Постанова

від 04.04.2024 по справі 161/15225/23

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/15225/23 Головуючий у 1 інстанції: Кихтюк Р. М. Провадження № 22-ц/802/392/24 Доповідач: Федонюк С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 квітня 2024 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,

з участю:

секретаря судового засідання Губарик К. А.,

представника відповідача ОСОБА_1 ,

представника третьої особи - Масич І. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради, виконавчого комітету Луцької міської ради, третя особа Приватне акціонерне товариство "Гнідавський цукровий завод", про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що він працював у Гнідавському цукровому комбінаті, який був реорганізований у ПрАТ «Гнідавський цукровий завод».

Позивач вказує, що у 1980 році вказаний комбінат видав йому ордер на право зайняття квартири АДРЕСА_1 , що складалася з однієї кімнати площею 13,5 кв.м, загальної кухні, а також господарських будівель. У грудні 2002 року за наказом голови правління товариства йому було надано додаткову житлову площу 24,8 кв.м та внаслідок перебудов і перепланувань змінено номер квартири з АДРЕСА_2 . У зв`язку з перейменуванням вулиці та включення с. Вересневе до складу м. Луцька, на даний час ця квартира має адресу: АДРЕСА_3 .

Зазначає, що бажає скористатися своїм правом на приватизацію житла, в якому проживає, та у 2023 році повторно звернувся до відповідача із заявою з додатками з метою приватизації квартири, однак йому було надано незрозумілу і незаконну відповідь.

Також вказує, що квартира АДРЕСА_4 , в якій він проживає, відноситься до державного житлового фонду, тому він має право на приватизацію цього майна. Вважає, що дані обставини встановлені постановою Верховного Суду від 14.06.2023 у справі №161/4168/20 за його позовом .

У зв`язку з цим просив визнати незаконною бездіяльність відповідачів - Департаменту житлово-комунальногогосподарства Луцькоїміської радита виконавчогокомітету Луцькоїміської ради щодо неприйняття рішення про передачу квартири АДРЕСА_4 в його власність та зобов`язати відповідачів прийняти рішення про передачу йому (оформити приватизацію) вказаної квартири.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із даним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Як на підставу апеляційного оскарження судового рішення заявник вказував, що судом першої інстанції взагалі не досліджені докази та обставини справи, а саме не взято до уваги той факт, що сусідом по квартирі вже було приватизовано надану йому у користування квартиру ще у 2002 році, а він таке право не може реалізувати з невідомих та незрозумілих причин. Зазначає, що судом також було прийнято рішення з грубим порушенням ст. 1, 2, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст. 16 ЦК України та ст. 5 ЦПК України.

У відзиві на апеляційну скаргу Департамент житлово-комунального господарства Луцької міської ради вказував, що апеляційну скаргу не визнає, вважає її такою, що не підлягає до задоволення. Зазначає, що власником та балансоутримувачем спірного приміщення, в якому проживає ОСОБА_2 , є ПрАТ «Гнідавський цукровий завод», це приміщення не було передане до комунальної власності міста Луцька, а тому Луцька міська рада, як орган місцевого самоврядування, не може визнати приміщення, що знаходиться на АДРЕСА_3 власністю територіальної громади м. Луцька та об`єктом приватизації, оскільки воно не відноситься до державного житлового фонду і не належить до комунальної власності. Доказів того, що будівля, в якій проживає апелянт, або її частина, у встановленому порядку була передана в комунальну власність, або залишена в державній власності, до суду не було надано, а зі змісту наведеного вбачається, що всі будівлі в процесі приватизації були передані у власність ВАТ «Гнідавський цукровий завод». Отже, суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення керувався виключно нормами закону, а тому вважає, що воно ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» також подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що всі зазначені апелянтом доводи спростовуються матеріалами справи та висновками суду, а тому апеляційна скарга ОСОБА_2 є безпідставною та такою, що не підлягає до задоволення. Акцентував увагу на тому, що в процесі приватизації майна колишнього орендного підприємства «Гнідавський цукровий завод» зі створенням на його базі ВАТ «Гнідавський цукровий завод», який розпочав діяльність на підставі наказу РВ Фонду Державного майна України у Волинській області від 20.12.1994 №209, а закінчив на підставі наказу РВ Фонду Державного майна України у Волинській області від 19.07.1999 №307, було складено перелік нерухомого майна, переданого у власність ВАТ «Гнідавський цукровий завод», до якого пунктом 202 увійшла будівля пожежного посту, інвентарний номер 750150, балансовою вартістю 3372753 тис. карбованців, у якому проживає позивач. Тобто, будівля пожежного посту, в якому проживає апелянт, вибула з державної власності та набула статусу приватної власності юридичної особи приватного, а не публічного права. Судом також належним чином було досліджено довідку №11-03-2472 від 16.12.2016, видану РВ Фонду Державного майна України у Волинській області про те, що у статутному капіталі ПАТ «Гнідавський цукровий завод» відсутній державний пакет акцій, як підтвердження того, що спірна будівля не може належати до державного житлового фонду.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В судове засідання позивач ОСОБА_2 не з`явився, хоча судом апеляційної інстанції повідомлявся належним чином за адресою його реєстрації, яку позивач вказав у позовній заяві та в апеляційній скарзі. Рекомендоване поштове повідомлення суду повернулося з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до норм п.4 ч.8 ст.128 ЦПК України є доказом належного повідомлення учасника справи у встановленому законом порядку, оскільки про зміну своєї адреси апелянт суд не повідомляв (постанова Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 755/17944/18).

