Постанова

від 17.01.2024 по справі 708/447/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2024 року

м. Київ

справа № 708/447/23

провадження № 61-12162св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Медведівська сільська рада, Медведівський ліцей ім. М. Залізняка Медведівської сільської ради,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Медведівської сільської ради на рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 травня 2023 року у складі судді

Акулова Є. М. та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 липня 2023 року у складі колегії суддів: Фетісової Т. Л., Новікова О. М., Гончар Н. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Медведівської сільської ради, Медведівського ліцею ім. М. Залізняка Медведівської сільської ради (далі - Медведівський ліцей), третя особа - ОСОБА_2 , про визнання незаконним розпорядження про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що вона з 01 липня 2020 року працювала на посаді директора опорного закладу освіти «Медведівський заклад загальної середньої освіти I-III ступенів імені М. Залізняка» Медведівської сільської ради Черкаської області на умовах контракту як така, що була призначена за конкурсом.

Розпорядженням сільського голови ОСОБА_2 від 22 березня

2023 року № 43/02-06 «Про звільнення ОСОБА_1 » її трудовий договір (контракт) від 01 липня 2020 року розірвано достроково, а її звільнено із займаної посади за ініціативою роботодавця на підставі пункту 2 частини першої статті

40 КЗпП України (невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування такого допуску).

Позивачка вважала своє звільнення безпідставним та незаконним, оскільки підстав для її звільнення, передбачених статтею 40 КЗпП України, немає. Крім того, роботодавець порушив процедуру звільнення, адже їй не запропоновано іншої роботи. Також позивачку як депутата місцевої ради всупереч нормам статті 33 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» звільнено з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без письмового попередження місцевої ради не менш ніж за 15 днів.

Вказувала, що протиправними діями їй було завдано моральної шкоди, пов`язаної із переживаннями, додатковими зусиллями для захисту своїх прав та підривом авторитету багаторічного працівника освіти у зв`язку із втратою роботи.

ОСОБА_1 з урахуванням уточнення позовних вимог просила:

визнати незаконним розпорядження сільського голови ОСОБА_2 від

22 березня 2023 року № 43/02-06 «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновити її на посаді директора Медведівського ліцею з 22 березня 2023 року;

стягнути на її користь з Медведівського ліцею середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з наступного дня після звільнення до дати ухвалення рішення суду про її поновлення на посаді у розмірі 47 168,25 грн;

стягнути на її користь з Медведівської сільської ради моральну шкоду

в розмірі 10 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 травня

2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним розпорядження сільського голови с. Медведівка Черкаського району Черкаської області ОСОБА_2 від 22 березня 2023 року № 43/02-06 «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено її на посаді директора Медведівського ліцею з 23 березня 2023 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнено з Медведівської сільської ради на користь держави судові витрати

у розмірі 1 073,60 грн.

Суд першої інстанції виходив з того, що виявленої невідповідності працівника ОСОБА_1 займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню такої роботи, не встановлено. Тому суд зробив висновок, що запис у трудовій книжці про звільнення з роботи працівника, притягнено до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення, пов`язані з порушенням обмежень, передбачених Законом України «Про запобігання корупції», повинен бути здійснений саме з посиланням на пункт 7-1 статті 36 КЗпП України.

За таких обставин суд вважав, що роботодавець неправильно застосував та помилково посилався в оскарженому розпорядженні на пункт, частину та статтю КЗпП при звільненні позивачки, тому її звільнення із зазначених в розпорядженні підстав є незаконним. При цьому з урахуванням змісту позовних вимог та відмови позивачки від зміни формулювання звільнення, розпорядження підлягає скасуванню, а працівник - поновленню на роботі.

Посилання позивачки на порушення статті 33 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» при її звільненні суд вважав безпідставними, оскільки вона не працювала у місцевій раді на постійній основі, а зазначена гарантія поширюється саме на таких працівників.

Суд першої інстанції вказав, що позивачка, стосовно якої набрало законної сили рішення суду щодо вчинення нею адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, підлягала звільненню із займаної посади і за нормами спеціального освітянського Закону, і за нормами КЗпП України, а її право на працю роботодавець не порушив, вини роботодавця у цьому немає, він лише застосував неналежну норму (пункт, частину, статтю) КЗпП України

в оскарженому розпорядженні. Суд уважав, що вимушеного прогулу як такого немає, тому виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу як відповідальність роботодавця не може бути покладено на нього.

