Рішення

від 15.03.2024 по справі 344/18934/23

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 344/18934/23

Провадження № 2/344/783/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

в складі: головуючої судді: Домбровської Г.В.

при секретарі c/з: Стефанюк Х.Я.,

за участі позивача ОСОБА_1 , представника Відповідача адвоката Стрипи І.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради про стягнення невиплаченої заробітної плати за час безпідставного відсторонення від роботи та моральної шкоди

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (надалі «Позивач») звернулася до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до ОСОБА_2 директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради (надалі «Відповідач») про стягнення з Відповідача директора Ліцею №25 Якимів Світлани Миколаївни на користь ОСОБА_3 з роду Феценець-Сарачілова невиплачену заробітну плату за час її безпідставного відсторонення від роботи в сумі 27 567,00 грн.; стягнення з Відповідача директора Ліцею №25 ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 з роду Феценець-Сарачілова моральну шкоду в сумі 545 000,00 грн.; стягнення судового збору.

Позовні вимоги мотивовано тим, що у вересні, жовтні та листопаді 2021 року жінка з іменем ОСОБА_4 , яка 05.09.2019 року прийнята на посаду вчителя хімії Ліцею №25, стикнулась із грубим вимаганням конфіденційної лікарської інформації щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а також залякуванням щодо обмеження права на повноцінну трудову діяльність.

08.11.2021 року директором Ліцею №25 ОСОБА_2 підписано наказ про відсторонення Позивача від роботи відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153 без збереження заробітної плати з 08.11.2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 до надання відповідних документів. Хоча Позивачем надано категоричну відмову робити щеплення від корона вірусної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 з посиланням на ч.1 ст. 19 Конституції України. На запит Позивача щодо надання належним чином завіреної копії Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» нею такого не отримано.

На думку Позивача, у директора Ліцею №25 ОСОБА_2 не було жодних підстав для відсторонення Позивача від роботи без збереження заробітної плати, а період відсторонення не увійде до страхового стажу для пенсії та тимчасової непрацездатності, а також до стажу, що дає право на щорічну відпустку.

У зв`язку з незаконністю відсторонення Позивачем пред`явлено вимогу про стягнення на її користь невиплачену заробітну плату за час її безпідставного відсторонення від роботи в сумі 27 567,00 грн.

Крім того, Позивач посилається на те, що незаконними діями директора ліцею ОСОБА_2 , які полягали у психологічному тиску та залякуванні Позивача про відсторонення від роботи, змушуванні до участі у медичному експерименті, їй було завдано моральної шкоди, яка проявилася у вимушених змінах у життєвих і трудових стосунках, погіршенні знань в учнів, яких навчали інші вчителі, позбавлення можливості реалізації своїх звичок і бажань, перенасичення негативними емоціями, психічними переживаннями, нервовими розладами та душевними стражданнями. Завдану моральну шкоду Позивач оцінює у 545 000,00 грн. та просить її стягнути з Відповідача.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити.

Представником Відповідача Якимів Світлани Миколаївни директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради на адресу суду подано Відзив на позов, у якому він заперечив проти позовних вимог та просив відмовити в їх задоволенні. Посилався на неналежне визначення Позивачем відповідача по справі, як на підставу відмови в позові.

Зокрема, заперечуючи проти позову, представник Відповідача у відзиві посилається на те, що Відповідач, будучи керівником навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників навчального процесу, правомірно прийняла рішення про тимчасове відсторонення Позивача від роботи. Наказ про відсторонення Позивача видано у відповідності до ст. 46 КЗпП України та інших законодавчих актів, станом на даний час він є законним та не скасованим у встановленому законом порядку; даний наказ ніким не оскаржувався. У подальшому, на підставі Постанови КМУ від 26.03.2022 року №372 Позивача було допущено до роботи до закінчення воєнного стану.

Також у відзиві на позов представник Відповідача звертав увагу на те, що, виконуючи свої службові обов`язки, Позивач безпосередньо контактує з дітьми та дорослими, які навчаються чи по будь-якій іншій причині відвідують приміщення Ліцею №25 (безпосередні прямі контакти Позивача з учнями восьми класів 224 учні, а також непрямі контакти з учнями ліцею (1700 дітей) та педагогічним колективом (140 вчителів та працівників ліцею). А тому, на думку представника, в даному випадку відсторонення Позивача є пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого Позивача.

