Постанова

від 18.07.2024 по справі 344/18934/23

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 344/18934/23

Провадження № 22-ц/4808/816/24

Головуючий у 1 інстанції Домбровська Г. В.

Суддя-доповідач Максюта

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого (суддя-доповідач) Максюти І.О.,

суддів Бойчука І.В., Фединяка В.Д.,

секретаря Шемрай Н.Б.,

з участю особи, яка подала апеляційну скаргу, позивачки ОСОБА_1 , представника відповідачки ОСОБА_2 адвоката Стрипи І.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 як директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради про стягнення невиплаченої заробітної плати за час безпідставного відсторонення від роботи та моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, ухвалене суддею Домбровською Г.В. 13 березня 2024 року в м. Івано-Франківськ Івано-Франківської області, повний текст якого складено 15 березня 2024 року,

в с т а н о в и в :

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 як директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради про стягнення невиплаченої заробітної плати за час безпідставного відсторонення від роботи та моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що обіймає посаду вчителя хімії Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради.

у вересні, жовтні та листопаді 2021 року зіштовхнулась із грубим вимаганням конфіденційної лікарської інформації щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а також залякуванням щодо обмеження права на повноцінну трудову діяльність.

08.11.2021 року директором Ліцею №25 ОСОБА_2 підписано наказ про її відсторонення від роботи відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153, без збереження заробітної плати з 08.11.2021 року, на час відсутності щеплення від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до надання відповідних документів. Хоча нею надано категоричну відмову робити щеплення від коронавірусної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з посиланням на ч.1 ст. 19 Конституції України.

На запит щодо надання належним чином завіреної копії Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», нею такого не отримано.

Вважає, що у директора Ліцею №25 ОСОБА_2 не було жодних підстав для відсторонення її від роботи без збереження заробітної плати, а період відсторонення не увійде до страхового стажу для пенсії та тимчасової непрацездатності, а також до стажу, що дає право на щорічну відпустку.

У зв`язку з незаконністю відсторонення нею пред`явлено вимогу про стягнення на її користь невиплаченої заробітної плати за час безпідставного відсторонення від роботи в сумі 27 567,00 грн.

Крім того, незаконними діями директора ліцею ОСОБА_2 , які полягали у психологічному тиску та залякуванні про відсторонення від роботи, змушуванні до участі у медичному експерименті, їй було завдано моральної шкоди, яка проявилася у вимушених змінах у життєвих і трудових стосунках, погіршенні знань в учнів, яких навчали інші вчителі, позбавлення можливості реалізації своїх звичок і бажань, перенасичення негативними емоціями, психічними переживаннями, нервовими розладами та душевними стражданнями. Завдану моральну шкоду оцінює у 545 000,00 грн.

Просила стягнути з директора Ліцею №25 ОСОБА_2 на її користь невиплачену заробітну плату за час її безпідставного відсторонення від роботи в сумі 27 567,00 грн, а також моральну шкоду в сумі 545 000,00 грн та судовий збір (а.с.1-10, том 1).

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 березня 2024 року у задоволенні позову відмовлено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради витрати на правничу допомогу в розмірі 6000,00 гривень (а.с.212-228, том 1).

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій посилається на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апелянт зазначає, що у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КзПП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати. Відсторонення від роботи суперечить нормам міжнародного права. Проведення медичних дослідів над людиною заборонене Конституцією України, Нюрнберзьким кодексом. Вакцинація від корона вірусу є добровільною для усіх груп населення та професійних груп, а тому не може бути примусовою і такою, що обмежує права людини та громадянина. У зв`язку з незаконністю відсторонення нею було пред`явлено вимогу про стягнення невиплаченої заробітної плати за час безпідставного відсторонення. Також через незаконні дії директора ліцею ОСОБА_2 , їй було завдано і моральної шкоди.

Зазначає, що на час дії встановленого на території України карантину обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники закладів освіти всіх рівнів Ті, які відмовились від вакцинації та не мають абсолютних протипоказань для щеплення, підлягають відстороненню від роботи без збереження заробітної плати.

