Постанова

від 31.01.2024 по справі 758/9989/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2024 року

м. Київ

справа № 758/9989/16-ц

провадження № 61-311св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ;

відповідачі: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ;

треті особи: об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Хорива 31-Б», ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кухтенко Тетяна Анатоліївна;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Наталії Володимирівни на рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року у складі судді Петрова Д. В. та постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Болотова Є. В., Музичко С. Г., а також касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Хорива 31-Б» - адвоката Богдан Олени Олександрівни на постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року та ухвалу цього суду від 01 лютого 2023 року

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_10 , правонаступником якої є ОСОБА_5 , звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6 про захист права власності.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є співвласником (спільна сумісна власність) квартири № 18 , ОСОБА_2 - власником квартири № 14 , ОСОБА_3 - співвласником (спільна сумісна власність) квартири № 16 , ОСОБА_4 - власником квартири № 15 , ОСОБА_10 - співвласником (спільна сумісна власність) квартири № 16 по АДРЕСА_6 .

Відповідно до приписів частини другої статті 382 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», статей 1, 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року у справі № 2-46/11, що змінено рішенням Апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2016 року, рішення Подільського районного суду міста Києва від 28 лютого 2014 року у справі № 758/14968/13-а, постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2014 року у справі № 758/11400/13-а, залишеної в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня 2014 року позивачам та іншим співвласникам будинку належить на праві спільної сумісної власності підвальне приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_6 , яке набуте ними одночасно з набуттям права власності (приватизації) на квартири в цьому будинку. Позивачам належить право володіння, розпорядження та користування спірним приміщенням в межах, встановлених законом.

07 квітня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року у справі № 2-46/11 проведено державну реєстрацію права власності позивачів на нерухоме майно - приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у будинку за адресою: АДРЕСА_6 , та внесено запис, що позивачам на праві спільної сумісної власності належить спірне приміщення.

Однак ОСОБА_6 без достатніх на те правових підстав використовує належне позивачам та іншим співвласникам будинку підвальне приміщення для здійснення підприємницької діяльності, у зв`язку з чим позивачі як співвласники в цілому житлового будинку позбавлені права користування майном допоміжних приміщень з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у будинку за адресою: АДРЕСА_6 .

Враховуючи викладене, позивачі просили усунути співвласникам багатоквартирного будинку перешкоди у користуванні спільною власністю - допоміжним (нежитловим) приміщенням з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у будинку за адресою: АДРЕСА_6 шляхом виселення ОСОБА_6 , звільнення вказаних приміщень від будь-якого майна та обладнання відповідача та осіб, пов`язаних з ним трудовими, цивільними, господарськими та будь-якими іншими правовідносинами.

В подальшому, у січні 2021 року позивачі подали до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій зазначили відповідачами ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третіми особами: об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Хорива 31-Б» (далі - ОСББ «Хорива 31-Б»), ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кухтенко Т. А. (далі - приватний нотаріус Кухтенко Т. А.).

Заява про збільшення позовних вимог мотивована тим, що за договором купівлі-продажу від 22 червня 2018 року ОСОБА_11 , діючи від імені ОСОБА_6 , передав у власність ОСОБА_7 спірні нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_6 .

Відповідно до довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 24 червня 2016 року адреса, яка зазначена в рішенні Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року як АДРЕСА_6 , група нежитлових приміщень 21, і адреса, яка зазначена в технічному паспорті як АДРЕСА_6 , група нежитлових приміщень 21, відносяться до одного об`єкту нерухомого майна. За архівною справою бюро технічної інвентаризації адреса будинку: АДРЕСА_6 .

Враховуючи викладене, позивачі просили:

- усунути співвласникам багатоквартирного будинку АДРЕСА_6 перешкоди у користуванні спільною власністю - допоміжним (нежитловим) приміщенням з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_6 шляхом виселення ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , звільнення вказаних приміщень від будь-якого майна та обладнання відповідачів та осіб, пов`язаних з ними трудовими, цивільними, господарськими та будь-якими іншими правовідносинами;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 22 червня 2018 року, за яким ОСОБА_11 , діючи від імені ОСОБА_6 , передав у власність ОСОБА_7 нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літері Б) за адресою: АДРЕСА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Кухтенко Т. А.;

- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_6 нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літері Б) за адресою: АДРЕСА_6 у спільну сумісну власність.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року позов задоволено. Усунено співвласникам багатоквартирного будинку АДРЕСА_6 перешкоди у користуванні спільною власністю - допоміжним (нежитловим) приміщенням з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_6 , шляхом виселення ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , звільнення вказаних приміщень від будь-якого майна та обладнання відповідачів та осіб, пов`язаних з ними трудовими, цивільними, господарськими та будь-якими іншими правовідносинами. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 22 червня 2018 року, яким ОСОБА_11 , діючи від імені ОСОБА_6 , передав у власність ОСОБА_7 нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літері Б) за адресою: АДРЕСА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Кухтенко Т. А. Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_6 нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літері Б) за адресою: АДРЕСА_6 , у спільну сумісну власність.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, щопозов є обґрунтованим, оскільки відповідачі без достатніх правових підстав використовують належне позивачам та іншим співвласникам будинку підвальне приміщення для здійснення підприємницької діяльності. Нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літері Б) за адресою: АДРЕСА_6 , які за договором купівлі-продажу від 22 червня 2018 року ОСОБА_11 , діючи від імені ОСОБА_6 , передав у власність ОСОБА_7 , є допоміжними приміщеннями будинку, в якому проживають і є співвласниками квартир позивачі. Тому зазначені допоміжні приміщення підлягають витребуванню із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь співвласників багатоквартирного будинку.

Додатковим рішенням Подільського районного суду міста Києва від 22 серпня 2022 року стягнуто з ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4 992,45 грн в рівних долях по 2 496,22 грн з кожного відповідача, а також витрати на правову допомогу у розмірі 2 000 грн в рівних долях по 1 000 грн з кожного відповідача.

Ухвалюючи зазначене додаткове рішення суд першої інстанції виходив з того, що протягом п`яти днів після постановлення рішення суду позивач подала заяву про розподіл судових витрат та надала відповідні документи, оформлені у встановленому законом порядку.

Постановою Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В. задоволено частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та визнання недійсним договору купівлі-продажу скасовано. В цій частині ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірні допоміжні приміщення багатоквартирного будинку вибули із власності співвласників будинку поза їх волею. Тому позов до кінцевого набувача права на цей об`єкт нерухомого майна про його витребування на підставі статті 387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону та є належним способом судового захисту. Отже, висновок суду першої інстанції про витребування майна є правильним та обґрунтованим. Натомість звернення позивачів до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю та визнання недійсним договору купівлі-продажу не є належним способом судового захисту, у зв`язку з чим у задоволенні позову в цій частині необхідно відмовити.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСББ «Хорива 31-Б» - адвоката Богдан О. О. про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат відмовлено.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що стороною позивача в порушення встановленої процесуальним законом процедури під час подання першої заяви по суті спору (відзиву на апеляційну скаргу) не подано до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які сторона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. В подальшому, до закінчення судових дебатів не було подано заяви про неможливість подання доказів на підтвердження понесених судових витрат, а лише в судових дебатах заявлено про намір звернутися протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення апеляційним судом із заявою про стягнення судових витрат. Тому у суду апеляційної інстанції відсутні правові підстави для задоволення заяви та ухвалення додаткового рішення

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У січні 2023 року представник ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвокат Басараб Н. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, а 02 лютого 2023 року - уточнену касаційну скаргу на рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення таухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Касаційна скарга представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В. подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18), від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження № 61-22378св19), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19, від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20, від 17 серпня 2021 року у справі № 910/19210/15, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17 (провадження № 61-9545сво21).

У лютому 2023 року представника ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвокат Богдан О. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, а 31 березня 2023 року - уточнену касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року в частині відмови у задоволенні позову та в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції, а ухвалу Київського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення про стягнення з ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в рівних частинах 14 500 грн витрат на правову допомогу, понесених в апеляційному суді.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвоката Богдан О. О. подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2021 року у справі № 466/10651/19 (провадження № 61-15044св20), від 14 квітня 2021 року у справі № 757/60277/18-ц (провадження № 61-15924св20), від 15 вересня 2021 року у справі № 161/7163/20 (провадження № 61-4004св21), від 16 вересня 2021 року у справі № 465/3424/10-ц (провадження № 61-3038св21), від 07 грудня 2022 року у справі № 495/9569/18 (провадження № 61-8438св22), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2021 року у справі № 154/704/20 (провадження № 61-815св21), від 10 серпня 2022 року у справі № 711/1783/20 (провадження № 61-2994св22), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2023 року у справі № 357/6114/20 (провадження № 61-913св22).

