Окрема думка

від 28.02.2024 по справі 759/16791/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Зайцева А. Ю.

28 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 759/16791/20

провадження № 61-13362св22

У вересні 2020 року Приватне підприємство «Горизонт» (далі - ПП «Горизонт») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Фінанс» (далі - ТОВ «ФК «Централ Фінанс») та просило визнати недійсними: договір про відступлення права вимоги від 24 листопада 2017 року № 2216 та договір про заміну кредитора у зобов`язанні у зв`язку з його виконанням третьою особою за кредитним договором від 24 травня 2006 року № 010/08/11/8536.

Рішенням Віньковецького районного суду Хмельницької області від 12 серпня 2022 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу ПП «Горизонт» задовольнив частково. Рішення Віньковецького районного суду Хмельницької області від 12 серпня 2022 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 листопада 2022 року скасував. Провадження у справі № 759/16791/20 за позовом ПП «Горизонт» до ОСОБА_1 , ТОВ «ФК «Централ Фінанс» про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги закрив. Роз`яснив ПП «Горизонт», що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду.

Не можу погодитись з рішенням колегії суддів Верховного Суду щодо закриття провадження у цій справі з наступних міркувань.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.

Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.

За змістом частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала правові висновки, щодо визначення предметної підсудності справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 200/14342/18 (провадження № 14-45цс21), від 15 червня 2021 року у справі № 904/6125/20 (провадження № 12-27гс21), від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012 (провадження № 14-37цс21), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22) та інші).

Отже, для віднесення справи до господарської юрисдикції необхідно встановити, що така справа віднесена до цієї юрисдикції прямою нормою закону. Таким законом є Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) .

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Предмету спору у цій справі є і визнання недійсним правочину (відступлення права вимоги за кредитним договором) стороною якого є фізична особа, яка не є підприємцем, а тому така справа в силу прямої вказівки закону, не відноситься до господарської юрисдикції.

Як зазначалось, якщо розгляд справи не віднесено до іншого судочинства, вона розглядається в порядку цивільного судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Виключенням з цього правила є спори щодо забезпечувальних правочинів (поруки, іпотеки тощо) укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

До такої категорії можливо віднести і правочини щодо відступу права вимоги за іпотечним договором укладеним на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Разом з тим, предметом спору у цій справі є і визнання недійсним правочину щодо відступу права вимоги за кредитним договором. Очевидно, що кредитний договір не є забезпечувальним договором, тому не підпадає під виключення передбачене пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України (у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці).

Оскільки стороною оспорюваного договору є фізична особа, цей спір не відноситься до господарської юрисдикції про що прямо вказано у тому ж пункті 1 частини першої статті 20 ГПК України: «…крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем…».

Крім того, у статті 21 ГПК України міститься заборона об`єднання кількох пов`язаних між собою вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства.

Отже, якщо предметом спору у справі є як правочин щодо відступу права вимоги за кредитним договором, який розглядається за правилами цивільного судочинства, так і правочин щодо відступу права вимоги за іпотечним договором, що віднесений до господарської юрисдикції, така справа не може бути розглянута господарським судом в силу статті 21 ГПК України, а тому за загальним правилом визначеним частиною першою статті 19 ЦПК України (справи не віднесені до іншого судочинства відносяться до цивільного) така справа розглядається в порядку цивільного судочинства.

На користь цивільного судочинства вказує і те, що кредитний договір, спір щодо передачі прав за яким фізичній особі розглядається цивільним судом, є основним у зобов`язанні, а об`єднаний з ним спір щодо передачі прав за забезпечувальним договором - акцесорним.

Закриваючи провадження у справі колегія суддів Верховного Суду зробила висновок, що оскільки спір у цій справі виник щодо правомірності заміни сторони в зобов`язанні, сторонами якого є юридичні особи, такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства, незважаючи на те, що однією із сторін оспорюваних правочинів щодо відступлення права вимоги є фізична особа.

Такий висновок не тільки не ґрунтується на вимогах процесуального закону, а й суперечить пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, яка містить пряму заборону (виключення) розгляду в господарському судочинстві спорів щодо правочинів стороною яких є фізична особа. Винятком є лише спори щодо забезпечувальних правочинів.

Скасування судом касаційної інстанції судових рішень, якими вирішено спір по суті, із закриттям провадження у справі, що тривало декілька років, в той час, як подібні справи розглядаються в порядку цивільного судочинства, не відповідає і статті 6 Європейської конвенції з прав людини щодо забезпечення принципу правової визначеності, права особи на розгляд його справи упродовж розумного строку та судом, встановленим законом.

Суддя А. Ю. Зайцев