Постанова

від 14.03.2024 по справі 903/108/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

14 березня 2024 року Справа № 903/108/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Петухов М.Г., суддя Василишин А.Р. , суддя Філіпова Т.Л.

секретар судового засідання Приступлюк Т.В.

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Волинської області від 24.05.2023

(ухвалене о 11:52 год. у м. Луцьку, повний текст складено 31.05.2023)

у справі №903/108/23 (суддя Войціховський В.А.)

за позовом Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти

до ОСОБА_1

про стягнення 39 971 грн 14 коп.

Відповідно до ч.13 ст.8, ч. 10 ст.270 ГПК України апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

ВСТАНОВИВ:

Волинський інститут післядипломної педагогічної освіти звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом про стягнення з ОСОБА_1 39 971 грн 14 коп.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за результатами ревізії у фінансово-господарській діяльності Інституту було встановлено порушення положень пункту 1.1 глави 1 "Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 та частини першої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", а саме факти неправомірно нарахованої та виплаченої заробітної плати працівникам інституту, зокрема, встановлено факти за котрих без підтверджуючих обґрунтованих первинних документів відносно залучення працівників Інституту до виконання науково-педагогічної роботи по підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, упродовж вересня - грудня 2018 року працівникам Інституту була нарахована та за рахунок коштів субвенції виплачена заробітна плата, в тому числі, головному бухгалтеру ОСОБА_1 39 971 грн 14 коп.

Господарський суд Волинської області рішенням від 24.05.2023 позов задовольнив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти 39 971 грн 14 коп. відшкодування завданих збитків (в якості повернення державних коштів, отриманих у зв`язку із неправомірним нарахуванням та виплатою заробітної плати).

Рішення мотивоване тим, що порушення колишнього головного бухгалтера Інституту ОСОБА_1 полягає у нецільовому використанні бюджетних коштів, зокрема у спрямуванні на цілі, що не відповідають напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми або в порядку використання бюджетних коштів, а саме не відповідають визначеним напрямам Порядку про надання субвенції (відповідно до підпункту 2 пункту 1, статті 119 Бюджетного кодексу України).

Суд першої інстанції також встановив, що правовідносини, які виникли між позивачем та ОСОБА_1 щодо відшкодування збитків, завданих безпідставною виплатою заробітної плати, стосуються дій відповідача під час здійснення нею своїх повноважень саме як посадової особи головного бухгалтера Інституту, а тому спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Також, суд першої інстанції надав оцінку заяві відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності та вказав, що перебіг позовної давності почався із звільнення відповідачки і мав закінчитися 30.12.2022.

Однак з врахуванням змін до Цивільного кодексу України, внесених Законом України від 30.03.2020 №540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" та запровадженим карантином, суд дійшов висновку про продовження позовної давності на строк дії карантину, який тривав і на момент ухвалення рішення.

Розглядаючи спірні правовідносини місцевий господарський суд застосував відповідні положення ст. ст. 12, 15, 16, 22, 80, 81, 251, 267, 509, 1166, п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, ст. ст. 55, 56, 62, 64, 65 Господарського кодексу України, ст. ст. 1, 2, 22, 108 Бюджетного кодексу України, ст. ст. 21, 130, 133, 134, 135-3, 233 Кодексу законів про працю України, ст. 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", постанови Кабінету Міністрів України від 04.04.2018 №237.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою до Північно-західного апеляційного господарського суду, відповідно до якої просила рішення Господарського суду Волинської області від 24.05.2023 у справі №903/108/23 скасувати та ухвалити нове про відмову в позові.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не враховано положення ст.1215 ЦК України, адже безпідставно набуті грошові кошти, в тому числі отриманої як заробітна плата, підлягають поверненню лише за двох умов, зокрема, рахункової помилки та недобросовісності набувача, проте матеріали справи таких доказів не містять.

Відповідач звертає увагу суду, що керівнику ВІППО Олешко П.С., який є особою з правом першого підпису на розпорядчих та фінансових документах, було відомо про виплату заробітної плати працівникам за рахунок коштів субвенції "Нова українська школа" у вересні-листопаді 2018 року, що підтверджується його підписом на розрахункових відомостях. Крім того, скаржник наголошує, що розрахункова відомість за грудень 2018 року, яка міститься в матеріалах справи не є належним доказом, оскільки є фотокопією та не підписана керівником Олешко П.С. та головним бухгалтером Покалюк Р.М.

З посиланням на норми ст. 233 КЗпП України вказує, що терміни позовної давності закінчились в грудні місяці 2019 року, оскільки крайня виплата заробітної плати відбулася 29.12.2018, коли директором Олешко П.С. підписувалися щомісячно розрахункова відомість нарахування заробітної плати, відомості на перерахування заробітної плати, платіжні доручення на перерахування заробітної плати, податків та ЄСВ.

Зазначає, що позивачем не заявлялися вимоги про поновлення строку для звернення до суду та не зазначено поважності причин такого пропуску.

Підсумовує, що позивач пропустив без поважних причин строк звернення до суду з позовом про стягнення 39 971 грн14 коп. в якості повернення державних коштів, отриманих відповідачем як заробітна плата за погодинною оплатою праці за рахунок Субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа".