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 січня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_12, судді, які входять до складу колегії: Шипович В. В., Синельников Є. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду ОСОБА_12 від 24 січня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В. на рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року було залишено без руху, надано десятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків, а саме заявнику необхідно було доплатити судовий збір у розмірі 4 607,10 грн та подати нову редакцію касаційної скарги разом із її копіями та доданими до неї матеріалів. Також заявнику роз`яснено про наслідки невиконання вимог ухвали суду.

На виконання вимог вищевказаної ухвали Верховного Суду 02 лютого 2023 року представник ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвокат Басараб Н. В. усунула недоліки касаційної скарги.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 20 лютого 2023 року у зв`язку з відпусткою судді Синельникова Є. В., на підставі повідомлення судді ОСОБА_12 від 20 лютого 2023 року, призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 лютого 2023 року справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_12, судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В., Шипович В. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_12 (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Шиповича В. В. від 22 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В. на рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року, а також витребувано матеріали справи № 758/9989/16-ц з Подільського районного суду міста Києва.

03 березня 2023 року справа № 758/9989/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду ОСОБА_12 від 15 березня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвокат Богдан О. О. на постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року та ухвалу цього суду від 01 лютого 2023 рокубуло залишено без руху, надано десятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків, а саме заявнику необхідно було доплатити судовий збір у розмірі 13 489,60 грн та подати нову редакцію касаційної скарги разом із її копіями та доданими до неї матеріалів. Також заявнику роз`яснено про наслідки невиконання вимог ухвали суду.

На виконання вимог вищевказаної ухвали Верховного Суду 31 березня 2023 року представник ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвокат Богдан О. О. усунула недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_12 (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Шиповича В. В. від 20 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвокат Богдан О. О. на постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року та ухвалу цього суду від 01 лютого 2023 року.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 22 червня 2023 року на підставі службової записки судді ОСОБА_12 призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 червня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_12, судді, які входять до складу колегії: Луспеник Д. Д., Лідовець Р. А.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_12 (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д. від 23 червня 2023 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у зв`язку із звільненням у відставку судді ОСОБА_12 , на підставі службової записки Секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д., призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

За протоколами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 серпня 2023 року матеріали справи № 758/9989/16-ц передано судді-доповідачеві Осіяну О. М., судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В., Сакара Н. Ю., а за протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 09 серпня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві Осіяну О. М., судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В., Сакара Н. Ю., Синельников Є. В., Шипович В. В.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В. мотивована тим, що рішенням Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року у справі № 2-46/11 позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 було задоволено частково, визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літ. Б загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку АДРЕСА_6 , який укладено 13 лютого 2008 року між відділом приватизації комунального майна Подільського району міста Києва та ФОП ОСОБА_9 , визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 право спільної сумісної власності на зазначені нежилі приміщення, витребувано у спільну сумісну власність ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 вказані приміщення, в іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2016 року рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року в частині визнання за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 права спільної сумісної власності на спірні приміщення скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. У решті рішення суду залишено без змін.

12 липня 2017 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановлено нове судове рішення у справі № 2-46/11, яким рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року та рішення апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2016 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 про витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог.

За змістом цього судового рішення Вищий спеціалізований суд України виходив з того, що витребовуючи у спільну сумісну власність позивачів спірні приміщення, судами порушені права інших співвласників кватир та квартиронаймачів у житловому будинку, а Законом України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» передбачено, що здійснення співвласниками своїх прав не може порушувати права інших власників. Крім того, згідно з нормами цього Закону допоміжні приміщення перебувають у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку, а суд витребував їх у спільну сумісну власність. Отже, законних підстав для позивачів для витребування майна у ОСОБА_6 немає, а згідно зі статтею 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину.

Тобто вищевказаним судовим рішенням у справі № 2-46/11 позивачам відмовлено в задоволенні позову про витребування у ОСОБА_6 нежилого приміщення з підстав правомірності правочину. В цій справі позивачами пред`явлено ті ж самі позовні вимог, по суті яких було постановлене рішення, що є підставою для закриття провадження у справі.

Таким чином суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що відповідачі без достатніх правових підстав використовують належне позивачам та іншим співвласникам будинку підвальне приміщення для здійснення підприємницької діяльності.