Наголошує, що в позовній заяві нею надано докази не існування відсутності документа на матеріальному носії з назвою «Наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження переліку професій, виробництва та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням»».

Вона зверталася із запитом до директора Ліцею №25 ОСОБА_2 надати копію зазначеного Наказу, завірену згідно з вимогами ДСТУ, з мокрою печаткою та підписами відповідальних осіб. Однак, отримала відповідь, що копії наказу, виданого не нею як керівником закладу, вона завіряти не уповноважена та що таку копію може надати МОЗ України. В Департаменті освіти і науки Івано-Франківської міської ради повідомили, що таку інформацію може надати тільки роботодавець. Згідно відповіді Міністерства освіти та науки України, ця інформація не відноситься до публічної інформації. Міністерством охорони здоров`я України їй було надано паперову копію електронного документа.

Отже, документу на паперовому носії з назвою «Наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження переліку професій, виробництва та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням»» не існує.

Тому, на думку апелянта, вакцинація проти COVID-19 не включена до Календаря щеплень а ні як обов`язкова, а ні як обов`язково профілактична, що суперечить постанові Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020 року в частині обов`язковості щеплення від даного інфекційного захворювання.

Оскільки а ні Закон України №1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб», а ні Календар профілактичних щеплень в Україні не відносять щеплення проти COVID-19 до переліку профілактичних та обов`язкових щеплень, тому відмова працівника робити щеплення проти COVID-19 не може бути підставою для відсторонення його від роботи. Таке відсторонення від роботи у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень від інфекційних хвороб, перелік яких затверджений законодавством, відбувається виключно в порядку, встановленому законом, а не підзаконним актом.

Із викладеного вбачається, що рішення про її відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, прийняте у виді наказу, не відповідає вимогам чинного законодавства України. Крім того, таке відсторонення не лише не передбачено трудовим законодавством, а й порушує гарантовані статтею 43 Конституції України права людини і громадянина на працю та право заробляти працею на життя, які не можуть бути обмежені крім випадків, передбачених Конституцією України.

Кодексом законів про працю України не врегульоване питання про відновлення становища, яке існувало до порушення права особи у зв`язку з його незаконним відстороненням від роботи, іншого способу захисту цивільних прав, як поновлення на роботу, Кодекс законів про працю не містить. Відповідно до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» якщо буде встановлено, що на порушення ст.46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Зазначена позиція підтверджена висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 року у справі №130/3548/21.

Щодо посилання суду на те, що доказів на підтвердження оскарження позивачкою наказу про відсторонення не надано, зазначає, що зверталася до суду із такими позовними вимогами, зокрема, 15.11.2021 року (отримала ухвалу про повернення позовної заяви справа №344/18204/21), 21.12.2021 року (отримала ухвалу про повернення позовної заяви - справа №344/20553/21), 26.01.2022 року (станом на сьогоднішній день не отримала жодного судового рішення).

Щодо виходу за межі позовних вимог, то суд вправі за своєю ініціативною з метою необхідності для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина вийти за межі заявлених позивачем вимог, однак відповідно до імперативних вимог процесуального законодавства.

Щодо моральної шкоди зазначила, що директор Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради ОСОБА_2 своїми конклюдентними діями підтвердила чинність публічного договору оферти від 24.03.2023 року, тобто своїм мовчанням підтвердила згоду виплатити невиплачену заробітну плату за час її (апелянта) відсторонення від роботи, тому така шкода підлягає до стягнення на її користь.

Просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та стягнути з відповідача судові витрати (а.с.2-15, том 2).

Заперечуючи доводи апеляційної скарги представник відповідача подав відзив на апеляційну скаргу. Зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, а рішення суду законними та обґрунтованими. Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, стягнути з позивачки на користь ОСОБА_2 судові витрати на правничу (правову) допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 5 000,00 грн (а.с.85-95, том 2).

Вислухавши пояснення особи, яка подала апеляційну скаргу, позивачки ОСОБА_1 , представника відповідачки ОСОБА_2 адвоката Стрипи І.С., суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає її необґрунтованою, виходячи з таких підстав.