Тому, відповідач вважає, що досліджуючи наявні в матеріалах справи документи, Господарський суд Волинської області неправильно визначив початок перебігу строку позовної давності, характер спірних правовідносин та не застосував норми закону, який підлягає застосуванню, зокрема ч.1 ст.261, ч 4 ст. 267, ст. 638 ЦК України, ст.181 Господарського кодексу України, ч.3 ст.233 КЗпП України, що зумовило ухвалення судом помилкового рішення, яке підлягає скасуванню.

Позивач подав суду апеляційної інстанції відзив, у якому вважає, що аргументи відповідача, викладені в апеляційній скарзі є безпідставними, з таких підстав.

У цьому випадку порушення, а саме неправомірно нараховані кошти Субвенції з державного бюджету на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа", колишньому головному бухгалтеру ВІППО у сумі 39 971 грн 14 коп., було виявлено працівниками ревізійної групи Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області.

Під час ревізії було встановлено, порушення вимог п. 1.1. глави 1 "Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 та ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні". а саме неправомірно нараховано та виплачено заробітну плату працівникам інституту без підтверджуючих обґрунтованих первинних документів, відносно залучення працівників Інституту до виконання науково-педагогічної роботи по підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, упродовж вересня-грудня 2018 року. Працівники ВІППО, кошти Субвенції повернули на вказаний рахунок установи, окрім колишнього головного бухгалтера ОСОБА_1 у сумі 39 971 грн 14 коп., з яких: 32 176 грн 76 коп. - заробітна плата, ПДФО - 7 194 грн 81 коп., військовий збір - 599 грн 57 коп.

В матеріалах справи №903/108/23 наявна заява від колишнього провідного бухгалтера ВІППО Панащук І.В. від 14.02.2019, стосовно вирахування неправильно нарахованих коштів із заробітної плати ОСОБА_2 . На цій заяві ОСОБА_1 власноруч засвідчила необхідність повернення таких коштів в дохід бюджету. Це стосується коштів Субвенції, які були неправомірно нараховані, як провідному бухгалтеру ОСОБА_2 ,. так і колишньому головному бухгалтеру ОСОБА_1 , що і є предметом розгляду цієї справи.

Тому, порушення відповідача полягає у нанесенні матеріальної шкоди (збитків) ВІППО у сумі 39 971 грн 14 коп.

За наведеного позивач просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, залишити останню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 12.09.2023 рішення Господарського суду Волинської області від 24.05.2023 у справі №903/108/23 скасував та закрив провадження.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого господарського суду та закриваючи провадження у справі, дійшов висновку, що відповідач не є членом виконавчого органу, а лише посідала штатну посаду, а відтак цей спір є трудовим та не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Не погоджуючись з постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.05.2023 у справі №903/108/23, Волинський інститут післядипломної педагогічної освіти подав касаційну скаргу, якою просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення місцевого господарського суду.

Верховний Суд постановою від 13.12.2023 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.09.2023 у справі №903/108/23 скасував, справу направив для продовження розгляду до Північно-західного апеляційного господарського суду.

Скасовуючи постанову суд апеляційної інстанції Верховний Суд вказав, що позивач за змістом позовної заяви просить стягнути з головного бухгалтера суму збитків, завданих йому відповідачем безпідставним нарахуванням та виплатою заробітної плати в силу виконання своїх трудових обов`язків, та не наділений повноваженнями щодо здійснення організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.

Тому, суд касаційної інстанції виснував, що цей спір є трудовим спором та не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства в розумінні положень п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України, фактично погодившись із відповідними висновками суду апеляційної інстанції.

Однак, Верховний Суд взяв до уваги те, що Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 17.01.2023 у справі №161/13185/22 за позовом Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти до ОСОБА_1 про стягнення 39 971 грн 14 коп., яка набрала законної сили, закрив провадження, виходячи з того, що спір стосується стягнення юридичною особою шкоди, яка завдана її посадовою особою та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Про вказану ухвалу, як і сам спір у цивільній справі сторони не повідомляли суди попередніх інстанцій.

За наведеного та з врахуванням ч. 2 ст. 256 ЦПК України касаційний господарський суд вказав, що після закриття провадження у господарській справі № 903/108/23, позивач не матиме доступу до цивільного суду з вимогою, яку він раніше заявляв за правилами цивільного судочинства у справі №161/13185/22.

Відтак з метою уникнення юрисдикційного конфлікту, який формально унеможливлює доступ позивача до суду, з огляду на положення ч. 2 ст. 256 ЦПК України та враховуючи наявність чинної ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області про закриття провадження в цивільній справі №161/13185/22, Верховний Суд вказав, що суду апеляційної інстанції слід було продовжити вирішення цього спору за правилами господарського судочинства, оскільки закриття провадження у господарській справі №903/108/23 поставило під загрозу сутність гарантованих Конвенцією прав позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

В подальшому справа № 903/108/23 надійшла на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду.

Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 15.01.2024 прийняти справу № 903/108/23 до провадження Північно-західного апеляційного господарського суду у складі колегії суддів: головуючий суддя Петухов М.Г., суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л. Роз`яснив учасникам справи, що відповідно до ч. 13 ст. 8, ч. 10 ст. 270 ГПК України розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Волинської області від 24.05.2023 у справі №903/108/23 продовжується без призначення судового засідання та без повідомлення учасників справи, а апеляційна скарга буде розглянута протягом шістдесяти днів з дня постановлення цієї ухвали. Запропонував учасникам справи протягом п`яти днів з дня одержання цієї ухвали надати суду свої письмові пояснення, у випадку їх наявності.

Після постановлення вказаної ухвали, сторони не реалізували свої права на подання пояснень, міркувань, тощо.

Дослідивши матеріали справи, апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при ухваленні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити та скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким в позові відмовити, виходячи з такого.

Судом апеляційної інстанції встановлено та як убачається з матеріалів справи, що відповідно до наказу ректора Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти №253-к від 29.09.2017 ОСОБА_1 , в порядку переведення, на підставі заяви від 29.09.2017, зареєстрованої за №284, було прийнято на посаду головного бухгалтера Інституту за строковим трудовим договором на період відсутності основного працівника головного бухгалтера ОСОБА_3 з 02.10.2017 з оплатою праці згідно з штатним розписом та правом другого підпису усіх фінансово-господарських документів. Встановлено ОСОБА_1 надбавку за складність та напруженість у роботі в розмірі 50% посадового окладу (т. 1, а. с. 11).

Також, 02.10.2017 між Волинським інститутом післядипломної педагогічної освіти (далі - Інститут) та ОСОБА_1 укладено Трудовий договір № 37-17 (далі Трудовий договір; т. 1, а. с. 163-165) у відповідності до якого ОСОБА_1 приймається на роботу на посаду головного бухгалтера Інституту на період відсутності основного працівника. ОСОБА_1 зобов`язується точно, своєчасно і в повному обсязі виконувати всі покладені на неї трудові обов`язки, сумлінно виконувати всі вказівки і розпорядження адміністрації Інституту, дотримуватися трудової дисципліни і правил внутрішнього трудового розпорядку (пункт 2.2 Трудового договору).

Відповідно до пункту 3.1 Трудового договору Інститут нараховує ОСОБА_1 надбавки, доплати, премії та інші виплати відповідно до норм колективного договору підприємства з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, галузевими (міжгалузевими) та територіальними угодами.

Згідно із наказом ректора Інституту №303-к від 26.11.2021 на підставі особистої заяви від 26.11.2021, зареєстрованої за №295, з 31.12.2021, за угодою сторін, пункт 1 статті 36 Кодексу законів про працю України, з ОСОБА_4 було припинено трудовий договір (контракт) та звільнено відповідача із займаної посади (роботи) головного бухгалтера Інституту (т. 1, а. с. 12).

Як зауважується позивачем Управлінням Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області була проведена перевірка фінансово-господарської діяльності Інституту за період з 01.01.2018 по 01.06.2022, що підтверджується відповідним Актом від 13.06.2022 №03-22/02 проведеної позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти за період з 01.01.2018 по 01.06.2022, ревізійною групою Управління Західного офісу Держаудитслужби.

За результатами ревізії, у фінансово-господарській діяльності Інституту було встановлено порушення положень п.1.1. глави 1 "Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 та ч.1 ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 №996-XIV, а саме факти неправомірно нарахованої та виплаченої заробітної плати працівникам інституту (додаток 20 до Акту "Перелік працівників ВІППО, яким у 2018 році проводилися нарахування та виплата заробітної плати за рахунок коштів субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної середньої освіти "Нова українська школа" без підтверджуючих документів про виконання роботи за напрямами, визначеними Порядком використання коштів від 04.04.2018 №237), зокрема, встановлено факти за котрих без підтверджуючих обґрунтованих первинних документів відносно залучення працівників Інституту до виконання науково-педагогічної роботи по підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, упродовж вересня-грудня 2018 року працівникам ВІППО була нарахована та за рахунок коштів субвенції виплачена заробітна плата в сумі 105 953 грн 65 коп. в тому числі, заступнику директора з АГР ОСОБА_5 10 043 грн, головному бухгалтеру ОСОБА_1 та бухгалтеру ОСОБА_2 відповідно по 39 971 грн 14 коп. кожній, бухгалтеру ОСОБА_6 15 968 грн 37 коп. (т. 1, а. с. 137-162).

Про означене та необхідність повернення безпідставно отриманих грошових коштів ОСОБА_1 було повідомлено листом Інституту від 22.06.2022 №363/02-13. Докази направлення фіскальний чек від 22.06.2022, рекомендоване повідомлення про вручення 30.06.2022 поштового відправлення (т. 1, а. с. 19-21).

При цьому, позивач вказує, що заступником директора ВІППО з АГР Бакалейко М.О. та бухгалтером ОСОБА_6 відповідні кошти було повернуто повністю.

Матеріалами справи, а саме: заявою від 11.02.2019, платіжною квитанцією від 12.02.2019 та платіжним дорученням від 19.07.2022 підтверджено повернення бухгалтером ВІППО Панащук І.В. суми неправильно нарахованої заробітної плати.(т. 1, а. с. 73, 108, 172-173).

Вважаючи, що саме діями відповідачки, як посадової особи було завдано 39 971 грн 14 коп. збитків юридичній особі шляхом безпідставного нарахування та виплатою заробітної плати ВІППО звернувся з позовом до суду.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 зазначила, що "у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia".

