Рішення від 06.02.2024 по справі 161/15225/23

Справа № 161/15225/23

Провадження № 2/161/89/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 лютого 2024 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого судді Кихтюка Р.М.,

секретаря Дмитроци Б.М.,

з участю позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Грелі А.Ю.,

представника третьої особи Масич І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Луцька цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради, виконавчого комітету Луцької міської ради про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради, виконавчого комітету Луцької міської ради, третя особа приватне акціонерне товариство «Гнідавський цукровий завод» про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

Свій позов мотивує тим, що він працював у Гнідавському цукровому комбінаті, який був реорганізований у ПрАТ «Гнідавський цукровий завод».

Вказує, що у 1980 році вказаний комбінат видав йому ордер на право зайняття квартири АДРЕСА_1 , що складалася з однієї кімнати, площею 13,5 кв.м., загальної кухні, а також господарських будівель.

У грудні 2002 року за наказом голови правління товариства йому було надано додаткову житлову площу 24,8 кв.м та внаслідок перебудов і перепланувань змінено номер квартири з АДРЕСА_2 . У зв`язку з перейменуванням вулиці та включення с. Вересневе до складу м. Луцька, на даний час ця квартира має адресу: АДРЕСА_3 .

Зазначає, що бажає скористатися своїм правом на приватизацію житла, в якому проживає та у 2023 році повторно звернувся до ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» із заявою з додатками з метою приватизації квартири, однак йому було надано незрозумілу і незаконну відповідь.

Також вказує, що квартира АДРЕСА_4 , в якій він проживає, відноситься до державного житлового фонду, тому він має право на приватизацію цього майна. І дані обставини встановлені у справі №161/4168/20.

У зв`язку з чим просить визнати незаконною бездіяльність відповідачів щодо неприйняття рішення про передачу квартири АДРЕСА_4 у його власність та зобов`язати відповідачів прийняти рішення про передачу (оформити приватизацію) вказаної квартири.

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у заяві та просив їх задовольнити.

Представники відповідачів та третьої особи в судовому засіданні просили відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у відзиві та письмових поясненнях.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов до задоволення не підлягає з наступних підстав.

Судом з`ясовано, що на підставі наказу директора Гнідавського цукрового комбінату № 140 від 13.10.1980 року позивачу ОСОБА_1 , як працівнику заводу, було видано ордер № 123 серії А від 13.10.1980 року на право зайняття ним квартири, що складається з однієї кімнати площею 13,5 кв.м та кухні загальної, а також госпбудівель за адресою: АДРЕСА_5 (а.с. 35).

Згідно наказу голови правління ВАТ «Гнідавський цукровий завод» № 143 від 02.12.2002 року ОСОБА_1 було виділено додаткову житлову площу 24,8 кв.м., і загальна площа його становить - 46,3 кв.м. (а.с. 56).

Статтею 9 Житлового Кодексу України визначено, що громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Забезпечення постійним житлом громадян, які відповідно до законодавства мають право на його отримання, може здійснюватися шляхом будівництва або придбання доступного житла за рахунок надання державної підтримки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Основні засади та порядок приватизації об`єктів державного житлового фонду регламентуються Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі Закон).

Відповідно до ст. 1 Закону приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

До об`єктів приватизації згідно до ст. 2 Закону належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Відповідно до ст. 8 цього Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Аналогічна норма закріплена у п. 13 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затверджене Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16.12.2009 № 396 (далі Положення): приватизація квартир (будинків), жилих приміщень в гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд (далі - орган приватизації).

Даним Положенням визначено порядок здійснення громадянами приватизації квартир (будинків), жилих приміщень та перелік документів, які необхідно подати органу приватизації.

Статтею 47 Конституції України гарантовано, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Відтак, у відповідності до статті 6 Житлового Кодексу України жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.

Поняття житло визначено статтею 379 Цивільного Кодексу України, згідно з якою житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (стаття 380 ЦК України).

Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання (стаття 382 ЦК України).

Жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним відповідно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічних вимогам (частина перша статті 50 ЖК України).

Отже, житлове приміщення є ізольованим приміщенням, що придатне для постійного проживання громадян, відповідає встановленим санітарним і технічним правилам і нормам, іншим вимогам законодавства.