В силу ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, але апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працює на посаді вчителя хімії у Ліцеї №25 Івано-Франківської міської ради з неповним тижневим навантаженням, спеціаліст, з 05.09.2019 року (витяг з наказу №62-к від 04.09.2019 року (а.с.140).

Наказом директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради №63-к від 08.11.2021 року «Про відсторонення від посади» ОСОБА_1 , вчителя хімії, відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19 до надання відповідних документів. Підстава: повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від 28.10.2021 року №2 (а.с.148).

Наказом директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради №24/к від 01 березня 2022 року «Про допуск до роботи ОСОБА_1 , ОСОБА_3 » ОСОБА_1 , вчителя хімії, допущено до роботи з 01.03.2022 року до завершення воєнного стану в Україні. Підстава: наказ МОЗ «Про зупинення дії Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153» від 25.02.2022 року №380 (а.с.149).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимога про стягнення на користь позивача невиплаченої заробітної плати за час її безпідставного відсторонення пред`явлена до неналежного відповідача, що є самостійної підставою для відмови позову в цій частині, предметом спору у цьому провадженні наказ про відсторонення від роботи не являється, крім того, такий не було оскаржено позивачем та він не скасований, а інших належних доказів стосовно незаконності дій відповідача, які полягали у психологічному тиску та залякуванні позивача як підстави відшкодування моральної шкоди, позивачем не надано, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується апеляційний суд з огляду на таке.

Для врегулювання спору між позивачкою та відповідачкою, як директором ліцею, про стягнення невиплаченої заробітної плати за час відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 по 28 лютого 2022 року слід застосовувати такі норми матеріального права.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до частини 6 статті 24 Закону України «Про повну загальну середню освіту» оплата праці педагогічних працівників здійснюється відповідно до Закону України «Про освіту», цього Закону та інших актів законодавства.

Порядок обчислення заробітної плати педагогічних працівників державних, комунальних закладів освіти визначається центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Частиною 1 статті 31 «Про повну загальну середню освіту» визначено, що юридична особа має статус закладу загальної середньої освіти, якщо основним видом її діяльності є освітня діяльність, що здійснюється на одному чи декількох рівнях повної загальної середньої освіти.

Заклад загальної середньої освіти має право набувати майнові та немайнові права, нести обов`язки, виступати стороною у судовому процесі, мати у власності кошти та інше майно відповідно до законодавства.

Заклад загальної середньої освіти має самостійний баланс, розрахункові та інші рахунки у фінансових установах і банках державного сектору та може мати бланки, печатки та штампи із своїм найменуванням та символікою.

Заклад освіти провадить освітню діяльність на певному рівні повної загальної середньої освіти за умови наявності відповідної ліцензії, виданої в установленому законодавством порядку.

Відповідно до статті 36 «Про повну загальну середню освіту» управління закладом загальної середньої освіти здійснюють:

засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган; керівник закладу освіти; педагогічна рада; вищий колегіальний орган громадського самоврядування закладу освіти.

Статтею 38 «Про повну загальну середню освіту» визначено, порядок призначення та повноваження керівника закладу загальної середньої освіти.

Повноваження керівника закладу загальної середньої освіти визначаються законодавством та установчими документами закладу освіти.

Керівник закладу загальної середньої освіти, зокрема, має право підписувати документи з питань освітньої, фінансово-господарської та іншої діяльності закладу; приймати рішення щодо діяльності закладу в межах повноважень, визначених законодавством та строковим трудовим договором, у тому числі розпоряджатися в установленому порядку майном закладу та його коштами; організовувати фінансово-господарську діяльність закладу загальної середньої освіти в межах затвердженого кошторису; організовувати документообіг, бухгалтерський облік та звітність відповідно до законодавства; виконувати інші обов`язки, покладені на нього законодавством, засновником, установчими документами закладу загальної середньої освіти, колективним договором, строковим трудовим договором.

