Постанова

від 08.02.2024 по справі 623/3801/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 623/3801/19

провадження № 61-5757св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Служба у справах дітей Ізюмської міської ради Харківської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року у складі судді Герцова О. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 березня 2023 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Одринської Т. В., Пікуля В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст первісних позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Служба у справах дітей Ізюмської міської ради Харківської області,у якому просив визначити місце проживання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з ним як батьком.

Позов обґрунтований тим, що він постійно займається розвитком дитини, дбає про її здоров`я та відпочинок, про її гармонійне життя.

Звернення до суду викликано бажанням забезпечити найкращі інтереси дитини та ставленням відповідачки, як матері, до виконання своїх батьківських обов`язків.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з нею за місцем її проживання.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що син постійно проживав з нею, мав все необхідне для гармонійного розвитку дитини та навчання, мав підтримку та любов зі її сторони, як матері, та своїх близьких і рідних. Батько дитини, ОСОБА_1 , бажаючи помститися їй з особистих мотивів, заявив, що докладе зусиль щоб забрати сина до себе.

17 серпня 2020 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про зміну предмета зустрічного позову та просила визначити місце проживання малолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із нею, відібрати у ОСОБА_1 дитину та повернути матері. Стягнути з ОСОБА_1 на її користь судові витрати (т. 1. а. с. 242-243).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 04 листопада 2021 року в первісному позові відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визначено місце проживання малолітньої дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю, ОСОБА_2 . Відібрано у ОСОБА_1 дитину та повернено її матері, ОСОБА_2 . Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 609,20 грн.

Надавши оцінку доказам у справі, висновкам психологів, які протягом багатьох годин спілкувалися з дитиною, оцінивши показання свідків, оцінивши інші докази, врахувавши, що мати не чинила перешкод батьку у спілкуванні та вихованні дитини, врахувавши відсутність виключних обставин, які б унеможливлювали проживання малолітнього сина з матір`ю чи негативно впливали на його виховання та розвиток, врахувавши, що проживання дитини з матір`ю не призведе до істотного порушення прав батька, оскільки відповідно до закону той з батьків, хто проживає окремо від дитини, має право на безперешкодне спілкування з дитиною і зобов`язаний брати участь у її вихованні, що на сьогодні визначення місця проживання дитини разом з матір`ю не суперечить інтересам дитини, а батько не сприяє всебічному та рівному спілкуванню дитини з матір`ю та іншими членами сім`ї дитини, що негативно впливає на розвиток дитини та фактично позбавляє дитину нормальних зв`язків із сім`єю, суд першої інстанції з врахуванням окремого проживання батьків дитини, віку дитини, дійшов висновку, що найкращим інтересам дитини відповідатиме визначення місця проживання дитини з матір`ю, за місцем проживання якої створено всі умови для гармонійного розвитку дитини.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року в частині задоволення зустрічного позову про відібрання у ОСОБА_1 дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повернення дитини матері, ОСОБА_2 , скасовано. У задоволенні зустрічного позову в цій частині відмовлено. В іншій частині рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року залишено без змін.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 444,35 грн.

Суд апеляційної інстанції, залишивши без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови в первісному позові та задоволенні зустрічного позову щодо визначення місця проживання дитини з матір`ю, погодився, що суд першої інстанції при вирішенні спору врахував усі обставини справи зокрема, що з народження та до виникнення конфліктної ситуації між батьками дитина проживала разом із матір`ю та є емоційно прихильною до обох батьків. Висновок психолога ОСОБА_4 від 21 вересня 2020 року № 2020/09/21 про те, що дитині краще проживати разом з батьком не є беззаперечною обставиною щодо визначення місця проживання дитини з батьком.

Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції надав повну оцінку доказам у їх сукупності, показанням свідків, висновку органу опіки та піклування та при ухваленні рішення врахував найкращі інтереси дитини.

Скасувавши судове рішення в частині задоволення зустрічного позову про відібрання у ОСОБА_1 дитини та повернення її матері, суд апеляційної інстанції виходив з того, що наявність спору про місце проживання дитини не вказує на те, що один з батьків протиправно, самочинно змінив місце проживання малолітньої дитини та ця обставина є підставою для застосування правових наслідків, визначених статтею162 СК України.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що під час розгляду справи не встановлено факту протиправної, самочинної зміни місця проживання малолітньої дитини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, просив їх скасувати в частині вирішення вимог первісного та зустрічного позовів про визначення місця проживання дитини, в цій частині справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19, провадження № 61-15273св21, від 17 квітня 2019 року у справі № 608/190/18, провадження № 61-1612св19, від 25 квітня 2018 року у справі № 344/2561/16-ц, провадження № 61-12422св18; не з`ясували усі обставини у справі (на час розгляду справи дитина фактично проживає з батьком, оскільки мати знаходиться за кордоном), не надали належної оцінки доказам (заяві ОСОБА_1 від 25 травня 2020 року про зарахування до першого класу гімназії, довідці Ізюмської гімназії № 1 від 18 вересня 2020 року № 01-24/417, показанням свідків про проживання дитини з батьком).

