Постанова від 04.06.2025 по справі 161/15225/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2025 року

м. Київ

справа № 161/15225/23

провадження № 61-6173св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Департамент житлово-комунального господарства Луцької міської ради, Виконавчий комітет Луцької міської ради,

третя особа - Приватне акціонерне товариство «Гнідавський цукровий завод»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року у складі судді Кихтюка Р. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року в складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради, Виконавчого комітету Луцької міської ради, третя особа - Приватне акціонерне товариство «Гнідавський цукровий завод» (далі ПрАТ - «Гнідавський цукровий завод»), про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

Позов мотивований тим, що він працював у Гнідавському цукровому комбінаті, який був реорганізований у ПрАТ «Гнідавський цукровий завод».

У 1980 році вказаний комбінат видав йому ордер на право зайняття квартири АДРЕСА_1 , що складалася з однієї кімнати площею 13,5 кв. м, загальної кухні, а також господарських будівель.

У грудні 2002 року за наказом голови правління товариства йому було надано додаткову житлову площу 24,8 кв. м та внаслідок перебудов і перепланувань змінено номер квартири з № 9 на № 2 . У зв`язку з перейменуванням вулиці та включення с. Вересневе до складу м. Луцька, на цей час ця квартира має адресу: АДРЕСА_4 .

Позивач бажає скористатися своїм правом на приватизацію житла, в якому проживає, та у 2023 році повторно звернувся до відповідача із заявою з додатками з метою приватизації квартири, однак йому було надано незрозумілу і незаконну відповідь.

Квартира АДРЕСА_5 , в якій він проживає, відноситься до державного житлового фонду, тому він має право на приватизацію цього майна. Указані обставини встановлені постановою Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 161/4168/20 за його позовом.

Просив суд:

визнати незаконною бездіяльність відповідачів - Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради та виконавчого комітету Луцької міської ради щодо неприйняття рішення про передачу квартири АДРЕСА_5 в його власність;

зобов`язати відповідачів прийняти рішення про передачу йому (оформити приватизацію) вказаної квартири.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки позивач проживає у приміщенні по АДРЕСА_4 , яке знаходиться у нежилому будинку, який до державного житлового фонду не відноситься, і це приміщення не відповідає статусу житлового, то воно не може бути визнане об`єктом приватизації державного житлового фонду. Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду України у складі суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 161/8985/14-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

Позивач не звертався із заявою про передачу приміщення, в якому він проживає, в комунальну власність чи до державного житлового фонду, як це передбачено статтею 4-1 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», Положенням про порядок передачі в комунальну власність державного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 06 листопад 1995 року № 891.

Позовні вимоги позивача, спрямовані на реалізацію ним права на приватизацію житла, є необґрунтованими, оскільки до моменту переведення цього приміщення у державний житловий фонд чи в комунальну власність, воно вважається власністю ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» та не може бути приватизоване.

Водночас, суд зауважує, що вказане приміщення виділялось по АДРЕСА_6 і суду не представлено належних доказів, що воно є ідентичним приміщенню № 2 по АДРЕСА_7 .

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, аналізу характеру спірних правовідносин (предмет і підстави позову), а також наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Волинського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року в цій справі змінено в частині мотивів відмови у позові, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що установивши, що квартира АДРЕСА_5 не належала до державного житлового фонду і указаний будинок не перебував у власності територіальної громади м. Луцька, оскільки не був переданий їй, суд першої інстанції, з яким погоджується й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову. ОСОБА_1 не надав суду жодних належних та допустимих доказів того, що цей будинок відноситься до державного чи комунального житлового фонду громади.

Спірну будівлю передано у приватну власність ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» у процесі приватизації, однак не передано ним у комунальну власність міста Луцька, а тому це приміщення, яке статусу гуртожитку також не має, не відноситься до державного або комунального житлового фонду, та не може бути визнано об`єктом приватизації відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а отже, Департамент житлово-комунального господарства Луцької міської ради, виконавчий комітет Луцької міської ради не мали обов`язку та повноважень приймати рішення про передачу квартири у власність позивача.

Колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги позивача, що постановою Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 161/4168/20 встановлено обставини належності спірної квартири до державного житлового фонду, оскільки в цьому судовому рішення касаційний суд лише визнав, що вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» як власника будинку, в якому він проживає, видати йому довідку про склад сім`ї в цьому спорі є належним способом захисту. В іншій частині рішення судів про відмову у позові ОСОБА_1 залишені в силі. Отже, суд констатував право позивача на реалізацію його бажання звернутися до органу приватизації з відповідними документами, однак не вказав жодних висновків, що таке його звернення може бути задоволене.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції частково помилився щодо мотивів свого висновку в оскаржуваному рішенні.

Звертаючись до суду із позовом, а також із апеляційною скаргою, апелянт свої доводи обґрунтовував тим, що оскільки спірне приміщення, яке переобладнане як житловий будинок, який знаходиться в межах м. Луцька, він проживає у квартирі за договором найму, сплачуючи при цьому комунальні платежі, то має право на її приватизацію. Однак, суд першої інстанції дійшов висновку, що квартира не може бути об`єктом приватизації, в тому числі і через те, що вона знаходиться у нежилому будинку і це приміщення не відповідає статусу житлового. Проте, як видно зі змісту наявних у матеріалах справи судових рішень, зокрема, Луцького міськрайонного суду від 18 травня 2018 року, яке залишене без змін постановою Волинського апеляційного суду від 23 липня 2018 року, за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «Гнідавський цукровий завод», яким оскаржувався розмір нарахованої плати за комунальні послуги щодо утримання будинку та прибудинкової території, судом встановлено та не оспорювалося сторонами, що позивач був вселений у приміщення по АДРЕСА_7 , що перебуває на балансі ВАТ «Гнідавський цукровий завод» як будівля пожежного посту на підставі ордера, який не визнавався недійсним. Отже, судовим рішенням констатовано, що виданням ордера на приміщення, що займає ОСОБА_1 , балансоутримувач - ВАТ «Гнідавський цукровий завод» фактично визнав, що приміщення має статус житлового, оскільки за змістом частини другої статті 58 ЖК УРСР ордер може видаватися лише на вільне житлове приміщення. Визнання квартири житловою відбулось і повноважними державними органами шляхом проведення реєстрації місця проживання позивача за вказаною адресою.

Таким чином, покликання суду на вказану підставу, на думку колегії суддів, є помилковим.

Крім того, як з`ясовано в судовому засіданні апеляційного суду, представник ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» пояснила, що у грудні 2023 року в організації підприємства відбулись суттєві зміни, а саме ним було продано всі активи підприємства іншій юридичній особі. Тобто, з указаної обставини слідує, що власником спірного нерухомого майна на цей час є інша особа, яка з метою вирішення житлових питань мешканців спірного будинку облаштовує приміщення гуртожитку з наданням кожній сім`ї окремих житлових приміщень площею близько 60 кв. м та готує документи для передачі цього приміщення до комунальної власності з метою можливості приватизації житла його мешканцям. Ствердила, що частина сімей вже отримала ордери на переселення.

Узагальнюючи викладене, апеляційний суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову з мотивів, викладених у даній постанові, оскільки позивач, звертаючись до суду із позовом про захист своїх прав, не взяв до уваги, що квартира не належить до власності територіальної громади Луцька, а тому відповідачі не зобов`язані приймати рішення про приватизацію його житла.

Інші аргументи апеляційної скарги є ідентичними аргументам, що були викладені заявником у позовній заяві, та є такими, що не спростовують встановлені у справі фактичні обставини.

Аргументи учасників справи

25 квітня 2024 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив рішення судів скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами порушено принцип правової визначеності, який є елементом верховенства права, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 752/20801/17. Рішення судів прийняті з порушеннями статті 5 ЖК України, статей 1, 2, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», судами не взято до уваги Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009року № 396, в той час як він подав всі необхідні документи відповідно до пункту 18 цього Положення.

Судами не досліджені докази та обставини у справі, зокрема квартира, в якій він проживає, відноситься до державного житлового фонду, тому він має право на приватизацію цього майна. Власник квартири № 1 у вказаному будинку, який є його сусідом, приватизував зазначену квартиру у 2002 році на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Указані обставини встановлені у справі № 161/4168/20.

