Рішення

від 14.02.2024 по справі 910/17551/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

14.02.2024Справа № 910/17551/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Пукшин Л.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін господарську справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроком-ЗП" (03195, м. Київ, вул. Рудницького Степана, буд. 2-В, приміщення 24, ідентифікаційний код 44054364) до Приватної науково-виробничої компанії "Інтербізнес" (03115, м. Київ, пр-т Берестейський, 121 В, офіс 106, ідентифікаційний код 01200244)

про стягнення 55 835, 09 грн,

Представники сторін: не викликались

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "Агроком-ЗП" (далі - позивач) з позовом до Приватної науково-виробничої компанії "Інтербізнес" (далі - відповідач) про стягнення 55 835, 09 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором поставки №ККЗ-1802/2022 від 18.02.2022 щодо своєчасного повернення суми передоплати за фактично непоставлений товар, у зв`язку з чим позивачем нараховано та заявлено до стягнення 6 948, 16 грн пені, 13 675, 86 грн 3% річних та 35 211, 07 грн інфляційних втрат.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.11.2023 залишено позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроком-ЗП" без руху, встановлено позивачу строк та спосіб усунення недоліків позовної заяви.

27.09.2023 через підсистему "Електронний суд" представником позивача подано заяву про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) представників учасників справи.

26.12.2023 через підсистему "Електронний суд" представником Приватної науково-виробничої компанії "Інтербізнес" подано клопотання, в якому відповідач просить суд закрити провадження у справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 231 ГПК України, оскільки спір у даній справі є тотожним, спору у справі №910/11541/22.

Того ж дня через підсистему "Електронний суд" відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності щодо вимог про стягнення неустойки.

Цією ж датою відповідачем через підсистему "Електронний суд" подано клопотання про зменшення розміру пені на 99% від заявленої суми у разі, якщо суд дійде висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Також, 26.12.2023 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подано клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу.

Суд зазначає, що своїм правом на подання відзиву, як то передбачено приписами статті 165 Господарського процесуального кодексу України, відповідач не скористався.

Приписами частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Приймаючи до уваги, що відповідач у встановлений строк не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

18.02.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агроком-Запоріжжя" (нове найменування - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агроком-ЗП") (далі - постачальник) та Приватною науково-виробничою компанією "Інтербізнес" (далі - покупець) укладено договір поставки №ККЗ-1802/2022 (далі - договір), відповідно до п.1.1. якого в порядку та на умовах визначених цим договором, постачальник зобов`язується поставити і передати у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити: шрот соняшниковий, та/або шрот соєвий, та/або макуху соєву, та/або олію соєву, та/або олію соняшникову, та або інші білкові продукти (далі - товар).

У відповідності до пункту 2.1. договору умови, строки поставки, асортимент, кількість та ціна товару, який поставляється відповідно до договору, визначається сторонами у специфікаціях (додатках) до цього договору, які є невід`ємними частинами цього договору. Під партією товару, сторони розуміють кількість товару фактично прийнятої покупцем по одній видатковій накладній.

Пунктом 3.5 договору передбачено, що датою поставки товару/партії товару вважається дата підписання належним представником покупця видаткової накладної на фактично прийнятий покупцем товар/партію товару, що проводиться після розвантаження в місці призначення (поставки), а саме: склад покупця за адресою: 02089, м. Київ, просп. Броварський 99.

Згідно з пунктом 4.4. договору розрахунки за поставлений згідно договору товар здійснюються шляхом перерахунку коштів покупцем на поточний рахунок постачальника, вказаний в даному договорі або повідомлений постачальником покупцю згідно умов цього договору, у наступному порядку: - 80% вартості товару згідно відповідної специфікації (додатку) - не пізніше 3-х (трьох) банківських днів після розвантаження товару в місці (поставки) призначення та підписання видаткової накладної покупцем, - 20 % вартості товару згідно відповідної специфікації (додатку) - після реєстрації податкової накладної та надання всіх супровідних документів, згідно п. 3.7 цього договору.

Оплата вважається здійсненою в момент списання грошових коштів з банківського рахунку покупця (п. 4.5. договору).