Як зазначив представник Відповідача, чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

У відзиві на позов представник Відповідача також посилається на необґрунтованість позовних вимог про стягнення моральної шкоди, оскільки, на його думку, при відстороненні Позивача від роботи Відповідач діяла правомірно, відповідно до діючого законодавства та конкретного випадку. Позовні вимоги про стягнення моральної шкоди, за твердженнями представника Відповідача, не підтверджуються жодними доказами.

В судовому засіданні представник Відповідача проти позову заперечив, просив відмовити в його задоволенні.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 08 лютого 2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Проаналізувавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, Судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 працює на посаді вчителя хімії у Ліцеї №25 Івано-Франківської міської ради з неповним тижневим навантаженням, спеціаліст, з 05.09.2019 року (витяг з наказу №62-к від 04.09.2019 року (а.с.140).

Наказом директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради №63-к від 08.11.2021 року «Про відсторонення від посади» (а.с.148) ОСОБА_1 , вчителя хімії, відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19 до надання відповідних документів. Підстава: повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від 28.10.2021 року №2.

Наказом директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради №24/к від 01 березня 2022 року «Про допуск до роботи ОСОБА_1 , ОСОБА_5 » (а.с.149) ОСОБА_1 , вчителя хімії, допущено до роботи з 01.03.2022 року до завершення воєнного стану в Україні. Підстава: наказ МОЗ «Про зупинення дії Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153» від 25.02.2022 року №380.

Посилаючись на незаконність відсторонення від роботи, Позивач звернулася з позовом до суду про стягнення з директора Ліцею №25 ОСОБА_2 на її користь невиплачену заробітну плату за час її безпідставного відсторонення від роботи в сумі 27 567,00 грн. та моральну шкоду в сумі 545 000,00 грн.

1. Щодо позовної вимоги про стягнення з директора Ліцею №25 ОСОБА_2 на її користь невиплаченої заробітної плати за час її безпідставного відсторонення від роботи в сумі 27 567,00 грн.

Частиною другою статті 48 Цивільного процесуального кодексу України (надалі «ЦПК України») визначено, що позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідач це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Законодавець поклав на позивача обов`язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. Ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є відповідачем належним. Подання позивачем такого клопотання свідчить, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.

З урахуванням принципу диспозитивності суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи.

За приписами статті 51 ЦПК України суд першої інстанції може залучити до участі у справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним відповідачем лише за клопотанням позивача.

Неналежний відповідач це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі належному відповідачеві.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Виходячи з наведеного, якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі в якості співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанова Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №200/8461/15-ц).

З урахуванням вказаного визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

Так, Суд звертає увагу на те, що в ході судового розгляду справи судом неодноразово уточнювалося у Позивача коло осіб, яких стосуються її позовні вимоги про стягнення невиплаченої заробітної плати за час відсторонення, та роз`яснювалося право на залучення співвідповідача. Про аналогічне стверджував представник Відповідача, посилаючись на неналежність відповідача у даній справі, як підставу відмови в позові. Однак Позивач наполягала на тому, що нею заявляється позов до директора Ліцею №25 ОСОБА_2 , як посадової особи, яка її незаконно відсторонила від роботи.

Разом з тим, Позивач у цій справі клопотань про залучення до участі в справі співвідповідача не заявляла, зокрема і після отримання відзиву, а також на стадії пояснень сторін Позивач не клопотала про повернення до підготовчого судового засідання та залучення співвідповідача.

Натомість, Суд зауважує, що згідно наказу №62-к від 04.09.2019 року (а.с.140) ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Ліцеєм №25 Івано-Франківської міської ради, який є самостійною юридичною особою, а не з ОСОБА_2 , яка є директором даного ліцею, тобто його посадовою особою.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до частини 6 статті 24 Закону України «Про повну загальну середню освіту» оплата праці педагогічних працівників здійснюється відповідно до Закону України «Про освіту», цього Закону та інших актів законодавства.

Порядок обчислення заробітної плати педагогічних працівників державних, комунальних закладів освіти визначається центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Частиною 1 статті 31 «Про повну загальну середню освіту» визначено, що юридична особа має статус закладу загальної середньої освіти, якщо основним видом її діяльності є освітня діяльність, що здійснюється на одному чи декількох рівнях повної загальної середньої освіти.

Заклад загальної середньої освіти має право набувати майнові та немайнові права, нести обов`язки, виступати стороною у судовому процесі, мати у власності кошти та інше майно відповідно до законодавства.