Cуд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про допит дитини.

Суди не отримали висновку органу опіки і піклування щодо вирішення спору за первісним та зустрічним позовами.

Суди не врахували висновку експерта від 21 вересня 2020 року № 2020/09/21.

Аргументи інших учасників справи

Відзив ОСОБА_2 мотивований тим, що згідно з постановою Харківського апеляційного суду від 13 січня 2020 року у справі № 623/3703/19 судовим наказом Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 04 листопада 2019 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 присуджено стягнення аліментів на утримання сина з 19 вересня 2019 року до досягнення дитиною повноліття.

Згідно з довідкою Бригадирівської сільської ради від 07 листопада 2019 року № 1173 про склад сім`ї, та її відповіддю від 25 листопада 2019 року № 02-25/439, актом обстеження умов проживання Служби у справах дітей Ізюмської районної державної адміністрації від 18 листопада 2019 року на час відкриття провадження у справі дитина проживала з матір`ю.

Крім того, орган опіки і піклування при Ізюмській районній державній адміністрації 28 листопада 2019 року надав висновок щодо недоцільності зміни місця реєстрації та проживання малолітнього ОСОБА_3 .

З огляду на вказане суди дійшли обґрунтованого висновку про визначення місця проживання дитини з матір`ю.

Протягом розгляду справи ОСОБА_1 одноосібно, без погодження матері змінив місце проживання дитини, залишаючи сина проживати з собою.

30 грудня 2019 року, 27 січня 2020 року, 22 травня 2020 року, 01 червня 2020 року ОСОБА_2 зверталась до поліції із заявою про те, що ОСОБА_1 чинить перешкоди у спілкуванні із сином та відмовляється повертати дитину матері. Їй роз`яснено про вирішення цього питання в порядку цивільного судочинства.

ОСОБА_1 не сприяє всебічному та рівному спілкуванню дитини з матір`ю та іншими членами сім`ї дитини, що позбавляє ОСОБА_3 нормальних зв`язків з сім`єю.

Просить врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 09 листопада 2020 року у справі № 487/7241/18, від 22 жовтня 2020 року у справі № 358/37/19, від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19, від 13 липня 2022 року у справі № 946/6707/19, від 14 вересня 2022 року у справі № 274/111/19.

Допит дитини не був доцільним з урахуванням віку дитини, неможливості об`єктивно оцінити ситуацію, яка склалась в сім`ї, з огляду на те, що думка дитини сформована під впливом конфлікту між батьками та зневажливим ставленням батька до матері, під впливом фактичного проживання певний час з батьком без згоди матері. Думка дитини у цій справі не може бути абсолютною та переконливою для суду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У грудні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктами 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 21 вересня 2013 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син, ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 6).

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 27 листопада 2018 року у справі № 623/3841/18 шлюб між сторонами розірвано.

У справі № 623/3841/18 встановлено, що фактично шлюбні відносини між сторонами припинено з квітня 2018 року (т. 1, а. с. 8).

Судовим наказом Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 04 листопада 2019 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнено аліменти на утримання сина, ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу) щомісячно (т. 1, а. с. 73, 162-164).

Згідно з довідкою сільського голови Бригадирівської сільської ради Жернового В. М. від 25 листопада 2019 року з травня 2018 року дитина проживала у будинку АДРЕСА_1 , де мешкає її мати, ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 47, 48).

З 16 листопада 2017 року ОСОБА_3 навчався в Ізюмському дошкільному навчальному закладі (ясла-садок) (далі - ІДНЗ) № 12.

Дитину в садок приводили як батько, так і мати, дідусь та бабуся зі сторони матері.

30 жовтня 2019 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ізюмського міського нотаріального округу Харківської області Мацокіною Н. О., зареєстрованого в реєстрі за № 1993, ОСОБА_1 набув у власність квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 27-30).

Відповідно до інформації, наданої завідувачем ІДНЗ № 12, в жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до педагогів з проханням не віддавати дитину батькові, оскільки той не повертає сина додому.

З грудня 2019 року ОСОБА_2 неодноразово зверталася до органів поліції із заявою про те, що її колишній чоловік, ОСОБА_1 , не повертає дитину додому.

