином: «За» - 19, «Проти» - 0, «Утримались» - 1. Також, даний протокол містить відомості про виступи учасників засідання, які позитивно характеризують позивача. /а.с. 45-50/

V. Мотиви, з яких виходить суд, застосовані норми права. Оцінка доводів сторін

Згідно частини 3 статті 3 ЦПК України, провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За правовою нормою частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

За статтею 55 Конституції України, кожному гарантується право на судовий захист.

Відповідно до статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Пунктом 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43 Конституції України).

Відповідно до статті 5-1 Кодексу законів про працю України, серед гарантій забезпечення права громадян на працю є, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно пункту 3 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, є підставою розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з окремими категоріями працівників за певних умов.

До працівників, які можуть бути звільнені за вищезазначеною підставою, належать учасники освітнього процесу. Поряд з цим, статтею 52 Закону України «Про освіту», встановлено, що до таких суб`єктів належать: здобувачі освіти , педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники , батьки здобувачів освіти , фізичні особи, які провадять освітню діяльність , інші особи, передбачені спеціальними законами та залучені до освітнього процесу у порядку, що встановлюється закладом освіти.

Виходячи з положень вищезазначених норм права, позивач належить до категорії працівників, які можуть бути звільнені на підставі пункту 3 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України.

У свою чергу, звільнення працівника, який виконує виховні функції та який вчинив аморальний проступок, допускається за наявності двох умов:

1) аморальний проступок повинен бути підтверджений фактами;

2) вчинення проступку несумісне з продовженням роботи, що має виховну функцію.

Таке звільнення допускається за вчинення аморального проступку як при виконанні трудових обов`язків, так і не пов`язаного з ними (наприклад вчинення такого проступку у громадських місцях або у побуті).

Поряд з цим, трудове законодавство не визначає поняття аморального проступку, а отже такий термін є оціночним судженням, оскільки не конкретизований законодавцем. Суд, як орган, що здійснює правосуддя, на підставі встановлених обставин конкретної справи, наділений можливістю на свій розсуд надавати оцінку тій чи іншій дії, яка може свідчити про порушення загальноприйнятих норм і правил, моральних засад суспільства, моральних цінностей, які склалися у суспільстві, і суперечать змісту трудової функції, дискредитуючи виховні, посадові повноваження відповідного кола осіб.

Виходячи з системи уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей, які склалися у суспільстві, аморальним проступком, слід вважати винне діяння, що суперечить загальноприйнятним нормам і правилам поведінки. Прикладом такого проступку може слугувати поведінка, яка принижує людську честь і гідність.

Відповідно до частини 2 статті 54 Закону України «Про освіту», педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники зобов`язані:

постійно підвищувати свій професійний і загальнокультурний рівні та педагогічну майстерність;

виконувати освітню програму для досягнення здобувачами освіти передбачених нею результатів навчання;

сприяти розвитку здібностей здобувачів освіти, формуванню навичок здорового способу життя, дбати про їхнє фізичне і психічне здоров`я;

дотримуватися академічної доброчесності та забезпечувати її дотримання здобувачами освіти в освітньому процесі та науковій діяльності;

дотримуватися педагогічної етики;

поважати гідність, права, свободи і законні інтереси всіх учасників освітнього процесу;

настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до суспільної моралі та суспільних цінностей, зокрема правди, справедливості, патріотизму, гуманізму, толерантності, працелюбства;

формувати у здобувачів освіти усвідомлення необхідності додержуватися Конституції та законів України, захищати суверенітет і територіальну цілісність України;

виховувати у здобувачів освіти повагу до державної мови та державних символів України, національних, історичних, культурних цінностей України, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання України та навколишнього природного середовища;

формувати у здобувачів освіти прагнення до взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами;

захищати здобувачів освіти під час освітнього процесу від будь-яких форм фізичного та психологічного насильства, приниження честі та гідності, дискримінації за будь-якою ознакою, пропаганди та агітації, що завдають шкоди здоров`ю здобувача освіти, запобігати вживанню ними та іншими особами на території закладів освіти алкогольних напоїв, наркотичних засобів, іншим шкідливим звичкам;

додержуватися установчих документів та правил внутрішнього розпорядку закладу освіти, виконувати свої посадові обов`язки;

повідомляти керівництво закладу освіти про факти булінгу (цькування) стосовно здобувачів освіти, педагогічних, науково-педагогічних, наукових працівників, інших осіб, які залучаються до освітнього процесу, свідком якого вони були особисто або інформацію про які отримали від інших осіб, вживати невідкладних заходів для припинення булінгу (цькування).