Заклад загальної середньої освіти має самостійний баланс, розрахункові та інші рахунки у фінансових установах і банках державного сектору та може мати бланки, печатки та штампи із своїм найменуванням та символікою.

Заклад освіти провадить освітню діяльність на певному рівні повної загальної середньої освіти за умови наявності відповідної ліцензії, виданої в установленому законодавством порядку.

Відповідно до статті 36 «Про повну загальну середню освіту» управління закладом загальної середньої освіти здійснюють:

засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган;

керівник закладу освіти;

педагогічна рада;

вищий колегіальний орган громадського самоврядування закладу освіти.

Статтею 38 «Про повну загальну середню освіту» визначено, порядок призначення та повноваження керівника закладу загальної середньої освіти.

Зокрема, повноваження керівника закладу загальної середньої освіти визначаються законодавством та установчими документами закладу освіти.

3. Керівник закладу загальної середньої освіти має право:

діяти від імені закладу без довіреності та представляти заклад у відносинах з іншими особами;

підписувати документи з питань освітньої, фінансово-господарської та іншої діяльності закладу;

приймати рішення щодо діяльності закладу в межах повноважень, визначених законодавством та строковим трудовим договором, у тому числі розпоряджатися в установленому порядку майном закладу та його коштами;

призначати на посаду, переводити на іншу посаду та звільняти з посади працівників закладу освіти, визначати їхні посадові обов`язки, заохочувати та притягати до дисциплінарної відповідальності, а також вирішувати інші питання, пов`язані з трудовими відносинами, відповідно до вимог законодавства;

визначати режим роботи закладу;

ініціювати перед засновником або уповноваженим ним органом питання щодо створення або ліквідації структурних підрозділів;

видавати відповідно до своєї компетенції накази і контролювати їх виконання;

укладати угоди (договори, контракти) з фізичними та/або юридичними особами відповідно до своєї компетенції;

звертатися до центрального органу виконавчої влади із забезпечення якості освіти із заявою щодо проведення позапланового інституційного аудиту, зовнішнього моніторингу якості освіти та/або громадської акредитації закладу;

приймати рішення з інших питань діяльності закладу освіти.

4. Керівник закладу загальної середньої освіти зобов`язаний:

виконувати цей Закон, Закон України «Про освіту» та інші акти законодавства, а також забезпечувати та контролювати їх виконання працівниками закладу, зокрема в частині організації освітнього процесу державною мовою;

планувати та організовувати діяльність закладу загальної середньої освіти;

розробляти проект кошторису та подавати його засновнику або уповноваженому ним органу на затвердження;

надавати щороку засновнику пропозиції щодо обсягу коштів, необхідних для підвищення кваліфікації педагогічних працівників;

організовувати фінансово-господарську діяльність закладу загальної середньої освіти в межах затвердженого кошторису;

забезпечувати розроблення та виконання стратегії розвитку закладу загальної середньої освіти;

затверджувати правила внутрішнього розпорядку закладу;

затверджувати посадові інструкції працівників закладу загальної середньої освіти;

організовувати освітній процес та видачу документів про освіту;

затверджувати освітню (освітні) програму (програми) закладу загальної середньої освіти відповідно до цього Закону;

створювати умови для реалізації прав та обов`язків усіх учасників освітнього процесу, в тому числі реалізації академічних свобод педагогічних працівників, індивідуальної освітньої траєкторії та/або індивідуальної програми розвитку учнів, формування у разі потреби індивідуального навчального плану;

затверджувати положення про внутрішню систему забезпечення якості освіти в закладі загальної середньої освіти, забезпечити її створення та функціонування;

забезпечувати розроблення, затвердження, виконання та моніторинг виконання індивідуальної програми розвитку учня;

контролювати виконання педагогічними працівниками та учнями (учнем) освітньої програми, індивідуальної програми розвитку, індивідуального навчального плану;

забезпечувати здійснення контролю за досягненням учнями результатів навчання, визначених державними стандартами повної загальної середньої освіти, індивідуальною програмою розвитку, індивідуальним навчальним планом;

створювати необхідні умови для здобуття освіти особами з особливими освітніми потребами;

сприяти проходженню атестації та сертифікації педагогічними працівниками;

створювати умови для здійснення дієвого та відкритого громадського нагляду (контролю) за діяльністю закладу загальної середньої освіти;

