Постанова

від 06.03.2024 по справі 905/221/23

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2024 року м. Харків Справа № 905/221/23 (905/917/23)

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Крестьянінов О.О. , суддя Тарасова І.В.

за участі секретаря судового засідання Андерс О.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп" (вх.№2717 Д/2) на рішення Господарського суду Донецької області від 21.11.2023 (прийняте у приміщенні Господарського суду Донецької області суддею Левшиною Г.В., повний текст рішення складено та підписано 21.11.2023) у справі №905/221/23 (905/917/23)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп", м.Слов`янськ, Донецька область,

до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк", м.Київ,

про стягнення 1 400 000,00 грн,

у межах справи №905/221/23

за заявою Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк", м.Київ,

до боржника Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп", м.Слов`янськ, Донецька область,

про банкрутство,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Господарського суду Донецької області на стадії процедури розпорядження майном боржника перебуває справа №905/221/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп".

До Господарського суду Донецької області в рамках зазначеної справи про банкрутство надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп" до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" про стягнення сплачених ним лізингових платежів в рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за договором фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016 у розмірі 1 400 000,00 грн.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 21.11.2023 у справі №905/221/23(905/917/23) відмовлено повністю у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп" до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" про стягнення 1 400 000,00 грн.

Рішення суду обґрунтовано тим, що позивачем не доведено існування ані умов договору, ані законодавчих норм, які б підтверджували виникнення заборгованості у Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" з повернення сплачених лізингових платежів як сплати частини вартості об`єкту лізингу за договором фінансового лізингу.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп" з рішенням суду першої інстанції не погодилось та звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Донецької області від 21.11.2023 у справі № 905/221/23 (905/917/23) скасувати повністю, ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп" задовольнити повністю, а саме: стягнути з Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп" сплачені ним лізингові платежі в рахунок сплати вартості об`єкту лізингу за Договором фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016 у розмірі 1 400 000,00 грн.

Скарга обґрунтована тим, що положення частини другої статті 693 Цивільного кодексу України містять імперативну норму щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі ненадання у його власність товару. Договір лізингу, укладений між сторонами, не містить положень, які б надавали право лізингодавцю не повертати лізингоодержувачу саме ті кошти, які сплачені у якості відшкодування вартості об`єкту лізингу. Умовами укладеного між сторонами договору фінансового лізингу від 01.07.2016 № 4К16052ЛИ не передбачено, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця, лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов договору лізингу. Крім того, чинне на момент розірвання договору фінансового лізингу від 01.07.2016 № 4К16052ЛИ законодавство України не містило заборони щодо повернення лізингоодержувачу лізингових платежів, зокрема і тієї їх частини, яка стосувалась плати за відшкодування вартості предмету лізингу. Відповідні зміни до Закону України Про фінансовий лізинг внесені до статті 17 цього Закону Законом України від 14.12.2021 №1953IX. Цими змінами передбачено, що лізингові платежі, сплачені лізингоодержувачем за договором фінансового лізингу до дати розірвання договору, не підлягають поверненню лізингоодержувачу.

Вказує, що в оскаржуваному судовому рішенні зазначено, що постанова Верховного Суду від 15.01.2021 у справі №904/2357/20 не є релевантною до даної справи, оскільки судами досліджували певні умови конкретних договорів фінансового лізингу, які були укладені між іншими юридичними особами. ТОВ Клайпед Груп вважає, що практика Верховного суду, яка викладена у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 є повністю релевантна до правовідносин, що розглядались за позовною заявою ТОВ Клайпед Груп, та повинна бути врахована при прийнятті остаточного рішення по цій справі.