Пунктом 6.4 договору сторони погодили, що у випадку прострочення оплати або не повної оплати товару в строки, зазначені у даному договорі, покупець зобов`язується на вимогу постачальника сплатити останньому пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на період прострочення платежу від вартості неоплаченого або частково неоплаченого товару за кожен день прострочення оплати, але не більше 5% від суми простроченого грошового зобов`язання. Дана пеня не застосовується до попередньої оплати, яку повинен здійснити покупець.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.01.2023 у справі №910/11541/22, яке набрало законної сили, позов задоволено частково, присуджено до стягнення з Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроком-Запоріжжя» 690 413, 20 грн основного боргу, 50 789, 01 грн інфляційних втрат (загальний період з 24.02.2022 по 07.07.2022), 3 747, 60 грн 3% річних (загальний період з 24.02.2022 по 07.07.2022), 27 572, 50 грн пені (загальний період з 24.02.2022 по 07.07.2022) та 11 587, 83 грн судового збору, в іншій частині відмовлено.

Спір у справі №910/11541/22 виник у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору поставки №ККЗ-1802/2022 від 18.02.2022 у частині своєчасної оплати поставленого товару, з огляду на що позивач просив суд стягнути з відповідача 690 413,20 грн основного боргу, 33 061,85 грн пені, 4 270,97 грн 3% річних та 60 164,37 грн інфляційних втрат.

Предметом спору даної справи є стягнення з відповідача 6 948, 16 грн пені за період з 28.10.2022 по 14.02.2023, 13 675, 86 грн 3% річних за період з 28.10.2022 по 27.06.2023 та 35 211, 07 грн інфляційних втрат за період з 28.10.2022 по 27.06.2023.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов до таких висновків.

Приписами статті 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статей 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.

Зобов`язання, в силу вимог статей 526, 525 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься і у ст. 193 Господарського кодексу України.

Частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, а саме у рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України закріплено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/9823/17.

Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Під час розгляду господарської справи №910/11541/22 судом були встановлені наступні обставини.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агроком-Запоріжжя" (постачальник) та Приватною науково-виробничою компанією "Інтербізнес" (покупець) укладено договір поставки №ККЗ-1802/2022 від 18.02.2022, відповідно до п.1.1. якого в порядку та на умовах визначених цим договором, постачальник зобов`язується поставити і передати у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити: шрот соняшниковий, та/або шрот соєвий, та/або макуху соєву, та/або олію соєву, та/або олію соняшникову, та або інші білкові продукти.

Судом було встановлено, що постачальник передав, а покупець прийняв товар на загальну суму 3 540 413,20 грн, що підтверджується видатковими накладними за період з 18.02.2022 по 07.08.2022, з огляду на викладене, суд прийшов до висновку, що станом на момент розгляду справи, строк оплати вартості товару, поставленого відповідно до видаткових накладних №14 від 18.02.2022, №15 від 20.02.2022, №16 від 20.02.2022, №17 від 21.02.2022, №26 від 29.04.2022, №27 від 02.05.2022, №28 від 05.05.2022, №29 від 06.05.2022, №30 від 06.05.2022, №31 від 07.05.2022, №32 від 13.05.2022, №33 від 15.05.2022, №34 від 15.05.2022, №35 від 18.05.2022, №36 від 18.05.2022, №38 від 27.05.2022, №39 від 03.06.2022, №40 від 06.06.2022, №41 від 07.07.2022, №42 від 13.07.2022, №43 від 07.08.2022, №44 від 07.08.2022, є таким, що настав.

Разом з тим, у матеріалах справи №910/11541/22 наявні докази, що підтверджують обставину сплати відповідачем заборгованості у розмірі 2 850 000,00 грн, доказів сплати 690 413,20 грн основного боргу матеріали справи не містять, відтак, оскільки, відповідачем не надано доказів сплати позивачу грошових коштів у розмірі 690 413,20 грн, не надано будь-яких інших доказів у підтвердження відсутності його обов`язку зі сплати заявленої в позові заборгованості, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості у розмірі 690 413,20 грн, а відтак, задоволення позовних вимог у цій частині.