сприяти та створювати умови для діяльності органів громадського самоврядування в закладі загальної середньої освіти;

формувати засади, створювати умови, сприяти формуванню культури здорового способу життя учнів та працівників закладу загальної середньої освіти;

створювати в закладі загальної середньої освіти безпечне освітнє середовище, забезпечувати дотримання вимог щодо охорони дитинства, охорони праці, вимог техніки безпеки;

організовувати харчування та сприяти медичному обслуговуванню учнів відповідно до законодавства;

забезпечувати відкритість і прозорість діяльності закладу загальної середньої освіти, зокрема шляхом оприлюднення публічної інформації відповідно до вимог законів України «Про освіту», «Про доступ до публічної інформації», «Про відкритість використання публічних коштів» та інших законів України;

здійснювати зарахування, переведення, відрахування учнів, а також їх заохочення (відзначення) та притягнення до відповідальності відповідно до вимог законодавства;

організовувати документообіг, бухгалтерський облік та звітність відповідно до законодавства;

звітувати щороку на загальних зборах (конференції) колективу про свою роботу та виконання стратегії розвитку закладу загальної середньої освіти;

виконувати інші обов`язки, покладені на нього законодавством, засновником, установчими документами закладу загальної середньої освіти, колективним договором, строковим трудовим договором.

Керівник закладу загальної середньої освіти (крім приватного закладу) зобов`язаний протягом першого року після призначення на посаду пройти курс підвищення кваліфікації з управлінської діяльності обсягом не менше 90 навчальних годин.

Аналогічно статтею 26 Закону України «Про освіту» визначено, що керівник закладу освіти здійснює безпосереднє управління закладом і несе відповідальність за освітню, фінансово-господарську та іншу діяльність закладу освіти.

Повноваження (права і обов`язки) та відповідальність керівника закладу освіти визначаються законом та установчими документами закладу освіти.

Керівник є представником закладу освіти у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами і діє без довіреності в межах повноважень, передбачених законом та установчими документами закладу освіти.

Керівник закладу освіти призначається засновником у порядку, визначеному законами та установчими документами, з числа претендентів, які вільно володіють державною мовою і мають вищу освіту.

Додаткові кваліфікаційні вимоги до керівника та порядок його обрання (призначення) визначаються спеціальними законами та установчими документами закладу освіти.

Керівник закладу освіти в межах наданих йому повноважень:

організовує діяльність закладу освіти;

вирішує питання фінансово-господарської діяльності закладу освіти;

призначає на посаду та звільняє з посади працівників, визначає їх функціональні обов`язки;

забезпечує організацію освітнього процесу та здійснення контролю за виконанням освітніх програм;

забезпечує функціонування внутрішньої системи забезпечення якості освіти;

забезпечує умови для здійснення дієвого та відкритого громадського контролю за діяльністю закладу освіти;

сприяє та створює умови для діяльності органів самоврядування закладу освіти;

сприяє здоровому способу життя здобувачів освіти та працівників закладу освіти;

забезпечує створення у закладі освіти безпечного освітнього середовища, вільного від насильства та булінгу (цькування), у тому числі:

з урахуванням пропозицій територіальних органів (підрозділів) Національної поліції України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, головного органу у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, служб у справах дітей та центрів соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді розробляє, затверджує та оприлюднює план заходів, спрямованих на запобігання та протидію булінгу (цькуванню) в закладі освіти;

розглядає заяви про випадки булінгу (цькування) здобувачів освіти, їхніх батьків, законних представників, інших осіб та видає рішення про проведення розслідування; скликає засідання комісії з розгляду випадків булінгу (цькування) для прийняття рішення за результатами проведеного розслідування та вживає відповідних заходів реагування;

забезпечує виконання заходів для надання соціальних та психолого-педагогічних послуг здобувачам освіти, які вчинили булінг, стали його свідками або постраждали від булінгу (цькування);

повідомляє уповноваженим підрозділам органів Національної поліції України та службі у справах дітей про випадки булінгу (цькування) в закладі освіти;

здійснює інші повноваження, передбачені законом та установчими документами закладу освіти.