Засадами державної політики у сфері освіти та принципами освітньої діяльності є, зокрема, формування поваги до прав і свобод людини, виховання патріотизму, поваги до культурних цінностей Українського народу, його історико-культурного надбання і традицій, формування усвідомленої потреби в дотриманні Конституції та законів України, нетерпимості до їх порушення, формування поваги до прав і свобод людини, нетерпимості до приниження її честі та гідності, фізичного або психологічного насильства, а також до дискримінації за будь-якими ознаками (стаття 6 Закону України «Про освіту»).

Згідно частини 4 статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Так, у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 495/47/18 (провадження № 61-44378св18) вказано, що особи, трудовим обов`язком яких є виховання, повинні бути не тільки висококваліфікованими спеціалістами, а й людьми високої духовності та моральних переконань. Особистий приклад викладача, його авторитет і високоморальна поведінка мають виключно важливе значення у формуванні впливу на молодь, становлять ту виховну силу, яку не можна замінити підручниками. Працівник, який виконує виховні функції, повинен постійно дивитися за собою, відчувати, що його поведінка перебуває під контролем тих, кого він виховує, а також суспільства в цілому.

Підставою для звільнення за пунктом 3 частини 1 статті 43 Кодексу законів про працю України, є не будь-який аморальний проступок, а такий, що несумісний із продовженням цієї роботи. Оскільки законодавцем не визначено критеріїв визначення межі між проступками, сумісними і не сумісними з продовженням роботи, тому суд зобов`язаний з метою виконання завдань цивільного судочинства самостійно надати оцінку і встановити, чи є аморальний проступок, за який звільнено працівника, таким, що сумісний із продовженням роботи з урахуванням конкретних обставин справи.

Надаючи оцінку доводам учасників провадження, суд також враховує наступне.

Позивач у відповіді на відзив вказала, що відзив подано відповідачем з грубим порушенням вимог статті 178 ЦПК України, оскільки такий скеровано з пропуском встановленого ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 12 грудня 2023 року строку.

Суд не погоджується з таким твердженням, виходячи з наведених нижче міркувань.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 12 грудня 2023 року визначено відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалу суду про відкриття провадження від 12 грудня 2023 року, разом із примірником позовної заяви та доданими до неї документами, відповідачем отримано 19 грудня 2023 року. Відзив на позовну заяву було скеровано представником Національного університету «Львівська політехніка» до суду 28 грудня 2023 року, судом такий було одержано 03 січня 2024 року та зареєстровано за вхідним номером 422.

Отже, відповідачем скеровано відзив без порушення встановленого строку.

Матеріали справи містять фіскальний чек АТ «Укрпошта» з якого вбачається, що примірник відзиву було скеровано позивачу 09 січня 2024 року, тобто такий було надіслано не одночасно зі скеруванням його примірника до суду. Поряд з тим, таке скерування не обмежує строк подання позивачем відповіді на відзив, оскільки такий обчислюється з моменту одержання відзиву саме позивачем. Наведені критерії суд застосовує при оцінці питання своєчасності подання суду заяв не тільки відповідачем, але й позивачем. Тобто суд дотримується балансу між процесуальними правами сторін.

Для правильного та об`єктивного розгляду даної справи дослідженню підлягає кожен аргумент учасників провадження. У наведеній ситуації як позивачу, так і відповідачу, судом створено рівні умови та надано відповідні можливості для реалізації своїх процесуальних прав. При цьому, під час розгляду справи, суд виходить з того, що кожна сторона процесу може висловити свої доводи та міркування щодо предмету спору і такі аргументи повинні бути почуті та проаналізовані судом. Водночас, сторони можуть не погодитись з висновками суду, адже це їх право.

Таким чином, у суду відсутні підстави застосування наслідків пропущення процесуальних строків, передбачених статтею 126 ЦПК України, до зазначеної заяви, поданої відповідачем.