Проте, цей принцип не може порушувати принцип диспозитивності, визначений статтею 14 ГПК України.

Так, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, під час розгляду справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуальному права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або вибраного способу захисту прав та інтересів.

Тобто, виходячи з принципу "jura novit curia" ("суд знає закон"), під час розгляду справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацій відносинам сторін, яка проте не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідного клопотання позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушуватиме принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою), так і відповідача (який, заперечуючи проти позову, наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі).

Як убачається із матеріалів господарської справи, зокрема наявних у ній заяв по суті справи, поданих позивачем, цей позов пред`явлено до відповідача, як до колишнього працівника, котра посідала штатну посаду головного бухгалтера, з вимогою про стягнення збитків, завданих унаслідок порушення трудових обов`язків, а не як до особи, котра набула кошти за відсутності правових підстав з вимогою про повернення таких коштів (глава 83 ЦК України).

Таким чином, спір у цій справі є трудовим, а з врахуванням вказівок Верховного Суду, висловлених у постанові від 13.12.2023 у цій справі, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

За приписами ч. 1 ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (ст. 1 КЗпП України).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (ст. 4 КЗпП України).

Згідно зі статтею 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Відповідно до ст. 132 Кодексу законів про працю України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Апеляційний господарський суд вказує, що під прямою дійсною шкодою необхідно розуміти, зокрема втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права, вирішуючи спори щодо відшкодування працівником майнової шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, суд повинен установити такі факти: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.

Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду в повному обсязі. При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Обов`язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві (стаття 138 КЗпП України).

У абзаці другому пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 №14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками" судам роз`яснено, що виходячи з вимог цивільного процесуального законодавства суд у кожному випадку зобов`язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об`єктивного з`ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 135-3, 137 КЗпП України залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з`ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними, який майновий стан працівника.

Апеляційний господарський суд бере до уваги, що відповідно до статті 1 Бюджетного кодексу України, цим Кодексом регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу.

Згідно зі статтею 22 БК України, за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути, в тому числі, і міністерства.

Відповідно до ч. 5 ст. 22 Бюджетного кодексу України, головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема, отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань; затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.

У відповідності до п. 48 ч. 1 ст. 2 БК України, субвенції міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції.

Згідно з п. 32 ч. 1 ст. 2 БК України, міжбюджетні трансферти кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.

Міжбюджетні трансферти з державного бюджету місцевим бюджетам перераховуються з рахунків державного бюджету органами Казначейства України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення і районним бюджетам, іншим бюджетам місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти (ч. 1 ст. 108 БК України).

Відповідно до ч. 6 ст. 108 БК України, Кабінет Міністрів України за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету може здійснювати розподіл та перерозподіл обсягів субвенцій та додаткових дотацій з державного бюджету місцевим бюджетам між місцевими бюджетами у межах загального обсягу відповідних субвенцій та додаткових дотацій. При цьому обсяги субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту можуть перерозподілятися відповідно до ч. 6 ст. 102 цього Кодексу, а обсяги субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів розподіляються у порядку, визначеному відповідним законом про місцеві вибори. Особливості розподілу обсягів освітньої субвенції і медичної субвенції щодо резерву коштів та перерозподілу обсягів таких субвенцій між місцевими бюджетами можуть визначатися законом про Державний бюджет України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04.04.2018 №237 "Деякі питання надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа", відповідно до частини шостої статті 108 Бюджетного кодексу України, постановлено здійснити розподіл обсягу субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" у 2018 році. Відповідно до додатку до означеної постанови, обласному бюджету Волинської області обсяг відповідної субвенції із спрямуванням: на підготовку тренерів-педагогів, підвищення кваліфікації вчителів початкової школи, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 і 2019/20 навчальних роках, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах, вчителів іноземних мов, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 навчальному році, вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин (видатки споживання), склав 15 934,6 тис. грн.

Разом із тим вищезазначеною постановою було затверджено Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа", які визначають механізм надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" (далі - Порядок № 237).

Як вбачається із наявних у матеріалах справи документів (розрахунок до змін річного розпису загального фонду бюджету на 2018 рік на суму 14 380 200 грн за рахунок субвенції "Нова українська школа" відповідно до довідки №12/39/80 від 31.05.2018 по ВІППО КПКВК 0611140), ВІППО у 2018 році було отримано субвенцію з державного бюджету на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" на суму 14 380 200 грн (т. 1, а. с. 25-30).

При цьому матеріалами справи підтверджується, що у період з вересня по грудень місяць 2018 року включно за рахунок коштів субвенції "Нова українська школа" працівникам ВІППО було нараховано та виплачено заробітну плату в загальному розмірі 105 953 грн 65 коп., в тому числі, заступнику директора з АГР Бакалейко М.О. 10 043 грн., головному бухгалтеру Покалюк Р.М. та бухгалтеру Панащук І.В. відповідно по 39 971 грн 14 коп. кожній, бухгалтеру Яручик О.М. 15 968 грн 37 коп. (т. 1, а. с. 154-162).

В подальшому, як зауважується позивачем, заступником директора ВІППО з АГР Бакалейко М.О. та бухгалтером Яручик О.М. відповідні кошти було повернуто повністю.