10.01.2024 до суду від Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№498 від 11.01.2024), в якому банк просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити у повному обсязі, посилаючись на те, що за умови невиконання зобов`язань із повної попередньої оплати (як встановлено договором) та відсутності зі сторони банку факту порушення своїх зобов`язань з передачі у власність предмету лізингу, лізингоодержувач (ТОВ "Клайпед Груп") не набув права вимагати від банку на свій вибір виконання наступного (альтернативна диспозиція): вимагати передання оплаченого товару від продавця або вимагати повернення суми попередньої оплати. Тобто, як зазначає банк, першочергова умова для застосування не відбулась здійснення покупцем повної попередньої оплати за товар для набуття права вимагати від продавця (банку) виконання зустрічних дій (передачі товару або повернення коштів). Умовами договору фінансового лізингу №4К16052ЛИ сторонами погоджена сплата лізингових платежів до дати розірвання договору, та не передбачено повернення вже сплачених лізингових платежів.

05.02.2024 до суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів (вх.№1828), а саме копії постанови Центрального апеляційного господарського суду від 23.01.2024 у справі № 904/5496/18.

26.02.2024 до суду від позивача надійшло клопотання (вх.№2841), в якому останній просить суд залучити до матеріалів справи № 905/221/23 (905/917/23) копію постанови Центрального апеляційного господарського суду від 05.02.2024 у справі № 904/4871/22.

06.03.2024 до суду від відповідача надійшла заява (вх.№3302), в якій останній просить врахувати судову практику, що складається в цій категорії спорів (за аналогічних обставин, умов договорів, поведінки учасників правовідносин та правовий висновок експерта.

Колегія суддів розглянувши заяву відповідача (вх.№3302 від 06.03.2024), зазначає наступне.

За приписами ч.3 ст.269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Господарський процесуальний кодекс України допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Разом з цим, виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції саме в суді першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що відповідачем не доведено винятковості випадку для прийняття доказів судом апеляційної інстанції та не надано доказів неможливості подання їх до суду першої інстанції, в зв`язку з чим відмовляє у прийнятті до розгляду нових доказів.

Представник позивача у судовому засіданні в режимі відеоконференції підтримав вимоги апеляційної скарги та просив суд її задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні в режимі відеоконференції проти апеляційної скарги заперечував, просив суд у її задоволенні відмовити.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи та вимоги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 01.07.2016 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк", (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю Клайпед Груп (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу №4К16052ЛИ, відповідно до умов якого банк передає лізингоодержувачу майно, а Лізингоодержувач приймає майно від банка в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу (надалі - лізинг).

Пунктом 1.4 договору передбачено, що для здійснення лізингоодержувачем платежів за цим договором банк відкриває рахунки:

-для сплати вартості предмета лізингу №20713050002623;

-для сплати винагород за лізингом №20787050001133.

Згідно з п.1.2 договору, на дату укладання цього договору вартість майна становить 490 843 394,00 грн.

Відповідно до п.2.1 договору розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються додатком №2.

Пунктом 2.2 договору передбачено, що лізингові платежі сплачуються на рахунок, зазначений у п.1.4 цього договору.

У відповідності до п.2.3 договору лізингоодержувач сплачує банку винагороди на рахунок, зазначений у п.1.4 цього договору:

2.3.1 Винагороду за відкриття рахунку Фінансовий лізинг (оренда) у розмірі 500,00 грн у день укладення цього договору.

2.3.2 (в редакції додаткової угоди від 03.11.2016) лізингоодержувач сплачує банку відсоткову винагороду за користування майном у розмірі 10,5 (десять цілих п`ять десятих) % річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу зазначений у додатку №2.

2.3.3. (в редакції додаткової угоди від 03.11.2016) у випадку порушення лізиноодержувачем зобов`язань по сплаті лізингових платежів, передбачених цим договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 21 (двадцять один) % річних від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно додатку №2.

Передача банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно акту прийому передачі майна зазначеним у додатку №3, що є невід`ємною частиною цього договору (п.3.1. договору).

Відповідно до п.4.1 договору протягом усього терміну дії цього договору майно є власністю банка.

Пунктом 6.2.4 договору передбачено, що лізингоодержувач зобов`язаний повернути майно банку у випадку розірвання договору у стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу, сплативши при цьому банку заборгованість по лізингових платежах на поточну дату, інших платежах за цим договором, а також відшкодувавши заподіяні цим збитки, в строк не пізніше дати розірвання цього договору.