Відповідно до статті 7.32 Статуту Національного університету «Львівська політехніка», ректорат вирішує поточні питання освітньої, наукової, виховної, господарської та фінансової діяльності Університету, розробляє і подає на розгляд Вченої ради університету пропозиції щодо вирішення питань, що належать до її компетенції. Ректорат очолює Ректор. До складу ректорату входять проректори, директори інститутів, завідувачі кафедр та керівники інших структурних підрозділів. Склад ректорату затверджується наказом Ректора. На засідання ректорату Ректор може запрошувати інших осіб. Засідання ректорату скликає та проводить Ректор. З питань, які розглядає ректорат, ухвалюються рішення. На спільних засіданнях ректорату і профкому за участю керівників структурних підрозділів вирішуються питання, передбачені колективним договором. Рішення ректорату вводяться у дію наказами Ректора.

Відповідно до наказу ректора Національного університету «Львівська політехніка» від 31 жовтня 2019 року № 609-1-10, затверджений персональний склад ректорату Національного університету «Львівська політехніка», а саме: ректор - голова ректорату, перший проректор, проректори за напрямками роботи та вчений секретар університету.

У процесі судового розгляду, зокрема із поданого відзиву на позовну заяву та долучених до нього доказів, встановлено, що підставою для звільнення ОСОБА_1 слугували її висловлювання стосовно російськомовних військовослужбовців Збройних Сил України, під час інтерв`ю журналістці ОСОБА_2 (програма «Рандеву» на телевізійному каналі « 5 канал ») від 04 листопада 2023 року. Наведені дії позивача відповідачем кваліфіковано як аморальний проступок.

Зазначене інтерв`ю перебуває у вільному доступі у мережі «Інтернет» та доступне для перегляду кожному бажаючому, без докладання надмірних зусиль, чого учасники провадження не заперечують та не висловлюють сумнів з цього приводу. Виходячи з положень частини 3 статті 82 ЦПК України, такі обставини (факт інтерв`ю за участі позивача) можна віднести до загальновідомих та таких, що не потребують доказування.

Питання чи містять такі висловлювання ознаки аморального проступку досліджувалося на засіданні ректорату Національного університету «Львівська політехніка». За результатами наведеного засідання, було ухвалено рішення про те, що такі висловлювання принижують честь і гідність військовослужбовців України, порушують загальноприйняті норми і правила, суперечать моральним засадам та цінностям сучасного українського суспільства, а відтак, дискредитують виховну роль науково-педагогічного працівника університету та суперечать змісту його трудової функції.

На підставі рішення ректорату, ректором Національного університету «Львівська політехніка» видано наказ № 4354-3-10, яким ОСОБА_1 було звільнено з посади професора кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка», на підставі пункту 3 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, за вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

У подальшому, 28 листопада 2023 року, на підставі листів непрацездатності та положень Закону України №2136-ІХ від 15.03.2022 «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», до наказу ректора Національного університету «Львівська політехніка» № 4354-3-10 були внесені зміни щодо дати звільнення та вирішено звільнити ОСОБА_1 з 23 листопада 2023 року.

Відповідно до статті 43 Кодексу законів про працю України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України, Бюро економічної безпеки України чи органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового та митного законодавства.

Статтею 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» встановлено, що у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки. У період дії воєнного стану норми статті 43 Кодексу законів про працю України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.

Згідно частини 3 статті 26 Закону України «Про освіту», керівник закладу освіти в межах наданих йому повноважень, зокрема, організовує діяльність закладу освіти, сприяє здоровому способу життя здобувачів освіти та працівників закладу освіти.

Відповідно до частини 1 статті 34 Закону України «Про вищу освіту», безпосереднє управління діяльністю закладу вищої освіти здійснює його керівник (ректор, президент, начальник, директор тощо). Його права, обов`язки та відповідальність визначаються законодавством і статутом закладу вищої освіти.

Згідно пункту 7 частини 3 статті 34 Закону України «Про вищу освіту», серед іншого, керівник закладу вищої освіти в межах наданих йому повноважень призначає на посаду та звільняє з посади працівників.

Виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку, що твердження позивача про те, що ректорат не наділений повноваженнями щодо вирішення кадрових питань чи надання оцінки діям працівників щодо відповідності їх нормам моралі, як і доводи про те, що за результатами засідання ректорату не ухвалено жодного рішення, яке б набрало чинності, з огляду на наявність відповідного наказу ректора, не знайшли свого підтвердження в процесі судового розгляду.