Перекладання на третіх осіб наслідків визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13 лютого 2008 року, укладеного між відділом приватизації комунального майна Подільського району міста Києва та ФОП ОСОБА_9 , має наслідком порушення справедливого балансу та покладає надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які є добросовісними набувачами, і призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

На час пред`явлення позову і до укладання договору купівлі-продажу від 22 червня 2018 року ОСОБА_6 була правомірним власником спірного нежилого приміщення, тому вимоги про усунення позивачам перешкод у користуванні спільною власністю - допоміжним (нежитловим) приміщенням шляхом виселення ОСОБА_7 , ОСОБА_6 є незаконними.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 21 грудня 2008 року у справі № 758/2308/18 було відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом скасування права власності ОСОБА_6 на приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_6 . У зв`язку з цим збільшені позовні вимоги до ОСОБА_7 також є безпідставними.

Крім того, позовні вимоги до ОСОБА_7 не є збільшенням позовних вимог у розумінні ЦПК України, і суд приймаючи такі збільшення допустився грубого порушення вимог процесуального законодавства, оскільки такі вимоги є одночасно зміною підстав та предмету позову, що є недопустимим.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвоката Богдан О. О. мотивована тим, що апеляційний суд не звернув увагу на те, що спірним нерухомим майном є підвальні (допоміжні) нежилі приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_6 , і саме на це майно, однак за адресою: АДРЕСА_6 , на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу від 22 червня 2018 року, проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 .

Витребування майна з чужого незаконного володіння у контексті цієї справи є коректним способом захисту порушеного права, однак недостатнім для вирішення спірного питання, оскільки відповідачі неодноразово проявляли свою недобросовісність, відчужуючи спірне майно.

Оскільки спірні нежитлові приміщення є допоміжними приміщеннями будинку, в якому позивачі проживають і є співвласниками квартир, то зазначені допоміжні приміщення законно витребувані із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь співвласників багатоквартирного будинку. Але, враховуючи наявність у ОСОБА_7 договору купівлі продажу, предметом якого є спірне майно, але за іншою (неіснуючою) адресою, то такий договір суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засад суспільства. Тому суд першої інстанції правильно задовольнив вимогу про визнання такого правочину недійсним та виселення відповідачів зі звільненням вказаних приміщень від будь-якого майна та обладнання відповідачів та осіб, пов`язаних з ними трудовими, цивільними, господарськими та будь-якими іншими правовідносинами.

Верховним Судом жодного разу не досліджувалося питання поєднання позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, визнання недійсним договору купівлі-продажу майна та витребування майна з чужого володіння у випадку, коли це спірне майно має дві адреси, що очевидно свідчить про те, що витребування майна (із зазначенням правильної адреси) не буде достатнім та призведе до правової невизначеності і неможливості практичної реалізації захисту порушених прав позивачів. Тобто у контексті фактичних обставин спірних правовідносин, відсутній висновок Верховного Суду щодо визнання недійсним договору, виселення особи, яка неправомірно займає спірне приміщення, із поєднанням вимог про витребування майна.

Висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат є помилковим, оскільки представник ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвокат Богдан О. О. з дотриманням вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України в судовому засіданні до закінчення судових дебатів зробила відповідну заяву про подання доказів понесених витрат на правову допомогу протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду. До заяви про ухвалення додаткового рішення було долучено: копію договору про надання правничої допомоги від 02 жовтня 2020 року № 25, договір про надання правничої допомоги № 36 від 16 серпня 2021 року, акт № 1 про прийняття-передачу наданих послуг з правничої допомоги від 24 грудня 2022 року та квитанцію, тобто підтверджено факт отримання та оплати правничої допомоги.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвокат Богдан О. О. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В., в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року про задоволення позову в повному обсязі та постанова Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року в частині задоволених позовних вимог є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В. правові висновки судів касаційних інстанцій не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як їх зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Нежилі приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) загальною площею 106,20 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_6 , належали на праві комунальної власності територіальній громаді Подільського району міста Києва, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 28 грудня 2007 року, виданим Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Рішенням Подільської районної у місті Києві ради від 12 липня 2007 року № 227 було затверджено перелік об`єктів комунальної власності Подільського району міста Києва, що підлягають приватизації (шляхом викупу орендарем) та внесення змін до попередніх рішень, до якого увійшли нежилі приміщення по АДРЕСА_6 .

Відповідно до договору оренди нерухомого майна (нежилих будівель, споруд, приміщень) комунальної власності територіальної громади Подільського району міста Києва від 11 квітня 2007 року № 2830/07 орендодавець КП «Оренда» передало орендарю ФОП ОСОБА_9 підвальне приміщення площею 130 кв. м по АДРЕСА_6 для розміщення складських та підсобних приміщень.

