Рішення

від 20.02.2024 по справі 522/4777/23

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 522/4777/23

Провадження № 2/522/2678/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМУКРАЇНИ

20 лютого 2024 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого - судді Шенцевої О.П.,

при секретаріМіщенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Інвестжитло», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача Управління корпоративної політики Міністерства оборони України, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

До Приморського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державного підприємства «Інвестжитло» (далі по тексту - ДП «Інвестжитло»),за участютретьої особи,яка незаявляє самостійнівимоги щодопредмету споруна сторонівідповідача -Управління корпоративноїполітики Міністерстваоборони України, якою з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просить суд поновити його, позивача, на роботі в ДП «Інвестжитло» на посаді начальника юридичного відділу; стягнути з ДП «Інвестжитло» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу згідно розрахунку станом на 07.02.2024 року, який складає 198725,46 гривень; стягнути з ДП «Інвестжитло» на його користь судові витрати, а саме витрати на правову допомогу у розмірі 14500 гривень та судовий збір у розмірі 1073,60 гривень.

Позовнузаяву обґрунтованотим,що позивач, 06.08.2020року бувприйнятий напосаду начальникаюридичного відділу в ДП «Інвестжитло».Наказом Міністерстваоборони України«Про реорганізаціюдержавного підприємства«Інвестжитло» №355від 07.11.2022року припиненоюридичну особуДП «Інвестжитло»,реорганізувавши йогошляхом приєднаннядо Державногопідприємства Міністерстваоборони України «Оборонавторемсервіс». 10.11.2022 року відповідачем було винесено попередження про заплановане вивільнення його, позивача, у зв`язку із реорганізацією ДП «Інвестжитло», а наказом №6-к від 31.01.2023 року ДП «Інвестжитло» його було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку із реорганізацією.

Позивач вважає, що відповідачем було порушено його право на працю, його звільнення суперечить вимогам чинного законодавства, так як, зокрема, згідно з ст.104 ЦК України у разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників, а звільнення працівників на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України у зв`язку зі реорганізацію,допускається тільки заумови скороченняштату абочисельності працівників.В тойже часвідповідно ст.36 КЗпПУкраїниу разі зміни роботодавця, а також у разі їх реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи роботодавця можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40). Позивач зазначив, що у всіх випадках звільнення за п.1ч.1ст.40КЗпП Українипровадиться з наданнямгарантій,пільг ікомпенсацій,передбачених главоюIII-АКЗпП України,всупереч якої йомуне запропонували посаду начальника юридичного відділу, яка була на час його звільнення згідно штатного розкладу відповідача, затверджена наказом №21 від 01.02.2022 року. При цьому, відповідач у період з 01.11.2022 року по 31.01.2023 року не ознайомлював його, позивача з будь-яким документом про внесення змін в організацію виробництва і праці ДП «Інвестжитло» або з можливим новим штатним розкладом, вакантних місць не пропонував, тобто відповідач порушив вимоги трудового законодавства та не дотримався прав та законних інтересів працівників ДП «Інвестжитло», що реорганізується. Тому позивач вважає, що повинен бути поновлений на роботі й на його користь стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до поновлення на роботі відповідно до положень ч.2 ст.235 КЗпП України.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 квітня 2023 року було відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

07 квітня 2023 року до суду надійшла заява про зменшення позовних вимог, в яких на підставі п. 2 ч. 2 ст. 49 ЦПК України позивач просив поновити його на посаді, стягнути середній заробіток та судові витрати.

14 липня 2023 року представник Державного підприємства Міністерства оборони України «Інвестжитло» звернувся з клопотанням про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача -Управління корпоративної політики Міністерства оборони України (правонаступником головного управління майна та ресурсів), яке задоволено ухвалою суду від 02.10.2023 року.

06 вересня 2023 року відповідач ДП «Інвестжитло» надав суду відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнав та пояснив, що внаслідок реорганізації ДП «Інвестжитло» шляхом приєднання до Державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» було прийнято рішення про заплановане вивільнення всіх працівників не задіяних у виконанні заходів з реформування та технологічних процесах. На момент припинення в ДП «Інвестжитло» залишилися працювати тільки працівники, задіяні у виконанні заходів по реорганізації юридичної особи, вивільнених працівників було персонально повідомлено про наступне вивільнення відповідно до ст.49-2 КЗпП України, й станом на 31.01.2023 року на підприємстві ДП МОУ «Оборонавторемсервіс», як правонаступника, вакантної посади начальника юридичного відділу не було. Крім того, відповідач вказав на те, що ОСОБА_1 після звільнення не звертався до відповідача з питань незаконного звільнення та досудового врегулювання спору, з 10.03.2023 року почав працювати в ДП МОУ «Південьвійськбуд» юристом, а з 19.06.2023 року переведений на посаду заступника директора, що свідчить про відсутність реальної потреби в поновлені на посаді в ДП «Інвестжитло».