Долученими до матеріалів справи документами (платіжна квитанція від 12.02.2019 та платіжне доручення від 19.07.2022) підтверджується обставина повернення отриманих коштів бухгалтером ВІППО Панащук І.В.

Покалюк Р.М. нарахування та подальше отримання грошових коштів в загальній сумі 39 971 грн 14 коп. (по 8 034 грн 40 коп. щомісячно у період вересня-листопада місяців 2018 року та 15 867 грн 94 коп. в грудні місяці 2018 року) не заперечується. При цьому посилається на відсутності підстав для повернення коштів та правомірності проведених нарахувань та виплат коштів. Зауважується, що остання, перебуваючи на посаді головного бухгалтера Інституту, приймала участь у заходах, спрямованих на реалізацію програми "Нова українська школа".

Спірні правовідносини, у зв`язку із нарахуванням та виплатою в якості заробітної плати грошових коштів, між сторонами виникли з 01.09.2018 та тривали по 31.12.2018. Саме з огляду на означений період при вирішенні спору судом приймаються до уваги положення постанови Кабінету Міністрів України від 04.12.2018 №237 "Деякі питання надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа", а також Порядку та умов надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" в редакціях котрі діяли з 04.04.2018 по 12.12.2018 та з 13.12.2018.

Відповідно до підпункту 2 пункту 4 Порядку №237 (в редакції, котра діяла з 04.04.2018 по 12.12.2018 включно), субвенція спрямовується на:

підготовку тренерів-педагогів, підвищення кваліфікації вчителів початкової школи, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 і 2019/20 навчальних роках, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах, вчителів іноземних мов, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 навчальному році, вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин.

При цьому пунктом 5 Порядку №237 (в редакції, котра діяла з 04.04.2018 по 12.12.2018 включно) унормовувалось, що, за рахунок субвенції за напрямом, визначеним підпунктом 2 пункту 4 цих Порядку та умов, здійснюються такі видатки:

1) оплата праці тренерів за: підготовку тренерів-педагогів; підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах з метою застосовування ними в роботі принципів реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти; проведення супервізії щодо моніторингу якості проведених занять та наставництво;

2) оплата праці тренерів-педагогів за: підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах з метою застосовування ними в роботі принципів реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти; проведення супервізії щодо моніторингу якості проведених занять та наставництво;

3) оплата праці працівників закладів післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності, які залучені до підвищення кваліфікації вчителів іноземних мов, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 навчальному році, та вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин, відповідно до програм, затверджених МОН;

4) оплата (у разі потреби) проживання, харчування та проїзду до місця відрядження і назад тренерів та тренерів-педагогів в обсягах, передбачених Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Мінфіну від 13 березня 1998 р. №59;

5) придбання предметів та матеріалів для забезпечення здійснення закладами післядипломної педагогічної освіти заходів з підвищення кваліфікації для впровадження нових методик відповідно до Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року;

6) придбання предметів та матеріалів для забезпечення здійснення закладами післядипломної педагогічної освіти заходів з підвищення кваліфікації вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин;

7) підготовка, видання та апробування навчальних матеріалів для початкових класів закладів загальної середньої освіти згідно з Державним стандартом початкової освіти та нових методик відповідно до Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року;

8) підготовка, видання та апробування навчальних матеріалів для закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин, відповідно до програм та методик, погоджених з МОН;

9) здійснення (у разі потреби) витрат на відрядження вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти для підвищення кваліфікації.

При цьому, відповідно до п. 2 Порядку №237 (в редакції, котра діяла з 04.04.2018 по 12.12.2018 включно), у цих Порядку та умовах терміни вживаються в такому значенні:

тренер особа, яка пройшла навчання для підготовки тренерів-педагогів, відповідно до переліку, затвердженого МОН;

тренер-педагог особа, яка здійснює комплекс заходів з підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах для впровадження Державного стандарту початкової освіти та нових методик згідно з Концепцією реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року, відповідно до переліку, затвердженого МОН;

супервізія щодо моніторингу якості проведених занять та наставництво професійна підтримка, спостереження тренерів за роботою тренерів-педагогів, а тренерів-педагогів за роботою вчителів щодо засвоєння ними певних компетенцій, виправлення помилок, що виникли у роботі.

Абзацом 1 пункту 6 Порядку №237 (в редакції, котра діяла з 04.04.2018 по 12.12.2018 включно) визначалось, що, видатки, визначені підпунктами 1-8 пункту 5 цих Порядку та умов, здійснюються закладами післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності.

У відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 05.12.2018 №1016, котра набрала чинності з 13.12.2018 у зв`язку з офіційним оприлюдненням в газеті "Урядовий кур`єр" №236 від 13.12.2018, було внесено зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 04.04.2018 №237 "Деякі питання надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа".

