Постанова

від 14.08.2024 по справі 522/4777/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/4851/24

Справа № 522/4777/23

Головуючий у першій інстанції Шенцева О.П.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.08.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Громіка Р.Д.,

суддів Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І.,

за участю секретаря Триколіч І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного підприємства «Інвестжитло» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Інвестжитло», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача Управління корпоративної політики Міністерства оборони України, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовної заяви.

До Приморського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державного підприємства «Інвестжитло», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача - Управління корпоративної політики Міністерства оборони України, якою з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просить суд поновити його, позивача, на роботі в ДП «Інвестжитло» на посаді начальника юридичного відділу; стягнути з ДП «Інвестжитло» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу згідно розрахунку станом на 07.02.2024 року, який складає 198 725,46 гривень; стягнути з ДП «Інвестжитло» на його користь судові витрати, а саме витрати на правову допомогу у розмірі 14500 гривень та судовий збір у розмірі 1073,60 гривень.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивач, 06 серпня 2020 року був прийнятий на посаду начальника юридичного відділу в ДП «Інвестжитло». Наказом Міністерства оборони України «Про реорганізацію державного підприємства «Інвестжитло» №355 від 07.11.2022 року припинено юридичну особу ДП «Інвестжитло», реорганізувавши його шляхом приєднання до Державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс». 10.11.2022 року відповідачем було винесено попередження про заплановане вивільнення його, позивача, у зв`язку із реорганізацією ДП «Інвестжитло», а наказом №6-к від 31.01.2023 року ДП «Інвестжитло» його було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку із реорганізацією.

Позивач вважає, що відповідачем було порушено його право на працю, його звільнення суперечить вимогам чинного законодавства, так як, зокрема, згідно з ст.104 ЦК України у разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників, а звільнення працівників на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України у зв`язку зі реорганізацію, допускається тільки за умови скорочення штату або чисельності працівників. В той же час відповідно ст.36 КЗпП України у разі зміни роботодавця, а також у разі їх реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи роботодавця можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40). Позивач зазначив, що у всіх випадках звільнення за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України провадиться з наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених главою III-А КЗпП України, всупереч якої йому не запропонували посаду начальника юридичного відділу, яка була на час його звільнення згідно штатного розкладу відповідача, затверджена наказом №21 від 01.02.2022 року. При цьому, відповідач у період з 01.11.2022 року по 31.01.2023 року не ознайомлював його, позивача з будь-яким документом про внесення змін в організацію виробництва і праці ДП «Інвестжитло» або з можливим новим штатним розкладом, вакантних місць не пропонував, тобто відповідач порушив вимоги трудового законодавства та не дотримався прав та законних інтересів працівників ДП «Інвестжитло», що реорганізується. Тому позивач вважає, що повинен бути поновлений на роботі й на його користь стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до поновлення на роботі відповідно до положень ч.2 ст.235 КЗпП України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 до ДП «Інвестжитло», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача Управління корпоративної політики Міністерства оборони України, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного відділу ДП «Інвестжитло» з 31 січня 2023 року. Стягнено з ДП «Інвестжитло» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 202 347,75 гривень з утриманням із цієї суми обов`язкових податків, платежів і зборів у дохід держави. Стягнено з ДП «Інвестжитло» на користь ОСОБА_1 судові витрати, які складаються з витрат на професійну правову допомогу в розмірі 5000 гривень та 1073 гривні 60 копійок судового збору. Стягнено з ДП «Інвестжитло» на користь держави 1073 гривні 60 копійок судового збору.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі ДП «Інвестжитло» просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що:

1)судом першої інстанції не надано оцінку доказам (довідкам від ДП «Оборонавторемсервіс», який згідно наказу МОУ №355 від 07.11.2022 являється правонаступником прав та обов`язків ДП «Інвестжитло», в яких зазначається, що ані на момент попередження ОСОБА_1 про майбутнє вивільнення, ані на момент прийняття наказу про звільнення, вакантної посади «начальник юридичного відділу», як і інших вакантних посад, які б відповідали його кваліфікаційним вимогам, та які б можна було запропонувати ОСОБА_1 у підприємстві-правонаступнику немає;