Суд також зробив висновок, що вимоги позивачки про стягнення моральної шкоди є похідними від незаконного звільнення (встановлення вини роботодавця).

Тому за встановлених обставин позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкодизадоволенню не підлягають.

Додатковим рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області від

07 червня 2023 року рішення Чигиринського районного суду від 19 травня

2023 року в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Медведівського ліцею з 23 березня 2023 року допущено до негайного виконання.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Черкаського апеляційного суду від 12 липня 2023 року апеляційні скарги Медведівської сільської ради та ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 травня

2023 року в частині позовних вимог про визнання незаконним розпорядження про звільнення та поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінено у спосіб викладення його мотивувальної частини в редакції постанови апеляційного суду.

Рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 травня

2023 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та вирішення питання про стягнення судового збору скасовано.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Медведівської сільської ради про відшкодування моральної шкоди задоволено частково.

Стягнено з Медведівської сільської ради на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 2 000,00 грн.

Стягнено з Медведівської сільської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції у розмірі 1 073,60.

Стягнено з Медведівської сільської ради на користь державного бюджету судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції у розмірі 2 147,20 грн.

В іншій частині рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від

19 травня 2023 року залишено без змін.

Стягнено з Медведівської сільської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції в розмірі 1 610,40 грн.

Апеляційний суд виходив з того, що як підставу звільнення позивачки роботодавець в оспорюваному розпорядженні зазначив пункти 4, 5 частини другої статті 38 Закону України «Про повну загальну середню освіту», пункт «б» частини 5.3 розділу 5 трудового договору від 01 липня 2020 року, пункт 2 частини першої статті 40 КЗпП України. Проте таких підстав для звільнення позивачки не встановлено, адже обґрунтованих тверджень про неналежну кваліфікацію позивачки чи невідповідний її посаді стан здоров`я, а також про надання працівнику допуску до державної таємниці як умову виконання трудових обов`язків роботодавець не наводить. Тому апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що звільнення позивачки у цій справі відбулося з порушенням трудового законодавства без визначеної законом правової підстави.

Доводи Медведівської сільської ради про те, що позивачка оспорює не факт свого звільнення, а його формулювання, за наявності вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, не свідчать про неправильне вирішення спору.

Суд апеляційної інстанції вважав помилковим посилання суду першої інстанції на те, що позивачку повинні були звільнити на підставі пункту 7-1 статті 36 КЗпП України. Зміст вказаної норми свідчить, що передбачені нею обмеження повинні існувати на час прийняття рішення про укладення трудового договору, а не виникати під час здійснення працівником його трудових обов`язків після прийняття на роботу.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що роботодавець не дотримав визначеної трудовим законодавством процедури притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в частині отримання пояснень працівника щодо вчиненого порушення та врахування попередньої роботи при визначенні виду застосованого дисциплінарного стягнення. Разом з тим питання про зміну формулювання підстав звільнення за встановленого порушення роботодавцем процедури притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності суд взагалі розглядати не може.

Стосовно вимог про відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу апеляційний суд врахував, що при поновленні на роботі працівника, звільненого з порушенням норм законодавства, незалежно від ступеня тяжкості такого порушення з боку роботодавця, суд повинен стягувати на користь працівника середній заробіток, з констатацією наявності у такого працівника вимушеного прогулу з вини роботодавця, який допустив незаконне звільнення. Це узгоджується з частиною другою статті 235 КЗпП України.

Апеляційний суд взяв до уваги, що роботодавцем позивачки, який здійснює виплату їй заробітної плати, є Медведівська сільська рада. Вказане підтверджується умовами контракту від 01 липня 2020 року, записом у трудовій книжці позивачки про працевлаштування та звільнення її з роботи. Відповідно до довідки про нараховану та виплачену заробітну плату позивачки її виплачувала саме Медведівська сільська рада. Крім того, у розпорядженні сільського голови від 22 березня 2023 року про звільнення позивачки зазначено про доручення головному бухгалтеру сільської ради здійснити остаточний розрахунок з працівником.

Таким чином, у задоволенні позовних вимог до Медведівського ліцею (на чому категорично наполягала позивачка в суді першої та апеляційної інстанцій) про стягнення з нього як із самостійної юридичної особи на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить відмовити не з підстав їх необґрунтованості, а тому що вони заявлені до неналежного відповідача. Позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул позивачка може надалі заявити до належного відповідача - сільської ради.

