Постанова

від 29.02.2024 по справі 910/5578/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" лютого 2024 р. Справа№ 910/5578/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Козир Т.П.

суддів: Агрикової О.В.

Коробенка Г.П.

розглянувши у порядку письмового провадження, без виклику учасників справи, апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Технохімреагент" та Державної казначейської служби України

на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022

у справі №910/5578/22 (суддя Турчин С.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Технохімреагент"

до Державної казначейської служби України

про стягнення 53845,82 грн,

УСТАНОВИВ:

У липні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Технохімреагент" (далі - позивач, Товариство) звернулось у Господарський суд міста Києва з позовом до Державної казначейської служби України (далі - відповідач, Казначейство) про стягнення 53 845,82 грн компенсації за порушення права на виконання судового акту в розумний строк, у тому числі: 588,00 грн - три проценти річних, 3257,82 грн втрат коштів він інфляції та 50 000,00 грн немайнової шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Господарського суду Запорізької області від 02.07.2020 у справі №908/3103/19, яке набрало законної сили 16.11.2020, з Державного бюджету України на користь позивача було стягнуто немайнову шкоду у розмірі 12 334,00 грн. Перерахування коштів за рішенням суду повинно бути здійснено протягом трьох місяців, а у випадку порушення вказаного строку - стягувачу виплачується компенсація в розмірі 3% річних від несплаченої суми. Вказане рішення було виконано 21.06.2022, із значним порушенням встановленого законом строку, через дев`ятнадцять місяців після набрання рішенням законної сили, у зв`язку з чим позивач вказує, що бездіяльністю казначейства йому завдано шкоду та окрім того, виплату боргу здійснено без встановленої законом компенсації в розмірі трьох відсотків річних. Тому позивачем нараховані і заявлені до стягнення три проценти річних і інфляційні втрати за період з 17.11.2020 по 20.06.2022. Негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного не виконання рішення суду перебувають у причинно-наслідковому зв`язку із діями відповідача, а відтак завдали йому немайнової шкоди.

Заперечуючи проти позову у суді першої інстанції, відповідач посилався на те, що до Казначейства пакет документів по справі №908/3103/19 надійшов 26.03.2021. Казначейством в межах бюджетних призначень та в порядку черговості 30.06.2022 перераховано кошти в розмірі 12334,00 грн на користь позивача, а відтак, як стверджує відповідач свої зобов`язання щодо виконання рішення суду по справі №908/3103/19 перед позивачем Казначейство виконало в повному обсязі. Наказ суду, яким передбачено право особи на відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, виконувався Казначейством відповідно до пунктів 35-40 Порядку №845 безпосередньо за рахунок бюджетної програми КПКВК 3504030 "Відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб", а тому на переконання відповідача, позивач помилково посилається на Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень". Також позивачем не зазначено, у чому конкретно полягали страждання (фізичні, душевні або психічні); не досліджено характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо); рішення суду про визнання бездіяльності Казначейства, внаслідок чого порушено право позивача відсутнє, а Казначейством вжито всіх передбачених законодавством заходів, спрямованих на виконання рішення суду. за таких обставин, за доводами відповідача підстави для стягнення немайнової шкоди відсутні.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Технохімреагент" інфляційні втрати у сумі 2195,39 грн та 3% річних у сумі 360,90 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю "Технохімреагент" подало апеляційну скаргу, у якій просить змінити оскаржуване рішення в частині немайнової шкоди та відшкодувати за рахунок держави немайнову шкоду в розмірі 50000грн, завдану бездіяльністю відповідача.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не виконав безпосередній обов`язок суду, а саме - судовий захист, та дійшов помилкового висновку про те, що позивач зобов`язаний довести факт заподіяння йому моральної шкоди, оскільки відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити саме заподіював такої шкоди. Зазначений висновок суду суперечить правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 27.09.2017 у справі №6-143цс17, у якому зазначено, що суди поклали на позивача обов`язок доводити наявність ц нього душевних страждань, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушення якого закріплені Конституцією України.

Також не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позову у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд помилково послався на Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", який не поширюється на спірні правовідносини, оскільки наказ у справі №908/3103/19 виконувався Казначейством відповідно до пунктів 35-40 Порядку №845 безпосередньо за рахунок бюджетної програми КПКВК 3504030. Вказаний порядок не передбачає строку на виконання рішень суду про стягнення відшкодування шкоди з державного бюджету та нарахування 3% річних, інфляційних та пені за несвоєчасне виконання рішення, а безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за черговістю надходження таких рішень в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань. Оскільки спірні правовідносини виникли у зв`язку з виконанням судового рішення, то на них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання. Казначейство не є боржником, який прострочив виконання грошового зобов`язання, оскільки у цих правовідносинах боржником є держава, яка реалізує свій обов`язок щодо відшкодування шкоди.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25 листопада 2022 року було поновлено позивачу строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача, зупинено дію оскаржуваного рішення, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу - до 20 грудня 2022 року, сторонам роз`яснено, що апеляційна скарга буде розглянута у письмовому провадженні, без виклику учасників справи.