12 вересня 2023 року позивач надав суду відповідь на відзив на позовну заяву відповідача, в якій вказав, на те, що з дня його попередження про подальше вивільнення й до його звільнення відповідач жодних вакантних посад йому не пропонував. Проте в грудні 2022 року в ДП МОУ «Оборонавторемсервіс» була вакантна посада начальника юридичного відділу, яку йому не запропонували. Крім того, після його звільнення 31.01.2023 року до штату ДП «Інвестжитло» було прийнято на роботу ОСОБА_2 , яка є представником відповідача. Позивач зазначив, що працевлаштувався в ДП МОУ «Південьвійськбуд» в результаті самостійних активних дій щодо пошуку роботи й відповідач не має до цього ніякого відношення.

14 грудня 2023 року представником Міністерства оборони України Єрмаковим А.В. подано до суду пояснення, в яких просив в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

07лютого 2024року досуду відпредставника позивача ОСОБА_1 адвокатаРеу К.В.надійшла заявапро уточненняпозовних вимог.

Ухвалою суду від 07 лютого 2024 року частину позовних вимог позивача залишено без розгляду.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав поданий позов, наполягаючи на його задоволенні. Крім того, 19 лютого 2024 року представником позивача було подано до суду клопотання про долучення до матеріалів справи акта про надання послуг.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, посилаючись на відсутність підстав для цього.

Представник третьої особи проти позову заперечував та просив у його задоволенні відмовити за недоведеністю та необґрунтованістю позовних вимог, вважаючи законним звільнення позивача з підстав викладених у своїх письмових поясненнях.

Суд упорядку спрощеногопозовного провадженняз викликом у судове засідання сторін, вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП Україниправовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За загальним правилом, передбаченим статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Проте, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, в яких оспорюється законність звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Указаний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 17 червня 2022 року у справі № 357/1330/21.

Крім того, відповідно до положень статті 9 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1982 року № 158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця» тягар доведення наявності законної підстави для звільнення лежить на роботодавці.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 06.08.2020 року був прийнятий на посаду начальника юридичного відділу в ДП «Інвестжитло» згідно наказу №106-к від 06.08.2020 року.

Наказом Міністерства оборони України «Про реорганізацію державного підприємства «Інвестжитло» №355 від 07.11.2022, припинено юридичну особу - державне підприємство «Інвестжитло», ідентифікаційний код юридичної особи - 33294267 (03168, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 6), реорганізувавши його шляхом приєднання до державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс», ідентифікаційний код юридичної особи - 43069909 (02093, місто Київ, вулиця Миколи Хвильового, будинок 15).

Вищезазначеним наказом визначено, що державне підприємство Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» є правонаступником усіх прав та обов`язків державного підприємства «Інвестжитло». Крім того, наказом Міністерства оборони України «Про реорганізацію державного підприємства «Інвестжитло» №355 від 07.11.2022, зазначено: припинити юридичну особу - державне підприємство «Інвестжитло», ідентифікаційний код юридичної особи33294267 (03168, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 6), реорганізувавши його шляхом приєднання до державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс», ідентифікаційний код юридичної особи - 43069909 (002093, місто Київ, вулиця Миколи Хвильового, будинок 15). Пунктом 2 цього ж наказу визначено, що Державне підприємство Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» є правонаступником усіх прав та обов`язків державного підприємства «Інвестжитло», а абзацом сьомим пункту 5 цього ж наказу приписано Голові комісії відповідно до трудового законодавства України забезпечити додержання прав та законних інтересів працівників державного підприємство «Інвестжитло», що реорганізується.

10 листопада 2022 року відповідачем було винесено попередження позивачу про заплановане вивільнення у зв`язку із реорганізацією ДП «Інвестжитло» шляхом приєднання до державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» й попереджено про наступне планове звільнення з посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, яке відбудеться 31.01.2023 року.

Наказом №6-к від 31.01.2023 року ДП «Інвестжитло» позивача було звільнено з посади начальника юридичного відділу з 31 січня 2023 року у зв`язку із реорганізацією, згідно із пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Підставою для прийняття цього наказу є наказ Міністерства оборони України №355 від 07.11.2022 та письмове повідомлення про вивільнення.