Згідно з договором купівлі-продажу нежилих приміщень від 13 лютого 2008 року відділ приватизації комунального майна Подільського району міста Києва продав, а ФОП ОСОБА_9 купила нежилі приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літ. Б) загальною площею 106,20 кв. м, які знаходяться за вказаною адресою.

23 квітня 2008 року між ФОП ОСОБА_9 та ОСОБА_6 було укладено договір дарування нежилих приміщень з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літ. Б), загальною площею 106,20 кв. м, що знаходяться по АДРЕСА_6 .

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 є власниками/співвласниками квартир, розташованих у будинку АДРЕСА_6 .

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 28 лютого 2014 року у справі № 758/14968/13-а за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_14 , ОСОБА_4 , ОСОБА_10 , ОСОБА_15 , ОСОБА_3 , ОСОБА_16 до Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , Київська міська рада, визнано незаконним та скасовано розпорядження Подільської районної в міста Києві державної адміністрації від 11 квітня 2007 року № 514 «Про передачу в орендне користування нежилого приміщення по АДРЕСА_6 » та визнано незаконним і скасовано пункт 9 додатку 10 сесії п`ятого скликання Подільської районної в місті Києві ради «Про затвердження переліку об`єктів комунальної власності Подільської районної у місті Києві ради, які підлягають приватизації та внесення змін у попередні рішення» від 12 липня 2007 року № 227.

Цим рішенням встановлено, що приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21 в літ. Б) загальною площею 106,20 кв. м, які розташовані в АДРЕСА_6 , є допоміжними відповідно до визначень нежитлового приміщення та підсобного приміщення багатоквартирного будинку, наданих у додатку Б «Терміни і визначення понять» ДБН В.2-15-2005 «Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення», затвердженого наказом Держбуду України від 18 травня 2005 року № 80.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2014 року у справі № 758/11400/13-а, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня 2014 року, визнано протиправним наказ Головного управління комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради - Київської міської державної адміністрації від 28 грудня 2007 року № 165-В, а також визнано недійсним свідоцтво про право комунальної власності, видане Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради - Київської міської державної адміністрації 28 грудня 2007 року на підставі наказу від 28 грудня 2007 року № 1685-В.

Крім того, судом установлено, що нежиле приміщення, яке є предметом договору купівлі-продажу, укладеного між відділом приватизації комунального майна Подільського району міста Києва та ФОП ОСОБА_9 , є допоміжним приміщенням і призначене для розміщення загальних будинкових комунікацій для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку і перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку і не підлягає відчуженню.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року у справі № 2-46/11 з урахуванням ухвали цього суду від 17 травня 2021 року про виправлення помилки, позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 до Подільської районної у місті Києві державної адміністрації, ФОП ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , треті особи: Подільська районна у місті Києві рада, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юр-Капінос А. Є., Київська міська рада, департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, ОСОБА_14 , ОСОБА_16 , ОСОБА_15 , ОСОБА_17 , ОСОБА_8 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права спільної сумісної власності на приміщення, витребування у спільну сумісну власність приміщення, усунення перешкод у користуванні спільною сумісною власністю задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_6 , який укладений 13 лютого 2008 року між відділом приватизації комунального майна Подільського району міста Києва та ФОП ОСОБА_9 . Визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 право спільної сумісної власності на приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_6 . Витребувано у спільну сумісну власність ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_6 .

Рішенням апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року скасовано в частині визнання за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_10 права спільної сумісної власності на приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б), загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_6 і в цій частині ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. В іншій частині рішення залишено без змін.

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_6 , подану представником - ОСОБА_11 , задоволено частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року та рішення апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2016 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 про витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог. У решті рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року в нескасованій при апеляційному перегляді частині та рішення апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2016 року залишено без змін.

За змістом цього судового рішення Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оспорюваний договір купівлі-продажу, укладений 13 лютого 2008 року між відділом приватизації комунального майна Подільського району міста Києва та ФОП ОСОБА_9 , підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 203 ЦК України, оскільки відділ приватизації комунального майна Подільського району міста Києва на момент укладення договору не був законним власником нежилих приміщень, не мав права на відчуження допоміжних приміщень.

Разом з тим, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 про витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 , Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що судами порушені права інших співвласників кватир та квартиронаймачів у житловому будинку, а Законом України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» передбачено, що здійснення співвласниками своїх прав не може порушувати права інших власників. Крім того, згідно з нормами цього Закону допоміжні приміщення перебувають у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку, а суд витребував їх у спільну сумісну власність. Отже, законних підстав для позивачів для витребування майна у ОСОБА_6 немає, оскільки згідно зі статтею 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у місті Києві, актовий запис № 18083.