Вказана ухвала отримана сторонами 29.11.2022, що підтверджується довідками про доставку електронного документа до електронних кабінетів сторін.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08 грудня 2022 року було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача, об`єднано розгляд апеляційних скарг позивача і відповідача у одне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу відповідача - до 27 грудня 2022 року, сторонам роз`яснено, що апеляційна скарга буде розглянута у письмовому провадженні, без виклику учасників справи.

Вказана ухвала отримана сторонами 29.11.2022, що підтверджується довідками про доставку електронного документа до електронних кабінетів сторін.

21 грудня 2022 року позивач через систему "Електронний суд" подав відзив на апеляційну скаргу відповідача, у якій він заперечує проти її задоволення, посилаючись на те, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень"; твердження про неможливість виконання судових рішень є знущанням, оскільки позивачу неодноразово телефонували посередники, пропонуючи прискорити виконання рішень за п`ятнадцять відсотків; якби відповідач виконував закон, то всі виплачені за рішенням суду кошти відшкодовувались би посадовими і службовими особами, дії яких призвели до збитків державного бюджету і бюджет був би збалансованим; вина відповідача умисна і він свідомо створює умови для невиконання рішень протягом розумного строку; відповідач надав лист до Міністерства фінансів про залишок коштів і про кількість невиконаних судових рішень, але такого не має бути, оскільки наявність залишку коштів свідчить про умисне невиконання рішень; ЄСПЛ неодноразово зазначав, що орган державної влади не має посилатись на відсутність коштів, виправдовуючи неможливість виконати судове рішення; з Казначейства н0456ого не стягується, оскільки заборгувала Держава і за рішенням суду шкода підлягає стягненню з Державного бюджету, а не з Казначейства.

Відповідач не скористався правом подати відзив на апеляційну скаргу позивача, що не перешкоджає розгляду справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23 січня 2023 року зупинено апеляційне провадження у справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи №420/2411/19 та оприлюднення повного тексту судового рішення ухваленого за результатами такого розгляду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14 лютого 2024 року провадження у справі поновлено. Роз`яснено сторонам, що апеляційні скарги розглядатимуться в порядку письмового провадження, без виклику учасників справи.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши апеляційні скарги, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, рішенням Господарського суду Запорізької області від 02.07.2020 у справі №908/3103/19, яке залишено без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 30.11.2020, стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Технохімреагент" немайнову шкоду в розмірі 12334,00 грн.

07.12.2020 Господарським судом Запорізької області на виконання рішення Господарського суду Запорізької області від 02.07.2020 та постанови Центрального апеляційного господарського суду від 30.11.2020 у справі №908/3103/19, які набрали законної сили 30.11.2020, видано наказ про стягнення з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Технохімреагент" немайнової шкоди в розмірі 12334,00 грн.

26.03.2021 Головне управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області листом №04-10-08/2581 від 23.03.2021 подало до Державної казначейської служби України документи Товариства з обмеженою відповідальністю "Технохімреагент" на виконання наказу Господарського суду Запорізькій області від 07.12.2020 у справі №908/3103/19.

Фактичне виконання рішення Господарського суду Запорізькій області у справі №908/3103/19 відбулося 30.06.2022, що підтверджується платіжним дорученням №1192804 від 21.06.2022 (дата проведення банком 30.06.2022) та наказом про примусове виконання від 07.12.2020 №908/3103/19 з відміткою про оплату.

У зв`язку із викладеними обставинами, посилаючись на те, що перерахування 12334,00 грн на виконання рішення Господарського суду Запорізькій області від 02.07.2020 у справі №908/3103/19 Державною казначейською службою України здійснено з порушенням строків встановлених Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", позивач звернувся до суду із даним позовом та просив суд відшкодувати за рахунок держави майнову шкоду у розмірі 588,00 грн трьох процентів річних за період з 17.11.2020 по 20.06.2022 та 3257,82 грн втрат від інфляції за період з грудня 2020 року по травень 2022 року, а також немайнову шкоду в розмірі 50000,00 грн, завдану бездіяльністю Державної казначейської служби України щодо строків виконання рішення суду.

Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що виконувався Казначейством відповідно до пунктів 35-40 Порядку №845 безпосередньо за рахунок бюджетної програми КПКВК 3504030 "Відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб", а тому на переконання відповідача, позивач помилково посилається на Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень". Також позивачем не зазначено, у чому конкретно полягали страждання (фізичні, душевні або психічні); не досліджено характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо); рішення суду про визнання бездіяльності Казначейства, внаслідок чого порушено право позивача відсутнє, а Казначейством вжито всіх передбачених законодавством заходів, спрямованих на виконання рішення суду. за таких обставин, за доводами відповідача підстави для стягнення немайнової шкоди відсутні.

На підтвердження вказаних доказів відповідачем надані копії листів на Міністерство фінансів України збільшення бюджетних призначень за КПКВК 3504030 та відповіді Міністерства фінансів України на ці листи.

За наслідком розгляду даного спору суд першої інстанції прийшов до висновку, що судове рішення мало бути виконане Казначейством протягом трьох місяців з дня надходження наказу, тобто у строк до 29.06.2021 року, однак рішення було виконане лише 21.06.2022, тому нарахування 3% річних слід здійснювати з 30.06.2021 по 20.06.2022 та інфляційних втрат - з липня 2021 року по травень 2022 року (у межах визначеного позивачем періоду) і з Державного бюджету на користь позивача підлягають стягненню інфляційні втрати у сумі 2195,39 грн та 3% річних у сумі 360,90 грн. Щодо вимог про стягнення 50 000,00 грн немайнової шкоди, то вони не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не доведено наявності усіх необхідних елементів складу цивільного правопорушення для відшкодування моральної шкоди.

Північний апеляційний господарський суд погоджується із цим висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

За доводами позивача, правовідносини сторін виникли у зв`язку із несвоєчасним виконанням Казначейством судового рішення у справі №908/3103/19, яке набрало законної сили і яким було стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства немайнову шкоду в розмірі 12334,00грн, у зв`язку із чим позивачем нараховані та заявлені до стягнення 588,00 грн - три проценти річних за період з 17.11.2020 по 20.06.2022 та 3257,82грн втрат від інфляції за період з грудня 2020 року по травень 2022 року, а також немайнова шкода в розмірі 50000,00 грн, завдана бездіяльністю Державної казначейської служби України щодо строків виконання рішення суду.

Щодо позовних вимог про стягнення 588,00 грн трьох процентів річних та 3257,82 грн інфляційних втрат коштів, апеляційний господарський суд виходить з наступного.

За ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу ч. 2 та ч. 3 ст. 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в ст. 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом ст.ст. 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - Закон про гарантії) держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Частиною 2 ст. 6 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

За ч. 1 ст. 5 Закону про гарантії у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

ЦК України, прийнятий 16.01.2003, набрав чинності 01.01.2004, тоді як Закон про гарантії був прийнятий 05.06.2012 та набрав чинності 01.01.2013. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис ч. 1 ст. 5 Закону про гарантії, який не встановлює іншого, ніж у ч. 2 ст. 625 ЦК України, розміру процентів.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.

Оскільки парламент прийняв Закон про гарантії після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13.03.2012 №5-рп/2012 (абзац 7 пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №334/3161/17, від 18.01.2022 у справі №910/17048/17, від 29.06.2022 у справі №477/874/19).

Велика Палата Верховного Суду вже постановила правовий висновок, що ст. 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у ст.625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц).

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21).

За змістом п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод (далі - Конвенція) виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру, є частиною ?права на суд? (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах ?Горнсбі проти Греції? (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19.03.1997, ?Бурдов проти Росії? (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява №59498/00) від 07.05.2002). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі ?Бурдов проти Росії (№2)? (Burdov v. Russia (№ 2), § 96, 97, 99, 117, заява №33509/04) від 15.01.2009).

15.10.2009 ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі ?Юрій Миколайович Іванов проти України? (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, заява №40450/04). Воно набуло статусу остаточного 15.01.2010. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов`язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (п. 1 ст. 6 Конвенції, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (ст. 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення). ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв`язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).

05.06.2012 Україна прийняла Закон про гарантії, намагаючись виконати пілотне рішення ЄСПЛ. На це вказує пояснювальна записка до проєкту. Однак Закон про гарантії, як надалі вказав Комітет Міністрів Ради Європи, не вирішив проблему невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі ?Бурмич та інші проти України?" (Burmych And Others v. Ukraine, заяви №46852/13 та інші, § 125 від 12.10.2017).

Те саме стверджували заявники у тій справі (§ 138 зазначеного рішення ЄСПЛ). Крім того, вони звертали увагу ЄСПЛ на те, що хоч національне законодавство й дозволяло кредиторам вимагати перерахунку боргу відповідно до встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та додатково три відсотки річних від будь-якої суми заборгованості у приватноправових відносинах, але воно не передбачало жодних заходів відшкодування шкоди, завданої у публічно-правових відносинах внаслідок невиконання рішень національних судів. Інакше кажучи, відсоткова ставка за державними боргами була набагато нижчою, ніж ставка, яку застосували в цивільних і господарських відносинах. Тому заявники стверджували, що присуджуючи відшкодування за ст. 41 Конвенції, ЄСПЛ має враховувати витрати, спричинені високим індексом інфляції в Україні за період невиконання рішень національних судів (рішення ЄСПЛ у справі ?Бурмич та інші проти України?, § 137).

Усвідомлюючи необхідність поступу у вирішенні зазначеної проблеми та забезпечення належного виконання пілотного рішення ЄСПЛ у справі ?Юрій Миколайович Іванов проти України?, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц (п. 31) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20.01.2016 у справі №6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України ?Про виконавче провадження? і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (ст. 625 ЦК України)), а також від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15 (про те, що ст. 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а ч. 5 ст. 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов`язальних правовідносин). Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (п. 45 постанови).

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи ч.2 ст. 625 ЦК України.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі №420/2411/19, до розгляду якої було зупинено апеляційне провадження у цій справі.

Отже, суд першої інстанцій правильно врахував, що Закон про гарантії не обмежує поширення дії ст.625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст. 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (аналогічні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21).

Враховуючи викладене, положення ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо стягнення з Казначейства на користь позивача інфляційних втрат та 3% річних підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Звідси є помилковими твердження Казначейства про те, що ст. 625 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються.

Щодо моменту, з якого можуть застосовуватися приписи ст.625 ЦК України до юридичних наслідків прострочення виконання боржником (зокрема, державою) підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання в порядку, визначеному Законом про гарантії

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону про гарантії стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження", із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

У разі якщо стягувач подав не всі необхідні для перерахування коштів документи та відомості, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом п`яти днів з дня надходження заяви повідомляє в установленому порядку про це стягувача. У разі неподання стягувачем документів та відомостей у місячний строк з дня отримання ним повідомлення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, повертає заяву стягувачу. Стягувач має право повторно звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для виконання рішення суду у визначені частиною другою цієї статті строки, перебіг яких починається з дня отримання стягувачем повідомлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (ч. 3 ст. 3 Закону про гарантії).

За ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Подібні положення містить ч. 6 ст. 4 Закону про гарантії, згідно якої перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

19.06.2019 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі №646/14523/15-ц, у якій зробила висновок про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Проте у постанові від 03.10.2023 у справі №686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та виснувала, що з огляду на припис ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема, неподання ним упродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3% річних та інфляційні втрати через штучне збільшення періоду прострочення).

У свою чергу наведене вище системне тлумачення ч. 2 ст. 625 ЦК України, ст.ст. 3, 4, 5 Закону про гарантії сприятиме дисциплінуванню поведінки стягувача під час пред`явлення ним виконавчого документа в порядку визначеному Законом про гарантії, виданого на виконання судового рішення про стягнення коштів з держави, адже за такого підходу до визначення моменту прострочення держави у спірних правовідносинах стягувач буде обізнаним, що умовою нарахування 3% річних та інфляційних втрат є неперерахування державою стягувачу протягом визначеного ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії строку коштів за наслідком його звернення із заявою про виконання рішення суду, тоді як час, який передує завершенню цього строку, не входить до періоду прострочення виконання державою рішення суду за який може бути заявлені стягувачем відповідні нарахування.

Отже, в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) ст. 625 ЦК України та ч. 1 ст. 5 Закону про гарантії установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів межах визначеного ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3% річних та інфляційних втрат.

Отже, позивач у цій справі вправі був заявити до стягнення з відповідача інфляційні втрати за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Враховуючи викладене, доводи Казначейства про те, що правовідносини, які склалися, не підпадають під дію Закону про гарантії, зокрема в частині тримісячного строку на перерахування коштів, є безпідставними.

З матеріалів даної справи вбачається, що наказ Господарського суду Запорізькій області від 07.12.2020 у справі №908/3103/19 надійшов до Державної казначейської служби України 26.03.2021, у зв`язку з чим відповідач мав виконати зазначений наказ протягом трьох місяців, а саме до 29.06.2021 року, з урахуванням приписів ч.5 ст.254 ЦК України.

Однак відповідач належним чином не виконав наведених зобов`язань перед позивачем, оскільки, як свідчать установлені судом обставини справи, фактичне перерахування коштів відбулось 30.06.2022, що підтверджується платіжним дорученням №1192804 від 21.06.2022 (дата проведення банком 30.06.2022) та наказом про примусове виконання від 07.12.2020 №908/3103/19 з відміткою про оплату.

При цьому, за положеннями ст.ст. 253, 254 ЦК України, день фактичного виконання зобов`язання не включається до періоду прострочення.

Позивач не врахував наведеного та нарахував і заявив до стягнення 588,00 грн три проценти річних за період з 17.11.2020 по 20.06.2022 та 3257,82 грн інфляційних втрат за період з грудня 2020 року по травень 2022 року.

Суд першої інстанції, здійснивши власний перерахунок 3% річних за період з 30.06.2021 по 20.06.2022 та інфляційних втрат - з липня 2021 року по травень 2022 року (у межах визначеного позивачем періоду), встановив, що розмір 3% річних склав 360,90 грн, а розмір інфляційних втрат коштів склав 2195,39 грн. Перевіривши вказаний розрахунок, апеляційний господарський суд вважає його методологічно та арифметично правильним.

Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення цих позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних в сумі 360,90 грн та інфляційних втрат в сумі 2195,39 грн, а в іншій частині ці позовні вимоги не підлягають задоволенню.

При цьому, суд першої інстанції правильно зазначив про те, що відсутність коштів у державних органів не є підставою для невиконання грошового зобов`язання, оскільки Конституцією України передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку, при цьому невиконання судового рішення на користь заявника впродовж тривалого часу є порушенням його прав на справедливий судовий розгляд, закріплений в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Щодо позовних вимог про стягнення немайнової шкоди в розмірі 50000,00 грн, апеляційний господарський суд виходить з наступного.

Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені ст. 1167 ЦК України, згідно ч. 1 якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

При цьому, моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Відповідно до ст. 76 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі ст. 77 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як вірно встановив суд першої інстанції, звертаючись з вимогою про відшкодування моральної шкоди позивач не надав суду жодних доказів, які б свідчили про факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру. Позивачем не доведено наявності усіх необхідних елементів складу цивільного правопорушення для відшкодування моральної шкоди (факт наявності моральної шкоди, протиправність дій її заподіювача, обґрунтування визначення розміру моральної шкоди та причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та завданням такої шкоди позивачу).

Таким чином, вимоги позивача про відшкодування йому моральної шкоди у зв`язку з тривалим невиконанням рішення суду, є необґрунтованими, оскільки такі вимоги не підтверджені належними доказами, тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні цих позовних вимог.

Доводи позивача у апеляційній скарзі про необхідність врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України у справі №6-1435цс17, апеляційний господарський суд відхиляє, оскільки у вказаній справі предметом спору були вимоги фізичної особи, яка звернулася до суду з позовом до товариства про захист прав споживача та відшкодування моральної шкоди і позивач у вказаній справі вказував на порушення відповідачем таємниці телефонних розмов та спричинення йому такими протиправними діями моральної шкоди у вигляді душевних страждань.

Отже, висновки сформульовані у постанові Верховного Суду України від 27.09.2017 у справі №6-1435цс17 щодо порушення права на таємницю телефонного спілкування є нерелевантними обставинам у справі, що переглядається.

Апеляційним господарським судом при цьому враховані висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 11.01.2024 у справі №910/479/21, предметом розгляду якої були аналогічні вимоги про стягнення трьох процентів річних, інфляційних втрат коштів та немайнової шкоди, завданої тривалим невиконанням судового рішення.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінивши докази у справі в їх сукупності, враховуючи наведені норми чинного законодавств та правові позиції Верховного Суду, апеляційний господарський суд приходить до висновку, що доводи апелянтів по суті їх скарг в межах заявлених вимог свого підтвердження не знайшли, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставами для скасування рішення господарського суду першої інстанції.

Суд першої інстанції перевірив всі доводи сторін, повно встановив суттєві для справи обставини, дослідив та правильно оцінив всі надані сторонами докази, вірно кваліфікував спірні правовідносини та правильно застосував до них належні норми матеріального і процесуального права, а тому рішення Господарського суду міста Києва законне та обґрунтоване, отже, підстави для його скасування відсутні.

Оскільки цією постановою суд апеляційної інстанції не змінює рішення та не ухвалює нового, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 267-285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Технохімреагент" та Державної казначейської служби України залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року - без змін.

2. Справу повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 29.02.2024.

Головуючий суддя Т.П. Козир

Судді О.В. Агрикова

Г.П. Коробенко