Рішення судів прийняті з порушенням вимог статті 5 ЦПК України, частини другою статті 16 ЦК України, якою визначені способи захисту цивільних прав та інтересів. Судами не взято до уваги, що покладення на орган приватизації обов`язку оформити приватизацію житлового приміщення є ефективним та належним способом захисту порушеного права, що узгоджується із висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 183/2859/16, від 19 червня 2019 року у справі № 338/347/16-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 754/6918/18, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/19.

Луцька міська рада на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» вже видала свідоцтво на право власності на одну з квартир, чим підтвердила, що квартири належать до державного житлового фонду. До того ж, наявний договір-доручення від 01 січня 1998 року, відповідно до якого ВАТ «Гнідавський цукровий завод» доручає Луцькій міській раді народних депутатів здійснити роботи, пов`язані з приватизацією відомчого житлового фонду, зокрема житлового будинку по АДРЕСА_7 .

У травні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради, у якому просить у касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Зазначає, що приміщення, у якому проживає позивач, не відноситься до житлового фонду Луцької міської територіальної громади та не знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Тому Луцька міська рада як орган місцевого самоврядування не може визнати приміщення, що знаходиться по АДРЕСА_4 , власністю територіальної громади міста Луцька та об`єктом приватизації. Доказів того, що будівля, у якій проживає ОСОБА_1 або її частина, у встановленому порядку була передана в комунальну власність, або залишена в державній власності, до суду не надано, тому вся будівля у процесі приватизації була передана у власність ВАТ «Гнідаський цукровий завод».

всупереч доводам скаржника, договір-доручення від 01 січня 1998 року скасовано на підставі наказу ВАТ «Гнідавський цукровий завод» № 72 від 06 жовтня 1999 року, а новий договір-доручення не укладався.

У червні 2024 року до Верховного Суду надійшла заява ПрАТ «Гнідавський цукровий завод», у якому просить касаційне провадження у справі закрити, оскільки аналіз змісту наведених у касаційній скарзі рішень Верховного Суду свідчить про те, що правовідносини у зазначених справах не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається.

У червні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив ПрАТ «Гнідавський цукровий завод», у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.

Зазначає, що усупереч доводам скаржника судами встановлено, що в процесі приватизації майна колишнього орендного підприємства «Гнідавський цукровий завод» було складено перелік нерухомого майна, переданого у власність ПрАТ «Гнідавський цукровий завод», до якого, пунктом 202 ввійшла будівля пожежного поста, інвентарний номер 750150, балансовою вартістю 3372753 тис. карбованців, у якому проживає позивач. Оскільки позивач проживає у приміщенні, яке знаходиться у нежилому будинку, який до державного житлового фонду не відноситься і це приміщення не відповідає статусу житлового, то воно не може бути визнане об`єктом приватизації державного житлового фонду. При цьому, у своїх висновках суд навів відповідну судову практику, зокрема постанову Верховного Суду України у складі суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 161/8985/14-ц та постанову Великої Палати Верховного Суду України від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19). Під час судового розгляду справи судами досліджено довідку № 11-03-2472 від 16 грудня 2016 року, видану РВ ФДМУ по Волинській області про те, що у статутному капіталі ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» відсутній державний пакет акцій (корпоративні права держави), як підтвердження того, що спірна будівля не може належати до державного житлового фонду.

Суди дійшли правильного висновку про те, що, позивач не звертався із заявою про передачу приміщення, в якому він проживає, в комунальну власність чи до державного житлового фонду, тому не можуть бути прийняті до уваги твердження скаржника про те, що оскаржувані рішення суду прийняті з порушеннями статей 1, 2, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а також, що судами не взято до уваги Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, оскільки, надаючи правову оцінку обставинам справи, судами попередніх інстанцій правильно з`ясовано характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), зокрема із правильним застосуванням норм вказаного закону.