Серед іншого, постановою від 05.12.2018 Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" було викладено у іншій редакції (далі - Порядок №237 (в редакції з 13.12.2018)

Так, у відповідності до п. 4 Порядку №237 (в редакції з 13.12.2018), субвенція спрямовується на:

1) закупівлю дидактичних матеріалів, сучасних меблів, комп`ютерного обладнання, відповідного мультимедійного контенту для початкових класів згідно з переліком, затвердженим МОН;

2) підготовку тренерів-педагогів, супервізорів, а також підвищення кваліфікації:

директорів, заступників директорів з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початковій школі (або структурному підрозділі іншого закладу освіти, що забезпечує початкову освіту);

директорів, заступників директорів з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи, вчителів закладів загальної середньої освіти, які є учасниками експерименту із запровадження проекту Державного стандарту початкової освіти, інтегрованого курсу природничо-математичних дисциплін, електронних підручників;

вчителів початкової школи; асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням;

вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин;

вчителів іноземних мов, які навчатимуть учнів початкової школи; фахівців інклюзивно-ресурсних центрів;

3) проведення супервізії.

Пунктом 5 Порядку №237 (в редакції з 13.12.2018) унормовано, що за рахунок субвенції за напрямом, визначеним підпунктами 2 і 3 пункту 4 цих Порядку та умов, здійснюються такі видатки:

1) оплата праці тренерів за:

підготовку тренерів-педагогів та супервізорів;

підвищення кваліфікації осіб, визначених в абзацах другому-п`ятому, сьомому та восьмому підпункту 2 пункту 4 цих Порядку та умов;

2) оплата праці тренерів-педагогів за:

підготовку супервізорів;

підвищення кваліфікації осіб, визначених в абзацах другому - п`ятому, сьомому та восьмому підпункту 2 пункту 4 цих Порядку та умов;

3) оплата праці працівників закладів післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності, які залучені до підвищення кваліфікації осіб, визначених в абзаці шостому підпункту 2 пункту 4 цих Порядку та умов, відповідно до програм, затверджених МОН;

4) оплата праці супервізорів за проведення супервізії;

5) оплата (у разі потреби) проживання, харчування та проїзду до місця відрядження і назад тренерів, тренерів-педагогів, супервізорів, а також працівників закладів післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності, які залучені до підвищення кваліфікації осіб, визначених в абзаці шостому підпункту 2 пункту 4 цих Порядку та умов, в обсягах, передбачених Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Мінфіну від 13.03.1998 № 59;

6) придбання предметів та матеріалів, тиражування матеріалів для забезпечення здійснення закладами післядипломної педагогічної освіти заходів з підвищення кваліфікації для впровадження нових методик відповідно до Концепції "Нова українська школа";

7) придбання предметів та матеріалів, тиражування матеріалів для забезпечення здійснення закладами післядипломної педагогічної освіти заходів з підвищення кваліфікації вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин;

8) підготовка, видання та тиражування навчальних матеріалів для початкових класів закладів загальної середньої освіти згідно з Державним стандартом початкової освіти та нових методик відповідно до Концепції "Нова українська школа";

9) підготовка, видання та тиражування навчальних матеріалів для закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин, відповідно до програм та методик, погоджених з МОН;

10) здійснення (у разі потреби) витрат на відрядження для підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, директорів закладів загальної середньої освіти, заступників директорів з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початковій школі (або структурному підрозділі іншого закладу освіти, що забезпечує початкову освіту), а також директорів, заступників директорів з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи, вчителів закладів загальної середньої освіти, які є учасниками експерименту із запровадження проекту Державного стандарту початкової освіти, інтегрованого курсу природничо-математичних дисциплін, електронних підручників.

При цьому, відповідно до п. 2 Порядку №237 (в редакції з 13.12.2018), у цих Порядку та умовах терміни вживаються в такому значенні:

тренер особа, яка пройшла навчання для підготовки тренерів-педагогів, відповідно до переліку, затвердженого МОН;

тренер-педагог особа, яка здійснює комплекс заходів з підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах для впровадження Державного стандарту початкової освіти та нових методик згідно з Концепцією реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2016 р. № 988 (Офіційний вісник України, 2017 р., № 1, ст. 22) (далі Концепція "Нова українська школа"), відповідно до переліку, затвердженого МОН;

супервізор тренер, тренер-педагог, працівник закладу післядипломної педагогічної освіти, працівник методичної служби, директор закладу загальної середньої освіти, заступник директора з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи, який має право надавати професійну допомогу шляхом проведення індивідуальних та групових консультацій з питань організації та змісту навчального процесу, моніторингу якості навчання, проведення майстер-класів, що допомагають набувати професійних компетенцій та засвоювати нові професійні ролі і функції в умовах нової української школи тренерам-педагогам, вчителям, асистентам вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, директорам закладів загальної середньої освіти, заступникам директорів з навчально-виховної роботи (навчальної, виховної роботи) у початковій школі (або структурному підрозділі іншого закладу освіти, що забезпечує початкову освіту), фахівцям інклюзивно-ресурсних центрів;

супервізія щодо моніторингу та наставництва (далі супервізія) професійна підтримка та спостереження супервізорів за роботою тренерів-педагогів, вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, директорів закладів загальної середньої освіти, заступників директорів з навчально-виховної роботи (навчальної, виховної роботи) у початковій школі (або структурному підрозділі іншого закладу освіти, що забезпечує початкову освіту), фахівців інклюзивно-ресурсних центрів щодо засвоєння ними певних компетенцій, наставництво, виправлення помилок, що виникли у роботі.

