Постанова

від 20.02.2024 по справі 922/1014/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 922/1014/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - не з`явилися,

відповідача-1 - не з`явилися,

відповідача-2 - Максимовського С. О. (адвокат),

відповідача-3 - не з`явилися,

(прокуратури) - Шапки І. М. (за посвідченням від 04.04.2023 № 077220),

розглянув касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 14.09.2023 (суддя Аюпова Р. М.) та постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.12.2023 (головуючий - Тихий П. В., судді Терещенко О. І., Шутенко І. А.) у справі

за позовом керівника Куп`янської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Великобурлуцької селищної ради

до: 1) Головного управління Держгеокадастру у Харківської області,

2) фізичної особи ОСОБА_1 ,

3) Фермерського господарства "Агротемп 2015"

про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсними договорів та зобов`язання вчинити певні дії.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. 16.03.2023 керівник Куп`янської окружної прокуратури Харківської області (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Великобурлуцької селищної ради (далі - Рада, позивач) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом (у редакції заяви про зміну предмета позову від 25.07.2023) до Головного управління Держгеокадастру у Харківської області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківської області, Управління, Орендодавець, відповідач-1), фізичної особи ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Орендар, відповідач-2), Фермерського господарства "Агротемп 2015" (далі - ФГ "Агротемп 2015", Суборендар, відповідач-3) про:

1) визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Харківської області від 24.12.2015 № 4781-СГ "Про надання в оренду земельної ділянки" (далі - наказ від 24.12.2015 № 4781-СГ, оспорюваний наказ № 4781-СГ);

2) визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Харківської області від 31.05.2016 № 4698-СГ "Про надання згоди на передачу земельної ділянки в суборенду" (далі - наказ від 31.05.2016 № 4698-СГ, оспорюваний наказ № 4698-СГ);

3) визнання недійсним договору оренди землі від 31.12.2015 (далі - договір оренди від 31.12.2015, оспорюваний договір оренди), укладеного між ГУ Держгеокадастру у Харківської області та ОСОБА_1 стосовно земельної ділянки площею 22,6996 га, кадастровий номер 6321455100:04:000:0495 (далі - спірна земельна ділянка);

4) визнання недійсним договору суборенди землі від 03.06.2016 (далі - договір суборенди від 03.06.2016, оспорюваний договір суборенди), укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Агротемп 2015" стосовно спірної земельної ділянки;

5) зобов`язання ОСОБА_1 повернути Раді спірну земельну ділянку, з посиланням на положення статей 21, 203, 215, 216, 236, 261, 267, 1212, 1213 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 5, 116, 118, 122- 124, 134, 152, 155, 210 та пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 1, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 8, 21, 31, 34, 35 Закону України "Про оренду землі", статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

2. Позовна заява обґрунтовується тим, що: 1) розглядаючи заяву ОСОБА_1 про надання в оренду спірної земельної ділянки, ГУ Держгеокадастру у Харківській області не здійснило належної перевірки та не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією, з метою отримання прибутку на земельній ділянці; 2) відповідач-2 при зверненні із заявою про надання в оренду спірної земельної ділянки не підтвердив наявності в нього необхідної матеріально-технічної бази для обробітку такої площі землі (найманих працівників, сільськогосподарської техніки тощо), наслідком чого стало не створення ОСОБА_1 власного фермерського господарства, яке так і не було зареєстровано, а передача земельної ділянки в суборенду ФГ "Агротемп 2015" вже через 2 місяці після державної реєстрації права оренди на неї.

В зв`язку з цим Прокурор вважає, що оспорювані накази як такі, що видано Управлінням із порушенням вимог статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України, статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", підлягають визнанню незаконними та скасуванню, а укладені на їх підставі оспорювані договори оренди та суборенди - визнанню недійсними із зобов`язанням Орендаря повернути Раді спірну земельну ділянку за актом приймання-передачі.

При цьому Прокурор безпосередньо в позовній заяві звернувся з клопотанням про визнання поважними причин пропуску позовної давності та поновлення строку для звернення до суду, в якому (клопотанні) зазначив що про виявлені порушення Прокурор довідався лише в 2021 році, зокрема, за результатами опрацювання листа ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 17.06.2021 №10-20-14-4879/0/19-21 і доданих до нього документів, тоді як Рада могла довідатися про порушення інтересів держави в спірних правовідносинах (про незаконну передачу спірної земельної ділянки в оренду на позаконкурентних засадах) раніше від Прокурора, а саме з 17.03.2020, тобто з дати набуття права комунальної власності на спірну земельну ділянку та державної реєстрації вказаного права, як це передбачено пунктом 24 Перехідних положень ЗК України, однак позивачем, незважаючи на звернення до нього Куп`янської окружної прокуратури Харківської області з листом-повідомленням від 14.02.2023 № 60/3-312вих-23 про виявлені порушення земельного законодавства при передачі спірної земельної ділянки в оренду та в суборенду, не вжила будь-яких заходів щодо усунення зазначених порушень. На думку Прокурора, така бездіяльність Ради насамперед зумовлена проведенням активних бойових дій на території Харківської області, а також тимчасовою окупацією території Великобурлуцької селищної територіальної громади Куп`янського району Харківської області, що підтверджується включенням відповідної території до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 (набрав чинності з 27.12.2022).