Відповідно до частини 1 статті 61 Закону України «Про освіту» оплата праці педагогічних і науково-педагогічних працівників здійснюється за рахунок коштів державного та/або місцевого бюджетів, коштів засновників, власних надходжень закладів освіти, грантів, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

Отже, аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що виплата заробітної плати педагогічному працівнику, зокрема, вчителю ліцею, здійснюється закладом освіти за рахунок коштів державного та/або місцевого бюджетів, коштів засновників, власних надходжень закладів освіти, грантів, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти керівника закладу освіти не є джерелом виплати заробітної плати вчителю.

Відтак, стягнення з директора навчального закладу не отриманих вчителем за період відсторонення коштів втраченого заробітку (в разі доведення незаконності відсторонення) відбувається за рахунок коштів навчального закладу, а не його керівника.

Натомість, в даній цивільній справі Позивач стверджувала про наявність обов`язку саме в директора Ліцею №25 ОСОБА_2 виплатити їй втрачений заробіток за час відсторонення, що не ґрунтується на положеннях чинного законодавства. Клопотань про залучення співвідповідача Позивачем не подавалося. При цьому, згідно вимог процесуального закону суд позбавлений самостійно залучити до участі іншу особу (до якої саме позивач у цивільній справі повинен пред`явити конкретні позовні вимоги).

Відповідно до частин 1,3 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Отже, на підставі наведеного, Суд приходить до висновку про те, що вимога про стягнення на користь Позивача невиплаченої заробітної плати за час її безпідставного відсторонення від роботи в сумі 27 567,00 грн. пред`явлена до неналежного відповідача, що є самостійною підставою для відмови в позові в цій частині.

Лише за наявності належних відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість чи необґрунтованість позовних вимог, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть. Вказані висновки суду кореспондуються із позицією Верховного Суду від 12.04.2022 у постанові № 497/1017/20, у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 200/8461/15-ц.

На підставі викладеного, у задоволенні позовної вимоги про стягнення на користь Позивача невиплаченої заробітної плати за час її безпідставного відсторонення від роботи в сумі 27 567,00 грн. слід відмовити за неналежним суб`єктним складом.

2. Щодо позовної вимоги про стягнення з Відповідача директора Ліцею №25 ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 з роду Феценець-Сарачілова моральної шкоди в сумі 545 000,00 грн.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом (частина друга статті 1167 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) зроблено висновок, що «юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків. Тлумачення частини третьої статті 11 ЦК України свідчить, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб`єктивних прав та обов`язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту».

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що:

за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі;

зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди;

у разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини;

завдання моральної шкоди явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи;

гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості;

по своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17.

Уданій постанові Верховний Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

З огляду на те, що «розумність» і «справедливість», що зазначена у ст. 23ЦК України, які є оціночними поняттями, та суди, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди (вказана позиція викладена у Постанові ВС КАС України №750/750/6330/17 від 27 листопада 2019 року).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14-ц вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц вказала, що виходячи з положень статей 16 і 23 Цивільного кодексу України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

В даній цивільній справі, обґрунтовуючи вимогу про стягнення моральної шкоди, Позивач посилається на те, що незаконними діями директора ліцею ОСОБА_2 , які полягали у психологічному тиску та залякуванні Позивача про відсторонення від роботи, змушуванні до участі у медичному експерименті, їй було завдано моральної шкоди, яка проявилася у вимушених змінах у життєвих і трудових стосунках, погіршенні знань в учнів, яких навчали інші вчителі, позбавлення можливості реалізації своїх звичок і бажань, перенасичення негативними емоціями, психічними переживаннями, нервовими розладами та душевними стражданнями. Завдану моральну шкоду Позивач оцінює у 545 000,00 грн. та просить її стягнути з Відповідача.

Разом з тим, Суд зауважує, що ОСОБА_1 було відсторонено від роботи на підставі окремого розпорядчого документу Відповідача Наказу директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради №63-к від 08.11.2021 року «Про відсторонення від посади» (а.с.148).

Доказів на підтвердження того, що вказаний наказ оскаржувався Відповідачем та був скасований у встановленому законом порядку Суду не надано.

Крім того, предметом даного судового розгляду вказаний наказ Відповідача не являється.

В подальшому, а саме 01.03.2022 року, Відповідачем було винесено Наказ №24/к від 01 березня 2022 року «Про допуск до роботи ОСОБА_1 , ОСОБА_5 » (а.с.149), яким ОСОБА_1 , вчителя хімії, допущено до роботи з 01.03.2022 року до завершення воєнного стану в Україні. Підстава: наказ МОЗ «Про зупинення дії Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153» від 25.02.2022 року №380.