Керівник закладу освіти в межах наданих йому повноважень, зокрема, вирішує питання фінансово-господарської діяльності закладу освіти; здійснює інші повноваження, передбачені законом та установчими документами закладу освіти.

Відповідно до частини 1 статті 61 Закону України «Про освіту» оплата праці педагогічних і науково-педагогічних працівників здійснюється за рахунок коштів державного та/або місцевого бюджетів, коштів засновників, власних надходжень закладів освіти, грантів, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що виплата заробітної плати педагогічному працівнику, зокрема, вчителю ліцею, здійснюється закладом освіти за рахунок коштів державного та/або місцевого бюджетів, коштів засновників, власних надходжень закладів освіти, грантів, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

У матеріалах справи наявні докази про те, що між позивачкою та Ліцеєм № 25 Івано-Франківської міської ради укладено трудовий договір,оформлений наказом від 04 вересня 2019 року про прийняття на роботу на посаду вчителя хімії.

Умови цього трудового договору виконуються обома сторонами.

Отже, за цим трудовим договором роботодавцем, який в силу положень статті 1 Закону України «Про оплату праці», має виплачувати позивачці заробітну плату і несе за це юридичну відповідальність є Ліцей № 25 Івано-Франківської міської ради.

Кошти керівника закладу освіти не є джерелом виплати заробітної плати вчителю.

Відтак, стягнення з навчального закладу не отриманих вчителем за період відсторонення від роботи коштів втраченого заробітку (в разі доведення незаконності відсторонення) відбувається за рахунок коштів навчального закладу, а не його керівника.

Частиною другою статті 48 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) визначено, що позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава.

Із матеріалів справи встановлено, що Ліцей № 25 Івано-Франківської міської ради (ЄДРПОУ 19400558) є юридичною особою, тобто може бути відповідачем у спорі.

Відповідач це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 401/3088/17 (провадження № 61-44227св18) зазначено, що «згідно зі статтею 21 КЗпП України належним відповідачем у справі за позовом про оплату праці є та юридична особа (підприємство, установа, організація), з якою позивачем укладено трудовий договір.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести із працівником розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена КЗпП України відповідальність.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що належним відповідачем по справі у цивільному спорі про стягнення заробітної плати є Ліцей № 25 Івано-Франківської міської ради, а не керівник цього навчального закладу.

У разі безпідставної невиплати заробітної плати керівник юридичної особи може відповідати лише в процесі адміністративного або кримінального судочинства.

Законодавець поклав на позивача обов`язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. Ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є відповідачем належним. Подання позивачем такого клопотання свідчить, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.

З урахуванням принципу диспозитивності суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи.

Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача приймається ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Неналежний відповідач це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі належному відповідачеві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц виклала висновок, відповідно до якого пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

За змістом наведеної норми процесуального права, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 635/7642/16-ц (провадження № 61-42670св18) вказано, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Виходячи з наведеного, якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі в якості співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанова Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №200/8461/15-ц).

З урахуванням вказаного визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

Відповідно до частин 1,3 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Натомість, в даній цивільній справі позивач стверджувала про наявність обов`язку саме в директора Ліцею №25 ОСОБА_2 виплатити їй втрачений заробіток за час відсторонення, що не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Встановлено, що під час судового розгляду справи судом неодноразово уточнювалося у позивача коло осіб, яких стосуються її позовні вимоги про стягнення невиплаченої заробітної плати за час відсторонення, та роз`яснювалося право на залучення співвідповідача.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення невиплаченої заробітної плати за час безпідставного відсторонення від роботи стосуються лише прав та обов`язків юридичної особи - Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради, з яким у неї й виник спір щодо стягнення виплат за час відсторонення, отже зазначений навчальний заклад і є тією особою, яка має відповідати за позовом ОСОБА_1 про стягнення невиплачених сум, оскільки саме за рахунок навчального закладу можливо задовольнити позовні вимоги, а тому останній є належним відповідачем у спірних правовідносинах.