Щодо позовних вимог про компенсацію моральної шкоди, заявлених до належного відповідача - сільської ради, апеляційний суд вказав, що компенсація завданої моральної шкоди не забезпечується самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, тобто незаконного звільнення, відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Апеляційний суд констатував, що незаконним звільненням позивачці завдано моральної шкоди, яка полягає у моральних стражданнях внаслідок порушення трудових прав, втрати позивачкою нормальних життєвих зв`язків і необхідність докласти додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права у судах. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд урахував конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнала позивачка, характер немайнових втрат, зокрема, враховано тяжкість вимушених змін у її життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Тому суд вважав, що розмір компенсації моральної шкоди, який відповідає засадам розумності та справедливості, повинен становити 2 000,00 грн.

Аргументи учасників справи

У серпні 2023 року представник Медведівської сільської ради подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить постанову апеляційного суду скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким змінити рішення суду першої інстанції та скасувати в частині задоволених позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

у цій справі позивачка не допустила порушення трудової дисципліни, а тому саме дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення до неї не застосовувалось. ОСОБА_1 звільнено з підстав, передбачених нормами Закону України «Про повну загальну середню освіту», Закону України «Про запобігання корупції», які не містять ознак дисциплінарного порушення та не є дисциплінарним стягненням;

позивачка об`єктивно не може виконувати обов`язки директора Медведівського ліцею, оскільки її рішенням суду визнано винною у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією. Тому у роботодавця не було можливості вчинення альтернативних дій, крім звільнення ОСОБА_1 з посади директора Медведівського ліцею;

суди зробили правильний висновок про помилковість формулювання підстави звільнення позивачки, тому повинні були змінити її без поновлення позивачки на посаді;

позивачка перебувала у трудових відносинах з Медведівським ліцеєм, який

є окремою юридичною особою, а тому саме на нього як роботодавця покладено обов`язок виплачувати працівникові заробітну плату. Отже, Медведівський ліцей повинен бути відповідачем за вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

позивачка, стосовно якої набрало законної сили рішення суду щодо вчинення нею адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, підлягала звільненню із займаної посади і за нормами спеціального освітянського Закону, і за нормами КЗпП України, а її право на працю роботодавець не порушив, вини роботодавця у цьому немає, він лише застосував неналежну норму (пункт, частину, статтю) КЗпП України в оскарженому розпорядженні. Вимушеного прогулу як такого не було, тому виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу як відповідальність роботодавця не може бути покладено на нього;

сільський голова с. Медведівки ОСОБА_2 повинен був бути залучений до участі у справі як відповідач, а не як третя особа. Оскільки позивачка не заявила клопотання про залучення інших співвідповідачів у справі, в якій наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі як співвідповідача, суд повинен був відмовити у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги свідчать про те, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються у частині задоволених позовних вимог щодо визнання незаконним розпорядження про звільнення, поновлення на роботі, відшкодування моральної шкоди та мотивів відмови у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу

з Медведівського ліцею.

У вересні 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:

суди встановили відсутність підстав для розірвання трудового договору

з ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України та зробили правильний висновок про те, що позивачку звільнено незаконно;

Медведівська сільська рада безпідставно зазначає, що суди повинні були

з власної ініціативи змінити підставу звільнення позивачки без її поновлення на роботі та скасування оскаржуваного розпорядження про звільнення;

відповідач безпідставно стверджує про те, що спір зводиться до незгоди позивачки з самим формулюванням звільнення, а не з фактом щодо самого звільнення;

посилання Медведівської сільської ради на те, що сільський голова

с. Медведівки ОСОБА_2 не був залучений до участі у справі як співвідповідач, а лише як третя особа, є необґрунтованими;

спірні правовідносини у справах, на висновки Верховного Суду у яких як на підставу касаційного оскарження посилається Медведівська сільська рада, та

у справі, що переглядається, не є подібними.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Цією ж ухвалою касаційну скаргу Медведівської сільської ради в частині посилання на постанову Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 336/5041/21 повернено скаржнику.

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначено, що апеляційний суд

в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 357/11936/18,

від 06 лютого 2018 року у справі № 465/8060/15-ц, від 12 січня 2022 року у справі № 592/6904/21, від 14 червня 2021 року у справі № 760/32455/19, від 28 грудня 2022 року у справі № 460/2675/18, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц, від 27 березня 2019 року

у справі № 520/17304/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що з 01 липня 2020 року ОСОБА_1 працювала на посаді директора опорного закладу освіти «Медведівський заклад загальної середньої освіти I-III ступенів імені М. Залізняка» Медведівської сільської ради Черкаської області на умовах контракту як така, що була призначена за конкурсом.