Безпосередньо на засіданні ректорату не вирішувалось будь-яких кадрових питань, а лише надано аналіз та оцінку дотриманню працівником моральних принципів та етики, що, у свою чергу, відноситься, як до освітньої, так і до виховної діяльності Національного університету «Львівська політехніка», а отже, може бути підставою для скликання засідання ректорату.

Статут Національного університету «Львівська політехніка» не містить вимог або положень до оформлення чи засвідчення рішень ректорату, а також форму їх ухвалення, тому протокол засідання ректорату може бути формою засвідчення факту ухвалення відповідного рішення, яке стало підставою для видачі наказу ректора про звільнення позивача із займаної посади.

Також, варто зазначити, що матеріали справи містять копію протоколу засідання ректорату від 15 листопада 2023 року, яка завірена підписом уповноваженого представника Національного університету «Львівська політехніка» та утиском печатки університету, тому відсутність підпису осіб, які приймали участь у засіданні ректорату на копії не дає підстав вважати, що такий документ є сфальсифікований чи не відповідає його оригіналу. Отже, наведені доводи позивача не знайшли свого підтвердження в процесі судового розгляду, а тому судом відхиляються.

Окрім того, з аналізу норм Статуту Національного університету «Львівська політехніка», які регулюють діяльність ректорату, вбачається, що на засідання ректорату, ректор може запрошувати і інших осіб. Як зазначено вище, склад ректорату було затверджено наказом ректора Національного університету «Львівська політехніка» від 31 жовтня 2019 року № 609-1-10, з якого вбачається, що ні ОСОБА_1 , ні завідувач кафедри української мови, не входять до складу ректорату, тому повідомлення чи запрошення останніх на таке засідання не є обов`язком ректора. У зв`язку з наведеним, у цій частині доводи позивача також відхиляються судом, як безпідставні.

При ухваленні рішення, суд приймає до уваги витяг із протоколу № 4 засідання катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» від 17 листопада 2023 року, зі змісту якого вбачається, що колектив катедри української мови висловлює свою незмінну позицію щодо маніпулятивного ажіотажу довкола професора ОСОБА_1 та її звільнення зі Львівської політехніки.

Водночас, в силу наведених вище положень чинного законодавства, до компетенції даного колективу (катедра) не входить вирішення питань кадрового характеру, а саме звільнення працівників. Крім того, як встановлено з протоколу, на даному засіданні, на відміну від засідання ректорату, вищезгадане інтерв`ю не переглядалось і не обговорювалось.

Позивач наголошує на тому, що рівень її компетенції, професійні навички, робота на посаді викладача університету, а також наукові праці та законотворча діяльність на виборних посадах, свідчать про те, що вона послідовно дотримується принципів запровадження державної мови в усі сфери життєдіяльності країни. Натомість, суд не оцінює рівень професійних навичок позивача чи її компетентність, адже такі не є підставою для її звільнення і не ставляться під сумнів відповідачем.

Суд не ставить під сумнів кваліфікацію позивача, її внесок у розвиток української філології, мовознавства та кількість наукового надбання. Однак, у даній справі кваліфікація позивача чи рівень її компетенції, як викладача, не входять до безпосереднього предмету доказування. До того ж, професійний рівень позивача, як спеціаліста у відповідній галузі, відповідачем під сумнів не ставиться. Завдання суду у цій справі полягає, серед іншого, у тому, щоб з урахуванням конкретних її обставин, надати оцінку, перевірити і встановити чи був вчинений аморальний проступок, за який звільнено працівника, а також чи є він таким, що не сумісний із продовженням роботи, і чи дотримана встановлена законодавча процедура під час звільнення.

Крім того, оцінюючи доводи сторін, у даній справі, суд вважає за необхідне відзначити наступне.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Суд вважає, що звільнення позивача з роботи має ознаки втручання у її право на повагу до приватного життя. Таке втручання сумісне зі статтею 8 лише в тому випадку, якщо воно відповідає закону та необхідне у демократичному суспільстві для досягнення однієї або кількох цілей, викладених у другому пункті. Отже, звільнення позивача з роботи можна віднести до категорії втручання у її особисті права, зокрема права на працю.