Рішення Господарського суду міста Києва від 18.01.2023 у справі № 910/11541/22 набрало законної сили.

Отже, наявність грошового зобов`язання відповідача з оплати поставленого товару на суму 690 413, 20 грн по договору поставки №ККЗ-1802/2022 від 18.02.2022, підтверджується рішенням суду у господарській справі, що набрало законної сили, за участі тих самих сторін, а тому відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України не підлягає повторному доказуванню.

Статтею 598 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

За відсутності інших підстав припинення зобов`язання, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Належним виконанням зобов`язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання. При цьому чинне законодавство не пов`язує припинення грошового зобов`язання з наявністю судового рішення про стягнення боргу чи відкриттям виконавчого провадження з примусового виконання такого рішення. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі № 910/8625/18.

Тобто, саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов`язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання.

Як вбачається з матеріалів справи, рішення у справі 910/11541/22 було виконано в повному обсязі відповідачем 28.06.2023, що підтверджується банківською випискою по остовому рахунку позивача за 28.06.2023.

Частина 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Порушенням зобов`язання, у відповідності до статті 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов`язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі, сплата неустойки. Приписами ст. 230 ГК України також встановлено, що у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання, він зобов`язаний сплатити штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов`язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності, зокрема, сплати пені.

Пунктом 6.4 договору сторони погодили, що у випадку прострочення оплати або не повної оплати товару в строки, зазначені у даному договорі, покупець зобов`язується на вимогу постачальника сплатити останньому пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на період прострочення платежу від вартості неоплаченого або частково неоплаченого товару за кожен день прострочення оплати, але не більше 5% від суми простроченого грошового зобов`язання. Дана пеня не застосовується до попередньої оплати, яку повинен здійснити покупець.

Відтак, оскільки відповідач допустив прострочення оплати за поставлений товар, позивачем нараховано та заявлено до стягнення пеню у розмірі 6 948, 16 грн.

Окрім того, оскільки за приписами частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з врахуванням встановлено індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, позивачем нараховано та заявлено до стягнення 3% річних у розмірі 13 675, 86 грн та інфляційні втрати у розмірі 35 211, 07 грн.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 Цивільного кодексу України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду №910/12604/18 від 01.10.2019).

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, 3% річних та інфляційних втрат, суд дійшов висновку про те, що він є арифметично вірним, обґрунтованим та здійсненим у відповідності до приписів чинного законодавства та умов договору.

У той же час, суд встановив, що позивачем від розрахованої суми пені (34 520, 66 грн) за спірний період віднято 27 572, 50 грн, яка дорівнює сумі пені, стягнутої за рішенням Господарського суду міста Києва у справі №910/11541/22, хоча періоди нарахування пені у даній справі та у справі №910/11541/22 є різними, а відтак обґрунтована сума пені за спірний період є більшою, ніж заявлена позивачем до стягнення.

Відповідно до ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що позивач у позовній заяві просить стягнути суму пеню у розмірі 6 948, 16 грн, а суд не може виходити за межі позовних вимог, пеня підлягає стягненню у заявленому позивачем розмірі.

Водночас, не підлягає задоволенню клопотання відповідача про закриття провадження у справі, на підставі п. 3 ч.1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на набрання законної сили рішенням Господарського суду міста Києва від від 18.01.2023 у справі №910/11541/22, позови в яких, за твердженням відповідача, є тотожними.

Відповідно до пункту 3 ч. ст. 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього кодексу.

Пунктом 2 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Таким чином, для закриття провадження у справі, на підставі пункту 3 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, необхідна наявність одночасно трьох однакових складових - рішення у справі, що набрало законної сили, повинно бути ухвалене щодо тих самих сторін, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (п. 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 908/299/18).

Аналогічне тлумачення предмету та підстав позову викладено у пункті 130 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц.