2)на виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2024 року в частині, що підлягає негайному виконанню, а саме: поновлення на посаді в ДП «Інвестжитло» та сплати середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць, скаржником 23.02.2024 видано наказ №5-к «Про поновлення на посаді» та №6-к «Про виплату середньомісячного заробітку за один місяць». Вказані накази було вручено ОСОБА_1 особисто на робочому місці ДП МОУ «Південьвійськбуд» по вул. Армійська, 18а в м. Одеса, що підтверджується підписом останнього. У супровідному листі додатково зазначалось про необхідність протягом трьох годин з моменту вручення прибути на робоче місце ДП «Інвестжитло» за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 35 для оформлення належним чином трудових відносин, однак цього дня (23.02.2024) та наступного робочого (26.02.2024) ОСОБА_1 на зазначене робоче місце не з`явився. Натомість 26 лютого 2024 року о 11 годині 32 хвилини на електрону адресу підприємства він спрямував заяву про звільнення на підставі ст. 38 КЗпП з підстав догляду за дитиною по досягненню нею 14 річного віку. Аналіз такої поведінки ОСОБА_1 свідчить про те, що особа завідомо знала про те, що не буде працювати, у разі прийняття судом рішення про поновлення на роботі, натомість переслідував на меті збагачення отримати лише грошові кошти за час вимушеного прогулу;

3)судом першої інстанції помилково зроблено висновки, що представником власника, який виконує його функції, було прийняте рішення про заплановане вивільнення всіх працівників ДП «Інвестжитло», не задіяних у виконанні заходів з реформування та технологічних процесах, на виконання чого 10 листопада 2022 року позивачку було особисто повідомлено про заплановане вивільнення на підстав п. 1 ст. 40 КЗпПУ у зв`язку з припиненням юридичної особи ДТ «Інвестжитло». Вважає помилковим висновок суду про те, що на момент попередження про звільнення діяв штатний розпис відповідача, затверджений наказом № 21 від 01 лютого 2022 року, який включав в себе посади, які, на думку суду, мали бути запропоновані ОСОБА_1 при звільненні, оскільки представник власника уповноважений орган в особі Головного управління майна та ресурсів - прийняв рішення про звільнення всіх працівників ДП «Інвестжитло», не заподіяних у виконанні заходів з реформування та технологічних процесах, і вся процедура мала бути завершена до 30 березня 2023 року.

Короткий зміст відзиву ОСОБА_1 на апеляційну скаргу.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог заяви, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивування та зміні абзацу другого резолютивної частини.

Фактичні обставини справи.

На підставі матеріалів справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 06.08.2020 року був прийнятий на посаду начальника юридичного відділу в ДП «Інвестжитло» згідно наказу №106-к від 06.08.2020 року.

Наказом Міністерства оборони України «Про реорганізацію державного підприємства «Інвестжитло» №355 від 07.11.2022, припинено юридичну особу - державне підприємство «Інвестжитло», ідентифікаційний код юридичної особи - 33294267 (03168, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 6), реорганізувавши йогошляхом приєднання до державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс», ідентифікаційний код юридичної особи - 43069909 (02093, місто Київ, вулиця Миколи Хвильового, будинок 15).

Вищезазначеним наказом визначено, що державне підприємство Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» є правонаступником усіх прав та обов`язків державного підприємства «Інвестжитло». Крім того, наказом Міністерства оборони України «Про реорганізацію державного підприємства «Інвестжитло» №355 від 07.11.2022, зазначено: припинити юридичну особу - державне підприємство «Інвестжитло», ідентифікаційний код юридичної особи 33294267 (03168, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 6), реорганізувавши його шляхом приєднання до державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс», ідентифікаційний код юридичної особи - 43069909 (002093, місто Київ, вулиця Миколи Хвильового, будинок 15). Пунктом 2 цього ж наказу визначено, що Державне підприємство Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» є правонаступником усіх прав та обов`язків державного підприємства «Інвестжитло», а абзацом сьомим пункту 5 цього ж наказу приписано Голові комісії відповідно до трудового законодавства України забезпечити додержання прав та законних інтересів працівників державного підприємство «Інвестжитло», що реорганізується.