Звільнення позивача має юридичну основу у внутрішньому законодавстві, а саме у наведених вище положеннях КЗпП, а також Законів України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та «Про вищу освіту». Якість цих законів сторони під сумнів не ставлять і суд не бачить підстав для цього. Тому суд дійшов висновку, що оскаржуване втручання відбулося відповідно до закону. Суд також погоджується з доводами відповідача про те, що законною метою, яку переслідувало оскаржуване втручання, було насамперед належне реагування на вчинення аморального проступку позивачем.

Отже, звільнення переслідувало легітимну мету, не було спрямоване на досягнення жодних дискримінаційних цілей, ґрунтувалось на моральних засадах суспільства, тобто переслідувало інтереси моралі, а його мета була достатньо важливою для виправдання такого обмеження прав.

Оцінюючи таке втручання з точки зору пропорційності (необхідність в демократичному суспільстві), суд вважає, що у даному випадку воно відповідало нагальній суспільній потребі, спрямоване на досягнення правомірної мети, містить достатнє обґрунтування надане стороною відповідача для виправдання такого втручання.

Суд виходить з того, що фраза «необхідне у демократичному суспільстві» означає, що для того, щоб бути сумісним з Конвенцією, втручання повинно, зокрема, відповідати «нагальній суспільній потребі» і бути «пропорційним законній меті». Положення статей Конвенції, які передбачають виключення з гарантованого права, повинні тлумачитися вузько.

При оцінці того, чи є втручання «необхідним в демократичному суспільстві», суд вважає, що у даному конкретному випадку мало місце існування «нагальної суспільної потреби» для такого втручання та воно пропорційне легітимній меті.

Суд розглядаючи дану справу, дотримується принципів справедливого балансу між, з одного боку, правами особи за Конвенцією, та, з іншого боку, з інтересами суспільства у цілому.

З встановлених у процесі розгляду справи обставин суд констатує наступне.

Відповідач виступав роботодавцем позивача. Специфіка діяльності відповідача, а саме те, що це є навчальний заклад, безумовно встановлює певні характерні для належної організації навчального процесу стандарти, вимоги, правила та засади.

Не викликає сумніву те, що у навчальному закладі повинні підтримуватись, заохочуватись і позиціонуватися високі моральні цінності та стандарти. У даному випадку до таких дій можна віднести намагання керівництва, професорсько-викладацького складу, учнів, персоналу уникати проступків, які можуть виходити за умовні кордони загальноприйнятих правил та норм поведінки чи не відповідати критеріям моралі у демократичному суспільстві.

Відповідно до змісту поданих суду заяв та матеріалів, відповідач оцінив вислови позивача, озвучені у зазначеному вище інтерв`ю, щодо військовослужбовців Збройних Сил України, як такі, що принижують їх честь та гідність.

Суд погоджується з доводами відповідача про те, що у час коли стоїть питання існування української держави, розпалювати ворожнечу, зокрема публічно принижувати воїнів, висловлюючи на їх адресу тези, які містять ознаки нетерпимості до певної групи осіб, через те, що вони не розмовляють українською мовою, є неприпустимим.

При цьому, суд цілком і повністю погоджується з тим, що питання мови для існування держави є надзвичайно важливим, адже мова є одним з найфундаментальніших аспектів життя і вона є не лише інструментом спілкування, але засобом до розуміння культури, історії, традицій та ідентичності народу (нації).

Водночас, суд вважає категорично неприйнятними у демократичній країні прояви нетерпимості до певної групи чи категорії населення (у даному випадку - військовослужбовців), за будь-якою ознакою, зокрема віком, статтю, національністю чи мовою спілкування.

Приймаючи рішення про звільнення позивача та застосовуючи відповідну підставу визначену КЗпП, відповідач виходив з конкретного вчинку та поведінки позивача, яка була продемонстрована на широкий загал у публічному просторі. Крім того, відповідач мав обґрунтовані підстави вважати, що подальша трудова діяльність позивача у навчальному закладі може спричинити непоправних репутаційних втрат для університету, адже очевидним є те, що залишення позивача у трудових відносинах могло бути оцінено суспільством як схвалення її дій та поведінки колективом цього навчального закладу.

