Постанова

від 15.02.2024 по справі 752/10207/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 лютого 2024 року м. Київ

Унікальний номер справи № 752/10207/19

Апеляційне провадження № 22-ц/824/2207/2024

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.

суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,

за участі секретаря судового засідання - Дячук І.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 травня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «ОТП Банк», треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», Всеукраїнська громадська організація «Фінансова грамота України» про визнання кредитного договору недійсним, -

в с т а н о в и в :

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом на обґрунтування якого зазначила, що 24 грудня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є АТ «ОТП Банк» та нею укладено кредитний договір № МL-004/482/2007, за яким позивачка отримала кредит на споживчі цілі.

Вважаючи, кредитний договір таким, що укладений з порушенням вимог чинного законодавства України, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів», звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом про визнання недійсними окремих положень кредитного договору. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 05.07.2016 року, описку у якому виправлено ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20.07.2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22.09.2016 року, позов задоволено, визнано недійсними: пункт 4.1.1 частини № 2 кредитного договору № МL-004 /482/2007 від 24.12.2007 року, укладеного між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , щодо сплати позичальником пені у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань з повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування кредитними коштами за кожний день прострочки; пункт 4.1.2 частини № 2 вказаного кредитного договору щодо додаткової сплати позичальником на користь банку штрафу у розмірі 0,01% від суми прострочених понад 15 календарних днів боргових зобов`язань, але не менше 25 грн.; пункт 4.1.3 частини № 2 цього ж кредитного договору щодо додаткової сплати позичальником на користь банку штрафу у розмірі 0,02% від суми прострочених понад 30 календарних днів боргових зобов`язань, але не менше 50 грн.

Постановою Верховного Суду від 15 березня 2018 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05.07.2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22.09.2016 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «ОТП Банк» про визнання недійсним окремих положень кредитного договору відмовлено. Разом з тим судом касаційної інстанції встановлено, що: суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали несправедливими оспорювані пункти кредитного договору з посиланням на те, що вони встановлюють вимогу зі сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації у разі невиконання ним зобов`язань за договором та правильно застосували до спірних правовідносин ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»; вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509, ч. ч. 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати зі споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором; з огляду на приписи ч. 3 ст. 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту, щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту; посилання заявника на відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів договору у зв`язку з тим, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов і позивач, підписавши кредитний договір, погодила розмір неустойки, є необґрунтованими, оскільки свобода договору, право споживача відмовитися від укладення договору про надання споживчого кредиту або відкликати згоду на укладення такого договору, а також право суду зменшити розмір неустойки не звільняє банк від обов`язку укладати правочин відповідно до вимог актів цивільного законодавства, в тому числі, з урахуванням вимог законодавства про захист прав споживачів; посилання заявника на те, що неустойка є видом забезпечення виконання зобов`язання, а не компенсацією заподіяних кредитору у зв`язку з невиконанням зобов`язання збитків, тому ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» не підлягає застосуванню, є безпідставним та свідчить про довільне тлумачення банком вказаної норми закону. Проте позивачка ознайомилась з умовами договору в день його підписання, отже перебіг строку у межах якого позивачка могла звернутись до суду з вказаним позовом почався з 24 грудня 2007 року і закінчився 24 грудня 2010 року, позов поданий був 23 жовтня 2014 року, тобто після спливу позовної давності. У зв`язку з викладеним Верховний Суд відмовив в задоволенні позову з підстав спливу позовної давності про застосування наслідків якої заявлено стороною у спорі.

Таким чином вищевказаною постановою Верховного Суду були встановлені обставини, які з огляду на положення ч. 4 ст. 82 ЦПК України, не підлягають доказуванню.

Так, на думку позивачки, при укладенні та виконанні кредитного договору, до змісту якого банком заздалегідь свідомо включено умови, які визнано несправедливими в судовому порядку, що, в свою чергу, є прямим порушенням вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України, банком використано відносно неї нечесну підприємницьку практику, що є підставою для недійсності кредитного договору відповідно до вимог ст. ст. 203, 215, 627 ЦК України та ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Врахувавши вищевказане, ОСОБА_1 просила визнати недійсним з моменту укладення кредитний договір № ML-004/482/2007 укладений 24.12.2007 року між нею та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» (т. 1 а.с. 1-24).

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2020 року позовні вимоги задоволено (т. 1 а.с. 77-82).

07 грудня 2021 року третя особа ТОВ «ОТП Факторинг Україна» (правонаступник АТ «ОТП Банк») звернулася до суду з заявою про поновлення пропущеного строку на подання заяви про перегляд заочного рішення від 03.06.2020 року (т. 1 а.с. 100-105).

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року вказане заочне рішення скасовано, призначено справу до судового розгляду по суті (т. 1 а.с. 196-197).

Представник відповідача АТ «ОТП Банк» - адвокат Т.М. Череда подала до суду клопотання про застосування строку позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 та просила відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Крім того, просила визнати факт замовчування з боку позивачки перед судом наявністю набравшого законної сили рішення суду у справі № 755/22438/14-ц зловживанням процесуальними правами(т. 2 а.с. 13-21).

Представник третьої особи ТОВ «ОТП Факторинг Україна» подала заяву в якій підтримала заперечення банку, просила розглянути справу за її відсутності (т. 2 а.с. 32-33)

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 травня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «ОТП Банк», треті особи: ОСОБА_2 , ТОВ «ОТП Факторинг Україна», Всеукраїнська громадська організація «Фінансова грамота України» про визнання кредитного договору недійсним - відмовлено (т. 2 а.с. 43-47).

Не погодившись з рішенням районного суду, 28 вересня 2023 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, просила скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 29 травня 2023 року та ухвалити нове про задоволення заявленого позову в повному обсязі. На обґрунтування скарги зазначила, що суд порушив норми процесуального права скасувавши правильне по суті заочне рішення від 03 червня 2020 року. Крім того в провадженні Голосіївського районного суду м. Києва перебувала справа № 752/14242/21 за позовом ОСОБА_1 до АТ «ОТП Банк» про застосування наслідків недійсності кредитного договору в якій до позовної заяви додані докази належного виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором та виплату майже всій суми кредиту. районний суд не врахував висновків Верховного Суду щодо переривання строку позовної давності та висновків викладених у постанові Верховного Суду від 15 березня 2018 року, який хоча й відмовив позивачці в задоволенні позову проте встановив несправедливість оспорюваних позивачкою умов кредитного договору (т. 2 а.с. 53-62).

28 листопада 2023 року від представника відповідача АТ «ОТП Банк» та третьої особи ТОВ «ОТП Факторинг Україна» - адвоката Череда Т.М. надійшли заяви в яких викладені заперечення проти апеляційної скарги з проханням розглянути справу за відсутності представника (т. 2 а.с. 74-82).

Особи, якіберуть участьу справідо судуне прибули,про часта місцерозгляду справи були сповіщені належним чином, про що у справі є докази. Повідомлення позивачки ОСОБА_1 , третьої особи ОСОБА_2 повернулось із відміткою працівників пошти про відсутність адресатів за зазначеною ними адресою. Повідомлення про зміну адреси місця проживання (перебування) від зазначених осіб до суду не надходили. Представник відповідача АТ «ОТП Банк» та третьої особи ТОВ «ОТП Факторинг Україна» - адвокат Череда Т.М. подала заяву в якій підтримала заперечення банку, просила розглянути справу за її відсутності (т. 2 а.с. 73-82, 85-99).

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06).

Зважаючи на вимоги ч. 9 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 24 грудня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», процесуальним правонаступником якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна» ) та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № МL-004/482/2007, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 100 000 доларів США на споживчі цілі, дата остаточного повернення кредиту - 24 грудня 2017 року та зі сплатою 13,99 % річних (т. 1 а.с. 28-32).

Відповідно до пункту 4.1.1 кредитного договору за порушення зобов`язань з повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені цим договором строки позичальник зобов`язаний сплатити банку пеню в розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожен день прострочки. Зазначена пеня сплачується додатково до прострочених сум.

За прострочення виконання боргових зобов`язань понад 15 календарних днів позичальник, крім пені, передбаченої пунктом 4.1.1 цього договору, додатково сплачує на користь банку штраф у розмірі 0,01% від суми прострочених боргових зобов`язань, але не менше 25 грн. (пункт 4.1.2 договору).

За прострочення виконання боргових зобов`язань понад 30 календарних днів позичальник, крім пені та штрафу, передбачених пунктами 4.1.1, 4.1.2 цього договору, додатково сплачує на користь банку штраф у розмірі 0,02% від суми прострочених боргових зобов`язань, але не менше 50 грн. (пункт 4.1.3 договору).

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

За змістом ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Статтею 628 ЦК України(у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

За змістом ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Згідно з ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) інші умови, визначені законодавством.

У договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб`єктами підприємницької діяльності на підставі договору.

Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта підприємницької діяльності; 3) прізвище, ім`я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги, та її адресу; 4) найменування, місцезнаходження юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Згідно з пунктом 2.1 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» затверджених Постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (в редакції, чинній станом на дату укладення кредитного договору), банки зобов`язанні перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши, зокрема, умови кредитування, а саме можливу суму кредиту; орієнтовну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за кредитом, вартість всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту.

У пунктах 2.4, 2.5 Правил встановлено, що банки зобов`язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією. Банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.

У пунктах 3.1, 3.2 Правил передбачено, що банки зобов`язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача. Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими:

1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом;

2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача;

3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки;

4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) визначено, що нечесна підприємницька практика забороняється. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Вважаючи, що кредитний договір є таким, що укладений з порушенням вимог чинного законодавства України, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів», звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом про визнання недійсними окремих положень кредитного договору.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 05 липня 2016 року у справі № 752/18046/14-ц, описку у якому виправлено ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20.07.2016 року і яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22.09.2016 року, позов задоволено.

Постановою Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 752/18046/14-ц рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05.07.2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22.09.2016 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову до ПАТ «ОТП Банк» про визнання недійсним окремих положень кредитного договору відмовлено (т. 1 а.с. 33-37).

Касаційний суд дійшов висновку про те, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали несправедливими оспорювані пункти кредитного договору з посиланням на те, що вони встановлюють вимогу зі сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації у разі невиконання ним зобов`язань за договором та правильно застосували до спірних правовідносин статтю 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є завищеною, не відповідає передбаченим у пункті шість статті 3, частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати зі споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

З огляду на приписи частини третьої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту, щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту.

Посилання заявника на відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів договору у зв`язку з тим, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов і позивач, підписавши кредитний договір, погодила розмір неустойки, є необґрунтованими, оскільки свобода договору, право споживача відмовитися від укладення договору про надання споживчого кредиту або відкликати згоду на укладення такого договору, а також право суду зменшити розмір неустойки не звільняє банк від обов`язку укладати правочин відповідно до вимог актів цивільного законодавства, в тому числі, з урахуванням вимог законодавства про захист прав споживачів.

Посилання заявника на те, що неустойка є видом забезпечення виконання зобов`язання, а не компенсацією заподіяних кредитору у зв`язку з невиконанням зобов`язання збитків, тому стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» не підлягає застосуванню, є безпідставним та свідчить про довільне тлумачення банком вказаної норми закону.

Проте законодавством України встановлено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність), та наслідки спливу такого строку.

Судами встановлено, що кредитний договір, який містить оспорювані пункти про стягнення пені та штрафів, підписано ОСОБА_1 24 грудня 2007 року, цього ж дня позичальником отримано примірник договору.

Тобто зі змістом оспорюваних пунктів договору, які встановлюють відповідальність позичальника за несвоєчасне виконання зобов`язань, ОСОБА_1 ознайомилася в день підписання договору і, відповідно, в цей день могла довідатися про порушення свого права; отже перебіг строку, у межах якого позивач могла звернутися до суду з вказаним позовом, почався з 24 грудня 2007 року і закінчився 24 грудня 2010 року.

Позов про визнання недійсними вказаних пунктів кредитного договору ОСОБА_1 подала до суду 23 жовтня 2014 року, тобто після спливу позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Обставин, які підтверджують обрахування початку перебігу позовної давності з моменту нарахування ОСОБА_1 санкцій за порушення строків виконання зобов`язань за кредитним договором, судами не встановлено.

За таких обставин касаційний суд задовольнив касаційну скаргу, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, про застосування наслідків якої заявлено стороною у спорі (т. 1 а.с. 33-37).

З огляду на положення ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Крім того, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2014 року у справі № 755/22438/14-ц, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 01.04.2015 року і ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позов ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованість за кредитним договором №МL-004/482/2007 від 24 грудня 2007 року в сумі 70 608 долари США 95 центи, що за курсом НБУ станом на 21.11.2014р. становить 1 069 447 гривень 89 копійок, відсотків за користування кредитними коштами в сумі 4 381 долар США 68 центів, що за курсом НБУ станом на 21.11.2014р. становить 66 365 гривень 22 копійки, пеню за прострочення виконання зобов`язань в сумі 100 000 гривень, а всього 1 235 813 грн. 11 копійок. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованість за договором №001/229/06 від 12 січня 2006 року в сумі 4 012 грн. 34 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" судовий збір в сумі 1 827 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" судовий збір в сумі 1 827 грн., в решті позовних вимог - відмовлено.

Цим же рішенням в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ "ОТП Факторинг Україна", ПАТ "ОТП Банк", третя особа ОСОБА_2 про визнання окремих положень кредитного договору недійсним - відмовлено.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 8 листопада 2017 року у справі № 752/16634/17 року, яке залишено без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 01 березня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «ОТП Банк», третя особа без самостійних вимог: ОСОБА_2 , ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про захист прав споживача та визнання недійсним кредитного договору відмовлено. ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2018 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2018 року.

Тобто зі змістом оспорюваного позивачкою кредитного договору №МL-004/482/2007 від 24 грудня 2007 року, ОСОБА_1 ознайомилася в день підписання договору і, відповідно, в цей день могла довідатися про порушення свого права; отже перебіг строку, у межах якого позивач могла звернутися до суду з вказаним позовом, почався з 24 грудня 2007 року і закінчився 24 грудня 2010 року.

Позов про визнання недійсним вказаного кредитного договору ОСОБА_1 подала до суду 20 травня 2019 року, про що свідчить штемпель на конверті поштового відправлення позовної заяви, тобто після спливу позовної давності, що є підставою для відмови у позові (т. 1 а.с. 1-41).

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 752/18046/14-ц не можуть бути визнані обставиною, яка підтверджує обрахування початку перебігу позовної давності, інших підстав позивачка не зазначала і судом таких не встановлено.

Отже, висновок районного суду про відмову у задоволенні позовних вимог є правильним, тому колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення районного суду - без змін.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, не можуть бути визнані підставою для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення, тому колегія суддів їх відхилила.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 травня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення - 15 лютого 2024 року.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

О.В. Борисова

В.М. Ратнікова