Отже, у спірних правовідносинах допуск Позивача до роботи з 01.03.2022 року до завершення воєнного стану в Україні відбувся на підставі наказу МОЗ «Про зупинення дії Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153» від 25.02.2022 року №380.

Самостійно Наказ №63-к від 08.11.2021 року «Про відсторонення від посади» директором Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради не скасовувався, як і не було його скасовано в судовому порядку (докази протилежного в матеріалах справи відсутні).

Отже, станом на час розгляду справи наказ про відсторонення Позивача від роботи є дійсним та не скасованим у встановленому законом порядку.

Відтак, посилання Позивача в позовній заяві та судових засіданнях на незаконність її відсторонення є передчасними.

В судових засіданнях суд звертав увагу Позивача на визначений нею предмет позовних вимог, однак Позивач підтвердила, що наказ про відсторонення нею не оскаржується. В ході підготовчого судового засідання заяв про зміну предмета чи підстав позову, як і в подальшому під час розгляду справи по суті клопотань про повернення до підготовчого судового засідання Позивачем не подавалося.

При цьому, розгляд судом питання щодо законності відсторонення ОСОБА_1 від роботи буде становити вихід за межі позовних вимог, що не відповідає процесуальним правилам.

Суд також зауважує, що чинне законодавство не містить положень про незаконність відсторонення окремих категорій працівників від роботи у зв`язку з відсутністю щеплень від Ковід-19 у 2021 році, як і не сформовано загальної однозначної практики Верховного Суду з даного питання.

При вирішенні справ про законність відсторонення працівників Велика Палата Верховного Суду дотримується підходу щодо необхідності досліджувати конкретні обставини в кожній індивідуальній ситуації.

Зокрема, у Постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачено законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дають можливість працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві визначити порядок дій щодо такого працівника.

Стосовно законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) констатувала, що чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

Якщо відсторонення працівника від роботи не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.

Велика Палата ВС не сумнівається в тому, що Україна, так само як і інші держави, зазнала значних труднощів у сфері охорони здоров`я. За статистикою, в середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7168 осіб на місяць. Це зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку. Така мета відповідно до п. 2 ст. 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети.

Також ВП ВС у даній постанові з`ясувала, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Велика Палата ВС зауважила, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема оцінки об`єктивної необхідності під час їх виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи, тощо.

ВП ВС констатувала, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи слід керуватися не тільки Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ України № 2153, але й оцінкою загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, треба враховувати і такі обставини, як:

кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих / непрямих);

форма організації праці (дистанційна / надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потреба відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Отже, Суд зауважує, що для вирішення питання про законність відсторонення працівника від роботи підлягає з`ясуванню ряд важливих обставин, про які зазначено вище, однак така перевірка повинна здійснюватися в межах відповідного предмету позову.

У спірних правовідносинах ОСОБА_1 наказу роботодавця про її відсторонення не оскаржує, оскільки нею заявлено вимоги про стягнення заробітної плати за час відсторонення та моральної шкоди.

Належних доказів незаконності її відсторонення (тобто скасування наказу про відсторонення у встановленому законом порядку) Позивачем Суду не надано.

У статті 2 ЦПК України визначені завдання та основні засади цивільного судочинства, серед яких змагальність та диспозитивність.

Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

У частині першій статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Перевірка ж законності наказу про відсторонення Позивачки від роботи буде становити вихід за межі позову.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанови Верховного Суду від 6 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 6 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 4 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 1 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 1 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц).

Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а).

До початку розгляду судом справи по суті позивач має право у спосіб подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі № 264/4263/16-ц).

Отже, посилання Позивача у позовній заяві на незаконність її відсторонення від роботи, як підставу стягнення з Відповідча моральної шкоди, є безпідставними та не підтверджуються належними доказами.

Щодо доводів ОСОБА_1 стосовно незаконності дій директора ліцею ОСОБА_2 , які полягали у психологічному тиску та залякуванні Позивача про відсторонення від роботи, змушуванні до участі у медичному експерименті, як підставу відшкодування моральної шкоди, Суд звертає увагу на те, належних доказів на підтвердження таких обставин Позивачем не надано.

Суд повторно зауважує, що дії директора Ліцею №25 щодо відсторонення Позивача від роботи, як і відповідний наказ про відсторонення, не оскаржувалися та не були визнані протиправними.