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 08 червня 2017 року, посвідченим державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненком Р. С., зареєстрованим у реєстрі за № 3-639, спадкоємцем майна ОСОБА_10 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 є її син - ОСОБА_17 , спадкова справа № 781/2016.

За договором купівлі-продажу нежилих приміщень від 22 червня 2018 року ОСОБА_11 , який діяв від імені ОСОБА_6 , продав ОСОБА_7 нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літері Б) загальною площею 106,20 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_6 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Кухтенко Т. А., зареєстровано в реєстрі № 528.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 128629866 від 22 червня 2018 року нежилі приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б), що розташовані за адресою: АДРЕСА_6 належать на праві приватної власності ОСОБА_7 .

При цьому за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 57078270 від 11 квітня 2016 року нежилі приміщення з № 1 по № 4 (група приміщень 21) в літері (Б), що розташовані за адресою: АДРЕСА_6 належать на праві приватної спільної сумісної власності: ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на підставі рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року у справі № 2-46/11.

Відповідно до довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 24 червня 2016 року адреса, яка зазначена в рішенні Подільського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року як АДРЕСА_6 , група нежитлових приміщень 21, і адреса, яка зазначена в технічному паспорті як АДРЕСА_6 , група нежитлових приміщень 21, відносяться до одного об`єкту нерухомого майна. За архівною справою бюро технічної інвентаризації адреса будинку: АДРЕСА_6 .

Згідно з довідкою Подільської районної в місті Києві державної адміністрації № 106-3506 від 03 травня 2019 року відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами у місті Києві» до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації належать житловий будинок по АДРЕСА_6 та сміттєзбірник по АДРЕСА_6 .

Виходячи з того, що спірні приміщення є допоміжними і відповідно до Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» є власністю співвласників будинку АДРЕСА_6 , з метою захисту прав та інтересів всіх співвласників цих приміщень, судом першої інстанції було залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСББ «Хорива 31-Б».

Відповідно до Статуту ОСББ «Хорива 31-Б» воно створено власниками квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку АДРЕСА_6 з метою забезпечення і захисту прав співвласників, дотримання ними своїх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна будинку.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційні скарги не підлягають задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Згідно зі статтею 385 ЦК України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об`єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту. Об`єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.

Відносини, що виникають у процесі реалізації прав та виконання обов`язків власників квартир та нежитлових приміщень як співвласників багатоквартирного будинку, регулюються Законом України від 29 листопада 2001 року № 2866-ІІІ «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон № 2866-ІІІ) та Законом України від 14 травня 2015 року № 417-VIII «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (далі - Закон № 417-VIII).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 4 Закону № 2866-ІІІ об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Згідно зі статтею 12 Закону № 2866-ІІІ управління багатоквартирним будинком здійснює об`єднання через свої органи управління. За рішенням загальних зборів функції з управління багатоквартирним будинком можуть бути передані (всі або частково) управителю або асоціації. Об`єднання самостійно визначає порядок управління багатоквартирним будинком та може змінити його у порядку, встановленому цим Законом та статутом об`єднання.

Відповідно до статті 16 Закону № 2866-ІІІ об`єднання має право відповідно до законодавства та статуту об`єднання, в тому числі захищати права, представляти інтереси співвласників у судах, органах державної влади і органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності.

Згідно зі статтею 1 Закону № 417-VIII багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна; нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна; спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія; частка співвласника - частка, яку становить площа квартири та/або нежитлового приміщення співвласника у загальній площі всіх квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Відповідно до частин першої, другої статті 5 Закону № 417-VIII спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Згідно з додатком Б «Терміни і визначення понять» ДБН В.2-15-2005 «Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення», затвердженого наказом Держбуду України від 18 травня 2005 року № 80, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, підсобні приміщення багатоквартирного житлового будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (сходові клітки, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, комори, сміттєзбірні камери, горища, підвали, шахти тощо).

Право спільної сумісної власності не передбачає визначення часток співвласників у праві спільної власності, на відміну від права спільної часткової власності, учасник якої наділений правом вимагати виділення йому в натурі частини майна у володіння та користування (частини друга - четверта статті 358 ЦК України), а також самостійно розпоряджатися своєю часткою (стаття 361 ЦК України).

У житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо).