Згідно з висновком органу опіки та піклування при Ізюмській райдержадміністрації про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 з матір`ю, вирішено вважати недоцільним зміну місця реєстрації та проживання малолітньої дитини, оскільки мати, ОСОБА_2 , належним чином виконує батьківські обов`язки, має самостійний дохід, своєю поведінкою не завдає шкоди здоров`ю та розвитку дитини (т. 1, а. с. 67).

Психолог фізична особа-підприємець ОСОБА_7 надала психологічний висновок щодо дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , де зазначено, що дитина потребує спілкування з обома важливим для нього дорослими як з батьком, так і з матір`ю. Під час психологічного дослідження на дитину не було вчинено чи виявлено ознак психологічного тиску з боку батьків, фахівця чи інших осіб (т. 1, а. с. 206-211).

Психолог ОСОБА_4 на замовлення ОСОБА_1 надав висновок експерта від 21 вересня 2020 року № 2020/09/21 щодо доцільності проживання малолітнього ОСОБА_3 з одним із батьків, де вказано, що з психологічної точки зору постійне проживання і виховання ОСОБА_3 доцільно разом з його батьком ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 5-11).

У судовому засіданні в суді першої інстанції було встановлено, що мати не заперечувала проти зустрічей батька з сином і не створювала перешкод у спілкуванні батька з дитиною, надаючи батьку можливість спілкуватися з дитиною.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Відповідно до статті 9 Конвенції на держави-учасниці покладається обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно зі статтею 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до абзацу другого частини першої статті 161 СК України під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з частинами першою та другою статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави - учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Верховний Суд зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

При розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частини четверта, п`ята статті 19 СК України).

Згідно з частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У рішенні від 19 вересня 2019 року у справі «Andersena v. Latvia», заява № 79441/17, Європейський суд з прав людини відзначив, що «найкращі інтереси дитини» не можуть розумітися однаково, незалежно від того, чи розглядає суд запит про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції або постанову про опіку або батьківських правах. Національні суди, відхиляючи певну інформацію і докази, що стосуються конкретного розгляду, не можуть вважатися такими, що проігнорували найкращі інтереси дитини.

Заявник у касаційній скарзі вказує, що суди необґрунтовано встановили відсутність підстав для визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 з батьком.

Згідно з матеріалами справи суд першої інстанції встановив, що сторони працевлаштовані, мають дохід, забезпечені житлом, та кожен з них створив комфортні умови для проживання та гармонійного розвитку дитини. Жодних негативних фактів неналежного ставлення до дитини зі сторони обох батьків не встановлено.

У контексті першочергового врахування інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, встановивши, що для забезпечення інтересів малолітнього ОСОБА_3 визначення місця проживання дитини із матір`ю відповідатиме її найкращим інтересам, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в первісному позові та задоволення зустрічного позову в частині визначення місця проживання дитини з матір`ю з огляду на таке.

Суди обґрунтовано врахували висновок органу опіки та піклування при Ізюмській районній державній адміністрації від 28 листопада 2019 року, вчинення батьком перешкод у спілкуванні матері з дитиною, водночас невчинення матір`ю перешкод батьку у спілкуванні з дитиною, думку малолітнього ОСОБА_3 , який під час об`єктивного опитування психологом без присутності і впливу жодного з батьків виявляв прихильність до обох батьків.

Суди надалиоцінку висновкам психологів, а саме фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 від 10 березня 2020 року, що дитина потребує спілкування з обома значущими дорослими як з батьком, так і з матір`ю; психолога експерта (фахівця з питань судової експертизи) ОСОБА_4 від 21 вересня 2020 року № 2020/09/21, що з психологічної точки зору постійне проживання і виховання неповнолітнього ОСОБА_3 доцільно разом з його батьком.

Водночас Верховний Суд зауважує, що згідно з публічною інформацією з Державного реєстру атестованих судових експертів Карачевцев Я. М. не є атестованим судовим експертом, додане посвідчення співробітника Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз не є свідоцтвом про присвоєння кваліфікації судового експерта та дійсне лише до 2018 року, тому висновок від 21 вересня 2020 року № 2020/09/21 є висновком психолога, та не може вважатись висновком експерта згідно зі статтями 102, 106 ЦПК України.