У зв`язку з наведеним колегія суддів ухвалила розгляд справи проводити у відсутності позивача, який належним чином повідомлений про час та місце судового розгляду справи, що відповідає нормам ст.372 ЦПК України.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

За частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи упозові,суд першоїінстанції виходивз того,що позивачем не доведено обставин, на які він посилається у позові, як на підставу його задоволення, а тому суд дійшов висновку, що відповідачі діяли в межах закону та своїх повноважень, оскільки квартира позивача не належить до державної чи комунальної власності, а тому не є об`єктом приватизації, у зв`язку з чим позов до задоволення не підлягає. Разом з тим, суд вказав як підставу для відмови в позові, що дане приміщення не може бути приватизоване, оскільки позивач проживає у нежилому будинку, який не відповідає статусу житлового, обліковується на балансі ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» як будівля пожежного посту.

Зазначеним вимогам закону оскаржене судове рішення суду в цілому відповідає, однак в частині мотивів відмови у позові рішення підлягає зміні з огляду на таке.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Однією з основних засад судочинства є забезпечення права особи на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 статті 129 Конституції України).

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково ( частина 1 статті 17 та частина 1 статті 352 ЦПК України).

Відповідно до ч.1ст.15ЦК Україникожна особамає правона захистсвого цивільногоправа уразі йогопорушення,невизнання абооспорення.Таким чином,у розуміннізакону,суб`єктивнеправо назахист -це юридичнозакріплена можливістьособи використатизаходи правоохоронногохарактеру дляпоновлення порушеногоправа іприпинення дій,які порушуютьце право.

З урахуванням наведеного важливого значення набуває необхідність належного з`ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться.

Частиною 2ст.16ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать, зокрема: визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб та примусове виконання обов`язку в натурі.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Як установлено судом, на підставі наказу директора Гнідавського цукрового комбінату № 140 від 13.10.1980 року позивачу ОСОБА_2 , як працівнику комбінату, було видано ордер № 41 від 13.10.1980 року на право зайняття ним квартири АДРЕСА_5 .

У грудні 2002 року наказами голови правління ВАТ «Гнідавський цукровий завод» Магденку В.В. надано додаткову житлову площу 24,8 кв.м , а для спрощення перебудови квартири по АДРЕСА_6 кімнату площею 12 кв.м було передано ОСОБА_3 , взамін кімнати площею 15 кв.м. Тому внаслідок перебудов і перепланувань загальна площа квартири ОСОБА_2 46,3 кв.м. та змінено номер квартири на №2. На даний час це приміщення має адресу: АДРЕСА_3 , у зв`язку з перейменуванням вулиці та включення с. Вересневе до складу м. Луцька.

Зі змісту Статуту ПрАТ "Гнідавський цукровий завод" слідує, що Орендне підприємство «Гнідавський цукровий завод», на базі якого на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року №57/93 «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та рішення засновників товариства від 28 листопада 1996 року в процесі приватизації було створене Відкрите акціонерне товариство «Гнідавський цукровий завод» (на даний час Приватне акціонерне товариство «Гнідавський цукровий завод»).