Доказів психологічного залякування чи змушування Відповідачем Позивача до участі у медичному експерименті суду не надано.

Натомість, згідно правил доказування у цивільній справі про відшкодування моральної шкоди, саме на Позивача покладено обов`язок доведення факту завдання моральної шкоди конкретними протиправними діями Відповідача, як і доведення причинного зв`язку між такими протиправними діями та моральною шкодою.

Доказів протиправності дій Відповідача, які б завдали Позивачу моральної шкоди, причинного зв`язку між такими діями і моральною шкодою, Суду не надано.

Відтак, позовна вимога про стягнення з Відпловідача на користь Позивача моральної шкоди є недоведеною та необгрунтованою, і у її задоволенні слід відмовити.

Щодо клопотання представника Відповідача прор стягнення витрат на правничу допомогу.

05 грудня 2023 року представником Відповідача подано документи на підтвердження факту надання правничої допомоги (а.с.97-100), а в подальшому в ході розгляду справиі квитанцію б/н від 04.12.2023 року про оплату правничої допомоги в сумі 15 000 грн. (а.с.158). Вказаний розмір правничої допомоги у 10 000,00 грн. сторона Відповідача просить стягнути з Позивача.

Позивача пояснень щодо стягнення витрат на правничу допомогу не надавала.

Відповідно до ч.1-4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно із ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

До складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов`язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов`язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов`язана зі справою.

Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.

Отже, можна зробити висновок, що ЦПК передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Аналогічна правова позиція була викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року по справі № 755/9215/15-ц.

Згідно з частиною шостою статті 137 ЦПК обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного до договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/WestAllianceLimited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Таким чином, розмір витрат на оплату правничої допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правничу допомогу.

Витрати на правничу допомогу, які мають бути документально підтверджені та доведені, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правничої допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій тощо).

Склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Так, представник Відповідача адвокат Стрипа Ігор Степанович є адвокатом (свідоцтво №392 від 06.06.2001 року, видане Івано-Франківською обласною КДКА на підставі рішення №4 від 15.07.1994 р.)

В матеріалах справи також містяться належні документи на підтвердження повноважень адвоката Стрипи Ігоря Степановича на представництво інтересів ОСОБА_2 .

За результатами розгляду даної цивільної справи адвокатом Стрипа І.С. заявлено до стягнення витрати на правову допомогу в сумі 15 000,00 грн.

Згідно підписаного між ОСОБА_2 та адвокатом Стрипа І.С. Договору про надання правничої (правової) допомоги від 04.12.2023 року (п.5) передбачено, що розмір винагороди визначається за довомленістю між сторонами.

Згідно квитанції б/н від 04.12.2023 року адвокатом 04.12.2023 року прийнято від ОСОБА_2 гонорар в сумі 15 000 грн. (а.с.158).

У Постанові Верховного Суду від 01.02.2023 року у справі №160/19098/21 (адміністративне провадження № К/990/30188/22) Верховним Судом зазначено наступне:

«суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 грудня 2021 у справі № 927/237/20).

Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір».

Таким чином, на думку Суду, співмірним розміром правничої допомоги, з урахуванням складності даної справи, реального часу надання правничої допомоги та обсягу необхідної до виконання роботи, враховуючи факт відмови в задоволенні позовних вимог, беручи до уваги задекларовані в п. 6 ч. 3 ст. 2 ЦПК України і усталеній практиці у вищевказаних рішеннях ЄСПЛ принципи пропорційності, розумності і співмірності, Суд вважає за необхідне зменшити розмір витрат Відповідача на професійну правничу допомогу до 6 000 грн.

За таких обставин, враховуючи визначені у ч.4-6 ст. 137 ЦПК України критерії, факт відмови в задоволенні позову, суд вважає за доцільне стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради витрати на правничу допомогу у розмірі 6000,00 грн.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Проаналізувавши доводи сторін, вимоги чинного законодавства України, дослідивши матеріали справи та подані сторонами докази, Суд дійшов висновку про те, позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 46 Кодексу законів про працю України, ст. 23, 1167 Цивільного кодексу України, ст.ст. 89, 263-265, 273, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Суд,

У Х В А Л И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради про стягнення невиплаченої заробітної плати за час безпідставного відсторонення від роботи та моральної шкоди відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради витрати на правничу допомогу у розмірі 6000,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 15.03.2024 року.

Суддя Домбровська Г.В.