Верховний Суд враховує, що діагностика малолітнього ОСОБА_3 , психологом фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7 проводилась індивідуально, наодинці з психологом, без присутності інших осіб та без виявлення ознак психологічного тиску будь-кого з батьків, фахівця чи інших осіб (т. 1, а. с. 206, 211) водночас зі змісту висновку психолога ОСОБА_4 випливає, що під час діагностики був присутній батько та була відсутня мати, з якою психолог не співпрацював (т. 2, а. с. 11), водночас висновок містить неоднозначні резюмування щодо аналізу поведінки ОСОБА_2 як матері «у своїй поведінці неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 копіює поведінку матері: істеричність, вимогливість», «Проявляв агресію до батька - штовхав (копіювання материнської моделі поведінки)», « ОСОБА_4 чекав, що до нього звернеться ОСОБА_2 , але остання ухилялась від проходження психологічної діагностики», що не дає підстав для висновку про його повноту та об`єктивність.

Крім того, суди врахували електронні докази у справі, зокрема диск CD R 700 mb, на якому містяться спільні фото матері з дитиною за серпень, вересень 2020 року та телефонні записи розмов; диск DVD RV 4,3 GB, на якому містяться відео на підтвердження зустрічей матері із дитиною у кафе «Старе місто».

Суд першої інстанції надав належну оцінку показанням свідків як щодо місця проживання дитини, так і щодо участі батьків у вихованні дитини.

Суди взяли до уваги, що після розірвання шлюбу дитина проживала разом із матір`ю та факт неодноразового звернення матері, ОСОБА_8 , до органів поліції із заявами про неповернення батьком дитини за місцем її реєстрації та проживання, що вказує про конфлікті відносини між батьками дитини, та чинення батьком перешкод у спілкуванні матері з дитиною. Водночас судами встановлено, що мати не чинить перешкод батьку в участі у вихованні дитини.

За змістом статей 7, 9, 10 Конвенції дитина має право на піклування від обох своїх батьків, право підтримувати особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. Водночас у справі, що переглядається, батько не сприяє та перешкоджає у спілкуванні матері з дитиною, що впливає на право дитини безпосередньо отримувати піклування від обох батьків.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що за вказаних обставин визначення місця проживання з матір`ю відповідає якнайкращим інтересам дитини, оскільки забезпечує дотримання прав дитини на особисте та пряме спілкування і піклування обох батьків та інших членів сім`ї як зі сторони матері дитини, так і зі сторони батька, що впливає, зокрема на всебічний і нормальний розвиток дитини та формування її родинних і міжособистісних стосунків у подальшому.

Посилання заявника на те, що під час розгляду справи дитина певний час проживає з батьком, про що зазначає і ОСОБА_2 , посилаючись на неповернення їй дитини ОСОБА_1 , не вказує на достатні обставини для скасування оскаржуваних рішень у справі.

Заява ОСОБА_1 від 25 травня 2020 року про зарахування дитини до першого класу гімназії, довідка Ізюмської гімназії № 1 від 18 вересня 2020 року № 01-24/417 не містять обставин, які б спростовували висновки судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині.

Враховуючи вказане, доводи касаційної скарги щодо неврахування висновку експерта від 21 вересня 2020 року № 2020/09/21, заява ОСОБА_1 від 25 травня 2020 року, довідки Ізюмської гімназії № 1 від 18 вересня 2020 року № 01-24/417, показань свідків, є безпідставними.

Посилання заявника щодо неврахування судом апеляційної інстанції нових доказів у справі, які виникли після ухвалення рішення судом першої інстанції, є необґрунтованими з огляду на таке.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що з дати ухвалення рішення суду першої інстанції минув значний час, змінилася обстановка в Україні у зв`язку із військовою агресією російської федерації, ОСОБА_1 разом з малолітньою дитиною отримали статус внутрішньо переміщених осіб з проживанням у м. Чернівці, (т. 2, а. с. 219), а ОСОБА_2 , також змінила місце свого проживання, однак зазначені обставини не можуть братися до уваги, оскільки апеляційний перегляд здійснюється на підставі доказів та обставин, які існували на час ухвалення судового рішення.

Крім того, надані заявником докази лише доводять продовження конфліктів між сторонами та не підтверджують вирішення питання про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Водночас, Верховний Суд зазначає, що у разі виникнення нових обставин чи зміни обставин справи, зокрема у відносинах сторін спору, в першу чергу, відносинах між батьками, а також встановлення можливості їхнього спільного спілкування та проведення часу з дитиною, визначене у судовому порядку місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку.

Аналогічні висновки викладено у постановіВерховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 542/1428/18, провадження № 61-18612св19.

Щодо доводів касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про допит дитини, Верховний Суд зазначає таке.