VI. Висновки за результатами розгляду та відповідні норми застосованого законодавства

У відповідності до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.ст. 77, 79, 80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 89 ЦПК України щодо відсутності заздалегідь встановленої сили доказів та оцінки кожного доказу окремо та у їх сукупності.

Всебічність дослідження доказів обумовлена тим, що суд повинен у цивільній справі дослідити докази, подані як позивачем, так і відповідачем або іншими особами, які беруть участь у справі на користь однієї чи другої сторони справи. Усі докази, що надходять до справи, так чи інакше направлені на підтвердження матеріально-правових чи процесуальних вимог позивача або заперечень відповідача. Всебічність дослідження доказів означає те, що суд враховує аргументи усіх осіб, що беруть участь у справі, дослідження та подальшу оцінку доказів проводить не з позиції однієї зі сторін, а з позиції незалежного арбітра.

Повне дослідження судом доказів означає отримання у такому обсязі доказового матеріалу, який був би достатнім для здійснення правильного висновку щодо наявності чи відсутності тих чи інших обставин цивільної справи. Повне дослідження доказів припускає наявність доказів, достатніх для висновків суду у справі, і оцінку всієї сукупності наявних у справі доказів. Для забезпечення повноти дослідження доказів суд повинен вивчити усі належні й допустимі докази. При цьому суд має право запропонувати особам, що беруть участь у справі, надати додаткові докази, якщо визнає неможливим розглянути справу на підставі доказів, наявних у справі.

Об`єктивність дослідження доказів означає відсутність зацікавленості суду у справі, що розглядається, а також відсутність упередженості при оцінці доказів.

У свою чергу, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно згаданий принцип не передбачає обов`язок суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини, з урахуванням поданих доказів, видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Водночас, принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони.

Згідно вимог статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги та висловлені заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення її по суті, суд прийшов до наступних висновків.

З аналізу норм матеріального права, які підлягли застосуванню під час ухвалення даного рішення та розгляду справи, вбачається, що працівник, який виконує виховну функцію, зобов`язаний мати високі моральні стандарти, демонструвати бездоганну поведінку, бути прикладом високоморальної поведінки, оскільки така модель поведінки має важливе значення у формуванні свідомості громадського суспільства, зокрема молоді.

Висловлювання ОСОБА_1 стосовно російськомовних військовослужбовців Збройних Сил України під час інтерв`ю журналістці ОСОБА_2 (програма « Рандеву » на телевізійному каналі « 5 канал ») від 04 листопада 2023 року, стали доступні широкому студентському загалу, у тому числі й студентам, безпосереднім викладачем яких є позивач, що очевидно спричинило значний ажіотаж довкола цих висловлювань, і як наслідок, органом уповноваженим на вирішення питань пов`язаних з виховною діяльністю було прийнято рішення, яким визнано такі висловлювання аморальними, що не узгоджуються з виконанням обов`язків викладача щодо здійснення виховних функцій.

Унаслідок цього, у відповідача були цілком обґрунтовані підстави вважати, що позивач, своєю поведінкою скомпрометувала себе перед студентами та іншими особами, порушила моральні норми, втратила тим самим авторитет, дискредитувала себе, а тому вона може бути звільнена з роботи за пунктом 3 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України.

Таким чином, суд вважає, що звільнення позивача із займаної посади професора кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» за вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням цієї роботи, є правомірним, її трудові права адміністрацією університету порушені не були, наказ про звільнення відповідає нормам чинного законодавства, у ньому конкретизовано причину звільнення, яка відповідає фактичним обставинам, а також наведено норму закону застосовану, як підставу для звільнення, тому позовні вимоги є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

Суд не може не відзначити, що першопричина зазначеного звільнення є не дії відповідача, а саме поведінка позивача, наслідком якої стала реакція уповноважених представників роботодавця.

Очевидним для суду є те, що висловлюючи відповідні твердження, які негативно характеризують військовослужбовців за певними ознаками, позивач, будучи людиною грамотною та освіченою, повинна була і могла усвідомлювати те, що такі її твердження можуть бути оцінені як аморальні, адже у воюючій державі межа моралі у поведінці щодо оцінки захисників країни є дуже тонкою.

Водночас, суд підкреслює, що він у даній справі не встановлює власні правила моралі, адже їх встановлює суспільство, яке, шляхом використання відповідних форм демократії у державі, надало суду повноваження на здійснення судочинства.