З огляду на викладене, позов пред`явлено до неналежного відповідача, а своїм правом на заміну неналежного відповідача належним чи на залучення співвідповідача позивач не скористалася, незважаючи на те, що представник відповідача заперечував під час розгляду справи те, що директор ліцею №25 Івано-Франківської міської ради Якимів С.М. є належним відповідачем.

Суд врахував, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах із ліцеєм №25 Івано-Франківської міської і саме на зазначений навчальний заклад, як роботодавця, покладено передбачений статтею 21 КЗпП України обов`язок виплачувати працівникові заробітну плату та інші належні виплати.

З огляду на обставини справи та визначення правового статусу відповідача за позовними вимогами про невиплаченої заробітної плати за час безпідставного відсторонення від роботи - директора ліцею №25 Івано-Франківської міської ради Якимів С.М., суд дійшов обґрунтованого висновку, що остання не є належним відповідачем в цій частині позовних вимог, проте позивач клопотання про залучення співвідповідача не заявляла, а навпаки наполягала на тому, що належним відповідачем у справі є саме директор ліцею №25 Івано-Франківської міської ради ОСОБА_2 .

Підсумовуючи викладене, вимога про стягнення на користь ОСОБА_1 невиплаченої заробітної плати за час її безпідставного відсторонення від роботи в сумі 27 567,00 грн пред`явлена до неналежного відповідача, що є самостійною підставою для відмови в позові в цій частині за неналежним суб`єктним складом.

Апеляційний суд не наділений повноваженнями щодо залучення співвідповідача по справі. Думка апелянта, що таку процесуальну дію можна розцінювати як вихід за межі позовних вимог з метою обрання способу захисту, який не суперечить закону, що може застосувати суд, є помилковою, оскільки стосується не обсягу позовних вимог і не способу їх захисту, а кола учасників справи, кожен з яких наділений окремими процесуальними правами, зокрема і на захист від позову.

При вирішенні спору між позивачкою та відповідачкою, як керівником навчального закладу директором ліцею, про відшкодування моральної шкоди слід виходити з таких норм права.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п.2)

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) зроблено висновок, що «юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків. Тлумачення частини третьої статті 11 ЦК України свідчить, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб`єктивних прав та обов`язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту».

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі;

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди;

У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини;

Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц вказала, що виходячи з положень статей 16 і 23 Цивільного кодексу України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Статтею 26 Закону України «Про освіту» визначено, що керівник закладу освіти здійснює безпосереднє управління закладом і несе відповідальність за освітню, фінансово-господарську та іншу діяльність закладу освіти.

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Обґрунтовуючи вимогу про стягнення моральної шкоди, позивач посилається на те, що незаконними діями директора ліцею ОСОБА_2 , які полягали у психологічному тиску та залякуванні про відсторонення від роботи, змушуванні до участі у медичному експерименті, їй було завдано моральної шкоди, яка проявилася у вимушених змінах у життєвих і трудових стосунках, погіршенні знань в учнів, яких навчали інші вчителі, позбавлення можливості реалізації своїх звичок і бажань, перенасичення негативними емоціями, психічними переживаннями, нервовими розладами та душевними стражданнями.

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 було відсторонено від роботи на підставі окремого розпорядчого документу відповідача наказу директора Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради №63-к від 08.11.2021 року «Про відсторонення від посади» (а.с.148, том 1).

Установлено, що відсторонення (наказ №63-к від 08.11.2021 року «Про відсторонення від посади») позивач у встановленому законом порядку не оскаржувала.

Посилання апелянта на те, що вона зверталася до суду із такими позовними вимогами, зокрема, 15.11.2021 року (справа №344/18204/21 судом повернуто позовну заяву), 21.12.2021 року (справа №344/20553/21 судом повернуто позовну заяву), 26.01.2022 року (станом на сьогоднішній день не отримала жодного судового рішення), не заслуговують на увагу, оскільки спір не було розглянуто по суті.

Отже, доказів на підтвердження того, що вказаний наказ оскаржувався позивачкою та був скасований у встановленому законом порядку суду не надано.