Всупереч доводам скаржника під час розгляду справи в судах встановлено, що будівля, у якій проживає позивач, знаходиться в промисловій зоні підприємства, ніколи не мала статусу житлового приміщення, початково не планувалась як житлова споруда та не відповідає нормативним вимогам до житлових приміщень. Посилання скаржника на те, що судами не враховано обставин, встановлених Верховним Судом у постанові від 14 червня 2023 року у справі № 161/4168/20 спростовуються змістом постанови Волинського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року у справі, що переглядається, в якій апеляційний суд вказав, що касаційний суд констатував право позивача на реалізацію його бажання звернутися до органу приватизації з відповідними документами, однак не вказав жодних висновків, що таке його звернення може бути задоволене.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 183/2859/16, від 19 червня 2019 року у справі № 338/347/16-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 754/6918/18, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц, від 22 жовтня 2019 року у справі № 483/731/19, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/19, суд не дослідив зібрані у справі докази - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2024 року у задоволенні заяви про прийняття додаткових доказів ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що на підставі наказу директора Гнідавського цукрового комбінату № 140 від 13 жовтня 1980 року ОСОБА_1 , як працівнику комбінату видано ордер № 41 від 13 жовтня 1980 року на право зайняття ним квартири АДРЕСА_9 .

У грудні 2002 року наказами голови правління ВАТ «Гнідавський цукровий завод» ОСОБА_1 надано додаткову житлову площу 24,8 кв. м, а для спрощення перебудови квартири по АДРЕСА_10 кімнату площею 12 кв. м передано ОСОБА_2 , взамін кімнати площею 15 кв. м. Тому внаслідок перебудов і перепланувань загальна площа квартири ОСОБА_1 - 46,3 кв. м та змінено номер квартири на № 2 . На день розгляду справи судами адреса приміщення: АДРЕСА_4 у зв`язку з перейменуванням вулиці та включення с. Вересневе до складу м. Луцька.

Зі змісту статуту ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» слідує, що на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року № 57/93 «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та рішення засновників товариства від 28 листопада 1996 року в процесі приватизації було створене ВАТ «Гнідавський цукровий завод» на базі Орендного підприємства «Гнідавський цукровий завод» (станом на день розгляду справи судами - ПрАТ «Гнідавський цукровий завод»).

Процес приватизації майна колишнього Орендного підприємства «Гнідавський цукровий завод» зі створенням на його базі ВАТ «Гнідавський цукровий завод» фактично відбувався на підставі наказу Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Волинській області від 20 грудня 1994 року № 209, наказу Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Волинській області від 19 липня 1999 року № 307.

В ході приватизації Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Волинській області був складений перелік нерухомого майна, переданого у власність ВАТ «Гнідавський цукровий завод». Як стверджується третьою особою у цій справі, до цього переліку пунктом 202 внесена будівля пожежного поста, інвентарний номер 750150, балансовою вартістю 3 372 753 тис. карбованців.

Відповідно до балансової довідки ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» приміщення, в якому проживає позивач, обліковується товариством як будівля пожежного посту, яка фактично перебудована за кошти цукрового заводу в житловий будинок, газифікована за замовленням ПрАТ «Гнідавський цукровий завод», та перебуває на балансі підприємства починаючи з 1979 року і повністю обслуговується ним для потреб мешканців, які були працівниками цього підприємства і отримали там кімнати для проживання.

Як вбачається зі змісту наявних у матеріалах справи судових рішень, зокрема, Луцького міськрайонного суду від 18 травня 2018 року у справі № 161/15227/17, яке залишене без змін постановою Волинського апеляційного суду від 23 липня 2018 року, за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «Гнідавський цукровий завод», яким оскаржувався розмір нарахованої плати за комунальні послуги щодо утримання будинку та прибудинкової території, судом встановлено та не оспорювалося сторонами, що позивач був вселений у приміщення по АДРЕСА_7 , що перебуває на балансі ВАТ «Гнідавський цукровий завод» як будівля пожежного посту, на підставі ордера, який не визнавався недійсним. Судовим рішенням констатовано, що виданням ордера на приміщення, що займає ОСОБА_1 , балансоутримувач ВАТ «Гнідавський цукровий завод» фактично визнав, що приміщення має статус житлового. Визнання квартири АДРЕСА_5 житловою відбулось і повноважними державними органами шляхом проведення реєстрації місця проживання позивача за вказаною адресою.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див., зокрема, постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Процесуально-правовий інструментарій має використовуватись лише для забезпечення визначеності у приватних відносинах, реального та ефективного захисту прав та інтересів, основною передумовою чого є обрання позивачем належного способу захисту його порушеного права/інтересу. Належний спосіб захисту порушеного права чи інтересу має відповідати змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такий спосіб захисту має присікати порушення цивільних прав та/або інтересів чи відновлювати їх (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 465/4230/22 (провадження № 61-16265сво23)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46)).