Спірне рішення відповідача жодним чином не спрямоване на порушення або обмеження права позивача на вільне вираження своїх поглядів, адже у даному випадку важливим є те, що саме було зроблено, ким, за яких обставин, у якій формі та який час (публічна негативна оцінка військовослужбовців, за ознакою мови спілкування, особою яка не має прямого відношення до військової служби, під час війни).

Разом з тим, суд також відзначає наступне.

За переконанням суду, позивач має можливість висловлювати свої коментарі, перебуваючи у відносно безпечному місці у своїй країні, на незахопленій агресором території, а відповідач має можливість займатись своєю повсякденною життєдіяльністю (навчати студентів, надавати можливість працювати викладачам, виплачувати їм заробітну плату, а студентам стипендію), у першу чергу, саме завдяки героїчним діям Захисників нашої держави - військовослужбовців Збройних Сил України. Суд переконаний, що героїзм військовослужбовців, їх дії чи їх особистості, у будь-якому разі неприйнятно оцінювати, керуючись критерієм ступеня знання чи незнання державної мови або використання її у своїй професійній діяльності.

Ключовим питанням, у контексті даного спору, є те, чи є доречним і чи відповідає моральним принципам поведінка викладача вищого навчального закладу, яка проявляється у тому, що вона у публічній площині дозволяє собі за певним критерієм (у даному випадку мова спілкування) негативно оцінювати людей, які щоденно ризикують найдорожчим - своїм життям, заради того, аби мешканці цієї країни, у тому числі і позивач, могли вільно жити та користуватися своїми свободами.

Важко уявити, що відчувають захисники нашої держави, які в силу тих чи інших обставин, використовують російську мову у спілкуванні, коли чують, що їх оцінюють у такий спосіб. Оцінюючи моральний аспект висловлювань позивача, не можна залишити поза увагою почуття військовослужбовців названої категорії, серед яких, поза усяким сумнівом, є люди, які отримали поранення чи інвалідність на усе життя, а також почуття рідних та близьких загиблих героїв. Не викликає жодного сумніву у суду те, що така поведінка позивача може демотивувати захисників країни.

Також, варто відзначити, що вивчення мови є процесом складним, адже у протилежному випадку цьому б не навчали в університетах. Крім того, неможливо навіть порівнювати навчальну аудиторію, де, як правило, і займаються вивченням мови, з окопом, бліндажем та казармою, не говорячи вже про те, що виходячи з ситуації у країні, у військовослужбовців, які не володіють українською мовою, об`єктивно немає ні часу, ні можливостей для належного її вивчення.

При цьому, усвідомлюючи той факт, що судовий розгляд здійснюється публічно та відкрито, що вказує на можливість оприлюднення для широкого загалу даного рішення або окремої його частини, суд свідомо не наводить детального змісту тверджень позивача, задля того аби повторно не ретранслювати вислови, які кваліфіковано як аморальний проступок і які містять ознаки приниження та нетерпимості до військовослужбовців.

У цій справі викликає обґрунтований сумнів, з точки зору відповідності моральним засадам суспільства, дії позивача, яка у черговий раз виносить у воюючій країні мовне питання на широкий загал, чим, поза усяким сумнівом сприяє розколу, у суспільстві. Яскравою ілюстрацією цього факту є те, що навіть у навчальному закладі, де працювала позивач, думки колективу щодо її підтримки розділились.

Висловлювання позивача стосуються оцінки характеристик окремих військовослужбовців. Натомість, позивач не має безпосереднього відношення до військової служби (не є кадровим військовослужбовцем чи службовцем ЗСУ, прес-аташе підрозділів ЗСУ, експертом з фаховою військовою освітою тощо).

За переконанням суду, усі мешканці нашої країни у цей час повинні консолідуватись навколо питання захисту держави, усіма можливими заходами та засобами підтримувати Збройні Сили України, а не публічно оцінювати ту чи іншу категорію військовослужбовців у, м`яко кажучи, не дуже прийнятній, з точки зору дотримання моральних засад і принципів, формі.

Суд переконаний, що військовослужбовці і їх командири цілком спроможні вирішити це питання самостійно, тим більше, що їх свідомість та громадянська відповідальність у суспільства не викликає жодного сумніву.