Постановою Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 грудня

2022 року ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні правопорушення пов`язаного з корупцією, передбаченого частинами першою, другою статті 172-7 КУпАП, та накладено на неї адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі чотирьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить

6 800,00 грн.

Стягнення у вигляді позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю суд не застосовував.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 10 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 грудня 2022 року - без змін.

Розпорядженням сільського голови ОСОБА_2 від 22 березня 2023 року

№ 43/02-06 «Про звільнення ОСОБА_1 » її трудовий договір (контракт) від

01 липня 2020 року розірвано достроково, а її звільнено із займаної посади за ініціативою роботодавця на підставі пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України. Ці обставини також підтверджуються записами у трудовій книжці.

У зазначеному розпорядженні як правову підставу звільнення ОСОБА_1 вказано пункти 4, 5 частини другої статті 38 Закону України «Про повну загальну середню освіту», пункт «б» частини 5.3 розділу 5 трудового договору від 01 липня 2020 року та пункт 2 частини першої статті 40 КЗпП України.

Позиція Верховного Суду

Щодо визнання незаконним розпорядження про звільнення

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частиною першою статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідно до частин першої - четвертої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі

№ 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 серпня 2021 року у справі № 273/1155/20 (провадження № 61-8798св21) за позовом ОСОБА_1 до селищного голови селища міського типу Довбиш Баранівського району Житомирської області ОСОБА_2 про визнання розпорядження протиправним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу зроблено висновок, що «у справі, що переглядається, установлено, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з Довбиською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів, яка є юридичною особою, а тому саме на Довбиську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, як на роботодавця покладено передбачений статтею 21 КЗпП України обов`язок виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, крім того селищний голова очолює виконавчий комітет відповідної селищної, ради, головує на її засіданнях тощо, тобто є головною посадовою особою територіальної громади, яка повинна бути відповідачем у справі як засновник (власник) даного закладу освіти. Таким чином, суд першої інстанції розглянув позов не визначивши належних відповідачів та вирішив питання про права та обов`язки Довбиської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів та Довбиська селищної ради, які судом першої інстанції не було залучено до участі в справі в якості відповідачів, що є порушенням норм процесуального права».

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі 203/2/19 (провадження № 61-6983св20) міститься висновок про те, що визначений позивачем у позові склад сторін у справі (позивач та відповідач) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року в справі № 710/18/20 (провадження № 61-4422св21) зазначено, що «[…] засновником Лип`янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Лип`янської сільської ради Шполянського району Черкаської області є Лип`янська сільська рада, а розпорядження про звільнення позивача з посади директора цієї школи видано сільським головою Лип`янської сільської ради Шполянського району Черкаської області. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи підтверджують, що належними відповідачами у цій справі є також сільський голова Лип`янської сільської ради Шполянського району Черкаської області та Лип`янська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Лип`янської сільської ради Шполянського району Черкаської області. До цих осіб позовні вимоги не пред`явлені, клопотань про їх залучення до участі у справі як співвідповідачів позивач не заявляв. Тому у справі, що переглядається, позовні вимоги пред`явлені за неналежного суб`єктного складу відповідачів, що

є самостійною підставою для відмови у позові».

У справі, що переглядається:

засновником Медведівського ліцею є Медведівська сільська рада, а розпорядження про звільнення позивачки з посади директора цього ліцею видано сільським головою с. Медведівки ОСОБА_2 , який залучений до участі у справі як третя особа;

зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи підтверджують, що належним відповідачем у цій справі є також сільський голова с. Медведівки ОСОБА_2 . До цієї особи позовні вимоги не пред`явлено, клопотань про його залучення до участі у справі як співвідповідача позивач не заявляв;

таким чином, позовні вимоги пред`явлені за неналежного суб`єктного складу відповідачів, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним розпорядження про звільнення ОСОБА_1 .

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про визнання незаконним розпорядження про звільнення позивачки.

Щодо поновлення на роботі

У статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений

у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови

у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою,

з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина перша статті 21 КЗпП України).

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Підставами припинення трудового договору є укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України «Про запобігання корупції», встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов`язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення (пункт 7-1 статті 36 КЗпП України).