Частиною 1 пункту 6 Порядку №237 (в редакції з 13.12.2018) визначалось, що видатки, визначені підпунктами 1-9 пункту 5 цих Порядку та умов, здійснюються закладами післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності.

Таким чином, на переконання суду, відповідно до посадових обов`язків та повноважень, визначених Статутом ВІППО, посадовою інструкцією головного бухгалтера Інституту, положеннями трудового договору, укладеного із Покалюк Р.М., відповідач будь-яким чином не підпадала під категорію осіб (тренер, тренер-педагог, супервізор, працівник закладу післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності, який залучений до підвищення кваліфікації вчителів іноземних мов та вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин) на підготовку котрих спрямовувались з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" кошти субвенції.

Аналогічно матеріали справи не містять (позивачем засвідчено на відсутності відповідних документів), а відповідачем, як колишнім працівником закладу післядипломної педагогічної освіти, у встановленому порядку не було надано доказів в підтвердження наділення на той час головного бухгалтера ВІППО правами та повноваженнями надавати професійну допомогу шляхом проведення, прийняття участі у заходах, визначених Порядком та умовами як в редакції, котра діяла з 04.04.2018 по 12.12.2018, так і в редакції, чинній з 13.12.2018.

Відсутні також і матеріали в підтвердження залучення Інститутом головного бухгалтера Покалюк Р.М., як працівника закладу післядипломної педагогічної освіти, до підвищення кваліфікації осіб, визначених у тій чи іншій редакції Порядку №237, відповідно до затверджених програм МОН.

Крім того матеріалами справи не підтверджується укладання між сторонами будь-яких цивільно-правових угод на виконання тих чи інших робіт (надання послуг) не охоплених Трудовим договором №37-17 від 02.10.2017.

Суд бере до уваги положення пункту 11 Порядку №237 (в редакції, котра діяла у спірний період ), відповідно до яких, не допускається спрямування субвенції на: закупівлю товарів, робіт і послуг, які безпосередньо не пов`язані із здійсненням видатків, зазначених у пунктах 4 і 5 цих Порядку та умов; оплату посередницьких послуг; здійснення заходів, метою яких є отримання прибутку.

Неправомірність дій відповідачки щодо нарахування і виплати відповідних коштів підтверджується також і результатами перевірки, котрі оформлені Актом від 13.06.2022 №03-22/02 проведеної Управлінням Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ВІППО за період з 01.01.2018 по 01.06.2022.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з вимогами ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

За приписами ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

17.10.2019 набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України, в тому числі змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Таким чином суд апеляційної відзначає, що у 2018 році контроль за веденням бухгалтерського обліку ВІППО здійснювала головний бухгалтер бухгалтерської служби Покалюк Раїса Миколаївна.

Дії головного бухгалтера ВІППО Покалюк Р.М., а саме неправомірне нарахування та виплата заробітної плати працівникам позивача, у тому числі і самій собі, без підтверджуючих обґрунтованих первинних документів відносно залучення працівників Інституту до виконання науково-педагогічної роботи по підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, упродовж вересня-грудня 2018 року працівникам ВІППО була нарахована та за рахунок коштів субвенції виплачена заробітна плата в сумі 105 953 грн 65 коп., на переконання суду, були вчинені відповідачкою ВІППО всупереч п. 1.1. глави 1 "Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 та ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Відтак, апеляційний господарський суд констатує, що у спірних правовідносинах діями відповідачки, котрі полягали у безпідставному нарахуванні виплаті коштів у сумі 39 971 грн 14 коп., за відсутності відповідних підтверджуючих документів відносно залучення ОСОБА_1 , як працівника позивача до виконання науково-педагогічної роботи по підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, упродовж вересня-грудня 2018 року була завдана шкода позивачу у розмірі 39 971 грн 14 коп.

Визначаючи розмір відповідальності, яку має понести відповідачка, апеляційний господарський суд враховує таке.

Статтею 133 КЗпП України унормовано, що у відповідності із законодавством обмежену матеріальну відповідальність несуть:

1) працівники - за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

2) керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами працівникам, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних, грошових чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям.

До зайвих грошових виплат відносяться, зокрема, суми стягнення штрафів, заробітної плати, виплачені звільненому працівникові у зв`язку з затримкою з вини службової особи видачі трудової книжки, розрахунку, неправильним формулюванням причин звільнення, тощо. При виявленні безпосередніх заподіювачів шкоди, викликаної виплатою зайвих сум, знищенням чи зіпсуттям матеріальних цінностей, вони зобов`язані відшкодувати шкоду в межах, встановлених законодавством. Зазначені вище службові особи в цих випадках несуть матеріальну відповідальність в межах свого середньомісячного заробітку за ту частину шкоди, що не відшкодована безпосередніми заподіювачами її й таку можливість підприємство втратило (абз. 2 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 № 14).

Статтею 134 КЗпП України встановлено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:

1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;

5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків;

7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов`язків;

8) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;

9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.

10) шкоди завдано недостачею, знищенням або пошкодженням обладнання та засобів, наданих у користування працівнику для виконання роботи за трудовим договором про дистанційну роботу або про надомну роботу. У разі звільнення працівника та неповернення наданих йому у користування обладнання та засобів з нього може бути стягнута балансова вартість такого обладнання у порядку, визначеному цим Кодексом.