Загальновідомим є і те, що саме військовослужбовці на даний час користуються найбільшим авторитетом і повагою серед населення країни. Також, загальновідомим є те, що спекуляція на мовному питанні стала одним із приводів для агресора здійснити віроломне вторгнення на територію нашої держави. Отже, такі дії є неприпустимі.

Суд відзначає, що саме колеги позивача - члени ректорату, які вочевидь теж є освіченими особами, кваліфікували дії позивача, як аморальний проступок.

Фактично, за своїм змістом, у даному спорі можна виокремити дві ключові складові.

Перша складова - це відповідність спірних наказів та дій відповідача (його уповноважених представників) положенням чинного законодавства.

Друга складова - це оцінка того чи відповідає застосована відповідачем підстава (вчинення аморального проступку) фактичним обставинам справи. Іншими словами, чи мав відповідач обґрунтовані підстави застосувати таку підставу, приймаючи спірні накази.

Щодо першої складової суд відзначає наступне.

В процесі судового розгляду встановлено, що спірні накази, видані відповідачем, за своїм змістом відповідають положенням чинного законодавства. Зокрема, такі накази видано уповноваженою особою, вони прийняті на підставі чинних положень законодавства за встановленою процедурою. Підстава звільнення позивача наведена у відповідних наказах, передбачена нормами чинного законодавства. Більше того, встановлено, що другий за часом наказ видано відповідачем саме задля дотримання процедури звільнення у відповідності до норм чинного законодавства, тобто усунення відповідних недоліків, які мали місце під час винесення першого наказу, пов`язані із перебуванням на лікуванні позивача.

Висловлюючись та надаючи свою оцінку щодо другої складової, суд виходить з наступного.

Як наведено вище, термін «аморальний проступок» є оціночним поняттям, оскільки не конкретизований законодавцем. Звісно, у кожної людини може бути своя мораль, свої принципи та моральні орієнтири.

Очевидним для суду, зокрема з доводів наведених учасниками провадження, є той факт, що даний спір зачіпає публічну площину, тобто набув певного суспільного резонансу, адже відповідач фактично ініціював процес звільнення позивача, у тому числі, з врахуванням даного фактору. Це фактично відображено у змісті заяв поданих суду стороною відповідача.

Як правило, під визначенням «мораль» розуміють систему поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Мораль є відображенням певного рівня розвитку, духовної зрілості людини, характеру її відносин з іншими людьми і світом. Її можна охарактеризувати як механізм регуляції поведінки особистостей за допомогою уявлень чи звичаїв, у яких узагальнено норми, цінності, зразки поведінки, принципи ставлення до інших індивідів і соціальних груп.

Очевидним є те, що у кожної особистості або групи особистостей є різні уяви та розуміння значення мораль. У свою чергу, мораль кожної особистості формується, серед іншого, під впливом оточуючого середовища.

За результатами розгляду цієї справи у суду не залишилось сумнівів у тому, що поведінку позивача, а саме її висловлювання, можна охарактеризувати, як аморальний проступок.

До такого висновку суд приходить, виходячи з наведених вище мотивів. Зокрема, суд вважає, що відповідач вірно визначив, що висловлювання позивача щодо російськомовних військовослужбовців значною частиною суспільства цілком обґрунтовано сприймаються як аморальні.

Як наведено у рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Розглядаючи дану справу, суд також керується однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права".

Отже, за переконанням суду, рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог у даній справі у повній мірі відповідає засадам справедливості.

Ухвалюючи рішення у даній справі та наводячи його мотиви, суд також враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, зокрема у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04 від 10 лютого 2010 року).

VII. Розподіл судових витрат

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», позивач звільнена від сплати судового збору. Суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Таким чином, відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України, витрати щодо сплати судового збору слід віднести на рахунок держави.

Керуючись ст.ст. 258, 259, 263-265 ЦПК України,

ухвалив:

У задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

позивач ? ОСОБА_1

( АДРЕСА_1 ,

e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ;РНОКПП НОМЕР_1 )

відповідач ? Національний університет «Львівська політехніка»

(вул. С. Бандери, 12, м. Львів, 79013,

e-mail: com.centre@lpnu.ua; ЄДРПОУ 02071010)

Повний текст рішення складено 07 лютого 2024 року.

Головуючий суддя В.В. Стрельбицький