У пункті 19постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»судам роз`яснено, що, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1статті 40 КЗпП України,суди зобов`язаніз`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Крім того, суд виходить з необхідності дотримання чіткої та послідовної процедури вивільнення працівників, що передбачає:

1) повідомлення працівників не пізніше, ніж за два місяці;

2) пропонування працівнику всіх наявних вакантних посад, які були наявними на момент попередження працівника про звільнення та зявилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації;

3) перевірку наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями.

Аналогічний правовий підхід застосований в постановах Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі № 809/1353/16 та від 13 березня 2020 року у справі № 813/2688/16.

Судом враховано, що обовязок з доведення виконання вимог щодо порядку вивільнення покладається саме на роботодавця. Покладення такого обовязку на працівника, як на слабшу у зазначених правовідносинах сторону, суперечитиме принципам справедливості та верховенства права.

Суд вважає за необхідне зазначити, що з дня попередження ОСОБА_1 (10.11.2022 року) по день його звільнення (31.01.2023 року) відповідач не запропонував позивачу іншу вакантну посаду, яку він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

З матеріалів справи вбачається, що на день попередження позивача про планове вивільнення станом на 10.11.2022 року, діяв штатний розпис ДП «Інвестжитло», затверджений наказом №21 від 01.02.2022, цей же штатний розклад діяв і на день звільнення позивача. Новий штатний розклад у ДП «Інвестжитло» було затверджено наказом №12-к від 01.02.2023 року з введенням в дію з 01.02.2023 року, в якому вже відсутня посада начальника юридичного відділу. А відтак наведене підтверджує той факт, що з дня видачі наказу Міністерства оборони України «Про реорганізацію державного підприємства «Інвестжитло» №355 від 07.11.2022 року та по день звільнення позивача штатний розклад ДП «Інвестжитло» не змінювався, скорочення чисельності або штату працівників не відбувалося, у тому числі не скорочувалася посада, яку обіймав ОСОБА_1 .

В той же час, згідно штатного розкладу від 09.11.2022 року ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс», який є правонаступником ДП «Інвестжитло», в тому числі щодо забезпечення додержання прав та законних інтересів працівників ДП «Інвестжитло», була передбачена посада юрисконсульта. Згідно штатного розкладу ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» від 06.12.2022 року, тобто протягом періоду з дня попередження позивача до дня його звільнення,була передбачена посада юрисконсульта й введена новапосада начальника юридичного відділу. Згідно штатного розкладу ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» від 02.02.2023 року, тобто за два дні після звільнення позивача, була передбачена посада начальника юридичного відділу, юрисконсульта та введена нова посада заступника начальника юридичного відділу.

Крім того, ухвалою суду витребувані документи, що підтверджують наявність у ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» вакантної посади протягом періоду з дня попередження позивача до дня його звільнення, а саме посади начальника юридичного відділу, на яку наказом ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» №133 було призначено 06.12.2022 року іншу особу - ОСОБА_3 .

Таким чином, з дня попередження ОСОБА_1 про наступне вивільнення по день його звільнення відповідачем не було запропоновано позивачу наявні вакантні посади, які він міг би обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Разом з тим, відповідно до частини другоїстатті 40 КЗпП Українизвільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою, третьоюстатті 49-2 КЗпП Українипро наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Виходячи з тлумачення частини першої статті40, частин першої та третьої статті49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьоїстатті 49-2 КЗпП Українироботодавець вважається таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про те, що відповідачем не виконано належним чином вимоги трудового законодавства щодо гарантування права громадянина на працю та сприяння збереженню роботи, а відтак - позивач ОСОБА_1 підлягає поновленню в ДП«Інвестжитло» напосаді начальникаюридичного відділу.

Згідно зі ст. 235 КЗпП України, при звільненні працівника без законних підстав він повинен бути поновлений на колишнє місце роботи.

Одночасно суд приймає рішення про стягнення на користь працівника середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно дост.27 Закону України «Про оплату праці»за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (з подальшими змінами та доповненнями).

Відповідно до довідки ДП «Інвестжитло» ОСОБА_1 було нараховано за два місяці, що передували його звільненню, наступну заробітну плату: у листопаді 2022 року у розмірі 12508,82 гривні за 17 робочих днів, у грудні 2022 року - у розмірі 16187,88 грн. за 22 робочих дні. Середньоденна заробітна плата позивача становила 735,81 грн. (12508,82 грн. + 16187,88 грн.) : 39 (17 + 22) робочих дні.

Кількість днів вимушеного прогулу з 01.02.2023 року по 20.02.2024 року становить 275 днів, а тому 275 х 735,81 грн = 202 347,75 грн., що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за час вимушеного прогулу.

Вирішуючи питання про наявність підстав допустити негайне виконання судового рішення суд зазначає про таке.

Відповідно до п. 2 і п. 4 ч. 1ст. 430 ЦПК Українисуд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць і поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

На підставі зазначеного суд допускає негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 , на роботі та стягнення середнього заробітку в межах сум виплати заодин місяць.

Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат, суд виходить з наступних міркувань.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, у відповідності до вимог ч.3 ст. 133 ЦПК України, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволення позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача (ч.1,2 ст. 141 ЦПК України).

Відповідно до п.1 ч.1ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Згідно ч.6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки позивача за заявлені вимоги про поновлення на роботі звільнено від сплати судового збору, то з відповідача на користь держави слід стягнути судовий збір у розмірі 1073,60 гривень за поновлення на роботі.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 сплатив судовий збір при поданні позовної заяви щодо вимоги майнового характеру, а саме про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1073,60 гривень судового збору, які суд вважає за необхідне стягнути на його користь з відповідача.

Разом з тим, позивач просив стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 14500 гривень.

Згідно з вимогами статті 137 ЦПК Українивитрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат».

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20) вказано, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення».

На підтвердження понесених позивачем витрат, надано копію договору про надання правової допомоги від 28.02.2023 року, укладеного між адвокатом Реу К.П. та Пономарьовим В.В., додаткову угоду № 1 до договору про надання правової допомоги від 28.02.2023 року, опис орієнтовних витрат по судовій справі та акт про надання послуг згідно договору про надання правової допомоги від 28.02.2023 року від 15.02.2024 року.

Згідно положень ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

В постанові від 04 липня 2018 року по справі №310/11534/13-ц Велика Палата Верховного Суду під час ухвалення судового рішення за правилами цивільного судочинства вважала можливим керуватися однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

В додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого2020року у справі № 755/9215/15-ц (провадження №14-382дс19) зроблено висновки, що «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін».

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 13.02.2019р. у справі №756/2114/17, «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), і розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У рішеннях від 12 жовтня2006р. у справі «Двойних проти України», від 10 грудня2009р. у справі «Гімайдуліна і інші проти України», від 23 січня2014р. у справі «East/WestAllianceLimited проти України», від 26 . лотого2015р. у справі «Барк шевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від, 28 листопада2002р. у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З оглядуна вищевказані обставинивизначення представникомпозивача витратна правничудопомогу врозмірі 14500,00грн. не є співмірними зі складністю справи та обсягом виконаних робіт.

За таких обставин, враховуючи рівень складності справи, тривалість її розгляду, обсяг виконаних робіт, суд вважає, що зазначені витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача частково у розмірі 5 000 грн.

Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимогист.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобовязує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обовязок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Таке рішення суду буде відповідати вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме ст. 6 (право на справедливий суд), ст. 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту відповідача від неправомірних вимог позивача), ст. 17 (заборона зловживання правами передбаченими цією Конвенцією), ст. 1 Протоколу № 1 (захист власності, право мирно володіти своїм майном).

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.2,4,12,13,27,64,76,81,95,133,141,247,258-259,263-265,268,354, 430 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Державного підприємства «Інвестжитло», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача Управління корпоративної політики Міністерства оборони України, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити

Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді начальника юридичного відділу Державного підприємства «Інвестжитло» (код ЄДРПО 33294267, місцезнаходження за адресою: просп. Повітрофлотський, буд. 6, м. Київ) з 31 січня 2023 року.

Стягнути з Державного підприємства «Інвестжитло» (код ЄДРПОУ 33294267, місцезнаходження за адресою: просп. Повітрофлотський, буд. 6, м. Київ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 202 347,75 (двісті дві тисячі триста сорок сім гривень 75 копійок) з утриманням із цієї суми обов`язкових податків, платежів і зборів у дохід держави.

Стягнути з Державного підприємства «Інвестжитло» (код ЄДРПОУ 33294267, місцезнаходження за адресою: просп. Повітрофлотський, буд. 6, м. Київ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати, які складаються з витрат на професійну правову допомогу в розмірі 5000,00 (п`ятитисяч)гривень 00копійокта 1073,60 (одна тисяча сімдесят три) гривні 60 копійок судового збору.

Стягнути з Державного підприємства «Інвестжитло» (код ЄДРПОУ 33294267, місцезнаходження за адресою: просп. Повітрофлотський, буд. 6, м. Київ) на користь держави 1073,60 (одна тисяча сімдесят три) гривні 60 копійок судового збору.

Допустити негайневиконання рішенняв частиніпоновлення нароботі тастягнення середньогозаробітку вмежахсум виплати за один місяць.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений та підписаний 22.02.2024 року.

Суддя