Як встановлено судом вище, предметом спору у справі №910/11541/22 були вимоги про стягнення з Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроком-Запоріжжя» 690 413, 20 грн основного боргу, а також нарахованих за загальний періоди з період з 24.02.2022 по 07.07.2022 33 061,85 грн пені, 4 270,97 грн 3% річних та 60 164,37 грн інфляційних втрат.

Предметом спору даної справи є стягнення з відповідача 6 948, 16 грн пені за період з 28.10.2022 по 14.02.2023, 13 675, 86 грн 3% річних за період з 28.10.2022 по 27.06.2023 та 35 211, 07 грн інфляційних втрат за період з 28.10.2022 по 27.06.2023.

З огляду на відмінність предмета спору у справі №910/11541/22 та в даній справі, відсутні правові підстави для закриття провадження у справі на підставі п.3 ч.1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Водночас, під час розгляду справи відповідачем заявлено про застосування строків позовної давності, з огляду на те, що позивачем пропущено спеціальний строк позовної давності в один рік, встановлений п. 1 ч. 2. ст 258 Цивільного кодексу України щодо вимог про стягнення пені.

У відповідності до статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частинами 1, 2. ст. 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені) (п. 1.);

Відповідно до частин 1, 6 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за грошовим зобов`язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання зобов`язання.

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

З урахуванням заявленого позивачем до стягнення періоду пені, сплив спеціальної позовної давності тривалістю в один рік починається з 28.10.2023 та закінчується 14.02.2024.

При цьому, постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин, який відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 відмінено з 30.06.2023.

Законом України від 30.03.2020 № 540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.".

Також, Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" від 15.03.2022 №2120-ІХ доповнено розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України пунктом 19, за яким У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Водночас, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України №2102-IX від 24.02.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який станом на момент прийняття даного рішення суду не є скасованим.

Таким чином, з огляду на приписи статей 256, 258 пунктів 12, 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у суду відсутні правові підстави для застосування строку позовної давності за вищезазначеними вимогами.

Разом з цим, відповідач заявив клопотання про зменшення розміру пені на 99% від заявленої суми.

Згідно з частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Аналогічні приписи наведено у статті 233 Господарського кодексу України, за змістом якої у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Аналіз приписів статей 551 Цивільного кодексу України, 233 Господарського кодексу України дає підстави для висновку про те, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки; господарський суд повинен надати оцінку поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. Вирішуючи питання про зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін. При цьому обов`язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання.

У той же час зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.07.2022 у справі №922/2567/21, від 24.05.2022 у справі №910/12996/17. від 19.01.2022 у справі №924/462/21, від 21.11.2019 року в справі № 916/553/19 та від 10.09.2019 року в справі №904/4685/18.

Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Зазначені норми ставлять право суду на зменшення неустойки в залежність від співвідношення її розміру і збитків. При цьому слід враховувати, що правила частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником.

Отже, наявність обставин, які мають істотне значення при вирішенні питання про зменшення розміру санкцій, вирішується судом на підставі аналізу конкретної ситуації.

Мотивуючи клопотання про зменшення розміру пені, відповідач посилався, зокрема, на те, що є підприємством, що здійснює господарську діяльність у сфері АПК, яке наразі несе значні витрати при одночасному зменшенні доходу від здійснення своєї підприємницької діяльності внаслідок повномасштабної військової агресії російської федерації проти України, що є загальновідомими обставинами. Відповідач також просить врахувати ступніть виконання ним своїх зобов`язань - повна сплата основного боргу та надмірність заявленого розміру неустойки.

Відповідно до ст.ст. 73, 77 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З огляду на вищевказане, враховуючи відсутність доказового підтвердження причин та обставин для зменшення розміру штрафних санкцій, з урахуванням інтересів обох сторін та висновки суду, що обґрунтований розмір пені є значно більшим, ніж заявлений позивачем, та не є надмірним, суд дійшов висновку про відсутність підстав для зменшення відповідної суми пені.

При цьому, вирішуючи клопотання відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій суд враховує, що зменшення розміру штрафних санкцій на 99% гривні нівелює сам інститут штрафних санкцій, як відповідальності, що, в свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростували заявлені позовні вимоги, як і не скористався своїм правом на подання відзиву на позовну заяву.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача.