За змістом п.6.2.11 договору (в редакції додаткової угоди від 29.07.2016) лізингоодержувач зобов`язується сплачувати банку:

- винагороду за відкриття рахунку Фінансовий лізинг (оренда);

- лізинговий платіж (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості майна);

- відсоткову винагороду за користування майном;

- інші витрати банку, безпосередньо пов`язані з цим договором.

У відповідності до п.8.2.3 договору договір підлягає розірванню в односторонньому порядку за ініціативою банку шляхом письмового повідомлення про це лізингоодержувача за три дні, у випадку повної або часткової несплати лізингового платежу лізингоодержувачем, якщо прострочення сплати становить більше ніж 30 днів.

Згідно з п. 8.3 договору у випадку розірвання цього договору, майно повинне бути повернуте лізингоодержувачем у термін розірвання, по акту прийому-передачі майна в тому стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу.

Відповідно до п.9.1 договору (в редакції додаткової угоди від 03.11.2016) строк дії договору з дати підписання цього договору по 25.06.2026. У частині невиконаних сторонами зобов`язань договір діє до повного виконання. Зазначений строк може бути зменшений у випадках дострокового виконання зобов`язань лізингоодержувача за договором, у випадку розірвання договору.

Додатком №2 до договору фінансового лізингу сторони погодили графік лізингових платежів.

01.07.2016 між сторонами складено акт № 1 прийому-передачі майна, згідно якого банк передав, а лізингоодержувач прийняв в платне володіння та користування перелічені в акті об`єкти нерухомого майна (об`єкт лізингу).

ТОВ "Клайпед Груп" сплатив два лізингові платежі: 25.07.2016 в розмірі 409 036,00 грн та 25.08.2016 в розмірі 4 094 114,24 грн.

31.05.2017 у зв`язку з простроченням ТОВ "Клайпед Груп" сплати лізингових платежів більше ніж на 30 днів, а також порушенням строків сплати відсоткової винагороди, АТ КБ "ПриватБанк" було направлено повідомлення Э.Upr 1/3-67104 про розірвання договору фінансового лізингу, яким АТ КБ "ПриватБанк" проінформував ТОВ "Клайпед Груп" про розірвання договору з 15.06.2017, а також запропонував сплатити наявну заборгованість та передати майно по акту прийому-передачі.

15.06.2017 сторони підписали акт прийому-передачі майна, відповідно до якого лізингоодержувач передав (повернув), а банк прийняв майно, яке було предметом договору.

Банк, посилаючись на невиконання лізингоодержувачем обов`язку зі своєчасної сплати лізингових платежів та відсоткової винагороди за договором фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016, звернувся до суду з позовом про стягнення з ТОВ "Клайпед Груп" 20 614 458,74 грн, з яких: 19 876 276,55 грн заборгованість за відсотковою винагородою за користування майном та 738 182,19 грн пеня за порушення виконання грошового зобов`язання.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 12.09.2019 у справі №905/357/19 стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп" на користь Акціонерного товариства Комерційний банк ПриватБанк заборгованість у розмірі 20 614 458,74 грн, з яких: 19 876 276,55 грн заборгованість за відсотковою винагородою за користування майном та 738 182,19 грн пеня, а також судовий збір у розмірі 309 216,88 грн.

25.11.2019 на виконання вищезазначеного рішення судом видано відповідний наказ.

ТОВ "Клайпед Груп", звертаючись до суду із позовною заявою в межах справи про банкрутство, наголошує на тому, що лізингові платежі в сумі 4 503 150,40 грн, сплачені останнім як частина відшкодування вартості предмету лізингу за договором фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016, є оплатою за договором купівлі-продажу (попередня оплата), а майно, яке є предметом договору лізингу, повинно було перейти в подальшому у власність ТОВ Клайпед Груп. Розірвання договору фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016 та повернення об`єкту лізингу банку, припиняє обов`язок ТОВ Клайпед Груп на сплату цих лізингових платежів та припиняє право банку на їх отримання.