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Харківської області від 14.09.2023, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду 27.12.2023, в задоволенні позову відмовлено повністю з підстав спливу позовної давності та недоведеності Прокурором поважних причин її пропуску, в зв`язку з чим задоволено заяви відповідача-1 і відповідача-2 про застосування позовної давності до заявлених позовних вимог.

При цьому суди попередніх інстанції спочатку зазначили про обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що фермерське господарство, для створення якого відповідач-2 отримав у довгострокову оренду земельну ділянку, станом на момент розгляду справи не зареєстровано в установленому законом порядку, натомість земельну ділянку Орендар передав в суборенду вже існуючому ФГ "Агротемп 2015" для розширення його земельних площ, що свідчить про видачу оспорюваних наказів та укладення оспорюваних договорів на неконкурентних засадах (без проведення земельних торгів), тобто з порушенням відповідачами положень статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України та статей 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", та в свою чергу узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постановах від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, від 15.01.2020 у справі №627/1351/18, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, однак в підсумку на підставі статей 261, 267 ЦК України суди дійшли висновку про відмову в задоволенні позову, застосувавши за заявами ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 наслідки спливу позовної давності, оскільки:

1) прокуратурою систематично здійснюється моніторинг законності розпорядження земельними ділянками та в разі виявлення порушень чинного законодавства подаються позови до суду, тобто Прокурор не був позбавлений можливості з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру", своєчасно отримати від відповідного суб`єкта владних повноважень (ГУ Держгеокадастру у Харківській області) необхідну для подання позову інформацію;

2) будь-яких доказів на підтвердження ухилення ГУ Держгеокадастру у Харківській області від надання такої інформації Прокурору матеріали справи не містять, натомість Управління у відповідь на запит Куп`янської окружної прокуратури Харківської області в короткий термін надало витребувані документи, а Прокурором не наведено жодного обґрунтування, чому з таким запитом Прокурор звернувся лише в 2021 році та які об`єктивні обставини перешкоджали раніше направити відповідний запит і звернутися до суду з відповідними позовними вимогами;

3) отже, з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру", Прокурор із 2015 року мав можливість своєчасно отримати від відповідного суб`єкта владних повноважень (Управління) необхідну для подання позову інформацію, відтак мав всі правові підстави та можливості з`ясувати всі обставини та звернутися з відповідним позовом у межах позовної давності, чого Прокурором вчинено не було, а тому ним не наведено достатніх аргументів на підтвердження поважності причин пропуску вказаного строку (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 08.02.2023 у справі № 922/3589/21 зі спору, що виник з подібних правовідносин (за участю Прокурора, Ради, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, ФГ "Агротемп 2015" та іншої фізичної особи - ОСОБА_2 )).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

4. Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору оренди землі від 31.12.2015, договору суборенди землі від 03.06.2016 та про зобов`язання ОСОБА_1 повернути Раді спірну земельну ділянку та ухвалити нове рішення про задоволенні позову в цій частині.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

5. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування та порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, оскільки суди не врахували:

1) висновків щодо застосування положень статей 261, 267 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, в постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 17.02.2020 у справі № 391/1217/14-ц, у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 20.05.2020 у справі № 310/4139/13 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18, від 11.08.2022 у справі № 910/16586/18;

2) висновків щодо застосування норм частини 1 статті 230 ЦК України, статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України, статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2023 у справі № 922/3204/19;

3) висновку щодо застосування норми статті 16 ЦК України, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц і в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2023 у справі № 922/3204/19;

4) висновку щодо застосування норм статей 14, 73, 74, 162, 237 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в контексті реалізації принципу jura novit curia ("суд знає закон"), викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18;

5) висновку щодо застосування норми статті 391 ЦК України, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.01.2023 у справі № 924/820/21, від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22, від 04.10.2023 у справі № 910/6205/22, від 24.10.2023 у справі № 911/2093/21, від 22.11.2023 у справі № 918/244/22;

6) висновку щодо застосування норм статті 1311 Конституції України та статті 4 ГПК України, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18.

Зокрема скаржник наголошує на тому, що: 1) з урахуванням встановлених судами обставин цієї справи, досліджених і оцінених доказів, сам по собі факт обізнаності Прокурора чи Ради про існування оспорюваних договорів оренди та суборенди не є доказом обізнаності зазначених осіб про порушення прав держави, оскільки під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив; 2) судами залишено поза увагою той факт, що ОСОБА_1 та ФГ "Агротемп 2015" не подавали до суду заяв про застосування наслідків спливу позовної давності щодо звернутих до них позовних вимог (про визнання недійсними договорів оренди землі від 31.12.2015 і суборенди землі від 03.06.2016 та про зобов`язання ОСОБА_1 повернути Раді спірну земельну ділянку), що виключає застосування позовної давності до вказаних вимог як підставу для відмови в їх задоволенні; 3) відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсними договору оренди від 31.12.2015 та договору суборенди від 03.06.2016, суди першої та апеляційної інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин норму статті 230 ЦК України, позаяк порушення порядку укладення оспорюваного договору оренди були спрямовані на введення ОСОБА_1 орендодавця (Управління) в оману шляхом замовчування його справжніх намірів використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, тобто не для ведення фермерського господарства, а для отримання доходу шляхом передачі земельної ділянки, отриманої на пільгових умовах, в суборенду; 4) метою звернення Прокурора до суду є повернення місцевій територіальній громаді земельної ділянки, яка фактично не вибувала з комунальної власності, а була передана в оренду з порушенням вимог чинного законодавства, тобто за своїм змістом та спрямованістю цей позов фактично є негаторним позовом власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює в користуванні чи розпорядженні відповідним майном. При цьому той факт, що під час розгляду справи внаслідок змін чинного законодавства інтерес у поверненні спірної земельної ділянки отримала певна територіальна громада, не є перешкодою для продовження представництва Прокурором інтересів держави та не впливає на задоволення позову в разі його обґрунтованості та на виконання рішення суду в частині повернення земельної ділянки на користь належного суб`єкта (територіальної громади) (див. пункт 11.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

6. ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 у відзивах на касаційну скаргу просять відмовити в її задоволенні з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.

ФГ "Агротемп 2015" не скористався правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Розгляд справи Верховним Судом

7. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.01.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 14.09.2023 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.12.2023 у справі № 922/1014/23 та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 20.02.2024.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

8. 22.12.2015 ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із заявою про надання в оренду спірної земельної ділянки, що розташована за межами населених пунктів на території Вєликобурлуцького району Харківської області, для ведення фермерського господарства строком на 49 років.

9. Згідно з наказом від 24.12.2015 № 4781-СГ Управління надало ОСОБА_1 в оренду спірну земельну ділянку, що розташована за межами населених пунктів на території Вєликобурлуцького району Харківської області, для ведення фермерського господарства строком на 49 років.

Пунктом 3.3 оспорюваного наказу передбачено, що земельну ділянку необхідно використовувати за цільовим призначенням з дотриманням вимог статті 96 ЗК України, Закону України "Про оренду землі" та інших нормативно-правових актів.

У подальшому, на підставі зазначеного наказу 31.12.2015 між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі, який 16.03.2016 зареєстровано реєстраційною службою Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області, що підтверджується доданими до позовної заяви інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно.

10. Згідно з наказом від 31.05.2016 № 4698-СГ Управління надало згоду Орендарю на передачу спірної земельної ділянки в суборенду строком на 48 років.

Право ФГ "Агротемп 2015" на суборенду спірної земельної ділянки, яке виникло на підставі укладеного з ОСОБА_1 договору суборенди від 03.06.2016, було зареєстровано 07.06.2016 Великобурлуцькою районною державною адміністрацією Харківської області.

Позиція Верховного Суду

11. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оскільки вимоги поданої касаційної скарги стосуються виключно незгоди скаржника із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій саме в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору оренди від 31.12.2015 і договору суборенди від 03.06.2016 та про зобов`язання ОСОБА_1 повернути Раді спірну земельну ділянку, то касаційний перегляд зазначених судових рішень здійснюється лише у відповідній частині.

12. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

13. В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про обґрунтованість позовних вимог, проте з огляду на обставини подання Управлінням і ОСОБА_1 заяв про застосування позовної давності та пропуску Прокурором позовної давності, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в зв`язку зі спливом позовної давності та недоведеністю поважних причин пропущення цього строку.

14. Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та водночас відхиляє доводи скаржника щодо неврахування судами під час ухвалення оскаржуваних судових рішень наведених вище численних висновків Верховного Суду щодо застосування норм статей 16, 230, 261, 267, 391 ЦК України, статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України, статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство" та статей 14, 73, 74, 162, 237 ГПК України з огляду на таке.

15. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог, оскільки достовірно встановили факти видачі наказу від 24.12.2015 № 4781-СГ та укладення оспорюваних договорів на неконкурентних засадах (без участі в торгах), тобто з порушенням положень статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України та статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", враховуючи ті обставини, що фермерське господарство, для створення якого відповідач-2 отримав 31.12.2015 у довгострокову оренду спірну земельну ділянку, станом на момент розгляду справи не було зареєстровано в установленому законом порядку, натомість через 5 місяців земельну ділянку Орендар передав в суборенду для розширення його земельних площ вже існуючого ФГ "Агротемп 2015", засновником або членом якого є ОСОБА_1 не є.

При цьому зміст оскаржуваних рішення та постанови чітко свідчить якраз про врахування апеляційним судом при вирішенні спору загальних висновків щодо застосування норм статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України та статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2023 у справі № 922/3204/19 (за винятком висновку в частині застосування положень частини 1 статті 230 ЦК України, яка спірні правовідносини в цій справі не регулює, позаяк підставою цього позову Прокурор не визначав, а суди відповідно не досліджували обставини введення Орендарем Орендодавця в оману), на неврахування яких судами безпідставно посилається скаржник.

За таких обставин колегія суддів не бере до уваги суперечливі твердження скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій зазначених правових висновків, не зважаючи на те, що оскаржувані рішення та постанова не містять прямого посилання на вказані постанови Верховного Суду України та Верховного Суду.

16. Водночас у контексті застосування місцевим господарським судом наслідків спливу позовної давності за заявою ОСОБА_1 (за вимогами про визнання недійсними оспорюваних правочинів та повернення спірної земельної ділянки Раді) колегія суддів зазначає таке.

17. Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 57 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

18. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

19. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

20. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів статті 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він (прокурор) довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жоден орган.

Аналогічні за змістом висновки щодо застосування положень статті 261 ЦК України викладено в постанові Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 20.05.2020 у справі № 310/4139/13 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18, від 11.08.2022 у справі № 910/16586/18, на неврахування яких (висновків) судами помилково посилається скаржник, оскільки суд першої інстанції виходив з того, що навіть у разі, коли прокурор звертається до суду не як самостійний позивач, а в інтересах уповноваженого органу, якщо прокурор мав об`єктивну можливість довідатися про порушення прав раніше такого органу, строк позовної давності починає обчислюватися саме з такого моменту.

Проте з матеріалів справи не вбачається та Прокурором не доведено того, що про порушення прав держави Прокурор довідався чи міг довідатися раніше, ніж уповноважений на той час державний орган - ГУ Держгеокадастру у Харківській області, яке є стороною оспорюваного договору оренди, укладеного наприкінці грудня 2015 року.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції зазначив, що Прокурор з використанням повноважень, наданих йому Законом України "Про прокуратуру" (в редакції, чинній з 15.07.2015), із 2015 року мав можливість отримати повну та достовірну інформацію про незаконне надання спірної земельної ділянки у межах позовної давності, чого Прокурором з невідомих причин зроблено не було. При цьому Прокурором не наведено належного обґрунтування, чому з відповідним запитом до Управління Куп`янська окружна прокуратура Харківської області звернулася лише 21.05.2021 та які обставини перешкоджали їй направити запит раніше та звернутися до суду з позовом.

Адже на час укладення оспорюваних договорів органи прокуратури не були позбавлені можливості систематично здійснювати моніторинг законності розпорядження земельними ділянками та в разі виявлення порушень чинного законодавства звертатися до суду з відповідними позовами, спрямованими на захист інтересів держави (схожий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.02.2023 у справі № 922/3589/21 зі спору, що виник з подібних правовідносин (за участю Прокурора, Ради, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, ФГ "Агротемп 2015" та іншої фізичної особи - ОСОБА_2 )).

Крім того, матеріали справи не містять будь-яких доказів ухилення ГУ Держгеокадастру у Харківській області впродовж 2015- 2020 рр. від надання необхідної інформації Прокурору, натомість у відповідь на запит прокуратури Управління в короткий термін надало витребувані документи.

Наведене переконливо свідчить про те, що при вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій якраз врахували висновки щодо застосування положень статті 261 ЦК України, викладені в постанові Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 20.05.2020 у справі № 310/4139/13 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18, від 11.08.2022 у справі № 910/16586/18.

Таким чином, суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до правових висновків Верховного Суду, на неврахуванні яких помилково наголошує скаржник.

Крім того, на відміну від цієї справи, в якій Прокурор заявив клопотання про визнання поважними причин пропуску позовної давності, Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи постанову від 17.10.2018 у цивільній справі № 362/44/17, якою залишено без змін рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18.07.2017 про відмову в позові першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Іванковичівської сільської ради Васильківського району Київської області про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння фізичних осіб, виходила зі встановлених судом першої інстанції обставин пред`явлення прокурором позову після спливу позовної давності без поважних причин, оскільки прокурор не заявляв клопотання про поновлення позовної давності, а суд відповідно не встановлював підстав поважності пропуску такого строку.

21. При застосуванні наведених вище положень цивільного законодавства слід враховувати правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, в якій зазначено, що правило статті 261 ЦК України пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Так, прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов`язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.

22. Відповідно до частини 5 статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причини пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин (такий висновок сформульовано в пункті 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19).

Проте Рада як новий власник спірної земельної ділянки - правонаступник ГУ Держгеокадастру у Харківській області в силу пункту 24 Перехідних положень ЗК України не надала жодних доказів на підтвердження поважності причин пропуску позовної давності.

23. В свою чергу, Прокурор на обґрунтування поважності причин пропуску позовної давності посилався на те, що про порушення йому стало відомо тільки під час опрацювання листа ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 17.06.2021 № 10-20-14-4879/0/19-21, за результатами розгляду якого було встановлено порушення вимог ЗК України та Закону України "Про фермерське господарство" під час відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 у користування.

24. Оскільки з боку прокуратури не зазначено жодних причин неможливості проведення починаючи з 25.12.2015 перевірки законності передання в користування відповідачу-2 спірної земельної ділянки, суд першої інстанції правомірно визнав неповажними причини пропущення позовної давності.

Таким чином, усупереч положень статей 73, 74, 86 ГПК України Прокурор не надав належних і допустимих доказів на підтвердження своєї обізнаності з порушенням прав держави лише з часу отримання від ГУ Держгеокадастру у Харківської області копій оспорюваних наказів та договорів оренди і суборенди, а тому не довів наявності поважності причин для захисту прав держави на підставі частини 5 статті 267 ЦК України.

Колегія суддів зауважує, що з матеріалів справи вбачається, що Прокурор жодним чином не обґрунтував того, що об`єктивно могло йому завадити чи перешкодити якнайшвидше звернутися з позовом про визнання недійсними оспорюваних наказів і договорів у червні 2021 року, тобто відразу після опрацювання листа ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 17.06.2021 № 10-20-14-4879/0/19-21, а не очікувати більш як 20 місяців з поданням позову 16.03.2023 вже після обізнаності позивача зі змістом оспорюваних наказів і правочинів.

Крім того питання про визнання поважними причин пропуску позовної давності лежить у межах процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, а Верховний Суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам (схожий за змістом правовий висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.09.2019 у справі № 910/14469/18, від 22.10.2019 у справі № 910/2968/18, від 23.01.2020 у справі № 916/2128/18).

25. За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди та суборенди та про повернення земельної ділянки саме з мотивів пропуску позовної давності, про застосування наслідків спливу якої було заявлено відповідачем-2 до ухвалення рішення судом першої інстанції.

26. Водночас колегія суддів не бере до уваги аргументи скаржника про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій: 1) висновків щодо застосування положень статті 267 ЦК України, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 17.02.2020 у справі № 391/1217/14-ц; 2) висновку щодо застосування норми статті 16 ЦК України, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц і в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2023 у справі № 922/3204/19; 3) висновку щодо застосування норм статей 14, 73, 74, 162, 237 ГПК України (в контексті реалізації принципу jura novit curia ("суд знає закон"), викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18; 4) висновку щодо застосування норми статті 391 ЦК України, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.01.2023 у справі № 924/820/21, від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22, від 04.10.2023 у справі № 910/6205/22, від 24.10.2023 у справі № 911/2093/21, від 22.11.2023 у справі № 918/244/22; 5) висновку щодо застосування норм статті 1311 Конституції України та статті 4 ГПК України, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, з огляду на таке.

27. В пункті 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц сформульовано такі правові висновки:

"Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи теж заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункти 138- 140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16)".

Аналогічні висновки викладено в постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 17.02.2020 у справі № 391/1217/14-ц.

Натомість з матеріалів справи вбачається, судами встановлено та скаржником не спростовано того, що ОСОБА_1 , який є стороною обох оспорюваних договорів (тобто відповідні позовні вимоги звернуто до нього), а також є відповідачем за зверненою виключно до нього вимогою про повернення спірної земельної ділянки на користь Ради, до ухвалення рішення судом першої інстанції подав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, що підтверджується відзивом відповідача-2 на позовну заяву (а.с.141, том 1), та цю заяву було задоволено судом, що в свою чергу переконливо свідчить як про врахування судами попередніх інстанцій зазначених правових висновків Великої Палати Верховного Суду, так і про безпідставність твердження скаржника про зворотне.

У зв`язку з цим Верховний Суд вважає такими, що не мають істотного значення для правильного вирішення спору, твердження скаржника про неподання ФГ "Агротемп 2015" (відповідачем-3 як стороною оспорюваного договору суборенди) до суду заяви про застосування наслідків спливу позовної давності щодо звернутих передусім до ОСОБА_1 позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди землі від 31.12.2015 і суборенди землі від 03.06.2016 та про зобов`язання відповідача-2 повернути Раді спірну земельну ділянку.

28. Водночас у пункті 11.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 викладено висновок щодо застосування норм статті 1311 Конституції України та статті 4 ГПК України, а саме про те, що виходячи з мети позову, заявленого прокурором, і його обґрунтування, вимогу зобов`язати ОСОБА_3 повернути у відання держави в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку площею 4,6902 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1071, слід розуміти як вимогу про витребування цієї ділянки з володіння ОСОБА_3 на користь власника. Зміни під час провадження в справі в адміністративно-територіальному устрої та перехід права розпорядження певними земельними ділянками від держави до територіальної громади не впливають на можливість задоволення цього позову та виконання рішення суду на користь належного суб`єкта (територіальної громади).

Разом з тим скаржник не довів і не обґрунтував, яким чином викладений в зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду висновок може вплинути чи спростувати висновок судів попередніх інстанцій про відмову в позові саме з мотивів спливу позовної давності без поважних причин її пропуску позивачем, якому (висновку) передував висновок про обґрунтованість позовних вимог Ради.

У зв`язку з цим Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржника на те, що під час розгляду справи внаслідок змін чинного законодавства інтерес у поверненні спірної земельної ділянки отримала певна територіальна громада, не є перешкодою для продовження представництва Прокурором інтересів держави та не впливає на задоволення позову в разі його обґрунтованості та на виконання рішення суду в частині повернення земельної ділянки на користь належного суб`єкта (територіальної громади), оскільки правильний висновок судів про обґрунтованість позовних вимог Ради свідчить якраз про врахування правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (хоча й без прямого посилання на зазначену постанову), на неврахування якого безпідставно посилається скаржник.

29. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено в пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

30. Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій: 1) висновку щодо застосування норми статті 16 ЦК України, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц і в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2023 у справі № 922/3204/19; 2) висновку щодо застосування положень статей 14, 73, 74, 162, 237 ГПК України (в контексті реалізації принципу jura novit curia ("суд знає закон"), викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18; 3) висновку щодо застосування норми статті 391 ЦК України, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.01.2023 у справі № 924/820/21, від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22, від 04.10.2023 у справі № 910/6205/22, від 24.10.2023 у справі № 911/2093/21, від 22.11.2023 у справі № 918/244/22, оскільки за змістовним, суб`єктним і об`єктним критеріями спірні правовідносини в цій справі та зазначених справах не є подібними з огляду на істотні відмінності в фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних з правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього господарського спору.

31. Так, на відміну від цієї справи, в якій судами не встановлено та скаржником не доведено факту неукладеності оспорюваних договорів оренди та суборенди, ухвалюючи постанову від 16.06.2020 у цивільній справі № 145/2047/16-ц (предмет позову - визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними), Велика Палата Верховного Суду, виходячи з достовірно встановлених судами попередніх інстанцій обставин непідписання позивачем (орендодавцем) вказаних договорів оренди, відсутності погодження їх істотних умов та зумовленого цим факту неукладеності оспорюваних договорів, сформулювала висновки про неналежність такого способу захисту, як визнання правочину неукладеним, та недопустимість визнання недійсним невчиненого правочину, в зв`язку з чим у такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах пред`явленого негаторного позову та з урахуванням дійсного змісту правовідносин, які склалися в зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки (див. пункти 7.21, 7.24- 7.27, 7.34, 7.35 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду).

В свою чергу, під час ухвалення постанови від 20.09.2023 у справі № 922/3204/19 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про відмову в позові про визнання договору суборенди недійсним з підстав неукладеності цього договору, оскільки ОСОБА_4 (орендар) не мав повноважень на укладення договору суборенди чужої земельної ділянки з огляду на відсутність письмової згоди орендодавця на укладення оспорюваного договору, тоді як у справі, що розглядається, встановлено протилежні надання Орендодавцем відповідної згоди якраз оформлено оспорюваним наказом № 4698-СГ, а судові рішення про відмову в позову в частині визнання незаконним і скасування вказаного наказу скаржником навіть не оскаржуються.

Крім того, на відміну від цієї справи, при розгляді справи № 922/3204/19 суди встановили поважність причин пропуску позовної давності прокурором як самостійним позивачем зважаючи на факт тривалого розгляду в порядку цивільного судочинства іншої справи, у якій позивач звертався з аналогічними вимогами та в якій позов було залишено без розгляду.

Наведене, окрім різних фактичних обставин, що формують зміст правовідносин, переконливо свідчить також про неоднакове правове регулювання спірних відносин у справі № 922/1014/13 та в справах №№ 145/2047/16-ц, 922/3204/19.

У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про подібність правовідносин у справі, що розглядається, та справах, на постанови Верховного Суду в яких помилково послався скаржник.

32. Дійсно, згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закон") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Суд незалежно від наявності посилання сторін вирішує, які норми права повинні застосовуватися для вирішення спору, при цьому сторони не зобов`язані доказувати в суді наявність та необхідність застосування певної норми до спірних правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

У зв`язку з цим господарський суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено в пункті 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).

33. Разом з тим Верховний Суд звертає увагу на те, що реалізація судом викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 висновку щодо застосування принципу jura novit curia ("суд знає закон"), на чому передчасно наполягає скаржник, безпосередньо залежить як від предмета пред`явленого позову, так і від конкретних фактичних обставин, встановлених судом у кожній справі окремо.

Натомість у цій справі обґрунтована відмова в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди та суборенди з мотивів спливу позовної давності об`єктивно унеможливлює задоволення вимоги про повернення Раді спірної земельної ділянки, яка (вимога) хоча і є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), на яку позовна давність не поширюється, однак чинність оспорюваних договорів (за відсутності підстав їх дострокового розірвання чи припинення, передбачених законом) як передумова фактичного користування відповідачем-3 (суборендарем) спірною земельною ділянкою виключає обов`язок її повернення відповідачем-2.

Адже статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010).

34. Крім того наведена позиція щодо неможливості задоволення негаторного позову в разі існування між сторонами спору договірних правовідносин відповідає висновкам, викладеним у пунктах 89, 90, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, в яких зазначено таке:

"Велика Палата Верховного Суду зауважує, що негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин він може бути пред`явлений лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою у договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.

Речове право захищається за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме по собі зобов`язального правовідношення.

Натомість, якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не може бути заявлено, а право власника має захищатися за допомогою зобов`язально-правових способів".

35. Також твердження скаржника про помилкове незастосування судами положень статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України до спірних договірних відносин (у контексті дотримання принципу jura novit curia ("суд знає закон")) не відповідає викладеному в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20 висновку про недопустимість ототожнення негаторного позову про усунення перешкод в користуванні майном з позовом про визнання недійсними договорів з підстав порушення при їх укладенні норм чинного законодавства, оскільки позов про визнання правочину недійсним є самостійним способом судового захисту, передбаченим пунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України.

Крім того попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 05.06.2019 у справі № 909/452/18).

36. За наведених вище обставин колегія суддів вважає, що скаржник належним чином не обґрунтував необхідності застосування судами принципу jura novit curia ("суд знає закон") при вирішенні цього господарського спору, а тому не бере до уваги передчасні доводи скаржника про неврахування судами висновку щодо застосування положень статей 14, 73, 74, 162, 237 ГПК України (в контексті реалізації принципу jura novit curia ("суд знає закон")), викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18.

37. Щодо аргументів скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норми статті 391 ЦК України, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.01.2023 у справі № 924/820/21, від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22, від 04.10.2023 у справі № 910/6205/22, від 24.10.2023 у справі № 911/2093/21, від 22.11.2023 у справі № 918/244/22, колегія суддів зазначає таке.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (предмет позову - виселення громадян зі службової квартири) сформульовано висновок про те, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц зазначено (предмет позову - визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на земельні ділянки, рішень про державну реєстрацію права власності на ці об`єкти нерухомого майна, договорів іпотеки витребування земельних ділянок лісогосподарського призначення із чужого незаконного володіння) зазначено, що відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Таким чином, на відміну від цієї справи, у справі № 359/3373/16-ц вирішувався спір про витребування земель лісогосподарського призначення, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, внаслідок чого держава, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України, частина 3 статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункти "а" і "б" частини 1 статті 91, пункти "а" і "б" частини 1 статті 96 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 127), від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц (пункт 90), від 14.11.2018 № 183/1617/16 (пункт 148), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 53)).

Водночас, ухвалюючи постанову від 11.01.2023 у справі № 924/820/21 (предмет позову - зобов`язання повернути Гвардійській сільській раді земельні ділянки, скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельних ділянок та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ТОВ "Мисливський затишок" на земельні ділянки), якою судові рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін в частині задоволення вимог негаторного позову, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду з урахуванням встановлених судами обставин належності спірних земельних ділянок до земель водного фонду (в межах прибережної захисної смуги) дійшов висновку, що заявлена прокурором вимога про повернення земельних ділянок територіальній громаді в особі сільради є ефективним способом захисту, тобто негаторним позовом, на вимоги якого не поширюється позовна давність.

В свою чергу, ухвалюючи постанову від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц, якою було скасовано судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання ОСОБА_6 як суміжного землевласника за власні кошти вчинити дії зі встановлення підпірної стіни між земельними ділянками власників та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про те, що позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує саме правопорушення.

Оскільки в справах №№ 653/1096/16-ц, 359/3373/16-ц, 607/15489/15-ц, 924/820/21 взагалі не розглядалися та не задовольнялися позовні вимоги про визнання недійсними договорів, на підставі яких орендар чи суборендар користуються земельною ділянкою, то з мотивів, наведених у пунктах 33- 35 цієї постанови, колегія суддів вважає, що висновки Верховного Суду в зазначених справах, які не є релевантними до спірних орендних правовідносин, не мали враховуватися судами при вирішенні цього господарського спору.

38. В постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17 (предмет позову - визнання частково недійсним договору іпотеки від 31.01.2014, зняття заборони відчуження та припинення обтяження іпотекою квартир) викладено висновок про те, що оскільки наявність обтяження спірних квартир іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном, то позов іпотекодавця (власника) про визнання недійсним договору іпотеки та зняття заборони відчуження та припинення обтяження з виключенням відповідних записів з Державного реєстру іпотек є негаторним, оскільки спрямований на усунення перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та/або користування належним йому майном, а на вимоги негаторного позову позовна давність не поширюється. При цьому Верховний Суд уточнив, що поєднання вимог позивача про визнання недійсним правочину з одночасним зняттям заборони відчуження та виключенням з Державного реєстру іпотек відповідних записів про обтяження іпотекою спірних квартир узгоджується з вимогами чинного законодавства.

Водночас у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.10.2023 у справі № 911/2093/21 (предмет позову - визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та договору іпотеки, зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Рекріейшн-Сервіс" повернути земельні ділянки у власність держави в особі Київської обласної державної адміністрації) зазначено, що з урахуванням передачі в іпотеку спірних земельних ділянок, які входять до земель оборони та власником яких не є вказане товариство, то договір іпотеки від 26.01.2010 № 151410Z18 в частині включення до предмета іпотеки земельних ділянок із кадастровими номерами: 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065 суперечить вимогам закону, які передбачають можливість набуття статусу іпотекодавця лише власником майна, та інтересам держави, а тому підлягає визнанню недійсним на підставі частин 1, 2 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України. При цьому суди дійшли висновку, що вимоги прокурора про визнання недійсним іпотечного договору у відповідній частині та про зобов`язання повернути земельні ділянки слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця земельної ділянки, у зв`язку з чим відмовили в задоволенні заяви Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" про застосування позовної давності.

Таким чином, на відміну від цієї справи, спори в зазначених справах виникли з іпотечних відносин, які підлягають окремому правовому регулюванню та особливість яких полягає в тому, що за змістом положень статей 3, 4, 17 Закону України "Про іпотеку" взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону, обтяження нерухомого майна іпотекою та відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

39. Водночас, ухвалюючи постанови від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19 та від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив передусім зі встановлених обставин нікчемності договорів оренди земельної ділянки згідно з частинами 1 та 2 статті 228 ЦК України, тобто як таких, що укладені без дотримання конкурентних засад (положень частини 1 статті 134 ЗК України), в зв`язку з чим дійшов висновків про те, що позовна давність до вимог негаторного позову (про повернення земельної ділянки) не застосовується, а сторона правочину, яка вважає його нікчемним, за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.

Натомість при розгляді цієї справи питання щодо нікчемності оспорюваного договору оренди Прокурором і позивачем взагалі не порушувалося та судами не досліджувалося, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемності правочину жодною із його сторін не заявлялася. Наведене також підтверджується тим, що лише на стадії касаційного перегляду справи Прокурор фактично заявив вимогу про визнання договору оренди від 31.12.2015 недійсним на підставі частини 1 статті 230 ЦК України, тобто як оспорюваного правочину, вчиненого під впливом обману, що є неприпустимим у силу імперативних положень частини 3 статті 300 ГПК України, згідно з якою в суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

40. В свою чергу, на відміну від цієї справи, в якій розглядалися вимоги про визнання недійсними договорів оренди і суборенди земельної ділянки та про її повернення власнику, а не про їх розірвання, в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.11.2023 у справі № 918/244/22 (предмет позову - розірвання договору оренди земельної ділянки та водного об`єкту, повернення земельної ділянки та водного об`єкту, знесення самовільно побудованих будівель) викладено висновок про те, що протягом строку дії договору оренди землі орендодавець не може бути обмежений в праві звернутися до суду з позовом, зокрема і шляхом розірвання договору оренди землі. Такий позов може бути пред`явлений протягом всього строку дії договору (та існування обумовленого таким договором обов`язку виконувати зобов`язання щодо цільового використання земельної ділянки). Якщо прокурор звернувся до суду з позовною вимогою про розірвання договору оренди землі, тобто з позовом, сутністю вимог за яким є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом до суду (тобто початковий момент перебігу позовної давності зміщується із кожним новим порушенням права власника землі), то на такий позов не поширюється позовна давність, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення. Отже, строк звернення до суду з відповідною позовною вимогою прокурором пропущено не було, в зв`язку з чим відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України.

Схожий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20.

Таким чином, помилково посилаючись на зазначений правовий висновок, скаржник фактично безпідставно ототожнює зовсім різні цивільно-правові інститути розірвання договору та визнання правочину недійсним, що не відповідає змісту норм статей 203, 215, 236 ЦК України та статей 651, 653 цього Кодексу, якими регулюються порядок, підстави та правові наслідки визнання договору недійсним та його розірвання відповідно.

Зокрема законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору. Відповідно до статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

41. Натомість недійсний договір не може бути розірвано, позаяк за загальним правилом частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків.

Крім того, зі змісту положень частини 3 статті 653 ЦК України вбачається, що в разі розірвання договору в судовому порядку зобов`язання припиняється саме з моменту набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору, тобто на майбутнє.

42. Водночас постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.10.2023 у справі № 910/6205/22 (предмет позову - скасування рішень про державну реєстрацію прав на нерухоме майно) взагалі не містить висновків щодо застосування положень статей 261, 267, 391 ЦК України, якими регулюються відносини перебігу та спливу позовної давності, а також захисту прав власника від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння. Так, у зазначеній справі суди не досліджували питань щодо застосування/незастосування позовної давності до вимог негаторного позову, наявності чи відсутності поважних причин пропуску позивачем цього строку.

43. Наведене, окрім різних фактичних обставин, що формують зміст правовідносин, переконливо свідчить також про неоднакове правове регулювання спірних відносин у справі № 922/1014/23 та в справах №№ 145/2047/16-ц, 922/3204/19, 653/1096/16-ц, 359/3373/16-ц, 607/15489/15-ц, 924/820/21, 910/20607/17, 922/1832/19, 916/2319/22, 910/6205/22, 911/2093/21, 918/244/22.

У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про подібність правовідносин у справі, що розглядається, та в зазначених справах, на постанови в яких посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження ухвалених у справі судових рішень, що виключає підстави для застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього господарського спору.

44. Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, однак наразі виключається можливість закриття касаційного провадження в частині зазначеної скаржником підстави з огляду на те, що суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 17.02.2020 у справі № 391/1217/14-ц, у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 20.05.2020 у справі № 310/4139/13 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18, від 11.08.2022 у справі № 910/16586/18, на неврахуванні яких (висновків) помилково наголошує скаржник.

45. З наведених раніше мотивів Верховний Суд погоджується з обґрунтованими доводами відповідача-1 і відповідача-2, викладеними у відзивах на касаційну скаргу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

46. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

47. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

48. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

49. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав спливу позовної давності без поважних причин її пропуску, як наслідок, оскаржувані рішення та постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

50. Отже, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, а інші доводи скаржника не спростовують висновку судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, в зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень.

Розподіл судових витрат

51. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 14.09.2023 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.12.2023 у справі № 922/1014/23 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

Н. О. Багай