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі

№ 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20 червня 2023 року в справі № 554/10517/16-ц (пункт 7.47), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

У статті 345 ЦК України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

У частині третій статті 9 ЖК України передбачено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Відповідно частини першої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і та ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

До об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму (частина перша статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (частина друга статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Відповідно до частини четвертої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.

Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом (частини перша, десята, одинадцята статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц (провадження № 14-165цс18) вказано, що:

«справи за позовами про зобов`язання провести приватизацію квартири розглядаються у порядку цивільного судочинства.

У частині десятій статті 8 Закону № 2482-XII закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України від 04 вересня 2008 року № 500-VI «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»; далі - Закон № 500-VI), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону № 500-VI, частина друга статті 2 Закону № 2482-XII).

При цьому необхідно врахувати, що зі зміною власника житлового фонду і категорії житла його статус як службового втрачено. Разом з тим чинний ЖК УРСР не вимагає від наймача отримання іншого ордера з урахуванням природи останнього як підстави для вселення в житлове приміщення, оскільки наймач уже вселився у житлове приміщення на законній підставі і правомірно ним користується. Посилання заступника прокурора Дніпропетровської області на те, що площа спірного житлового приміщення перевищує норму безоплатної приватизації, тому наймач має сплатити вартість надлишку, є передчасними, оскільки спір між сторонами з цього питання відсутній і воно підлягає вирішенню в процесі приватизації відповідно до статті 3 Закону № 2482-XII, про що правильно зазначив суд апеляційної інстанції. З огляду на те, що на спірну житлову площу окрім ОСОБА_3, ніхто не претендує, квартира АДРЕСА_1 є єдиним об`єктом нерухомого майна, позивач вселився у житло на законних підставах і протягом тривалого часу (з 1998 року) добросовісно використовує квартиру як єдине житло, суди зробили правильний висновок про захист його житлових прав. Суди обґрунтовано задовольнили позов ОСОБА_3».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року у справі № 296/4642/19 вказано, що «висновки суду щодо обґрунтованості відмови ОСОБА_1 у приватизації зумовлені лише відсутністю в останнього ордеру на зазначену квартиру. При цьому, апеляційний суд не надав жодної оцінки тому, що позивач вселився до квартири АДРЕСА_1 на підставі відповідного рішення міської ради, зареєстрований і постійно проживає в ній з 2005 року та несе витрати з її утримання, законність його проживання відповідачем не оспорена, вимоги про усунення перешкод у користуванні спірним житлом відповідач протягом усього часу проживання позивача не заявляв. Окрім того, суд не звернув увагу на те, що іншого житла позивач не має, що свідчить про те, що він має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначене житлове приміщення є в цілому його «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження

№ 61-1311сво23) вказано, що «відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Отже, прийняття відповідного рішення належить виключно до компетенції відповідача та від дій позивача не залежить. У цьому випадку порушення прав позивача відбувається у формі відмови та бездіяльності відповідача у здійсненні особою права на приватизацію житлового приміщення. Таким чином, якщо органи приватизації зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність позивача. Подібні висновки щодо ефективності зазначеного способу захисту права на приватизацію також було висловлено Верховним Судом у постановах: від 08 липня 2020 року у справі № 201/6092/17 (провадження № 61-21545св19), від 12 травня 2021 року у справі № 750/2176/17 (провадження № 61-645св20), від 26 квітня 2023 року у справі № 344/1350/21 (провадження № 61-12730св22), підстав для відступу від якого Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає. У контексті цієї справи визнання відповідного суб`єктивного права (права на приватизацію) та зобов`язання вчинити дії щодо розгляду заяви про оформлення передачі квартири у приватну власність є належним та ефективним способом захисту, особливо враховуючи те, що ОСОБА_1 вже звертався до суду з позовом про визнання права власності на спірну квартиру у справі № 296/8497/17, тобто намагався захистити своє порушене право саме у спосіб визнання права власності. … Верховний Суд на підставі статті 13 Конвенції має забезпечити позивачеві ефективний засіб юридичного захисту, тому враховуючи, що позивачеві вже було відмовлено у іншій справі в позові про визнання права власності на спірну квартиру, а обраний позивачем у цій справі спосіб захисту прямо передбачений нормами матеріального права, тому його вимоги підлягають задоволенню (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження № 61-1311сво23)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 травня 2025 року у справі № 759/1426/22 (провадження

№ 61-15198сво23) вказано:

«на час видання розпорядження № 1112, зокрема, квартира АДРЕСА_1 не змінила правового режиму та належала до квартир державного житлового фонду, який перебуває у віданні місцевих рад. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду звертає увагу, що за змістом пункту 4 рішення № 259 квартири АДРЕСА_4 - НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_3 після 1986 року мали бути заселені громадянами, які перебувають на квартирному обліку. Відповідно до законодавства України державний облік житлового фонду здійснюється за єдиною для України системою в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (стаття 28 ЖК України). Неналежний облік житлових приміщень (квартир) державного житлового фонду, що перешкоджає їх приватизації громадянами, які на законних підставах вселилися та проживають у цих приміщеннях (квартирах) та відповідно до закону мають право на їх приватизацію, не може покладати на цих громадян негативні наслідки такої бездіяльності уповноважених органів державної влади / місцевого самоврядування та тягар ризиків відмови у приватизації житлових приміщень (квартир) з цих підстав.

Перелік випадків відмови чітко визначений у законодавстві і є вичерпним, а саме: відсутність у особи права на приватизацію; заборона приватизувати конкретне приміщення. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц (провадження

№ 14-165цс18), на яку посилався заявник у касаційній скарзі. Якщо органи приватизації зволікають із прийняттям відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передання спірного житла у приватну власність позивача. Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження № 61-1311сво23).

Неналежне виконання обов`язку щодо обліку житлових приміщень (квартир) державного житлового фонду, що перешкоджає їх приватизації громадянами, які на законних підставах вселилися та проживають у цих приміщеннях (квартирах) та відповідно до закону мають право на їх приватизацію, не може покладати на цих громадян негативні наслідки такої бездіяльності уповноважених органів державної влади / місцевого самоврядування та тягар ризиків відмови у приватизації житлових приміщень (квартир) з цих підстав».

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п`ята статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.

У справі, що переглядається:

звертаючись із цим позовом до суду ОСОБА_1 посилався на порушення відповідачами його права на приватизацію квартири АДРЕСА_5 , якою він тривалий час користується на підставі виданого йому в 1980 році ордера на право зайняття квартири;

касаційний суд звертає увагу, що процесуально-правовий інструментарій має використовуватись лише для забезпечення визначеності у приватних відносинах, реального та ефективного захисту прав та інтересів, основною передумовою чого є обрання позивачем належного способу захисту його порушеного права/інтересу. Такий спосіб захисту має присікати порушення цивільних прав та/або інтересів чи відновлювати. Вимога про визнання незаконною бездіяльності відповідачів як органів приватизації щодо неприйняття рішення про передачу квартири у власність позивача цим вимогам не відповідає, тому в її задоволенні судам належало відмовити саме з цієї підстави, що є самостійною підставою відмови у позові;

суди встановили, що при приватизації ВАТ «Гнідавський цукровий завод» був складений перелік нерухомого майна, переданого підприємству у власність, як стверджує ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» до цього переліку пунктом 202 внесена будівля пожежного поста, інвентарний номер 750150; відповідно до балансової довідки ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» приміщення, в якому проживає позивач, обліковується товариством як будівля пожежного посту, яка перебуває на балансі підприємства починаючи з 1979 року і повністю обслуговується ним для потреб мешканців, які були працівниками цього підприємства і отримали там кімнати для проживання; у справі № 161/15227/17 за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» встановлено, що позивач був вселений у приміщення по АДРЕСА_7 , що перебуває на балансі ВАТ «Гнідавський цукровий завод» як будівля пожежного посту, на підставі ордера, який не визнавався недійсним, приміщення є житловим, повноважними державними органами проведена реєстрації місця проживання позивача за вказаною адресою; Виконавчий комітет Луцької міської ради на звернення ОСОБА_1 щодо приватизації квартири надав відповідь, що приватизація квартири АДРЕСА_5 можлива лише після передачі будинку у комунальну власність міста (а. с. 20);