Крім того, позивач просить суд покласти на відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000, 00 грн.

Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 цього Кодексу).

За змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 126 цього Кодексу).

Як встановлено судом, правова допомога надавалася позивачу на підставі договору про надання правничої допомоги адвокатом б/н від 01.09.2022 (далі - договір про надання правової допомоги), який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агроком-Запоріжжя" (далі - клієнт) та адвокатом Шульгою Олександром Анатолійовичем (далі - адвокат).

За умовами пункту 1.1 договору про надання правової допомоги за цим договором адвокат зобов`язується надати клієнтові правничу допомогу, зазначену у пункті 1.2. даного договору, а клієнт зобов`язується сплатити адвокатові гонорар за надані послуги.

Згідно підпункту 1.2.1. п. 1.2. договору про надання правової адвокат надає клієнтові, зокрема, послуги з представництва інтересів клієнта в судах України, в тому числі першої, апеляційної та касаційної інстанцій з будь-яких спорів, що випливають з цивільних, господарських, сімейних правовідносин, притягнення клієнта до адміністративної відповідальності, адміністративних спорів в порядку КАС України.

Пунктом 2.1. договору про надання правової допомоги сторони погодили, що за надання послуг, зазначених в пункті 1.2. даного договору, клієнт зобов`язаний сплатити адвокатові гонорар в розмірі 30 000 грн, за кожну судову справу, яка була розглянута будь-яким судом першої інстанції, незалежно від строків її розгляду та обсягу виконаної адвокатом роботи.

Судом встановлено, що Шульга Олександр Анатолійович є адвокатом в розумінні Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", що підтверджується інформацією, розміщеною на офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України.

При цьому, суд враховує, що розмір гонорару адвоката, встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача а отже є визначеним (Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 28.12.2020 у справі № 640/18402/19 та від 20.01.2021 у справі № 357/11023/18).

Частиною 4-5 ст. 126 ГПК України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Суд зазначає, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Так, відповідно до статті 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідач заперечує щодо розміру витрат позивача на правничу допомогу та просить зменшити їх до 500 грн, вказуючи на неспівмірність розміру заявлених позивачем витрат зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим часом, а також невідповідність критерію реальності та розумності їх розміру.

Приймаючи до уваги наведене вище в сукупності та з огляду на спірні правовідносини, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених і поданих до суду позивачем документів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) і розумності їхнього розміру, суд дійшов висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу не є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору та складності даної справи, з урахуванням обсягу наданих послуг (п. 2 ч.5 ст. 129 ГПК України).

Так, судом враховано, що дана справа розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження, оскільки ціна позову не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не є складною, зважаючи, що предметом спору є стягнення пені та відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання на підставі заборгованості, встановленої судовим рішенням в іншій справі, а відтак обставини даної справи не потребували додаткових даних, на підставі яких суд би встановлював наявність або відсутність заборгованості, тобто дана справа є звичайним розрахунковим спором.

За таких обставин, виходячи з критеріїв складності справи, ціни позову, обсягу матеріалів, кількості підготовлених документів, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для обмеження такого розміру з огляду на розумну необхідність судових витрат в даній справі та необхідність покладення на відповідача витрат позивача на правову допомогу у розмірі 5000, 00 грн.

Керуючись ст. 129, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроком-ЗП" задовольнити повністю.

2. Стягнути з Приватної науково-виробничої компанії "Інтербізнес" (03115, м. Київ, пр-т Берестейський, 121 В, офіс 106, ідентифікаційний код 01200244) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроком-ЗП" (03195, м. Київ, вул. Рудницького Степана, буд. 2-В, приміщення 24, ідентифікаційний код 44054364) пеню у розмірі 6 948 грн 16 коп., 3% річних у розмірі 13 675 грн 86 коп., інфляційні втрати у розмірі 35 211 грн 07 коп., витрати зі сплати судового збору у сумі 2 684 грн 00 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн 00 коп.

3. Після набрання рішенням суду законної сили видати позивачу наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст складено 14.02.2024

Суддя Л.Г. Пукшин