Окрема думка

від 21.02.2024 по справі 991/10587/23

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

Справа № 991/10587/23

Провадження № 2-а/991/28/23

ОКРЕМА ДУМКА

судді Крикливого В.В. на рішення Вищого антикорупційного суду від 21.02.2024

Рішенням колегії суддів Вищого антикорупційного суду від 21.02.2024 (справа № 991/10587/23) частково задоволено позов Міністерства юстиції України, застосовано до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 санкцію, передбачену пунктом 11 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції», та стягнуто в дохід держави зазначені у резолютивній частині судового рішення активи, зокрема належну ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Окрім того, рішенням суду зобов`язано Фонд державного майна України передати у користування ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з особами, на утриманні яких вона перебуває, згадану квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , до досягнення ОСОБА_5 повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Погоджуюсь з частковим задоволенням позову, застосуванням до відповідачів санкції, передбаченої пунктом 11 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції», та стягненням в дохід держави відповідних активів, у тому числі й належної ОСОБА_1 квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Втім, не можу погодитись з рішенням більшості з колегії в частині зобов`язання Фонду державного майна України передати у користування малолітній ОСОБА_5 та особам, на утриманні яких вона перебуває, зазначеної вище квартири, до досягнення нею повноліття.

Тому відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) вважаю за необхідне письмово викласти свою окрему думку з цього приводу.

Так, на підставі наявних в адміністративній справі доказів судом установлено, що відповідачу ОСОБА_1 на праві приватної власності з 2004 року належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

Також з`ясовано, що у цій квартирі без відповідної реєстрації місця проживання мешкають син відповідача ОСОБА_6 , його дружина ОСОБА_7 , їхня спільна малолітня дитина ОСОБА_5 (онука ОСОБА_1 ) та повнолітній син ОСОБА_7 - ОСОБА_8 .

З показань ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , допитаних у суді в якості свідків, слідує, що після повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України їхня сім`я була вимушена переїхати з міста Нова Каховка Херсонської області до міста Києва, де вони наразі проживають з дітьми у квартирі відповідача ОСОБА_1 за згодою останнього. Серед іншого ОСОБА_7 зазначала, що позбавлення можливості проживання у спірній квартирі неминуче призведе до зміни школи та оточення малолітньої дочки ОСОБА_5 і цим буде травмовано її психіку.

Як вбачається з мотивувальної частини рішення, суд констатував, що стягнення згаданої квартири в дохід держави є повністю пропорційним і відповідає підставі та меті застосування санкції.

Водночас, більшість з колегії виснували, що за результатами виконання цього рішення, таке стягнення матиме наслідком виселення малолітньої ОСОБА_5 та відповідно - порушення її прав, а тому зобов`язали Фонд державного майна України передати квартиру у користування дитини та осіб, які її утримують, до досягнення нею повноліття, тобто до 2031 року.

Вважаю такі висновки помилковими з декількох причин.

(І) Судове рішення про стягнення з відповідача активу (квартири) в дохід держави не є тотожним рішенню про виселення осіб, проживаючих у цій квартирі, чи позбавлення права на користування нею.

Безперечно, рішення суду про стягнення з ОСОБА_1 активу (у даному випадку квартири) в дохід держави має правовим наслідком позбавлення його права власності на таку квартиру. Втім, дане судове рішення не має безумовним та неминучим наслідком виселення з квартири близьких родичів підсанкційної особи, які мають право нею користуватися.

Право на користування житлом є захищеним на рівні міжнародного та національного законодавства.

Так, у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що пункт 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, зокрема право на повагу до її житла. Це право охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеним чи позбавленим свого житла.

У контексті застосування принципів статті 8 Конвенції Європейський суд наголошує, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (з-поміж інших рішення у справі «Савіни проти України» від 18.12.2008 (заява № 39948/06), «МакКанн проти Сполученого Королівства» від 13.05.2008 (заява № 30856/03), у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010 (заява № 30856/03)).

Зазначені гарантії Конвенції кореспондують із національним законодавством України.

А саме, статтею 47 Конституції України передбачено і закріплено право кожного на житло, відповідно до якого ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтями 401-406 Глави 32 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) регламентовано право користування чужим майном (сервітуту).

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення (частина друга статті 406 ЦК України).

Частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Регулювання житлових відносин з метою забезпечення гарантованого Конституцією України права громадян на житло здійснюється на підставі житлового законодавства, зокрема - Житлового кодексу України (далі - ЖК України).

Згідно із статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Наведені вище норми законодавства (конституційного, цивільного, житлового) однозначно вказують на те, що питання про припинення права користування жилим приміщенням чи виселення з нього вирішується виключно в судовому порядку і в окремому провадженні у межах цивільного судочинства. Такі законодавчо закріплені правила (порядок) логічно обумовлені необхідністю забезпечення належного захисту конституційно гарантованого права на житло (включаючи і право користування житлом). Очевидно, що належний захист законного права може бути досягнутий шляхом повного та об`єктивного судового розгляду, з усебічним врахуванням та вивченням обставин кожної конкретної ситуації. Водночас, ні КАС України, ні Закон України «Про санкції» не передбачають механізму захисту інтересів третіх осіб, чиї права можуть бути порушені внаслідок стягнення активів підсакційної особи в дохід держави, зокрема й житлових приміщень.

Тобто вирішення адміністративної справи за позовом про застосування санкції не є належною судовою процедурою з вирішення питання стосовно приватного права на користування жилим приміщенням, зокрема й у відношенні осіб, пов`язаних з підсанкційною особою (відповідачем).

Також звертаю увагу на те, що у постанові від 05.06.2019 у справі № 643/18788/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що сам факт зміни власника за будь-яким правочином не є автоматичною підставою для виселення особи з житла.

З викладеного слідує друга причина часткової незгоди з рішенням більшості колег.

(ІІ) Передчасне встановлення рішенням суду порушення права особи.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, та в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це буде необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Зміст указаних правових норм свідчить про можливість виходу за межі позовних вимог та застосування іншого способу захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина у випадку встановлення такого порушення.

У порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права. Суд позбавлений можливості ухвалити рішення «на майбутнє» для захисту прав особи від можливих негативних дій суб`єкта власних повноважень у подальшому, оскільки на час розгляду справи їх не існує. Іншими словами - обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владним повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Тому судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах (постанова Верховного Суду від 12.05.2021 у справі № 640/11938/20).

Побіжно варто зазначити, що під час судового розгляду законні представники малолітньої особи самостійних (зустрічних) позовних вимог не заявляли, лише заперечували проти стягнення в дохід держави спірної квартири, що вочевидь є неналежним способи захисту прав цієї особи.

(ІІІ) Не релевантне посилання в рішенні на положення статті 378 КАС України при покладенні на Фонд державного майна України обов`язку залишити квартиру в користуванні.

Мотивувальна частина рішення про необхідність залишення квартири відповідача у користуванні, зокрема його малолітньої онуки, містить посилання на ст. 378 КАС України, якою передбачено відстрочення і розстрочення виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення.

А саме, в цій частині рішення зазначено, що (1) питання про відстрочення або розстрочення, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто за ініціативою суду (частина перша статті 378) та (2) підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим (частина третя статті 378).

Вважаю, що в даному випадку застосування норм статті 378 КАС України є недоречним.

По-перше, частиною п`ятою цієї ж статті визначено, що відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення рішення, ухвали, постанови. Отже, покладення рішенням конкретного обов`язку на Фонд державного майна України не може охоплювати період аж до 2031 року, як зазначено в його резолютивній частині.

По-друге, відповідно до частини третьої статті 51 Закону України «Про санкції» визначення порядку та способу виконання рішення суду про застосування санкції, передбаченої пунктом 11 частини першої статті 4 цього Закону, є дискрецією самого Фонду державного майна України.

Покладення судом на Фонд державного майна України обов`язку саме по собі не корелюється з повноваженнями суду в даній конкретній адміністративній справі, у якій Фонд не є стороною чи учасником.

З огляду на викладене, вважаю, що суд безпідставно вийшов за межі позовних вимог Міністерства юстиції України та зобов`язав Фонд державного майна України передати у користування малолітній ОСОБА_5 , 2013 р.н., та осіб, які її утримують, до досягнення нею повноліття (тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 ) квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка підлягає стягненню з відповідача ОСОБА_1 в порядку, передбаченому пунктом 11 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції».

21.02.2024

Суддя

Вищого антикорупційного суду Віталій КРИКЛИВИЙ