Апеляційний господарський суд зауважує, що матеріалами справи не підтверджується наявність обставин, визначених ст. 134 КЗпП України для понесення відповідачкою відповідальності у повному розмірі шкоди, заподіяної з її вини позивачу, а тому відповідачка має нести відповідальність в межах середнього місячного заробітку, у відповідності до приписів ст. ст. 132, 133 КЗпП України.

Як роз`яснено в пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", за правилами статті 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Якщо межі матеріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов контракту. При матеріальній відповідальності в межах середнього місячного заробітку він визначається відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 Порядку обчислення середньої заробітної плати (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.1995 № 348), а саме виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують вирішенню судом справи про відшкодування шкоди, або за фактично відпрацьований час, якщо працівник пропрацював менше двох місяців, а в разі коли працівник останні місяці перед вирішенням справи не працював або справа вирішується після його звільнення виходячи з виплат за попередні два місяці роботи на даному підприємстві (в установі, організації).

Згідно п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 № 14 судам роз`яснено, що на підставі п. 2 ст. 133 КЗпП України за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей, матеріальну відповідальність в межах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку, несуть винні в цьому директори, начальники і інші керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники; керівники та їх заступники будь-яких структурних підрозділів, передбачених статутом підприємства" установи, організації чи іншим відповідним положенням.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх випадках, крім оплати часу відпусток та виплати компенсації за невикористані відпустки, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

Суд апеляційної інстанції бере до уваги, що в цьому випадку при визначенні розміру шкоди слід виходити із середньомісячної зарплати відповідачки за останні два місяці, котрі передують безпідставному нарахуванню грошових коштів, а саме липень-серпень 2018 року.

Дослідивши матеріалами справи, суд констатує, що позивачем не надано розрахунок середньомісячного заробітку відповідача.

Між тим, у матеріалах справи відсутні і інші докази на підтвердження розміру виплат заробітної плати, котрі здійснювалися позивачем за липень-серпень 2018 року та на підставі котрих можна було б здійснити відповідний розрахунок, наприклад довідка з ДПІ про джерела/суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору.

При цьому, суд апеляційної інстанції зважає на те, що справа перебуває у суді апеляційної інстанції фактично на другому розгляді, а при прийнятті справи до провадження, суд в ухвалі від 15.01.2024 запропонував сторонам надати письмові пояснення, за їх наявності.

Однак, позивач не скористався своїми процесуальними правами, не подав суду апеляційної інстанції жодних пояснень чи доказів, з дотриманням порядку, встановленого процесуальним законодавством.

В силу приписів ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

До основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено диспозитивність.

Статтею 14 ГПК України унормовано, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Таким чином, враховуючи принцип диспозитивності, відсутність доказів розміру середнього місячного заробітку відповідачки за період липень-серпень 2018 року, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав, а також обов`язку для витребування у позивача відповідних доказів, більше того під час другого апеляційного розгляду.

Тому, суд апеляційної інстанції висновує, що позивачем не доведено розмір середнього місячного заробітку відповідачки за період липень-серпень 2018 року, у зв`язку із чим суд апеляційної інстанції позбавлений можливості порівняти розмір завданих збитків із розміром середньомісячного доходу за відповідний період і визначити суму, котра підлягає до стягнення із відповідачки на користь позивача.

Відтак, апеляційний господарський суд відмовляє у задоволенні позовних вимог, з огляду на недоведеність розміру, в котрому відповідач несе відповідальність перед позивачем за завдану останньому шкоду.

Оскільки суд апеляційної інстанції відмовляє у задоволенні позову, з підстав недоведеності, то суд не надає оцінку доводам скаржника про пропуск позивачем позовної давності на звернення до суду.

Апеляційний господарський суд вказує, що підстави відмови у позові, котрі покладенні в основу судового рішення суду апеляційної інстанції не зазначалися скаржником в апеляційній скарзі.

В силу ч. 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Метою апеляційного перегляду справи є перевірка правильності й законності рішення суду першої інстанції, а способом досягнення цієї мети - розгляд справи повторно. Близька за змістом правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 29.07.2021 у справі №904/3526/20, від 09.02.2022 у справі № 17/169-07.

У цьому випадку судом першої інстанції були неправильно застосовані норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 86 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів.

В силу приписів ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

У відповідності до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 277 ГПК України Підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи вказане, апеляційний господарський суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішення Господарського суду Волинської області від 24.05.2023 у справі № 903/108/23 та ухвалення нового рішення про відмову в позові.

Керуючись статтями 269, 270, 273, 275-279, 282 ГПК України, Північно-західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду Волинської області від 24.05.2023 у справі № 903/108/23 скасувати.

Ухвалити нове рішення.

В позові відмовити.

3. Стягнути з Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти (43025, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Винниченка, будинок 31, код 02139699) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) - 4 026 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

4. Господарському суду Волинської області видати наказ на виконання цієї постанови.

5. Справу № 903/108/23 надіслати Господарському суду Волинської області.

6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках, строках та порядку встановлених статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя Петухов М.Г.

Суддя Василишин А.Р.

Суддя Філіпова Т.Л.