Належна увага повинна приділятись поглядам та думці дитини у відповідності з її віком і зрілістю. Право бути почутою є правом дитини, а не обов`язком. У кожній конкретній ситуації опитування дитини здійснюється із врахуванням її віку та можливості висловити її думку. Водночас думка дитини не завжди може відповідати її найкращим інтересам.

Верховний Суд зауважує, що суд може оцінювати думку малолітньої дитини в силу її віку не лише безпосередньо в судовому засіданні, але і через професійне посередництво, зокрема шляхом її опитування у присутності спеціаліста психолога, який має відповідну кваліфікацію та може проводити бесіди з дитиною і правильно передати та інтерпретувати її слова, з фіксацією його результатів для суду у вигляді висновків спеціаліста.

У цій справісуд апеляційної інстанції виходив з того, що немає підстав для задоволення клопотання про допит ОСОБА_3 , оскільки на час розгляду справи в суді першої інстанції, враховуючи вік дитини на час розгляду справи (6 років), прихильність дитини до батьків з`ясовувалася шляхом проведення бесід дитини із психологами протягом багатьох годин, висновки яких оцінено судами.

Крім того апеляційний суд взяв до уваги, що саме ОСОБА_1 в апеляційній скарзі вказував, що допит дитини в залі суду був би для неї травматичним досвідом, тому, погодившись з цим доводом, обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про допит дитини.

Посилання у касаційній скарзі, що суди не отримали висновку органу опіки і піклування щодо розв`язання спору за первісним та зустрічним позовами є безпідставним, оскільки до суду було подано та оцінено судами висновок органу опіки та піклування при Ізюмській районній державній адміністрації від 28 листопада 2019 року щодо доцільності зміни місця проживання та реєстрації малолітнього ОСОБА_3 .

Верховний Суд також враховує, що судовим наказом від 04 листопада 2019 року у справі № 623/3703/19 (залишений чинним постановою Харківського апеляційного суду від 13 січня 2020 року після його перегляду за нововиявленими обставинами) присуджено до стягнення аліментів на утримання сина з 19 вересня 2019 року і до досягнення дитиною повноліття саме з ОСОБА_1 .

У касаційній скарзі заявник зазначив що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19, провадження № 61-15273св21, Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції, визначивши місця проживання дитини з батьком, необґрунтовано послався лише на їх тривале спільне проживання та висновок органу опіки і піклування, не врахувавши при цьому, що створювані батьком протягом тривалого часу перешкоди для матері у вихованні та спілкуванні із сином руйнують його зв`язки зі своєю сім`єю, до якої належить як батько, так і матір, а отже, в цьому випадку така поведінка батька суперечить сімейним цінностям та не відповідає якнайкращому забезпеченню інтересів малолітньої дитини, яка через свій ранній вік починає по іншому сприймати матір.

Висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19, провадження № 61-15273св21, не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині у справі, що переглядається.

У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 608/190/18, провадження № 61-1612св19, суди виходили з того, що позивачка не надала будь-яких доказів того, що подружжя проживає окремо, та є підстави для стягнення аліментів і встановлення місця проживання дитини з матір`ю. Крім того, Верховний Суд вказав, що у справі не надано висновку органу опіки і піклування, що є обов`язковим при визначення місця проживання неповнолітніх дітей з одним із батьків.

У справі, що переглядається, до суду надано висновок органу опіки і піклування щодо питання визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , з оцінкою умов проживання і батька і матері, та надано висновок про недоцільність зміни місця реєстрації і проживання дитини, яка проживає з матір`ю. Тому висновки Верховного Суду у справі № 608/190/18 сформульовано за інших фактичних обставин справи та не є застосовним.

Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 344/2561/16-ц, провадження № 61-12422св18, виходив з того, що суди не дослідили в системному аналізі висновки органів опіки та піклування щодо визначення місця проживання дитини, не порівняли умови проживання дитини з батьком та з матір`ю, не з`ясувати матеріальне становище батьків, не встановили їх поведінку, а також не врахували інтересів дитини, а керувались виключно рішенням, ухваленим в іншій справі про розірвання шлюбу, яким за згодою батька визначено місце проживання дитини з матір`ю, та з огляду на обставини конкретно у цій справі і тривалості її розгляду направив справу на новий розгляд.

З огляду на те, що у справі, яка переглядається, суди встановили всі обставини справи, належно і повно дослідили та оцінили докази, надані сторонами, висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 344/2561/16-ц не є застосовними.

Верховний Суд зауважує, що як суд касаційної інстанції, він не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.

З урахуванням підстав позову відсутні підстави для скасування судових рішень у справі.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

В. М. Ігнатенко

І. М. Фаловська