10 листопада 2022 року відповідачем було винесено попередження позивачу про заплановане вивільнення у зв`язку із реорганізацією ДП «Інвестжитло» шляхом приєднання до державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» й попереджено про наступне планове звільнення з посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, яке відбудеться 31.01.2023 року.

Наказом №6-к від 31.01.2023 року ДП «Інвестжитло» позивача було звільнено з посади начальника юридичного відділу з 31 січня 2023 року у зв`язку із реорганізацією, згідно із пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Підставою для прийняття цього наказу є наказ Міністерства оборони України №355 від 07.11.2022 та письмове повідомлення про вивільнення.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно із ч. 1 п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Так, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що з дня попередження ОСОБА_1 (10.11.2022 року) по день його звільнення (31.01.2023 року) відповідач не запропонував позивачу іншу вакантну посаду, яку він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

З матеріалів справи вбачається, що на день попередження позивача про планове вивільнення станом на 10.11.2022 року, діяв штатний розпис ДП «Інвестжитло», затверджений наказом №21 від 01.02.2022, цей же штатний розклад діяв і на день звільнення позивача. Новий штатний розклад у ДП «Інвестжитло» було затверджено наказом №12-к від 01.02.2023 року з введенням в дію з 01.02.2023 року, в якому вже відсутня посада начальника юридичного відділу. А відтак наведене підтверджує той факт, що з дня видачі наказу Міністерства оборони України «Про реорганізацію державного підприємства «Інвестжитло» №355 від 07.11.2022 року та по день звільнення позивача штатний розклад ДП «Інвестжитло» не змінювався, скорочення чисельності або штату працівників не відбувалося, у тому числі не скорочувалася посада, яку обіймав ОСОБА_1 .

У той же час, згідно із штатного розкладу від 09.11.2022 року ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс», яке є правонаступником ДП «Інвестжитло», в тому числі щодо забезпечення додержання прав та законних інтересів працівників ДП «Інвестжитло», була передбачена посада юрисконсульта. Згідно штатного розкладу ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» від 06.12.2022 року, тобто протягом періоду з дня попередження позивача до дня його звільнення, була передбачена посада юрисконсульта й введена нова посада начальника юридичного відділу. Згідно штатного розкладу ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» від 02.02.2023 року, тобто за два дні після звільнення позивача, була передбачена посада начальника юридичного відділу, юрисконсульта та введена нова посада заступника начальника юридичного відділу.

Крім того, ухвалою суду витребувані документи, що підтверджують наявність у ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» вакантної посади протягом періоду з дня попередження позивача до дня його звільнення, а саме посади начальника юридичного відділу, на яку наказом ДП Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» №133 було призначено 06.12.2022 року іншу особу - ОСОБА_2 .

Таким чином, з дня попередження ОСОБА_1 про наступне вивільнення по день його звільнення відповідачем не було запропоновано позивачу наявні вакантні посади, які він міг би обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Однак повністю з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна з огляду на таке.

Щодо позовних вимог про поновлення на роботі.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Зі змісту пункту 1 статті 40 КЗпП України вбачається, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником: ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників.

При цьому вживані в цій нормі поняття: «ліквідація», «реорганізація», «перепрофілювання», «банкрутство», «скорочення чисельності або штату працівників» - стосуються саме підприємств, установ, організацій як юридичних осіб, а не їх структурних підрозділів.

Правовим наслідком ліквідації підприємства є припинення всіх права та обов`язків юридичної особи, реорганізації перехід всіх права та обов`язків в порядку правонаступництва до нової (іншої) юридичної особи не тільки в частині майна і майнових прав та обов`язків, а й у трудових відносинах.

Згідно з частиною першою статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Таким чином, при ліквідації діяльність юридичної особи припиняється без правонаступництва, тобто без переходу прав та зобов`язань юридичної особи, що ліквідується, до інших осіб. Отже, при ліквідації юридичної особи її права та обов`язки припиняються.

При реорганізації юридична особа припиняється, але її права та обов`язки в порядку правонаступництва переходять до іншої юридичної особи. При цьому до правонаступника переходять обов`язки не тільки в частині майнових прав, а й у трудових відносинах, в тому числі обов`язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).

Це зумовлено тим, що внаслідок реорганізації, на відміну від ліквідації, припиняється лише сама юридична особа як така, а її діяльність триває, але вже не в колишній, яка існувала до реорганізації, а в новій організаційно-правовій формі юридичної особи.

Отже, в результаті реорганізації юридичної особи суб`єктивні права та обов`язки, котрі належали їй, стають правами та обов`язками нових чи оновлених утворень, котрі продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі, тобто наступає повне (універсальне) правонаступництво.

Крім того, приєднання це така форма реорганізації, при якій одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати і далі, але вже в більшому масштабі, а організація, яку приєднують припиняє свою діяльність. При цьому до іншої юридичної особи переходять усе майно, права та обов`язки припиненої юридичної особи.

Ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі. Так, особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.

Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.

У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію.

Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням (оновленням) іншої, яка буде виконувати повноваження установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Апеляційний суд звертає увагу, що Наказом Міністерства оборони України «Про реорганізацію державного підприємства «Інвестжитло» №355 від 07.11.2022, припинено юридичну особу - державне підприємство «Інвестжитло», ідентифікаційний код юридичної особи - 33294267 (03168, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 6), реорганізувавши йогошляхом приєднання до державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс», ідентифікаційний код юридичної особи - 43069909 (02093, місто Київ, вулиця Миколи Хвильового, будинок 15).

Вищезазначеним наказом визначено, що державне підприємство Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» є правонаступником усіх прав та обов`язків державного підприємства «Інвестжитло». Крім того, Пунктом 2 цього ж наказу визначено, що Державне підприємство Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» є правонаступником усіх прав та обов`язків державного підприємства «Інвестжитло», а абзацом сьомим пункту 5 цього ж наказу приписано Голові комісії відповідно до трудового законодавства України забезпечити додержання прав та законних інтересів працівників державного підприємство «Інвестжитло», що реорганізується.

Колегія суддів доходить висновку, що держава в особі Міністерства оборони України не обґрунтувала доцільності відмови від виконання завдань та функцій ДП «Інвестжитло», а поклала виконання вказаних обов`язків на ДП «Оборонавторемсервіс». Крім того, основні фонди та оборотні засоби, інші цінності ДП «Інвестжитло», що реорганізовується, закріплено за ДП МОУ «Оборонавторемсервіс» на праві господарського відання згідно із затвердженим передавальним актом як внески до його статутного капіталу (пункт 3 вищевказаного наказу) (а.с. 76).

Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постановах від 13 березня 2019 року (у справі №524/4478/17) та від 20 лютого 2019 року (у справі №826/16659/15).

Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) іншому або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 12 червня 2018 року у справі №2а-23895/09/1270.

У такому разі також відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із публічних правовідносин.

Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.

При цьому можна виділити дві форми адміністративного (публічного) правонаступництва: 1) фактичне (або компетенційне адміністративне правонаступництво), тобто таке, де вирішуються питання передачі фактичних повноважень від одного до іншого органу, посадової особи (або повноважень за компетенцією) та 2) процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво.

Фактичне (компетенційне) адміністративне (публічне) правонаступництво це врегульовані нормами адміністративного права умови та порядок передання адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб`єкта владних повноважень, припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення повноважень посадової особи.

Отже, підставою для переходу адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень до іншого (набуття адміністративної компетенції) є події, що відбулися із суб`єктом владних повноважень.

Такий правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 9901/348/19.

Аналогічні висновки щодо правонаступництва зроблено Верховним Судом у постанові від 11 жовтня 2019 року у справі №812/1408/16.

Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на правові висновки Верховного Суду України, висловлені в постановах: від 04 березня 2014 року у справі №21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14.

У цих постановах Верховний Суд України вказав, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, ідеться фактично про реорганізацію.

Отже, установлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) з працевлаштування працівників установи, яку ліквідовано.

Тобто, у разі реорганізації здійснюється переведення працівників за їхньою згодою на підприємство, яке є правонаступником. У разівідсутності напідприємстві,яке єправонаступником,вакантних посад(робочихмісць)можливе переведенняпрацівника,за йогозгодою,на іншепідприємство. І лише коли таке переведення не є можливим, в загальному порядку можливо звільнення працівників у зв`язку з тим, що за наслідками проведення реорганізації відбувається скорочення чисельності або штату працівників.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №802/651/16-а, а також у постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі №357/13937/19.

Вирішуючи спір, апеляційний суд зазначає, що позивачу не пропонувались вакантні посади в Державному підприємстві Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс», а також відсутні докази відмови позивача від переведення на іншу роботу, а тому дійшов висновку про те, що відповідачем не забезпечено дотримання процедури вивільнення та працевлаштування позивача у зв`язку з ліквідацією ДП «Інвестжитло» та одночасним передаванням його функцій іншій установі, у зв`язку із чим звільнення позивача є незаконним.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку.

Згідно зі ст. 235 КЗпП України, при звільненні працівника без законних підстав він повинен бути поновлений на колишнє місце роботи.

Одночасно суд приймає рішення про стягнення на користь працівника середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст.27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (з подальшими змінами та доповненнями).

Відповідно до довідки ДП «Інвестжитло» ОСОБА_1 було нараховано за два місяці, що передували його звільненню, наступну заробітну плату: у листопаді 2022 року у розмірі 12508,82 гривні за 17 робочих днів, у грудні 2022 року - у розмірі 16187,88 грн. за 22 робочих дні. Середньоденна заробітна плата позивача становила 735,81 грн. (12508,82 грн. + 16187,88 грн.) : 39 (17 + 22) робочих дні.

Кількість днів вимушеного прогулу з 01.02.2023 року по 20.02.2024 року становить 275 днів, а тому 275 х 735,81 грн = 202 347,75 грн., що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за час вимушеного прогулу.

Таким чином, розмір середнього заробітку розраховано відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Також апеляційний звертає увагу на те, що у позові та в подальших уточненнях ОСОБА_1 просив поновити його на посаді з 01 лютого 2023 року. Однак суд першої інстанції у рішенні поновив позивача з 31 січня 2023 року, що є порушенням норм матеріального та процесуального права з огляду на таке.

За змістом статті 47 КЗпП України, яка передбачає обов`язок роботодавця видати працівнику трудову книжку у день звільнення, та статті 116 КЗпП України, яка встановлює обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником у день звільнення, останнім робочим днем є день звільнення.

З матеріалів справи вбачається, що останнім робочим днем ОСОБА_1 є 31 січня 2023 року, а тому поновлення на роботі повинно відбуватись з наступного дня після дати звільнення.

Таким чином, апеляційний суд вважає за необхідне змінити абзац другий резолютивної частини рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2024 року, правильно вказавши дату поновлення 01 лютого 2023 року.

Щодо доводів апеляційної скарги.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.

Щодо доводів апеляційної скарги , апеляційний суд не приймає до уваги довідки ДП «ОБОРОНАВТОРЕМСЕРВІС» №119 та №121 від 13 квітня 2023 року з огляду на таке.

Відповідно до довідки ДП «ОБОРОНАВТОРЕМСЕРВІС» №119 від 13 квітня 2023 року в штатному розкладі Державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» були відсутні наступні вакантні посади:

1. «Начальник відділу матеріально-технічного забезпечення» - станом на 10.01.2023р.;

2. «Економіст» - станом на 11.01.2023р.;

3. «Менеджер з адміністративної роботи» - станом на 12.01.2023р.;

4. «Начальник юридичного відділу» - станом на 31.01.2023р.

Також відсутні інші посади, які б відповідали б кваліфікаційним вимогам працівників, та могли б бути запропоновані для працевлаштування.

Відповідно до довідки ДП «ОБОРОНАВТОРЕМСЕРВІС» №121 від 13 квітня 2023 року станом на 31 січня 2023 року у штатному розкладі Державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» була відсутня вакантна посада «начальник юридичного відділу». Також відсутні інші посади, які б відповідали б кваліфікаційним вимогам працівника, та могли б бути запропоновані для працевлаштування.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється в зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йомунаявну напідприємстві роботу,тобто вакантнупосаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Подібні висновки щодо застосування положень статті 492 КЗпП України викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18), Верховного Суду від 25 червня 2021 року у справі № 527/1263/20-ц,від 22 вересня 2021 року у справі № 280/82/18, від 22 вересня 2021 року у справі № 206/2500/20, від 09 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15-ц.

Як вказано у довідках ДП «ОБОРОНАВТОРЕМСЕРВІС» №119 та №121 від 13 квітня 2023 року дійсно у штатних розкладах Державного підприємства Міністерства оборони України «Оборонавторемсервіс» відсутня вакантна посада «начальник юридичного відділу». Також відсутні інші посади, які б відповідали б кваліфікаційним вимогам працівника. Водночас апеляційний суд звертає увагу на те, що у вказаних довідках відсутня інформація про іншу вакантну роботу/посаду, яка може бути нижчою за його кваліфікаційні вимоги, наявну освіту, досвід тощо.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що у разі реорганізації здійснюється переведення працівників за їхньою згодою на підприємство, яке є правонаступником. У разівідсутності напідприємстві,яке єправонаступником,вакантних посад(робочихмісць)можливе переведенняпрацівника,за йогозгодою,на іншепідприємство. І лише коли таке переведення не є можливим, в загальному порядку можливо звільнення працівників у зв`язку з тим, що за наслідками проведення реорганізації відбувається скорочення чисельності або штату працівників.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №802/651/16-а.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що поведінка ОСОБА_1 свідчить про те, що особа завідомо знала про те, що не буде працювати, у разі прийняття судом рішення про поновлення на роботі, натомість переслідував на меті збагачення отримати лише грошові кошти за час вимушеного прогулу, то колегія суддів зазначає таке.

Частина 1, 6 Конституції України встановлює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Таким чином, Основний закон держави гарантує кожному вільний вибір роду заняття та праці, на яку особо добровільно погоджується, а також передбачає захист від незаконного звільнення. Особа не позбавлена права звернутись до суду за захистом порушеного трудового права і вимагати поновлення на роботі. Водночас особа також не позбавлена права на звільнення після поновлення на роботі за рішенням суду. Визначним у під час винесення рішення судом про поновлення на роботі є незаконне звільнення, а не бажання працівника продовжувати роботу на підприємстві, установі і організації.

Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Справа розглянута по суті правильно, однак судове рішення підлягає зміні в частині мотивування та зміні другого абзацу резолютивної частини.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного підприємства «Інвестжитло» задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеса від 24 листопада 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2023 року змінити в резолютивній частині, виклавши абзац другий у наступній редакції:

«Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді начальника юридичного відділу Державного підприємства «Інвестжитло» (код ЄДРПО 33294267, місцезнаходження за адресою: просп. Повітрофлотський, буд. 6, м. Київ) з 01 лютого 2023 року»

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 09 вересня 2024 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: А.І. Дришлюк

М.М. Драгомерецький