ТОВ Клайпед Груп листом №01/03/23 від 13.03.2023 надіслало банку вимогу, в якій зазначило, що у зв`язку з тим, що договір фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016 не містить норми щодо строків повернення лізингових платежів (у випадку його розірвання і повернення об`єкту лізингу), керуючись частиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України, вимагало повернення сплачених лізингових платежів, як попередню оплату за неотримане ТОВ Клайпед Груп у майбутньому майно (об`єкту лізингу) в сумі 4 503 150,40 грн за договором фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016.

Як зазначає позивач, після розірвання договору фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016 та повернення об`єкту лізингу, у АТ КБ ПриватБанк виникає заборгованість перед ТОВ Клайпед Груп на суму сплачених лізингових платежів у розмірі 4 503 150,40 грн, в зв`язку з чим ТОВ Клайпед Груп заявлено про стягнення з відповідача сплачених лізингових платежів в рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за договором фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016 у розмірі 1 400 000,00 грн.

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги виходячи з наступного.

За правилами статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 цього Кодексу).

Невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), є порушенням зобов`язання (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої та третьої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Правовідносини сторін у цій справі виникли з договору фінансового лізингу.

Частиною 1 статті 292 Господарського кодексу України (далі -ГК України) визначено, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів (частина 7 ст.292 ГК України).

За приписами частин другої та третьої статі 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 ЦК України та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Відповідно до частини першої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Аналогічне визначення договору лізингу міститься у статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» в редакції від 16.12.1997 № 723/97-ВР. За статтею 4 цього Закону лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця.

За частинами другою, третьою статті 10 Закону України «Про фінансовий лізинг» (в редакції, чинній на момент укладення договору), обов`язками лізингодавця є: у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору; попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров`я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним; відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов`язання щодо утримання предмета лізингу; відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором; прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу. Лізингодавець може мати інші права та обов`язки відповідно до умов договору лізингу, цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів (частина друга статті 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» (в редакції, чинній на момент укладення договору).

Пунктами 3, 7 частини другої статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» (в редакції, чинній на момент укладення договору) передбачено, що лізингоодержувач зобов`язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі; у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу, лізингоодержувач зобов`язаний повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

З моменту передачі предмета лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу переходить до лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 13 Закону України «Про фінансовий лізинг» (в редакції, чинній на момент укладення договору)).

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» (в редакції, чинній на момент укладення договору) лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.

Належне виконання лізингоодержувачем обов`язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.

Статтею 628 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Таким чином, договір фінансового лізингу є змішаним договором, який поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а передбачені договором лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору.

На правовідносини, що склалися між сторонами щодо одержання банком, як лізингодавцем, лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність позивачу, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару, встановлену в договорі. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що положення частини другої статті 693 Цивільного кодексу України містять імперативну норму щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі ненадання у його власність товару. Договір лізингу, укладений між сторонами, не містить положень, які б надавали право лізингодавцю не повертати лізингоодержувачу саме ті кошти, які сплачені у якості відшкодування вартості об`єкту лізингу. Умовами укладеного між сторонами договору фінансового лізингу від 01.07.2016 № 4К16052ЛИ не передбачено, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця, лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов договору лізингу.

Відповідно до частини 2 статті 693 ЦК України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Частинами другою та четвертою статті 653 ЦК України передбачено, що зобов`язання сторін припиняються у разі розірвання договору. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов`язаннями до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, лізингодавець не може вимагати і повернення об`єкта лізингу, і відшкодування вартості об`єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів. У справі № 904/5726/19 суди дослідили, що до моменту розірвання договору лізингодавець виставляв до оплати рахунки-фактури до складу яких входило відшкодування частини вартості об`єкта лізингу, проценти та комісії.

З урахуванням статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» суд касаційної інстанції у наведеній постанові зазначив, що враховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу, і з моменту розірвання договору лізингу зобов`язання лізингодавця щодо передачі об`єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно в лізингоодержувача припинилось зобов`язання щодо відшкодування вартості цього об`єкта.