Відповідно до пункту 9 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами.

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов`язків вимагає доступу до державної таємниці (пункт 2 частини першої статті 40 КЗпП України).

Згідно з частиною другою статті 65-1 Закону України «Про запобігання корупції» особа, яка вчинила корупційне правопорушення або правопорушення, пов`язане

з корупцією, однак судом не застосовано до неї покарання або не накладено на неї стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, пов`язаними з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї діяльності, підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку.

Не може обіймати посаду керівника закладу загальної середньої освіти особа, яка за рішенням суду визнана винною у вчиненні правопорушення, пов`язаного

з корупцією (пункт 5 частини другої статті 38 Закону України «Про повну загальну середню освіту»).

Відповідно до пункту «б» частини 5.3 розділу 5 договору (контракту) з директором опорного закладу освіти «Медведівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ст. ім. М. Залізняка» Медведівської сільської ради від 01 липня 2020 року керівник може бути звільнений з посади, а цей контракт розірваний за ініціативи власника або уповноваженого ним органу управління до закінчення терміну його дії у разі одноразового грубого порушення керівником законодавства чи обов`язків, передбачених контрактом, у результаті чого для закладу виникли значні негативні наслідки (нанесено збитки, виплачено штрафи і т. ін.).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 займала посаду директора Медведівського ліцею та як депутат місцевої ради вчинила адміністративне правопорушення, пов`язане

з корупцією;

постановою Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 грудня

2022 року, залишеною без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 10 лютого 2023 року, ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, передбаченого частинами першою, другою статті 172-7 КУпАП, та накладено на неї адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі чотирьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить

6 800,00 грн. При цьому стягнення у вигляді позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю судом до неї не застосовувалось.

як підстави для звільнення позивачки у оспорюваному розпорядженні сільського голови ОСОБА_2 від 22 березня 2023 року вказано пункти 4, 5 частини другої статті 38 Закону України «Про повну загальну середню освіту», пункт «б» частини 5.3 розділу 5 трудового договору від 01 липня 2020 року та пункт 2 частини першої статті 40 КЗпП України;

під час розгляду справи існування такої підстави для звільнення працівника як пункт 2 частини першої статті 40 КЗпП Українисуди не встановили.

Тому зробили висновок про задоволення вимог щодо визнання незаконним розпорядження про звільнення позивачки та поновлення її на роботі;

проте суди не врахували, що у пункті 9 статті 36 КЗпП України зазначено про можливість припинення трудового договору з підстав, передбачених іншими законами. При цьому результат аналізу частини другої статті 38 Закону України «Про повну загальну середню освіту» дає підстави для висновку, що заборона, передбачена цією нормою, застосовується як під час призначення керівника закладу загальної середньої освіти, так і під час перебування особи на вказаній посаді, та може бути самостійною підставою для звільнення відповідного працівника.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про наявність підстав для поновлення позивачки на роботі.

Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Оскільки формулювання причин звільнення позивачки є неправильним та таким, що не відповідає чинному законодавству, і це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, оскільки вона підлягала звільненню на підставі пункту 9 статті 36 КЗпП України та частини другої статті 38 Закону України «Про повну загальну середню освіту», колегія суддів вважає, що відповідно до статті 235 КЗпП України необхідно змінити формулювання причин звільнення ОСОБА_1 з посади директора Медведівського ліцею.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

Відповідно до частин першої - третьої статті 235 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Аналіз та тлумачення положень статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. Вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця. Виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю. За змістом статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є різновидом матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником і не входить до структури заробітної плати. Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню. Отже, оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов`язків, унаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові.

У випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава і умови матеріальної відповідальності роботодавця. Причинами того, що працівник не виконував свої трудові обов`язки і не отримував заробітну плату, є тимчасова непрацездатність, а не винні дії (бездіяльність) роботодавця. Зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. У випадку зміни дати звільнення середній заробіток за весь час вимушеного прогулу не виплачується, а працівникові за його заявою чи за позовом до суду за період тимчасової непрацездатності виплачується допомога по тимчасовій непрацездатності відповідно до положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (див. постанову Верховного Суду від 16 грудня 2020 року в справі № 761/36220/17 (провадження № 61-3100св20)).