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), на яку послалася представник ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвокат Басараб Н. В. в касаційній скарзі.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

В постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19), на яку послалася представник ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвокат Басараб Н. В. в касаційній скарзі, зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороною недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом з тим відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Так, згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року у справі № 592/3596/17 (провадження № 61-18877св19) вказано, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

В постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку послалася представник ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвокат Богдан О. О. в касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 про те, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважала, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц,провадження № 14-651цс18).

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний позивачем спосіб.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суди попередніх інстанцій дійшли правильного по суті висновку про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь позивачів спірних підвальних приміщень, які належать їм на праві спільної сумісної власності як співвласникам багатоквартирного будинку.

Верховний Суд погоджується з наведеним висновком судів з огляду на те, що в розумінні вимог Закону № 2482-XII спірне підвальне приміщення є допоміжним у структурі багатоквартирного житлового будинку, а тому таке приміщення не могло перейти в комунальну власність територіальної громади Подільського району міста Києва та в подальшому у приватну власність відповідачів як самостійний об`єкт цивільно-правових відносин. Зазначене підтверджується також обставинами, встановленими вищенаведеними судовими рішеннями у справах № 758/14968/13-а, № 758/11400/13-а, № 2-46/11.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що не можна розглядати як єдиний позов вимогу, в якій одночасно поєднаний позов про витребування майна з незаконного володіння із позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні ним (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 102).

У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункт 6.56-6.58), від 07 вересня 2022 року (пункт 10.76), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 103)).

Оскільки спірні допоміжні приміщення вибули із власності позивачів як співвласників квартир в багатоквартирному будинку поза їх волею, то висновок суду першої інстанції, з яким в цій частині погодився апеляційний суд, про витребування майна є правильним та обґрунтованим, відповідає вимогам закону та є належним способом судового захисту.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд врахував вищенаведені правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), та обґрунтовано виходив з того, що заявлені в цій справі позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю та визнання недійсним договору купівлі-продажу не підлягають задоволенню у зв`язку з обранням позивачами неефективного способу судового захисту.

Тому доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвоката Богдан О. О. про те, що витребування майна з чужого незаконного володіння у контексті цієї справи є недостатнім для вирішення спірного питання, оскільки відповідачі неодноразово проявляли свою недобросовісність, відчужуючи спірне майно, є неспроможними.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив в означеній вище частині законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвоката Богдан О. О. про те, що витребування майна з чужого незаконного володіння у контексті цієї справи є недостатнім для вирішення спірного питання, так як спірним нерухомим майном є підвальні (допоміжні) нежилі приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_6 , і саме на це майно, однак за адресою: АДРЕСА_6 , на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу від 22 червня 2018 року, проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 , не заслуговують на увагу та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, оскільки в цій справі сторони не заперечували, що спірним є один і той самий об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_6 , що також підтверджено довідкою Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 24 червня 2016 року.

Посилання представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В. про те, що відповідачі є добросовісними набувачами спірних нежитлових приміщень, а витребування цього майна у останнього власника - ОСОБА_7 , призводить до незаконного втручання у мирне володіння майном та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є необґрунтованим,оскільки оскаржуваними судовими рішеннями спірне майно витребувано із чужого незаконного володіння саме ОСОБА_7 і вона може захистити свої права на отримання сплачених нею за договором купівлі-продажу грошових коштів шляхом пред`явлення відповідного позову до продавця.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами обставини справи, посилання представника ОСОБА_1 та ОСББ «Хорива 31-Б» - адвоката Богдан О. О. в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), а представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В. на правові висновки, викладені впостановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18), від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження № 61-22378св19) є безпідставними, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційних скарг фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Н. В. про те, що позовні вимоги до ОСОБА_7 не є збільшенням позовних вимог у розумінні ЦПК України, і суд приймаючи такі збільшення допустився грубого порушення вимог процесуального законодавства, оскільки такі вимоги є одночасно зміною підстав та предмету позову, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з пунктом 2 частини другої, частиною третьою статті 49 ЦПК України крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Слід зазначити, що правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Отже, зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета і підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19, на яку послалася представник ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвокат Басараб Н. В. в касаційній скарзі.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема у статті 16 ЦК України, а тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

Необхідність у зміні предмета позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не повною мірою забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.

Зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.

Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що у січні 2021 року позивачі доповнили позовну вимогу, заявлену до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні спірним майном, цією ж вимогою, ще й до іншого відповідача - ОСОБА_7 , а також доповнили позовні вимоги новими: про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22 червня 2018 року, за яким ОСОБА_11 , діючи від імені ОСОБА_6 , передав у власність ОСОБА_7 нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літері Б) за адресою: АДРЕСА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Кухтенко Т. А.; про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_6 нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літері Б) за адресою: АДРЕСА_6 у спільну сумісну власність.