З матеріалів справи вбачається, що процес приватизації майна колишнього орендного підприємства «Гнідавський цукровий завод» зі створенням на його базі ВАТ «Гнідавський цукровий завод» фактично відбувався на підставі наказу Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Волинській області від 20 грудня 1994 року №209, наказу Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Волинській області від 19 липня 1999 року №307.

В ході приватизації Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Волинській області був складений перелік нерухомого майна, переданого у власність ВАТ «Гнідавський цукровий завод». Як стверджується третьою особою у цій справі, до цього переліку пунктом 202 внесена будівля пожежного поста, інвентарний номер 750150, балансовою вартістю 3 372 753 тис. карбованців.

Відповідно до балансової довідки ПрАТ "Гнідавський цукровий завод" приміщення, в якому проживає позивач, обліковується товариством як будівля пожежного посту, яка фактично перебудована за кошти цукрового заводу в житловий будинок, газифікована за замовленням ПрАТ, та перебуває на балансі підприємства, починаючи з 1979 року і повністю обслуговується ним для потреб мешканців, які були працівниками цього підприємства і отримали там кімнати для проживання.

З цього слідує, що з моменту закінчення процедури приватизації 19 липня 1999 року будівля пожежного посту, в якому, як вказує відповідач, проживає позивач, набула статусу приватної власності ПрАТ "Гнідавський цукровий завод", як юридичної особи приватного, а не публічного права.

Позивачем ОСОБА_2 стверджується, що даний будинок належить до комунальної власності, оскільки знаходиться на території міста Луцька, однак доказів того, що вказану будівлю було передано «Гнідавським цукровим заводом» до комунальної власності міста Луцька, суду не надано.

Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Частинами третьою, п`ятою статті 9 ЖК Української РСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачає, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» на органи приватизації покладено обов`язок дотримуватись виконання законодавства під час проведення приватизації громадянами житла.

Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд (частина перша статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Можливість набуття фізичною або юридичною особою права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності, передбачено також частиною першою статті 345 ЦК України.

Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та з метою приведення у відповідність до законодавства нормативно-правових актів наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396 було затверджено Положення «Про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян», яке встановлює процедуру передачі квартир у приватну власність громадян та зразки документів, які оформляються згідно з процедурою, визначеною цим Положенням, в тому числі й рішенням органу приватизації.

Згідно з частиною 10 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Проте, згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і та ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ (частина друга статті 1 Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Статтями 2, 3 Закону визначено об`єкти приватизації, до яких належать: квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму; незаселені квартири, частини будинків, одноквартирні будинки після закінчення їх будівництва, реконструкції, ремонту та поточного звільнення. Не підлягають приватизації квартири-музеї, квартири в будинках закритих військових поселень, кімнати в гуртожитках, квартири, віднесені у встановленому порядку до непридатних для мешкання або службових квартир (кімнат),квартири ,в яких мешкають два або більше наймачів, при відсутності згоди всіх на приватизацію займаної квартири. Приватизація квартир у будинках, включених до плану реконструкції, здійснюється після її проведення власником (володільцем) будинку. Наймачі, які проживали у квартирах до початку реконструкції, після проведення реконструкції мають пріоритетне право на приватизацію цих квартир.

Установивши, що квартира АДРЕСА_4 не належала до державного житлового фонду і даний будинок не перебував у власності територіальної громади м. Луцька, оскільки не був переданий їй, суд першої інстанції, з яким погоджується й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_2 не надав суду жодних належних та допустимих доказів того, що цей будинок відноситься до державного чи комунального житлового фонду громади.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Таким чином, на підставі матеріалів справи, судових рішень різної інстанції у даній справі встановлено, що спірну будівлю передано у приватну власність ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» у процесі приватизації, однак не передано ним у комунальну власність міста Луцька, а тому дане приміщення, яке статусу гуртожитку також не має, не відноситься до державного або комунального житлового фонду, та не може бути визнано об`єктом приватизації відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а отже, Департамент житлово-комунальногогосподарства Луцькоїміської ради,виконавчий комітетЛуцької міськоїради не мали обов`язку та повноважень приймати рішення про передачу квартири АДРЕСА_4 у власність позивача ОСОБА_2 .

Колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги позивача, що постановою Верховного Суду від 14.06.2023 року у справі № 161/4168/20 за його позовом до ПрАТ «Гнідавський цукровий завод», Луцької міської ради про усунення перешкод у приватизації житла шляхом зобов`язання вчинити певні дії встановлено обставини належності спірної квартири до державного житлового фонду, оскільки в цьому судовому рішення касаційний суд лише визнав, що вимоги ОСОБА_2 про зобов`язання ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» як власника будинку, в якому він проживає, видати йому довідку про склад сім`ї в даному спорі є належним способом захисту. В решті рішення судів про відмову у позові ОСОБА_2 залишені в силі. Отже, суд констатував право позивача на реалізацію його бажання звернутися до органу приватизації з відповідними документами, однак не вказав жодних висновків, що таке його звернення може бути задоволене.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції частково помилився щодо мотивів свого висновку в оскаржуваному рішенні.

Звертаючись до суду із даним позовом, а також із апеляційною скаргою, апелянт свої доводи обґрунтовував тим, що оскільки спірне приміщення, яке переобладнане як житловий будинок, який знаходиться в межах міста Луцька, він проживає у квартирі за договором найму, сплачуючи при цьому комунальні платежі, то має право на її приватизацію.

Однак, суд першої інстанції, відмовляючи у позові, дійшов висновку, що квартира не може бути об`єктом приватизації, в тому числі і через те, що вона знаходиться у нежилому будинку і це приміщення не відповідає статусу житлового.

Проте, як видно зі змісту наявних у матеріалах справи судових рішень, зокрема, Луцького міськрайонного суду від 18 травня 2018 року, яке залишене без змін постановою Волинського апеляційного суду від 23 липня 2018 року, за позовом ОСОБА_2 до ПрАТ «Гнідавський цукровий завод», яким оскаржувався розмір нарахованої плати за комунальні послуги щодо утримання будинку та прибудинкової території, судом встановлено та не оспорювалося сторонами, що позивач був вселений у приміщення по АДРЕСА_7 , що перебуває на балансі ВАТ «Гнідавський цукровий завод» як будівля пожежного посту, на підставі ордера, який не визнавався недійсним. Отже, судовим рішенням констатовано, що виданням ордера на приміщення, що займає ОСОБА_2 , балансоутримувач ВАТ «Гнідавський цукровий завод» фактично визнав, що приміщення має статус житлового, оскільки за змістом ч.2 ст.58 ЖК Української РСР ордер може видаватися лише на вільне житлове приміщення. Визнання квартири АДРЕСА_4 житловою відбулось і повноважними державними органами шляхом проведення реєстрації місця проживання позивача за вказаною адресою.

Таким чином, з огляду на зазначене, покликання суду на вказану підставу, на думку колегії суддів, є помилковим.

Крім того, як з`ясовано в судовому засіданні апеляційного суду, представник третьої особи ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» пояснила, що у грудні 2023 року в організації підприємства відбулись суттєві зміни, а саме ним було продано всі активи підприємства іншій юридичній особі. Тобто, з даної обставини слідує, що власником спірного нерухомого майна на даний час є інша особа, яка з метою вирішення житлових питань мешканців спірного будинку облаштовує приміщення гуртожитку з наданням кожній сім`ї окремих житлових приміщень площею близько 60 кв.м та готує документи для передачі цього приміщення до комунальної власності з метою можливості приватизації житла його мешканцям. Ствердила, що частина сімей вже отримала ордери на переселення.

Узагальнюючи викладене, апеляційний суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову з мотивів, викладених у даній постанові, оскільки позивач, звертаючись до суду із позовом про захист своїх прав, не взяв до уваги, що квартира не належить до власності територіальної громади Луцька, а тому відповідачі не зобов`язані приймати рішення про приватизацію його житла .

Інші аргументи апеляційної скарги є ідентичними аргументам, що були викладені заявником у позовній заяві, та є такими, що не спростовують встановлені у справі фактичні обставини.

Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки, та не дають вагомих підстав для висновків про задоволення позову.

Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Оскільки апеляційний суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів його ухвалення, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст.368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року в даній справі змінити в частині мотивів відмови у позові, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя

Судді