Крім того, 01.03.2022 року відповідачем винесено наказ №24/к від «Про допуск до роботи ОСОБА_1 , ОСОБА_3 » (а.с.149, том 1), яким ОСОБА_1 , вчителя хімії, допущено до роботи з 01.03.2022 року до завершення воєнного стану в Україні. Підстава: наказ МОЗ «Про зупинення дії Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153» від 25.02.2022 року №380.

Отже, допуск позивача до роботи з 01.03.2022 року відбувся на підставі наказу МОЗ «Про зупинення дії Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153» від 25.02.2022 року №380 і не пов`язаний із неправомірністю наказу про відсторонення від роботи.

Самостійно Наказ №63-к від 08.11.2021 року «Про відсторонення від посади» директором Ліцею №25 Івано-Франківської міської ради не скасовувався, як і не було його скасовано в судовому порядку.

Станом на час розгляду справи наказ про відсторонення ОСОБА_1 від роботи не скасований у встановленому законом порядку з мотивів його незаконності.

Відтак, посилання позивача на незаконність її відсторонення від роботи не підтверджено належними та допустимими доказами як у суді першої, так і у суді апеляційної інстанції.

З огляду на викладене, керівником ліцею не був порушений передбачений чинним законодавством порядок попередження, роз`яснення обов`язковості для позивача вакцинації та підстави і порядок відсторонення від роботи. Жодних проявів переслідування позивача, грубості, вимагання інформації та залякування позивачем не надано.

При цьому, суд слушно зауважив, що питання щодо оцінки законності відсторонення ОСОБА_1 від роботи буде становити вихід за межі позовних вимог, що не відповідає процесуальним правилам.

Суд обґрунтовано звернув увагу на те, що для вирішення питання про законність відсторонення працівника від роботи підлягає з`ясуванню ряд важливих обставин, однак така перевірка повинна здійснюватися в межах відповідного предмету позову.

Отже, посилання позивача у позовній заяві на незаконність її відсторонення від роботи, як підставу стягнення з відповідача моральної шкоди, є безпідставними та не підтверджуються належними доказами.

Щодо доводів ОСОБА_1 стосовно незаконності дій директора ліцею ОСОБА_2 , які полягали у психологічному тиску та залякуванні позивача про відсторонення від роботи, змушуванні до участі у медичному експерименті, як підставу відшкодування моральної шкоди, то належних доказів на підтвердження таких обставин позивачем також суду не надано.

Натомість, згідно правил доказування у цивільній справі про відшкодування моральної шкоди, саме на позивача покладено обов`язок доведення факту завдання моральної шкоди конкретними протиправними діями відповідача, як і доведення причинного зв`язку між такими протиправними діями та моральною шкодою.

Доказів протиправності дій директора ліцею №25 Івано-Франківської міської ради Якимів С.М., які б завдали ОСОБА_1 моральної шкоди, причинного зв`язку між такими діями і моральною шкодою позивач не подала.

Відтак, позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди є недоведеною.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з`ясовано всебічно та повно, їм дано вірну правову оцінку, а рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до не правильного вирішення справи, тому підстав для скасування оскарженого рішення немає.

Доводи апелянта про те, що відповідач своїми конклюдентними діями підтвердила чинність публічного договору оферти від 24.03.2023 року, тобто своїм мовчанням підтвердила згоду виплатити невиплачену заробітну плату за час її (апелянта) відсторонення від роботи, тому така шкода підлягає стягненню на її користь, не приймаються судом, оскільки відсутні підстави вважати, що відповідач своєю поведінкою висловила намір щодо задоволення вимог позивачки.

Інші доводи апеляційної скарги (щодо відсутності нормативно-правового врегулювання обов`язковості профілактичного щеплення) стосуються підстав відсторонення позивачки від роботи і не можуть оцінюватися у цьому спорі, оскільки сам наказ про відсторонення від роботи не є предметом спору.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись ст. 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 березня 2024 року без змін.

Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді: І.О. Максюта

І.В. Бойчук

В.Д. Фединяк

Повний текст постанови складено 19 липня 2024 року.