При цьому позивачі посилалися на одні й ті самі обставини, у зв`язку з якими вони як співвласники в цілому житлового будинку позбавлені права користування майном допоміжних приміщень з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) в літері (Б) загальною площею 106,2 кв. м, що знаходяться у будинку за адресою: АДРЕСА_6 .

Тобто, доповнивши позов новими вимогами та заявивши їх як первісному, так і новому відповідачу, позивачі змінили лише предмет позову, а підстави позову залишилися незмінними.

Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

Недобросовісна поведінка особи, яка полягає в учиненні дій, що можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право, що, на переконання Верховного Суду, і мало місце у цій справі, оскільки доповнення позовних вимог як новими вимогами, так і новому відповідачу відбулося у зв`язку з тим, що за договором купівлі-продажу від 22 червня 2018 року ОСОБА_11 , діючи від імені ОСОБА_6 , передав у власність ОСОБА_7 нежитлові приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень 21) (в літері Б) за адресою: АДРЕСА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Кухтенко Т. А.

Крім того, Верховний Суд враховує, що первісний відповідач ОСОБА_6 була обізнана з обставинами, встановленими судовими рішеннями у справі № 2-46/11, якими підтверджено статус спірних допоміжних приміщень та їх перебування у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку, а також визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений 13 лютого 2008 року між відділом приватизації комунального майна Подільського району міста Києва та ФОП ОСОБА_9 .

Отже, саме дії відповідачів призвели до необхідності доповнення позовних вимог та зміни предмета позову в цій справі, оскільки початкова вимога позивачів не забезпечувала захисту їх порушених прав та інтересів.

При застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції.

Враховуючи викладене, Верховний Суд виходить із того, що визначення позивачами своїх процесуальних дій саме як збільшення позовних вимог, а не зміна предмета позову, та вирішення судом першої інстанції питання про прийняття до розгляду такої заяви є формальним порушенням норм процесуального права, яке не вплинуло на правильність правового результату вирішення справи та висновків суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині, а тому не може бути підставою для скасування правильного по суті і законного рішення (частина друга статті 410 ЦПК України).

З урахуванням того, що інші наведені в касаційних скаргах доводи щодо розгляду справи по суті були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Щодо оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про відмову в ухваленні додаткового рішення про стягнення судових витрат.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України).

В постанові від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21 (провадження № 61-4799св23) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі. У разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.

У справі, що переглядається, першою заявою по суті сторони позивача в апеляційній інстанції був відзив на апеляційну скаргу, в якому не зазначено про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивачі понесли і які очікують понести в зв`язку із розглядом справи.

В подальшому в судових дебатах представник ОСОБА_1 - адвокат Богдан О. О. заявила про намір звернутися протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду із заявою про стягнення судових витрат.

21 грудня 2022 року судом апеляційної інстанції ухвалено у справі судове рішення по суті спору та підстав для вирішенні питання про розподіл судових витрат, відповідно до статті 141 ЦПК України, не було.

24 грудня 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Богдан О. О. подала засобами поштового зв`язку до апеляційного суду заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення з відповідачів на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу, до якої було долучено копії: договору про надання правничої допомоги № 25 від 02 жовтня 2020 року; договору про надання правничої допомоги № 36 від 16 серпня 2021 року; додаткової угоди № 1 від 08 серпня 2022 року до договору № 25 від 02 жовтня 2020 року; акта № 1 про прийняття-передачу наданих послуг з правничої допомоги від 24 грудня 2022 року, а також чотири квитанції на загальну суму 14 500 грн.

При цьому обґрунтувань поважності причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі, заява представника ОСОБА_1 - адвоката Богдан О. О. не містить.

Таким чином, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні вищевказаної заяви, оскільки зміст заяви не містить обґрунтування поважних причин неподання доказів, що підтверджують розмір судових витрат, до закінчення судових дебатів у справі.

Отже, заявлені в касаційних скаргах підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційних скаргах, не спростовують висновків судів.

Відповідно частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову апеляційного суду, а також ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову в ухваленні додаткового рішення про стягнення судових витрат - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - адвоката Басараб Наталії Володимирівни, а також касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Хорива 31-Б» - адвоката Богдан Олени Олександрівни залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року в незміненій після апеляційного перегляду частині, постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року та ухвалу цього суду від 01 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович