Постанова

від 19.02.2024 по справі 295/11554/21

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційнийсуд

Справа №295/11554/21 Головуючий у 1-й інст. Чішман Л. М.

Категорія 56 Доповідач Коломієць О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Коломієць О.С.

суддів Талько О.Б., Шевчук А.М.

за участю секретаря

судового засідання Кузьменко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №295/11554/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Сан Декор» до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів

за апеляційноюскаргою ОСОБА_1

на рішенняБогунського районного суду м. Житомира від 28 серпня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Чішман Л.М.

в с т а н о в и в:

У вересні 2021 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача безпідставно отримані кошти у розмірі 656 182,42 грн.

На обґрунтування позовних вимог вказував, що ОСОБА_1 працюючи на посаді директора ТОВ «СП Сан Декор» із 08.10.2014 року по 20.08.2020 року, в порушення статуту ТОВ «СП Сан Декор» та рішення засновника товариства від 08.10.2014 року, незаконно виплачувала собі заробітну плату у значно більшому розмірі. Компетентний орган товариства, який має повноваження щодо встановлення розміру заробітної плати директору товариства, відповідних рішень про схвалення вказаних вище виплат не ухвалював.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 28 серпня 2023 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «СП Сан Декор» безпідставно отримані кошти у розмірі 656 182,42 грн. та 6 561,82 грн. судового збору.

Не погоджуючисьіз вказанимрішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповноту з`ясування обставин справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

На обґрунтуваннядоводів апеляційноїскарги ОСОБА_1 зазначає, що позовна заява ТОВ «СП Сан Декор» про стягнення безпідставно набутих коштів подана на підставі положень частини першої статті 1212 ЦК України та з порушенням положень ЦПК України щодо юрисдикції загальних судів. Судом оскаржуване рішення від 28.08.2023 року винесено із заявлених позивачем підстав. Між сторонами у справі в період з жовтня 2014 року по серпень 2020 року існували договірні відносини, що ґрунтуються на трудовому законодавстві, що виключає застосування положень ст. 1212 ЦК України до заробітної плати ОСОБА_1 , отриманої нею як директором ТОВ «СП Сан Декор», у тому числі й щодо зобов`язання повернути таку заробітну плату. Тобто, судом помилково до спірних трудових правовідносин застосовано норму матеріального права, яка не підлягала застосуванню.

Позивач не довів належними та допустимими доказами, що вжив заходів до виконання покладених на нього п.9.3.10 Статуту ТОВ «СП Сан Декор» функцій. У відповідності до п.9.3.10 Статуту ТОВ «СП Сан Декор», до повноважень загальних зборів учасників належить визначення умов оплати праці посадових осіб товариства, його філій та представництв», «саме до компетенції зборів учасників товариства належить встановлення розміру заробітної плати для директора товариства». В той же час, протокол загальних зборів учасників ТОВ «СП Сан Декор» №3 від 08.10.2014 року за підписом єдиного засновника та учасника ОСОБА_2 , згідно якого ОСОБА_1 призначена на посаду директора ТОВ «СП Сан Декор» із 08.10.2014 року, не містить жодних рішень щодо розміру заробітної плати директора. Більше того, за весь час існування товариства, з 2011 по 2020 рік жоден штатний розпис ТОВ «СП Сан Декор» не був затверджений Загальними зборами учасників/ка (засновників/ка) ТОВ «СП Сан Декор», а їх було прийнято, та затверджено відповідними наказами саме директора, більше 50 і всі вони наявні в матеріалах справи. І такі затверджені ОСОБА_1 , як директором ТОВ «СП Сан Декор», штатні розклади є єдиними належними та допустимими документами, які не визнанні недійсними чи скасованими у передбаченому законом порядку, на підставі яких проводилось нарахування та виплата заробітної плати директора ТОВ «СП Сан Декор», а також інших посадових осіб товариства, зокрема головного бухгалтера, умови оплати праці якої здійснювались аналогічним способом, що і директора, та не оспорюються позивачем.

Окрім того, ОСОБА_2 як одноособовий учасник ТОВ «СП Сан Декор» в період із 2014 року по 2020 рік не перевіряв фінансово-господарський стан товариства. І, оскільки, не надано доказів зворотнього, сторона відповідача наполягає на обізнаності одноособового учасника ТОВ «СП Сан Декор» ОСОБА_2 про умови оплати праці директора ТОВ «СП Сан Декор» ОСОБА_1 в період з жовтня 2014 по серпень 2020 року, оскільки судовим рішенням недобросовісність засновника/учасника товариства та його відповідальність перекладено на відповідача.

Звертає увагу, що судом першої інстанції безпідставно не застосовано строки позовної давності, які встановлюються тривалістю у три роки.

Представник позивача подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

На спростування доводів апеляційної скарги зазначає, що заробітна плата у тій частині, яка дійсно була призначена для виплати ОСОБА_1 і отримувалась нею, не оспорюється і не є предметом стягнення, а грошові кошти, які ОСОБА_1 під виглядом заробітної плати отримувала у значно збільшеному розмірі неможливо вважати саме заробітною платою, а є зайво виплаченими і отриманими нею коштами. Та обставина, що ОСОБА_1 маючи намір привласнити ці кошти надала їм форму заробітної плати, не змінює того факту, що ці кошти були отримані відповідачем понад суму встановленої для неї заробітної плати, тому норми статті 1212 ЦК України підлягають застосуванню у даному випадку.

Вказує, що рішенням засновника ТОВ «СП Сан Декор» від 08.10.2014 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу на посаду директора товариства. Зазначеним рішенням ОСОБА_1 було встановлено розмір заробітної плати у сумі 3750,00 грн., що відповідало на той час мінімально встановленому розміру заробітної плати, визначеному законодавством. Таким чином, ОСОБА_1 з жовтня 2014 року по серпень 2020 року працювала на посаді директора ТОВ «СП Сан Декор». У період із жовтня 2015 року та по момент її звільнення з роботи ОСОБА_3 сама на власний розсуд без жодного рішення засновника (власника) ТОВ «СП Сан Декор» про підвищення їй заробітної плати, всупереч діючому рішенню засновника від 08.10.2014 року, почала призначати та виплачувати сама собі заробітну плату значно вищому розмірі, що підтверджується всіма первинними бухгалтерськими платіжними документами, які додані позивачем до справи. Лише вищий орган управління товариства загальні збори мали повноваження щодо встановлення заробітної плати директора товариства. Самостійно директор не мала права визначати для себе розмір заробітної плати та сплачувати її у даному розмірі.

Вважає, що строк позовної давності позивачем не був пропущений, адже лише після звільнення ОСОБА_1 з посади директора новим керівником за результатами проведеної ним перевірки (висновок від 22.09.2020 року про результати службової перевірки нарахування та виплати заробітної плати попереднім керівником підприємства ОСОБА_1 за період з 08.10.2014 року по 17.08.2020 року) було виявлено, що відповідач, виконуючи повноваження директора з жовтня 2014 року та по серпень 2020 року нараховувала та виплачувала собі заробітну плату у вищому розмірі, ніж це було передбачено рішенням засновника ТОВ «СП Сан Декор». Крім того, остаточно позивачу як юридичній особі про факти зловживання попереднім керівником своїми повноваженнями щодо виплати собі заробітної плати стало відомо з постанови Житомирського апеляційного суду від 13.07.2021 року у справі №296/7846/20. Таким чином, позивач вважає, що відлік строку позовної давності слід відраховувати із 13.07.2021 року.

Відповідач та її представник у судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримали, просили задовольнити її вимоги, скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

У судовому засіданні представник позивача проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечував, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та її вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідно до наказу по персоналу № 49К від 08.10.2014 року, винесеного на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ «СП Сан Декор» №3 від 08.10.2014 року, ОСОБА_1 призначена на посаду директора товариства з 08.10.2014 року (а.с.117-118, т.1).

Відповідно до рішення ОСОБА_2 як єдиного учасника ТОВ «СП Сан Декор» від 08.10.2014 року, встановлено заробітну плату для директора ТОВ «СП Сан Декор» у сумі 3750,00 грн., внесено відповідні зміни до штатного розпису товариства (а.с.8, т.1).

Рішенням загальних зборів учасників (засновників) товариства від 17.08.2020 року, яке оформлене протоколом №9, припинено повноваження директора ТОВ «СП Сан Декор» - ОСОБА_1 та звільнено її з посади директора товариства з 17.08.2020 року на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України (а.с.15, т.1).

18.08.2020 року наказом № 70К «Про припинення трудового договору (контракту)», винесеним на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ «СП Сан Декор» від 17.08.2020 року, припинено повноваження директора ТОВ «СП Сан Декор» (а.с.16, т.1).

25.01.2021 року внесено зміни до наказу №70К від 18.08.2020 року, а саме звільнено директора ОСОБА_1 з роботи із 20.08.2020 року в зв`язку з припиненням повноважень на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, що стверджується наказом ТОВ «СП Сан Декор» про внесення змін до наказу № 70К від 18.08.2020 року (а.с.17, т.1).

Враховуючи викладене судом встановлено, що ОСОБА_1 в період з 08.10.2014 року по 20.08.2020 року виконувала повноваження директора ТОВ «СП Сан Декор».

Відповідно до висновку від 22.09.2020 року про результати службової перевірки нарахування та виплати заробітної плати попереднім керівником підприємства ОСОБА_1 за період з 08.10.2014 року по 17.08.2020 року, встановлено, що з аналізу первинних бухгалтерських документів щодо нарахування та виплати заробітної плати з жовтня 2014 року та по серпень 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 , виконуючи повноваження директора ТОВ «СП Сан Декор» за зазначений вище період самовільно, без рішення, вищого органу управління товариства, нараховувала та виплачувала собі заробітну плату у вищому розмірі, ніж це було передбачено рішенням засновника ТОВ «СП Сан Декор» від 08.10.2014 року. Попередньо встановлено, що сума, на яку здійснено перевищення нарахування та виплати ОСОБА_1 коштів у вигляді заробітної плати, орієнтовано становить 655000,00 грн. (а.с.236, т.4).

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що нарахування та виплата заробітної плати у збільшеному розмірі підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами. При цьому, виходячи із посадового окладу відповідача в сумі 3 750,00 грн., який не заперечує позивач, розміру мінімальної заробітної плати, сукупний нарахований дохід директора товариства за період з 08.10.2014 року до серпня 2020 року мав складати 224 647,91 грн., однак фактично виплачено 894 391,45 грн. Таким чином, виплата належної відповідачу заробітної плати, утримань із заробітної плати та єдиного соціального внеску, виходячи із посадового окладу у 3 750,00 грн. з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати на 656 182,42 грн. перевищила ту, яка б належала до сплати позивачем.

Колегія суддів не може погодитися із таким висновком суду першої інстанції, виходячи із наступного.

Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Разом з тим відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, а також коли належність справ до юрисдикції господарських судів прямо передбачено положеннями законодавства.

За змістом частин першої третьої статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.

Отже, вирішуючи питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексу України, щодо віднесення до господарських правовідносин, зокрема правовідносин, які виникають з некомерційної діяльності, спрямованої на забезпечення матеріально-технічних умов функціонування таких суб`єктів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18, пункт 4.11) визначено ознаки спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження №14-352цс19, пункт 74) зроблено висновок, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.

Відповідно до пункту 12 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви) до юрисдикції господарських судів віднесено розгляд справ у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 в період з 08.10.2014 року по 20.08.2020 року виконувала повноваження директора ТОВ «СП Сан Декор».

Предметом позову у даній справі є стягнення безпідставно набутих коштів, які є збитками, що заподіяні ТОВ «СП Сан Декор» його колишнім директором за період із 08.10.2014 року по 20.08.2020 року, у зв`язку із нарахуванням та виплатою нею самій собі заробітної плати у збільшеному розмірі за відсутності відповідного рішення загальних зборів.

З урахуванням викладеного, оскільки спори між директором та товариством щодо відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі, розглядаються господарськими судами, то колегія суддів дійшла висновку, що спір у цій справі підлягає вирішенню господарським судом, бо між сторонами існували господарські відносини, урегульовані ЦК України та іншими актами господарського і цивільного законодавства, з яких виник спір про право, а також з огляду на наявність норми пункту 12 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, що прямо передбачає вирішення такого спору господарським судом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 14 квітня 2020рокуу справі№910/12217/19 (провадження №12-24гс20).

Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково дійшов висновку про те, що справа за вказаним позовом підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Посилання позивача у заяві на норму ст. 1212 ЦК України як на правовому підставу своїх вимог не змінює суті спору і на характер спірних правовідносини, які виникли між сторонами у справі, не впливає.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Частиною першою статті 377 ЦПК України встановлено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 377 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції за вказаних вище обставин, приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції із закриттям провадження у справі, оскільки дана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Керуючись ч. 1 ст. 255, ст.367, 368, 374, 377, 381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 28 серпня 2023 року скасувати.

Провадження у справі №295/11554/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Сан Декор» до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів закрити.

ПовідомитиТовариство з обмеженою відповідальністю «СП Сан Декор», що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарських судів.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Судді