Статтею 235 КЗпП передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина четверта). Отже, вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалось порушення трудових прав працівника (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні) до моменту поновлення таких прав, тобто ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі, чи визнання судом факту того, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 серпня 2020 року в справі № 501/2316/15-ц (провадження № 61-37956св18)).

У справі, що переглядається:

позивачка, посилаючись на норми статті 235 КЗпП України, просила стягнути на її користь з Медведівського ліцею середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з наступного дня після звільнення до дати ухвалення рішення суду про її поновлення на посаді у розмірі 47 168,25 грн;

при відмові у задоволенні цієї вимоги суд першої інстанції вказав, що позивачка, стосовно якої набрало законної сили рішення суду щодо вчинення нею адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, підлягала звільненню із займаної посади і за нормами спеціального освітянського Закону, і за нормами КЗпП України, а її право на працю роботодавець не порушив, вини роботодавця у цьому немає, він лише застосував неналежну норму (пункт, частину, статтю) КЗпП України в оскарженому розпорядженні. Суд уважав, що вимушеного прогулу як такого немає, тому виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу як відповідальність роботодавця не може бути покладено на нього;

апеляційний суд з висновками суду першої інстанції не погодився та зробив висновок, що у задоволенні позовних вимог до Медведівського ліцею (на чому категорично наполягала позивачка в суді першої та апеляційної інстанцій) про стягнення з нього як із самостійної юридичної особи на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить відмовити, оскільки вони заявлені до неналежного відповідача;

суди не врахували, що вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу пред`явлено до належного відповідача (роботодавця) - Медведівського ліцею. Проте підстав для задоволення такої вимоги немає, оскільки позивачку не поновлено на роботі, а лише змінено формулювання причин її звільнення. При цьому суди не встановили факту того, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню позивачки.

За таких обставин рішення судів у частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України (у редакції, чинній на момент подання позову) відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться

у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Вказана норма закону містить перелік юридичних фактів, що становлять підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди. Так, підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплата належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок відшкодування моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 4, 5, 13 ЦПК України).

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди в обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не забезпечується самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати (див. постанову Верховного Суду України від 25 квітня

2012 року у справі № 6-23цс12, від 14 грудня 2016 року у справі № 428/7002/14-ц та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 640/14909/16-ц (провадження

№ 61-20666св18).

У справі, що переглядається:

суд першої інстанції зробив висновок, що вимоги позивачки про стягнення моральної шкоди є похідними від незаконного звільнення (встановлення вини роботодавця). Тому за встановлених обставин позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягають;

апеляційний суд встановив, що незаконним звільненням позивачці завдано моральної шкоди, яка полягає у моральних стражданнях внаслідок порушення трудових прав, втрати позивачкою нормальних життєвих зв`язків і необхідності докласти додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права у судах. Тому суд зробив висновок, що розмір компенсації моральної шкоди, який відповідає засадам розумності та справедливості, повинен становити 2 000,00 грн.

проте суди не врахували, що вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від вимог про визнання незаконним розпорядження про звільнення та поновлення на роботі, у задоволенні яких відмовлено, тому вона задоволенню також не підлягає.

За таких обставин рішення судів попередніх інстанцій у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції в оскарженій частині, яка не змінена судом апеляційної інстанції, та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального

і процесуального права. Тому колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині позовних вимог про визнання незаконним розпорядження про звільнення та поновлення на роботі, відшкодування моральної шкоди скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог; змінити формулювання причин звільнення ОСОБА_1 з посади директора Медведівського ліцею; рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Медведівської сільської ради задовольнити частково.

Рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 травня

2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 липня 2023 року в частині позовних вимог про визнання незаконним розпорядження про звільнення та поновлення на роботі, відшкодування моральної шкоди скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Медведівської сільської ради, Медведівського ліцею ім. М. Залізняка Медведівської сільської ради про визнання незаконним розпорядження про звільнення, поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди відмовити.

Змінити формулювання причин звільнення ОСОБА_1 з посади директора Медведівського ліцею ім. М. Залізняка Медведівської сільської ради, які зазначені у розпорядженні сільського голови ОСОБА_2 від 22 березня 2023 року № 43/02-06 «Про звільнення

ОСОБА_1 », з «пункт 2 статті 40 КЗпП України» на «пункт 9 статті 36 КЗпП України, частина друга статті 38 Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 травня

2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 липня 2023 року в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 19 травня 2023 року та постанова Черкаського апеляційного суду від 12 липня 2023 року у скасованих частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук