Рішення

від 13.02.2024 по справі 638/15782/20

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ХАРКОВА

Справа № 638/15782/20

Провадження № 2/638/517/24

РІШЕННЯ

Іменем України

13 лютого 2024 року м. Харків

Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді - Латки І.П.,

за участю секретаря судового засідання Мяснянкіної Г.П.,

сторони по справі:

позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідачі за первісним позовом - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

третя особа - Шоста Харківська державна нотаріальна контора,

розглянувши в відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та встановлення порядку користування житловою квартирою, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними правовстановлюючих документів та договору дарування, третя особа - Шоста Харківська державна нотаріальна контора,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_4 , звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та встановлення порядку користування житловою квартирою АДРЕСА_1 , в обґрунтування якого зазначив, що є власником 5/12 частин квартири АДРЕСА_1 . Іншими співвласниками квартири є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яким належить по 4/12 та 3/12 частин квартири відповідно.

Позивач зазначає, що після того, як став співвласником квартири, у нього з ОСОБА_2 склалися неприязні стосунки на ґрунті розподілу майна батьків, який одноосібно приймає рішення щодо користування квартирою та обмежує позивачу доступ до квартири. Оскільки відповідач не дає позивачу користуватися квартирою, він неодноразово звертався до органів поліції за захистом порушені прав з боку відповідача, але ці звернення бажаного результату не надали, відповідач надалі продовжує чинити перешкоди у вільному користуванні квартирою.

Позивач просив суд усунути перешкоди ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в квартиру АДРЕСА_1 ; встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши у користування позивача житлову кімнату №2 площею - 23, 9 кв.м. та окремо виділити в користування комору №11 площею - 1,5, а відповідачам виділити в користування кімнату №3 площею - 17,4 кв. м., кімнату № 1 площею -14,1 кв. м., та комору № 8 площею 1,5 кв.м., та залишити в загальному користуванні: кухню площею -10,7 кв, вбиральню площею 1,1кв.м, ванну кімнату площею 3,3 кв.м., коридор площею 12,6 кв.м. та вбудовану шафу площею 2,8 кв.м.

Ухвалою суду від 17 листопада 2020 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито загальне позовне провадження.

ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву від 10 грудня 2020 року проти задоволення позовних вимог заперечував, з тих підстав, що правовстановлюючі документи позивача на право власності щодо частини квартири повинні бути визнані недійсними. Щодо запропонованого позивачем порядку користування квартирою, то вважає, що такі вимоги позивача є невиконуваними в принципі, оскільки суперечать технічному паспорту квартири, на який посилається сам відповідач.

Крім того, 23 грудня 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними правовстановлюючих документів та договору дарування, третя особа - Шоста Харківська державна нотаріальна контора, в якій він просив визнати недійсними Свідоцтво про право на спадщину від 04 серпня 2004 року та Договір дарування квартири від 29 вересня 2004 року.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог про визнання недійсним Свідоцтва про право на спадщину від 04 серпня 2004 року зазначив, що його батько ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . 04 серпня державний нотаріус Шостої Харківської державної нотаріальної контори Головащенко О.Л. видала Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частину квартири на ім`я ОСОБА_1 без дотримання вимог Цивільного кодексу України 1963 року (оскільки спадщина відкрилася до набрання чинності ЦК України в редакції від 16.01.2003 № 435-IV), а саме з порушенням статті 549, оскільки ОСОБА_1 не вступив у фактичне спадкування шляхом управління майном, і не подав до нотаріуса протягом 6 місяців заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 . Суд строку на подання заяви про прийняття спадщини ОСОБА_1 не продовжував, а ОСОБА_2 , як спадкоємець, письмової згоди на таке прийняття також не надавав. Позивач за зустрічним позовом зазначає, що ОСОБА_1 фактично спадщину не прийняв, таким чином були відсутні правові підстави для видачі йому Свідоцтва про право на спадщину за законом. Крім того ОСОБА_2 , вважає, що оспорюване свідоцтво слід визнати недійсним з тих підстав, що ОСОБА_1 підлягає усуненню від права на спадкування згідно зі ст. 1301, 1224 ЦК України, оскільки злісно ухилився від виконання своїх обов`язків перед батьками, передбачених ст. 175, 202, 203 СК України.

Зустрічні позовні вимоги про визнання недійсним Договору дарування від 29 вересня 2004 року обґрунтував тим, що того дня його матір ОСОБА_6 підписала договір дарування належної їй частини квартири (4/12 частини), не усвідомлюючи зміст правочину, оскільки ОСОБА_2 та всім близьким людям пояснювала, що «підписала заповіт, в якому все розподілила порівну». В подальшому даний договір був предметом судового розгляду у справі № 2011/15221/12, рішенням суду в якій від 08 січня 2013 року, у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування було відмовлено. Однак ОСОБА_2 зазначає, що рішення ухвалено без допиту ключового свідка ОСОБА_7 , показанням іншого свідка - ОСОБА_8 - суддя грубо перекрутив, у зв`язку з чим свідок, яка нині покійна, за життя написала письмові пояснення щодо обставин тієї справи. Також судом проігноровано відеозвернення до нього позивачки та «Пояснення» від 24 грудня 2012 року. Зазначає, що з часу ухвалення рішення пройшло майже 8 років, виявилися нові обставини, які дають підстави по-іншому дивитися на старий конфлікт. Як на підставу для перегляду висновків суду щодо правомірності укладення Договору дарування від 29 вересня 2004 року, ОСОБА_2 посилається на висновки Верховного Суду України, викладені постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-9цс13 та від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15.

Ухвалою суду від 20 січня 2021 року прийнято до спільного розгляду з первісною позовною заявою зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними правовстановлюючих документів та договору дарування, третя особа - Шоста Харківська державна нотаріальна контора.

09 лютого 2021 року ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_4 , подав відзив на зустрічну позовну заяву, в якому просив у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити, оскільки Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частину спірної квартири видане 04 серпня 2004 року державним нотаріусом Шостої харківської державної нотаріальної контори Головащенко О.Л. на законних підставах та з додержанням усіх норм чинного законодавства України. При цьому ОСОБА_2 знав про те, що ОСОБА_1 оформив та отримав свідоцтво про право на спадщину за законом ще з 2004 року.

Доводи ОСОБА_2 у зустрічному позові є лише його припущеннями, шо ще раз підтверджує, що він чинить перешкоди в користування належною ОСОБА_9 частиною спірної квартири. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що Договір дарування квартири від 29 вересня 2004 року оспорюється ОСОБА_2 , який не був учасником спірного договору, оскільки сторонами договору були ОСОБА_6 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдарований). Таким чином, позивач не має ніякого відношення до вказаного правочину, а відтак є неналежним позивачем у даній справі. Окрім того, зазначив, що ОСОБА_6 як учасник спірного Договору вже зверталась до суду з цим же предметом, ще в 2012 році, тобто більше як через вісім років після підписання нею спірного Договору. У задоволенні позову було відмовлено, оскільки вона без поважних причин пропустила строк позовної давності. Також, Апеляційним судом Харківської області при розгляді апеляційної скарги, було зроблено висновок про безпідставність заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не було жодним чином у судовому процесі надано та підтверджено належними доказами визнання оспорюваного договору недійсним. Підсумовуючи, ОСОБА_1 зазначив, що ОСОБА_2 не має права звертатись до суд з даним позовом та просити суд визнати недійсним правочин, в якому він не с безпосереднім учасником і враховуючи, те що дана справа вже розглядалася судами у 2012 році та по ній вже є рішення суду, яке ніким не оспорювалось, та яке набрало законної сили, тому заявлена вимога є необґрунтованою, незаконною та такою, що не підлягає задоволенню.

Ухвалою суду від 24 лютого 2021 року витребувано з Шостої Харківської державної нотаріальної контори інформацію про те, чи звертався хтось до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини або із заявою про відмову від прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 , чи заведена спадкова справа після смерті останнього, а також належним чином завірену копію спадкової справи.

На виконання ухвали суду 21 липня 2021 року до суду із Шостої Харківської державної нотаріальної контори надійшла копія Спадкової справи № 771/2002 щодо майна ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , заведена 17 вересня 2002 року та закінчена 04 квітня 2008 року.

Ухвалою суду від 07 вересня 2021 року по справі призначено будівельно-технічну експертизу. Провадження у справі зупинено на час проведення судової будівельно-технічної експертизи.

30 березня 2023 року до суду разом з матеріалами справи надійшов Висновок експерта № 24835/12685-12691 за результатами проведення будівельно-технічної експертизи.

Ухвалою суду від 25 вересня 2023 року провадження у справі поновлено.

Під час підготовчого провадження ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_4 , заявив клопотання про зміну предмету позову, а саме просив встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у користування житлову кімнату № 6 площею - 23,6 кв. м., та балкон площею-4,6 кв.м., а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , виділити у користування житлову кімнату № 7 площею - 17,3 кв. м., кімнату № 5 площею -14.2 кв. м., та балкон площею- 1,4 кв.м., а кухню площею -11,6 кв. м, вбиральню площею -1.1кв.м, ванну кімнату площею-3.2 кв.м., коридор площею- 12.6 кв.м., комору площею 1,3 кв.м., залишити в спільному користуванні співвласників.

Ухвалою суду від 07 листопада 2023 року прийнято до розгляду заяву про зміну предмету позову у справі за первісним позовом ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та встановлення порядку користування житловою квартирою, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними правовстановлюючих документів та договору дарування, третя особа - Шоста Харківська державна нотаріальна контора.

Ухвалою суду від 29 листопада 2023 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні з викликом сторін.

26 грудня 2023 року від ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_4 , в порядку ст. 43 ЦПК України надійшли письмові пояснення, в яких зазначила, що ОСОБА_1 на законних підставах видано Свідоцтво про право на спадщину за законом, оскільки він як володілець ощадної книжки спадкодавця, вступив в управління та володіння спадковим майном. Крім того, інший спадкоємець ОСОБА_6 не заперечувала проти прийняття ОСОБА_1 спадщини після ОСОБА_5 . Також відповідач за зустрічним позовом, в особі представника ОСОБА_4 , просив відмовити у задоволенні позовних вимог у зв`зяку з тим, що ОСОБА_2 був обізнаним про видачу ОСОБА_1 . Свідоцтва про право на спадщину за законом та про укладення Договору дарування від 29.09.2004 не пізніше ніж 12.12.2011, оскільки в цей день ОСОБА_2 було видане Свідоцтво про право на спадщину за законом і доведено до його відома частки у праві власності на майно інших співвласників. Із цим позовом ОСОБА_2 звернувся до суду у грудні 2020 року, тобто через майже 8 років після того, як довідався про порушення своїх прав. У зв`язку з цим ОСОБА_1 просив застосувати наслідки пропуску позовної давності та відмовити з цієї підстави у задоволенні позовних вимог за зустрічною позовною заявою.

У судовому засіданні представник позивача за первісним позовом ОСОБА_4 позовні вимоги ОСОБА_1 підтримала та просила задовольнити, у задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом просила відмовити.

ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_10 проти позовних вимог за первісним позовом заперечували, позовні вимоги за зустрічним позовом підтримали.

Заслухавши учасників справи, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що на підставі Свідоцтва про право власності, реєстраційний номер 1-99-159568 від 03.02.1999, зареєстровано право приватної спільної сумісної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , за ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_11 , ОСОБА_3 , що підтверджується копією Витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно № 4017957 від 01.07.2004 (т. 2 а.с. 12).

ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Харкові у віці 77 років помер ОСОБА_5 , про що складено відповідний актовий запис № 1811, що підтверджується копією Свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 від 22 лютого 2001 року (т. 2 а.с. 5).

Після його смерті відкрилася спадщина щодо 3/12 частин квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

17 вересня 2002 року ОСОБА_1 звернувся до Шостої харківської державної нотаріальної контори із заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину за законом на належну йому частину спадкового майна. В заяві зазначив, що фактом прийняття спадщини для ОСОБА_1 є наявність на руках у нього ощадної книжки на ім`я спадкодавця, виданої філією Дзержинським ВБ № 3294/0125 м. Харкова на рахунку № НОМЕР_2 (т. 2 а.с. 3).

04серпня 2002року ОСОБА_6 та ОСОБА_1 подали доШостої харківськоїдержавної нотаріальноїконтори спільнузаяву провидачу свідоцтвапро правона спадщинуза законом,в якійзазначили,що післясмерті ОСОБА_5 залишилось спадковемайно,що складаєтьсяз 1/4частини квартири АДРЕСА_1 ,спадкоємцями наяку,в рівнихчастинах кожнийє:дружина померлого- ОСОБА_12 ,син спадкодавця- ОСОБА_13 тасин спадкодавця- ОСОБА_14 ,який своєспадкове правооформить пізніше.Спадщину миприйняли.Інших спадкоємців, передбачених законом, немає (т. 2 а.с. 5).

04 серпня 2004 року державним нотаріусом Шостої харківської державної нотаріальної контори Головащенко О.Л. видано Свідоцтво про право на спадщину за законом, відповідно до якого нотаріус посвідчила, що на підставі ст. 529 Цивільного кодексу України 1963 року та п. 4 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, прийнятого 16 січня 2003 року, спадкоємцями майна гр. ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , є по 1/12 частині квартири кожний: дружина ОСОБА_6 , син ОСОБА_1 . На 1/12 частину квартири свідоцтво про право на спадщину ще не видано. Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво складається з 1/4 (однієї четвертої) частини квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно зп.1,2,4Прикінцевих таперехідних положеньЦивільного кодексуУкраїни,цей кодекснабирає чинностіз 01січня 2004року.Визнано такими, що втратив чинність з 1 січня 2004 року Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року, із змінами, внесеними до нього. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Враховуючи, що спадщина після смерті ОСОБА_5 відкрилася до набрання чинності ЦК України в редакції від 16.01.2003, тому застосуванню до спірних правовідносин щодо видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом підлягають положення ЦК Української РСР від 18 липня 1963 року, із змінами, внесеними до нього.

Згідно зі ст. 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (ст. 548 ЦК Української РСР).

Згідно зіст.549ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Порядок видачі свідоцтва про право на спадщину, станом на дату подачі ОСОБА_1 заяви про видачу йому свідоцтва, регулювався «Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» від 14 червня 1994 року № 18/5, яка була зареєстрована в Міністерстві юстиції України 07 липня 1994 року за № 152/361, та була чинна на час відкриття спадщини та подачі заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом.

Так, згідно із пунктом 113 Інструкції, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР). Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, зокрема, наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.

Як встановлено судом, звертаючись до нотаріальної контори 17 вересня 2002 року із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 надав один доказ фактичного прийняття спадщини шляхом вступу в управління чи володіння спадковим майном - ощадну книжку на ім`я ОСОБА_5 , рахунок № НОМЕР_2 .

При цьому, в спадковій справі № 771/2002 щодо майна ОСОБА_5 відсутні письмові заяви ОСОБА_6 та ОСОБА_9 про те, що у них немає заперечень щодо фактичного прийняття ОСОБА_1 спадщини шляхом вступу в управління чи володіння спадковим майном. Так само спадкова справа не містить відомостей щодо закликання до спадкування інших спадкоємців. За таких обставин, були відсутніми підстави для видачі 17 вересня 2002 року ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом на підставі його заяви.

В подальшому 04 серпня 2004 року на підставі ст. 529 Цивільного кодексу України 1963 року та п. 4 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, прийнятого 16 січня 2003 року видала ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частину квартири АДРЕСА_1 .

На час видачі спірного Свідоцтва від 04 серпня 2004 року Інструкція від 14 червня 1994 року № 18/5, втратила чинність, і правовідносини щодо видачі свідоцтва про право на спадщину регулювалися «Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженою Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 №20/5.

Згідно з п. 206 Інструкції 20/5 свідоцтво про право на спадщину видається за заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством, кожному з них окремо із визначенням прізвища, імені, по батькові та часток у спадщині інших спадкоємців.

Порядок прийняття спадщини визначався ч. 3 ст. 1268 та ч. 1 ст. 1269 ЦК України, відповідно до якої спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України).

Таким чином, на час видачі спірного свідоцтва, тобто 04 серпня 2004 року, втратили чинність норми Інструкції № 18/5, якими визначалося, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, зокрема, наявність у спадкоємців ощадної книжки. Натомість Цивільним кодексом України були визначено дві підстави для прийняття спадщини ч. 3 ст. 1268 (фактичне постійне проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та відсутність відмови від спадщини) та ч. 1 ст. 1269 (подача протягом 6 місяців до нотаріально контори заяви про прийняття спадщини).

У справі, що розглядається, встановлено, що ОСОБА_5 на день смерті постійно проживав за адресою: АДРЕСА_2 , разом із дружиною ОСОБА_6 та сином ОСОБА_2 (т. 2 а.с. 9).

ОСОБА_1 був зареєстрованим та проживав за адресою: АДРЕСА_3 .

Таким чином, оскільки ОСОБА_1 не проживав постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини і не вступив в управління або володіння спадковим майном, тому він не міг прийняти спадщину ані на підставі п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК Української РСР, ані на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України, яка також може бути застосована до спірних правовідносин на підставі п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України.

З матеріалів спадкової справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса із заявою лише 17 вересня 2002 року, тоді як ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто через понад півтора роки після смерті спадкодавця. Таким чином, ОСОБА_1 на понад 1 рік пропустив визначений ч. 1 ст. 549 ЦК Української РСР строк для подачі заяви про прийняття спадщини.

Згідно зі ст. 550 ЦК Української РСР строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Вивченням матеріалів спадкової справи встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса з пропуском шестимісячного строку для подачі заяви про прийняття спадщини, судом не вирішувалося питання щодо продовження строку для подання заяви про прийняття спадщини, при цьому в матеріалах справи відсутня згода всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину, на прийняття спадщини ОСОБА_1 .

За таких обставин, державний нотаріус Шостої харківської державної нотаріальної контори Головащенко О.Л. без достатніх правових підстав видала ОСОБА_1 . Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частину квартири АДРЕСА_1 .

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 256, ч. 1 ст. 257 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.(ч.1 ст. 261 ЦК України).

Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 12 грудня 2011 року видано Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частину квартири АДРЕСА_1 , в якому серед іншого зазначено, що Свідоцтво про право на спадщину на 1/3 частку спадщини (1/12 частину квартири) видано спадкоємцю, СМІРНОВУ АЛЕКСАНДРУ РЕМОВІЧУ. Свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частки спадщини (2/12 частини зазначеної квартири) видано 04 серпня 2004 року Шостою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстром № 2-1197 спадкоємцям ОСОБА_15 та ОСОБА_16 .

Таким чином,про видачуоспорюваного свідоцтвавід 04серпня 2004року ОСОБА_2 дізнавсяне пізніше ніж 12 грудня 2011 року.

Відповідно, перебіг позовної давності розпочався в момент отримання ОСОБА_2 . Свідоцтва про право на спадщину за законом, тобто 12 грудня 2011 року, і сплив 12 грудня 2014 року.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 року у справі №487/10132/14-ц зазначила, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові ВСУ від 16.11.2016 року у справі №6-2469цс16; постанові КГС ВС від 23.01.2020 року у справі №916/2128/18; пп. 58-59 постанови КГС ВС від 19.05.2020 року у справі №33/5009/8037/11; постанові КЦС ВС від 27.01.2021 року у справі №186/599/17.

У постанові від 17.02.2021 року у справі №463/1444/18 КЦС ВС зазначив, що позивач мала об`єктивну можливість знати про порушення її прав відповідачем, оскільки особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема виявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан тощо. Таким чином, з моменту укладення правочину позивач мала змогу довідатись про перехід права власності на спірний об`єкт, тобто про порушення її прав.

Отже, саме ОСОБА_2 повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності щодо оспорюваного свідоцтва. Натомість матеріали справи не містять доказів того, що останній не знав і не міг знати про видачу ОСОБА_1 спірного свідоцтва. Отже, ОСОБА_2 знав про обставини порушення своїх прав починаючи з 12 грудня 2011 року, що з огляду на частину першу статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності, проте звернулися до суду з цим позовом лише 23 грудня 2020 року, тобто через 9 років, а відтак пропустив строк позовної давності.

Частина 4 ст. 267 ЦК України передбачає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За правилами ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

У постанові від 12.04.2021 року у справі №564/2227/17 КЦС ВС зазначає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Таким чином, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

За вищенаведеного, враховуючи те, що суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 в частині визнання недійсним Свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 серпня 2004 року, однак позивач звернувся до суду з позовом поза межами визначеного законом трирічного строку позовної давності, тому в задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання недійсним Свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 серпня 2004 року слід відмовити за спливом позовної давності.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним Договору дарування від 29 вересня 2004 року, суд зазначає наступне.

29 вересня 2004 року державним нотаріусом Шостої Харківської державної нотаріальної контори Головащенко О.О. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 2-1679 Договір дарування квартири, відповідно до якого ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_1 належні їй 4/12 частини квартири АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 89).

Згідно зі ст. 319 ЦК України (тут і далі - в редакції станом на 29.09.2004) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ч. 1 ст. 717 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 718 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.

Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Тобто, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес. Таким чином ОСОБА_2 має право на оскарження в судовому порядку договору дарування, вважаючи, що внаслідок укладення даного договору було порушено його охоронюваний законом інтерес.

Разом з тим, суд зазначає, що правомірність укладення Договору дарування від 29 вересня 2004 року була предметом судового розгляду у справі № 2011/15221/12. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 19 лютого 2013 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 січня 2013 року, який у задоволенні позовних вимог відмовлено у зв`язку з спливом позовної давності - скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено за безпідставністю позовних вимог.

Рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК України в редакції станом на 19 лютого 2013 року).

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття (ст. 384 ЦПК України в чинній редакції).

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У справі № 2011/15221/12 встановлено наступні обставини, які не підлягають доказуванню у справі, що розглядається:

«29.09.2004 року позивачем було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений Шостою Харківською державною нотаріальною конторою на користь сина - ОСОБА_1 .

Договір підписано сторонами у присутності державного нотаріуса Головащенко О.Л., якою встановлено особи сторін, їх дієздатність, а також належність відчуженої частини квартири з відповідною частиною місць загального користування.

ОСОБА_17 підписала договір у присутності державного нотаріуса, була ознайомлена з його змістом та надала пояснення стосовно відчуженої частини квартири.

Висновку про те, що позивач мав намір безоплатно передати належну йому частину квартири сину ОСОБА_18 підтверджується складанням на ім`я ОСОБА_19 заповіту.

Посилання на те, що відповідачем здійснювався моральний тиск на позивача не знайшов свого підтвердження у суді.

Доводи ОСОБА_6 на те, що її син має психічні розлади і шантажував її намаганням скоїти акт самогубства не підтверджується доказами наданими сторонами.

Зазначені обставини свідчать на думку суду про безпідставність вимог ОСОБА_6 визнати оспорюваний договір недійсним».

Таким чином, оспорюваний Договір дарування від 29 вересня 2004 року, був предметом розгляду у справі № 2011/15221/12, позивачем та відповідачем у якій були сторони оспорюваного правочину, судом було встановлено, що дарувальник підписала договір у присутності державного нотаріуса, була ознайомлена з його змістом та надала пояснення стосовно відчуженої частини квартири, на неї не чинився тиск з боку інших осіб. Зазначене свідчить про те, що волевиявлення ОСОБА_6 відповідало дійсним обставинам, у зв`язку з чим суд у справі № 2011/15221/12, на підставі досліджених доказів та встановлених в судовому засіданні обставин, дійшов до висновку про безпідставність вимог ОСОБА_6 визнати оспорюваний договір недійсним.

У справі, що розглядається, підсумовуючи позицію ОСОБА_2 , можна дійти до висновку, що підстави зустрічного позову зводяться до 1) незгоди з рішення місцевого суду у справі № 2011/15221/12, до якого у ОСОБА_2 виникає ряд питань, зокрема щодо подібності на 87,49% змісту рішення запереченням відповідача на позовну заяву тощо; 2) зміна після розгляду справи по суті у лютому 2013 року судової практики та правових позицій щодо подібних спорів, зокрема у справах № 6-202цс15 та 6-9цс13.

Інші підстави, на які посилається ОСОБА_2 , зокрема щодо гіпотетичної наявності у ОСОБА_1 психічних розладів, а також набуття останнім двох квартир по АДРЕСА_4 , не стосуються предмету доказування щодо позовних вимог про визнання недійсним договору дарування.

Щодо першої обставини, а саме незгоди з рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 січня 2013 року, суд зазначає, що Цивільним процесуальним кодексом України визначено порядок оскарження судових рішень. Так, згідно з ч. 1 ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Окрім того, за наявності підстав, передбачених ст. 423 ЦПК України, рішення суду може бути переглянуте за нововиявленими або виключними обставинами в порядку, визначено Главою 3 Розділу V ЦПК України.

Враховуючи викладене, незгода з процесуальним рішенням суду у іншій справі, однак з тим самим предметом спору та з тих самих підстав, не може бути підставою для звернення до місцевого суду з новою позовною заявою.

Щодо іншої підстави, а саме зміни судової практики у подібних правовідносинах після розгляду справи № 2011/15521/12, суд зазначає, що, по-перше, зміна судової практики після ухвалення рішення у справі не є підставою для звернення до суду з новою позовною заявою. По-друге, у зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 посилається на правові висновки Верховного Суду України, тоді як згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Показання свідка ОСОБА_20 , який повідомив суду, що був присутнім під час складення заповіту ОСОБА_6 на ім`я ОСОБА_2 , суд не бере до уваги, оскільки вони не стосуються предмета доказування, з огляду на те, що предметом спору у даній справі є Договір дарування від 29 вересня 2004 року, а не заповіт, при посвідченні якого був присутнім свідок.

Безпідставними є доводи ОСОБА_2 про те, що перед даруванням частки квартири ОСОБА_6 повинна була повідомити інших співвласників про даний правочин, оскільки виключно у разі продажу продавцем частки у праві спільної часткової власності він зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку. У справі, що розглядається співвласник свою частку не продав, а подарував, у зв`язку з чим у нього не було обов`язку письмово повідомити інших співвласників про намір подарувати свою частку.

Інші аргументи сторони позивача за зустрічним позовом суд відхиляє, оскільки вони очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим та неприйнятним з огляду на законодавство та усталену судову практику.

Відповідно до ч. 1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.

У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Таким чином, всупереч зазначеним вище вимогам ОСОБА_2 не надав належних доказів на підтвердження того факту, що оспорюваний договір дарування є недійсним з підстав, на які він посилається.

Враховуючи викладене, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 у повному обсязі, а саме щодо визнання недійсним Свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 серпня 2004 року у зв`язку з пропуском позовної давності, про визнання недійсним Договору дарування квартири від 29 вересня 2004 року за необґрунтованістю.

Щодо позовних вимог за первісним позовом суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що трикімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 90,9 кв.м., житловою площею 55,1 кв.м., на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_1 (5/12 частини), ОСОБА_2 (4/12 частин), ОСОБА_3 (3/12 частини).

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовано тим, відповідач за первісним позовом обмежує позивачу доступ до квартири, чинить перешкоди у її користуванні. При цьому сторони тривалий час перебувають у неприязних стосунках.

Відповідно до Висновку експерта № 24835/12685-12691 за результатами будівельно-технічної експертизи, проведеної на виконання ухвали суду від 07 вересня 2021 року, надати варіант порядку користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у користування житлову кімнату № 6 площею - 23,6 кв.м. та балкон площею - 4,6 кв.м., а ОСОБА_21 та ОСОБА_3 , у користування житлову кімнату № 7 площею - 17,3 кв. м., кімнату № 5 площею 14.2кв.м. та балкон площею - 1,4кв.м„ а кухню площею - 11,6 кв.м., вбиральню площею - 1.1 кв.м., ванну кімнату площею - 3.2 кв.м., коридор площею 12.6 кв.м., комору площею - 1,3 кв.м., залишити в спільному користуванні співвласників можливо. Надано три можливі варіанти порядку користування квартирою АДРЕСА_1 , з відступом від ідеальних часток співвласників.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 зроблено висновок, що стаття 358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Судом встановлено, що між співвласниками квартири не досягнуто згоди щодо порядку користування належною їм на праві спільної часткової власності квартирою, а частка позивача у праві власності на квартиру становить 5/12 частин квартири, на його частку припадає 22,96 квадратних метрів житлової площі. Оскільки позивач просив виділити йому у користування житлову кімнату № НОМЕР_3 площею - 23,6 кв. м. та балкон площею - 4,6 кв.м., і згідно з Висновком експерта № 24835/12685-12691 такий порядок користування з технічної точки зору є можливим, тому наявні підстави для встановлення порядку користування квартирою, запропонованого позивачем.

При цьому, суд враховує, що хоча ОСОБА_2 і заперечував проти того, що ОСОБА_1 на праві власності належить 5/12 частини квартири, однак щодо запропонованого позивачем порядку користування квартирою від ОСОБА_2 обґрунтованих та мотивованих заперечень не надходило.

З урахуванням викладених обставин, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 за первісним позовом є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

В ч. 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи (п. 2 ч. 3 ст. 133 ЦПК України).

Згідно з ч. 4 ст. 139 ЦПК України суми, що підлягають виплаті залученому судом експерту, спеціалісту, перекладачу або особі, яка надала доказ на вимогу суду, сплачуються особою, на яку суд поклав такий обов`язок, або судом за рахунок суми коштів, внесених для забезпечення судових витрат.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем при поданні позовної заяви сплачений судовий збір в сумі 1681,00 грн, що підтверджується квитанціями.

Окрім того позивачем понесено інші судові витрати, а саме на залучення експерта, у розмірі 10296,60 грн.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню у повному обсязі, то понесені судові витрати підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача в сумі по 5988,80 грн з кожного.

Керуючись ст. 7, 10, 12, 13, 76, 81, 141, 263-265, 273, 274, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Позовні вимоги за первісним позовом ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та встановлення порядку користування житловою квартирою задовольнити.

Встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 :

- виділити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у користування житлову кімнату № 6 площею 23,6 кв.м. та балкон площею 4,6 кв.м.,

- виділити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у користування житлову кімнату № 7 площею 17,3 кв. м., кімнату № 5 площею 14,2 кв. м., та балкон площею 1,4 кв.м.,

- залишити у спільному користуванні співвласників кухню площею 11,6 кв.м, вбиральню площею 1,1 кв.м, ванну кімнату площею 3,2 кв.м., коридор площею 12,6 кв.м., комору площею 1,3 кв.м.

У задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними правовстановлюючих документів та договору дарування, третя особа - Шоста Харківська державна нотаріальна контора відмовити.

Стягнути в рівних частинах зі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_2 , адреса: АДРЕСА_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_3 , судові витрати у розмірі 11977,60 грн (одинадцять тисяч дев`ятсот сімдесят сім гривень 60 копійок), тобто по 5988,80 (п`ять тисяч дев`ятсот вісімдесят вісім гривень 80 копійок) грн з кожного.

Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 22 лютого 2024 року.

Суддя І.П. Латка