Ураховуючи встановлену у справі № 904/5726/19 структуру лізингових платежів, а також положення пункту 12 загальних умовах контракту, відповідно до якого у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу (пункт 6.18 загальних умов), що за висновком суду касаційної інстанції з урахуванням частини першої статті 627, статті 629 ЦК України узгоджується з правовим регулюванням договору оренди (найму), Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідачки заборгованості по сплаті за користування об`єктом лізингу (до складу якої входило відшкодування частини вартості об`єкта лізингу) до припинення дії договору.

Однак, як зазначено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 лютого 2024 року у cправі № 913/175/23, при застосуванні висновків Верховного Суду слід звертати увагу не лише на мотиваційну частину рішення, але і на його резолютивну частину в силу приписів статті 238 ГПК України.

В межах даної постанови, переглядаючи судові рішення попередніх судових інстанцій, щодо відмови у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача несплаченого відшкодування частини вартості предмету лізингу за фактичний строк користування, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного суду також наголосила, що при вирішенні питання відшкодування об`єкту лізингу у випадку розірвання договору, слід аналізувати як умови договору так і структуру лізингових платежів.

За змістом пункту 4 статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» (в редакції, чинній на момент укладення договору) лізингоодержувач може мати інші права та обов`язки відповідно до умов договору лізингу, цього Закону та нормативно-правових актів.

Відповідно до п.1.4 договору для здійснення лізингоодержувачем платежів за цим договором банк відкриває рахунки:

-для сплати вартості предмета лізингу №20713050002623;

-для сплати винагород за лізингом №20787050001133.

Пунктом 2.1 договору передбачено, що розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються додатком №2, яким сторонами узгоджено графік сплати лізингових платежів у рахунок викупу майна.

У відповідності до п.2.3 договору лізингоодержувач сплачує банку винагороди на рахунок, зазначений у п.1.4 цього договору:

2.3.1 Винагороду за відкриття рахунку Фінансовий лізинг (оренда) у розмірі 500,00 грн у день укладення цього договору.

2.3.2 (в редакції додаткової угоди від 03.11.2016) лізингоодержувач сплачує банку відсоткову винагороду за користування майном у розмірі 10,5 (десять цілих п`ять десятих) % річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу зазначений у додатку №2.

2.3.3. (в редакції додаткової угоди від 03.11.2016) у випадку порушення лізингоодержувачем зобов`язань по сплаті лізингових платежів, передбачених цим договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 21 (двадцять один) % річних від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно додатку №2.

Тобто, умовами договору врегульовані питання сплати наступних платежів, які включають: лізингові платежі у рахунок викупу майна згідно узгодженого графіку, платіж як винагороду за відкриття рахунку, платіж як винагороду за користування майном, платіж як винагороду за користування майном у випадку порушення лізиноодержувачем зобов`язань по сплаті лізингових платежів.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ "Клайпед Груп" сплатив два лізингові платежі: 25.07.2016 в розмірі 409 036,00 грн та 25.08.2016 в розмірі 4 094 114,24 грн на рахунок №20713050002623, який було відкрито для сплати вартості предмета лізингу.

Згідно з п.6.2.4 договору лізингоодержувач зобов`язаний повернути майно банку у випадку розірвання договору у стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу, сплативши при цьому банку заборгованість по лізингових платежах на поточну дату, інших платежах за цим договором, а також відшкодувавши заподіяні цим збитки, в строк не пізніше дати розірвання цього договору.

Таким чином, умовами договору передбачено, що у випадку розірвання договору лізингоодержувач зобов`язаний сплатити заборгованість по лізингових платежах та платежах в цілому, що з урахуванням структури лізингових платежів, передбачених розділом 2 договору та додатком 2 до договору, складається не тільки з винагороди, а й включає вартість майна, що виключає можливість повернення лізингоодержувачу коштів, сплачених останнім у якості відшкодування вартості об`єкту лізингу.

Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Вищенаведені умови договору щодо прав та обов`язків сторін у випадку розірвання договору є чинними, не визнані недійсними в установленому законодавством порядку.