Згідно до ст. 4 ЖК України жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, утворюють житловий фонд. Нормами цієї ж статті передбачено, що до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Як з`ясовано в судовому засіданні, ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» є балансоутримувачем спірного майна, за даними балансового обліку приміщення, у якому проживає ОСОБА_1 обліковується як будівля пожежного посту. Згідно з даними технічного паспорта на будівлю пожежного посту /літера В/, виданого Волинським обласним бюро технічної інвентаризації та експлікації внутрішніх площ до плану будівництва, до складу будівлі входять приміщення, які є нежитловими. При цьому, вказане майно передано заводу у власність згідно рішення засновників регіонального відділення ФДМУ по Волинській області та орендного підприємства «Гнідавський цукровий завод» від 28.11.1996 року про створення ВАТ «Гнідавський цукровий завод» (а.с. 69-81).

Відтак, оскільки позивач проживає у приміщенні по АДРЕСА_3 , яке знаходиться у нежилому будинку, який до державного житлового фонду не відноситься і це приміщення не відповідає статусу житлового, то воно не може бути визнане об`єктом приватизації державного житлового фонду.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду України у складі суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі №161/8985/14-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 23.10.2019 у справі №598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

Також, як з`ясовано в судовому засіданні, позивач не звертався із заявою про передачу приміщення, в якому він проживає, в комунальну власність чи до державного житлового фонду, як це передбачено ст.4-1 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», Положенням про порядок передачі в комунальну власність державного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 06 листопад 1995 року №891.

За наведених вище підстав, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача, спрямовані на реалізацію ним права на приватизацію житла є необґрунтованими, оскільки до моменту переведення цього приміщення у державний житловий фонд чи в комунальну власність, воно вважається власністю ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» та не може бути приватизоване.

Водночас, суд зауважує, що вказане приміщення виділялось по АДРЕСА_5 і суду не представлено належних доказів, що воно є ідентичним приміщенню АДРЕСА_4 .

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Європейський суд з прав людини не раз наголошував на необхідності ефективного захисту.

Зокрема, у п.75 рішення від 5.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України» зазначено, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади.

Конституційний Суд у рішенні від 30.01.2003 №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути відповідним наявним обставинам.

Отже, для ефективного поновлення порушеного права необхідно, щоб існував чіткий зв`язок між правопорушенням і способом захисту. Іншими словами, метою заявлених позовних вимог має бути усунення перешкод у здійсненні права, а її досягненням визначений спосіб захисту, який би вичерпував себе.

З системного аналізу норм Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», а також Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, вбачається, що вказаними нормативно-правовими актами визначена певна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян. Вказана процедура здійснюється лише визначеними на те органами, і лише вони визначають питання чи має громадянин права на приватизацію згідно наданого пакету документів. А тому, в даному випадку, суд не наділений правом приймати рішення щодо приватизації житла.

Аналогічні правові позиції викладені в постанові ВСУ від 05.08.2019 року за № 761/28893/16ц.

Отже, позовні вимоги про зобов`язати відповідача прийняти рішення про передачу (оформити приватизацію) приміщення АДРЕСА_4 у власність позивача задоволенню не підлягають, оскільки суд, в даному випадку, не наділений правом приймати рішення щодо приватизації нерухомого майна.

Таким чином, надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, аналізу характеру спірних правовідносин (предмет і підстави позову), а також наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.

При цьому, інші доводи позивача не спростовують висновків суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У відповідності до ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Ст. 80ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позивачем не доведено обставин, на які він посилається у позові, як на підставу його задоволення, а тому суд вважає, що позов до задоволення не підлягає.

Керуючись ст. ст. 4, 7, 8, 11, 12, 13, 76, 77, 81, 83, 247, 258, 259, 263, 265 ЦПК України, ст. 382 ЦК України, суд, -

в и р і ш и в :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради, виконавчого комітету Луцької міської ради про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасниками справи є:

Позивач ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач департамент житлово-комунального господарства Луцької міської ради, адреса: Волинська область, м. Луцьк, вул. Богдана Хмельницького, 40а, ЄДРПОУ 34572192.

Відповідач виконавчий комітет Луцької міської ради, адреса: Волинська область, м. Луцьк, вул. Б. Хмельницького, 19.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів приватне акціонерне товариство «Гнідавський цукровий завод», адреса: Волинська область, Луцький район, с. Рованці, вул. Прромислова, 3, ЄДРПОУ 00372658.

Повний текст рішення складений 16 лютого 2024 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області Р.М. Кихтюк