Ухвала

від 11.03.2024 по справі 907/848/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

11 березня 2024 року

м. Київ

Справа № 907/848/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Рогач Л. І.,

розглянувши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Західного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 (колегія суддів: Гриців В. М., Малех І. Б., Марко Р. І.) у справі

за позовом Малого підприємства "Надія" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Шкала-Енерджі" про стягнення 245 475 грн,

ВСТАНОВИВ:

У 2020 році Мале підприємство "Надія" звернулося до суду з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Шкала-Енерджі" 245 475 грн неустойки в розмірі подвійної плати за користування об`єктом оренди.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що відповідач не повернув йому як орендодавцю об`єкт оренди (складське приміщення) після закінчення 31.12.2014 строку дії відповідного договору, у зв`язку з чим позивач на підставі статті 785 Цивільного кодексу України нарахував відповідачу неустойку за користування об`єктом оренди за період з 01.01.2018 до 31.12.2018.

11.08.2021 Господарський суд Закарпатської області ухвалив рішення про задоволення позову.

16.02.2023 Західний апеляційний господарський суд прийняв постанову, повний текст якої склав 07.04.2023, про скасування цього рішення та ухвалення нового - про відмову в позові.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не довів факту неповернення відповідачем спірного складського приміщення, перебування цього приміщення у спірний період (з 01.01.2018 до 31.12.2018) у володінні відповідача.

05.06.2023 Верховний Суд постановив ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Малого підприємства "Надія" на зазначену вище постанову.

16.02.2024 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 - особи, яка не брала участі у справі, однак вважає, що суд апеляційної інстанції вирішив питання про його права, інтереси та (або) обов`язки.

Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 19.02.2024 зазначену касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Рогач Л. І.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Зазначив, що суд апеляційної інстанції при розгляді цієї справи не врахував обставин, встановлених судами у справі № 907/720/18, де предметом позову були вимоги того самого позивача до того самого відповідача про сплату неустойки за прострочення відповідача у поверненні позивачу того самого орендованого майна за тим самим договором оренди, проте за інший період. Обидва провадження стосувалися одних і тих самих правових питань та того самого предмета доказування, однак у справі № 907/848/20 суд апеляційної інстанції знехтував висновками суду щодо фактичних обставин, сформульованими в рішенні суду у справі № 907/720/18.

На обґрунтування можливості касаційного оскарження скаржник посилається на підпункт "б" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України та наголошує, що позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням при розгляді іншої справи, а саме: справи № 907/37/22 за участю скаржника та сторін цієї справи. За доводами скаржника "у справі № 907/37/22 суд проігнорував преюдицію зі справи № 907/720/18, однак використав преюдицію зі справи № 907/848/20, яку ОСОБА_1 заперечити не може, то ці обставини послугували для оскарження постанови апеляційного суду в справі № 907/848/20". У всіх цих справах судами досліджувалася обставина повернення/неповернення Товариством з обмеженою відповідальністю "Шкала-Енерджі" Малому підприємству "Надія" орендованого майна за укладеним між цими сторонами договором оренди.

Вважає також, що ця справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

ОСОБА_1 заявив клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, яке мотивує тим, що дізнався про неможливість спростування обставин, які встановлені у справі № 907/848/20 та відповідно необхідність оскарження постанови суду апеляційної інстанції з моменту ознайомлення з мотивувальною частиною постанови Західного апеляційного господарського суду від 11.01.2024 у справі № 907/37/22, повний текст якої складено 19.01.2024, однак вручено скаржнику лише 23.01.2024. Вважає, що саме з цього моменту скаржник об`єктивно міг зрозуміти, що не зможе заперечити обставини в справі № 907/848/20, які лягли в основу судового рішення у справі № 907/37/22.

Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), за яким учасники справи, а також особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

За змістом пункту 2 частини третьої статті 287 цього ж Кодексу не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Згідно з приписами частини сьомої статті 12 ГПК України розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2020 встановлено у розмірі 2 102 грн.

Предметом позову у цій справі є стягнення 245 475 грн, що не перевищувало п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на час подання позову у цій справі, а тому судові рішення у ній не підлягають касаційному оскарженню за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Обґрунтовуючи фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики, скаржник стверджує про неоднаковий підхід до застосування судами різних юрисдикцій правила преюдиції. Наводить правові висновки щодо застосування частини п`ятої статті 75 ГПК України, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16, від 03.03.2020 у справі №916/3197/17, від 19.01.2023 у справі № 920/291/21, від 12.04.2023 у справі № 910/10892/21, від 20.03.2020 у справі № 910/2360/19, від 15.07.2021 у справі № 910/19256/16, від 23.08.2022 у справі № 910/6459/21, від 27.09.2022 у справі № 910/11071/21, від 26.10.2022 у справі № 910/406/21, від 07.02.2023 у справі № 905/125/20, від 30.03.2023 у справі № 916/1932/21, від 20.04.2023 у справі № 911/40/22 та постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19 та низці інших.

Зазначає, що у цих справах Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дотримується, зокрема, позиції про те, що звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиційних обставин встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Преюдиціальне значення мають лише рішення у справі, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Скаржник вважає, що прямо протилежною є позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 13.05.2019 у справі № 572/1507/16-ц щодо застосування норми аналогічного змісту Цивільного процесуального кодексу України. У цій постанові вказано про те, преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідними рішеннями встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі.

Тож, на думку скаржника, зазначені вище та інші наведені у скарзі постанови Верховного Суду свідчать про неоднаковий підхід судів щодо поняття "преюдиції".

Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою принципу правової визначеності.

При цьому фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.

Кількісний вимір свідчить про той факт, що правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду на якісний критерій про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Європейський суд з прав людини пов`язує дотримання принципу правової визначеності із забезпеченням єдності судової практики, не наполягаючи на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Водночас наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, враховується: 1) наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей; 3) чи були такі механізми запроваджені і, якщо так, то чи були вони ефективними.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування (пункт 72 ухвали від 10.01.2024 у справі № 905/1840/21).

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 13.05.2019 у справі № 572/1507/16-ц щодо застосування преюдиції, які він вважає такими, що суперечать сталій правовій позиції, сформованій та підтриманій у численних постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Розглянувши аргументи скаржника щодо наявності фундаментального значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики, колегія суддів дійшла висновку, що скаржник не обґрунтував існування якісного критерію, оскільки, як встановлено, відмінність у застосуванні певної правової норми касаційними судами у наведених у скарзі справах зумовлена насамперед неподібністю фактичних обставин кожної із вказаних справ.

Необхідно враховувати, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Окрім цього Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 08.11.2023 у справі № 727/5236/22 вирішуючи питання щодо відступу від правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 13.05.2019 у справі № 572/1507/16-ц (на яку посилається скаржник) щодо преюдиційних обставин не знайшов підстав для такого відступу та зазначив, що у справі № 572/1507/16-ц відсутня неузгодженість правових оцінок суду, які ґрунтуються на встановлених судами у різних справах обставинах та фактах. Наголосив також на необхідності відрізняти встановлення обставин справи, її фактів, що може мати преюдиційне значення для інших справ, та правову оцінку судом цих обставин та фактів, яка призводить до відповідних висновків суду, що отримують своє відображення як у мотивувальній частині, так і у резолютивній частині судового рішення.

Тож на переконання колегії суддів касаційна скарга позивача не стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Що ж стосується доводів на обґрунтування наявності випадку, визначеного у підпункті "б" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, то вони по своїй суті зводяться до незгоди із окремими висновками судів у справі № 907/37/22 та результату її розгляду в цілому. Утім Верховний Суд у справі № 907/848/20 не наділений повноваженнями надавати правову оцінку висновкам судів у справі № 907/37/22.

Отже, обставин, з яких би вбачалася необхідність перегляду цієї справи у суді касаційної інстанції, з огляду на наведені вище мотиви не зазначено.

Колегія суддів також вважає за необхідне звернути увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що на відміну від законодавства, яке діє erga omnes (щодо всіх, тобто з дією на невизначене коло суб`єктів), судове рішення у приватноправовому спорі, як правило, діє inter partes (тобто з правовими наслідками тільки для сторін у справі). Судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову про визнання права власності стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб.

Схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 504/2457/15-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.28) та від 09.11.2021 у справі №466/8649/16-ц (пункт 70), у постановах Верховного Суду України від 11.02.2015 у справі № 6-1цс15, від 16.09.2015 у справі № 6-1203цс15, у постановах Верховного Суду від 12.04.2018 у справі №910/16133/16 та від 20.02.2019 у справі № 916/1689/17.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зважаючи на відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Західного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 у цій справі.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України, клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження не розглядається.

Керуючись статтями 12, 234, пунктом 2 частини третьої статті 287 та пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 907/848/20 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Західного апеляційного господарського суду від 16.02.2023.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. В. Краснов

Суддя Г. М. Мачульський

Суддя Л. І. Рогач