Таким чином, як правильно зазначено судом першої інстанції, умовами договору саме на позивача покладено обов`язок при розірванні договору сплатити усі належні з нього платежі та не передбачено права лізингоодержувача, у випадку розірвання договору, вимагати повернення сплачених коштів.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" (в редакції, чинній як на момент укладення договору, так і на момент його розірвання) лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку. Лізингоодержувач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, що були сплачені лізингодавцю до такої відмови.

Тобто, лізингоодержувач мав право вимагати повернення платежів, що були сплачені лізингодавцю, лише у випадку односторонньої відмови самого лізингоодержувача від договору лізингу та за умови прострочення передачі предмета лізингу лізингодавцем.

Проте, як свідчать матеріали справи, договір фінансового лізингу №4К16052ЛИ від 01.07.2016 було розірвано на вимогу банку.

Наявності іншого права, яке би передбачало право позивача вимагати від відповідача повернення виконаного за договором, договором фінансового лізингу не передбачено.

Виникнення права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі непередання у власність товару не є безумовним, а залежить від виконання свого обов`язку самим покупцем, а саме: здійснення оплати в строк, встановлений договором купівлі-продажу.

Зі змісту частин першої та другої статті 693 ЦК України вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати (постанови Верхового Суду від 09.03.2023 у справі №910/5041/22, від 14.12.2021 у справі №910/18796/19, від 25.11.2021 у справі №910/15963/20, від 07.02.2018 у справі №910/5444/17).

Проте, як правильно зазначено судом першої інстанції, в даному випадку лізингоодержувач не вправі вимагати передання частково оплаченого товару, оскільки саме останній порушив зобов`язання та не реалізував своє право на викуп отриманого в лізинг майна. Банк, на підставі та в порядку, визначеному Законом України Про фінансовий лізинг і умовами договору №4К16052ЛИ від 01.07.2016, відмовився від договору, а отже, до правовідносин сторін мають бути застосовані правові наслідки, визначені статтею 653 ЦК України та умовами договору.

Стосовно посилання апелянта на практику Верховного суду, викладену у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20, яка, на думку позивача, є релевантною до правовідносин, що розглядались за позовною заявою ТОВ Клайпед Груп, та повинна бути врахована при прийнятті остаточного рішення по цій справі, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми).

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність і передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Учасники спору завжди повинні мати змогу орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент учинення дії.

У рішенні у справі «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд з прав людини наголосив, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вираз «передбачено законом» охоплює дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що цей термін передбачає не лише писане право, як-от норми законів, а й неписане, тобто усталені в суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, аби дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Враховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Проаналізувавши обставини справ №913/175/23 та №904/5726/19, колегія суддів вважає, що спірні правовідносини з цією справою (№905/221/23) є подібними, як за змістовим так і суб`єктним критеріями в тій їх частині, які впливають на відповідні правові висновки, на які послався скаржник, а отже висновки, викладені у зазначених справах судом враховано під час розгляду справи, що переглядається.

Велика Палата Верховного Суду виконує роль найвищої інстанції у вищій судовій інстанції та висновки, викладені в її постановах, за наявності інших, до яких дійшли як колегії, так і палати (об`єднані палати) у будь-якому разі мають найвищу силу. У разі ж наявності різних позицій у самій Великій Палаті застосовується позиція, викладена в постанові з більш пізньою датою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 №755/10947/17).

Під час вирішення спору у даній справі №905/221/23 судом апеляційної інстанції було ураховано висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 та Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 01.02.2024 у cправі № 913/175/23, тобто позиції з більш пізньою датою, ніж та на яку посилається апелянт.

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст.236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ст.276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі зазначеного, колегія суддів апеляційного суду вважає висновки Господарського суду Донецької області законними та обґрунтованими. При цьому, доводи скаржника в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення Господарського суду Донецької області від 21.11.2023 у справі №905/221/23 (905/917/23) без змін як такого, що ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1 ч.1 статті 275, статтями 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Клайпед Груп" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Донецької області від 21.11.2023 у справі №905/221/23 (905/917/23) залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 18.03.2024

Головуючий суддя Я.О. Білоусова

Суддя О.О. Крестьянінов

Суддя І.В. Тарасова