у постанові Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 161/4168/20 зроблений висновок, що відмова ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» як балансоутримувача будинку у видачі довідки про склад сім`ї перешкоджає ОСОБА_1 звернутися до органу місцевого самоврядування з метою приватизації помешкання та надати запитувані Луцькою міською радою документи; у наведеній справі встановлено, що у листі, адресованому ОСОБА_1 , голова правління ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» повідомив, що за інформацією балансового обліку ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» приміщення, в якому проживає позивач, обліковується як будівля пожежного поста. Згідно з технічним паспортом на будівлю пожежного посту літера В, виданого 20 квітня 2001 року Волинським обласним бюро технічної інвентаризації, експлікації внутрішніх площ до плану будівництва, до складу будівлі входять приміщення, які є нежитловими. Зазначена будівля пожежного посту перебуває на балансі підприємства, починаючи з 1979 року і відповідно до технічної документації має один поверх. Представником ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» не заперечувалося, що позивач проживає на другому поверсі на підставі виданого 1980 року ордера, у будинку АДРЕСА_7 постійно проживають працівники відповідача та члени їх сімей, які займають окремі ізольовані кімнати, за проживання у приміщенні і комунальні послуги вносять відповідну плату;

суди не надали оцінки доводам позивача та не врахували, що він на законних підставах вселився в квартиру АДРЕСА_5 ; у справах № 161/4168/20 та № 161/15227/17 за позовами ОСОБА_1 встановлено, що при приватизації ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» передано та перебуває на балансовому обліку підприємства нежитлова частина першого поверху будинку по АДРЕСА_7 ; позивач проживає на другому поверсі будинку в житловій його частині, в якій постійно проживають працівники відповідача та члени їх сімей, які займають окремі ізольовані кімнати, за проживання і комунальні послуги вносять відповідну плату; у справі № 161/4168/20, як і в цій справі, відповідачі та третя особа не заперечували, що відповідне житлове приміщення підлягає передачі до комунальної власності з метою приватизації житла його мешканцями; законність його проживання відповідачами не оспорена, вимоги про усунення перешкод у користуванні спірним житлом протягом усього часу проживання до позивача не заявлялись;

за таких обставин передчасними є висновки судів, що: квартира АДРЕСА_5 не належала до державного житлового фонду, оскільки будинок не був переданий ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» у комунальну власність міста; ОСОБА_1 не надав доказів того, що цей будинок відноситься до державного чи комунального житлового фонду громади; власником спірного нерухомого майна на цей час є інша особа, оскільки ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» було продано всі активи підприємства іншій юридичній особі;

суди не звернули уваги, що перелік випадків відмови у приватизації чітко визначений у законодавстві і є вичерпним, а саме: відсутність у особи права на приватизацію; заборона приватизувати конкретне приміщення. Таких обставин суди не встановили, а за обставин цієї справи вбачається, що позиція відповідачів переважно зводиться до відмови у приватизації позивачем квартири, що зумовлені лише неналежним виконанням обов`язків щодо обліку житлових приміщень (квартир) державного житлового фонду, що перешкоджає їх приватизації позивачем. Проте негативні наслідки такої бездіяльності не можуть покладати на громадян, які на законних підставах вселилися та проживають у цих приміщеннях (квартирах) та відповідно до закону мають право на їх приватизацію, тягар ризиків відмови у приватизації житлових приміщень (квартир) з цих підстав.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

За таких обставин рішення судів в частині вимоги про зобов`язання відповідачів прийняти рішення про передачу йому (оформити приватизацію) квартири належить скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 травня 2025 року у справі № 759/1426/22 (провадження № 61-15198сво23), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідачів прийняти рішення про передачу йому (оформити приватизацію) квартири скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, а в інші частині - змінити в мотивувальній частині.

Керуючись статтями 400, 402, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 04 квітня 2024 рокув частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради, Виконавчого комітету Луцької міської ради про зобов`язання прийняти рішення про передачу йому (оформити приватизацію) квартири скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2024 року та постанова Волинського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко