Рішення
від 07.03.2024 по справі 903/1302/23
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10 E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

07 березня 2024 року справа № 903/1302/23

Господарський суд Волинської області у складі судді Дем`як В.М., за участі секретаря судового засідання Губиш І.О., розглянувши справу

за позовом: Керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради

до відповідача: Приватного підприємства КСАС

про визнання недійсним договору та повернення майна

Представники учасників справи:

від прокуратури: Рішко А.В.

від позивача: Бондарчук Р.І.

від відповідача: Матвіїв В.М.

Встановив: Керівник Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради звернувся з позовом до Приватного підприємства КСАС та просить суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (літера А-2) загальною площею 71, 8 кв.м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, укладеного 28.12.2006 між відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради та ПП КСАС, зареєстрованого приватним нотаріусом за №5470;

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП КСАС на нежитлове приміщення (приміщення №20, 21, 22, 29) /2-й поверх/ літера А-2) загальною площею 71, 8 кв.м, яке знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (реєстраційний номер нерухомого майна 17328423);

- зобов`язати ПП КСАС повернути територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради нежитлове приміщення (2-й поверх, літера А-2) загальною площею 71, 8 кв.м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.

Ухвалою суду від 03.01.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 07.02.2024. Разом із позовною заявою прокурор подав заяву про забезпечення позову, у якій просить суд забезпечити позов, а саме: накласти арешт на нежитлове приміщення /2-й поверх/літера А-2/загальною площею 71, 8 кв. м/№ приміщень 20, 21, 22, 29/, яке знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1; заборонити органам та суб`єктам, що здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав, які визначені ЗУ Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, вчиняти будь-які реєстраційні дії, в тому числі, державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно щодо нежитлового приміщення /2-й поверх/літера А-2/ загальною площею 71, 8 кв.м /№ приміщень 20, 21, 22, 29/, яке знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.

Ухвалою суду від 03.01.2024 Заступнику керівника Волинської обласної прокуратури у задоволенні заяви про забезпечення позову за вх.№ 01-74/12/24 від 02.01.2023 відмовлено.

22.01.2024 Приватне підприємство КСАС через відділ документального забезпечення та контролю суду подав відзив на позовну заяву за вх.№01-75/578/24 від 22.01.2024, у якому просить суд у задоволенні позову відмовити повністю.

24.01.2024 від Волинської обласної прокуратури через відділ документального забезпечення та контролю суду надійшла відповідь на відзив за вх.№01-75/717/24 від 24.01.2024.

07.02.2024 від Луцької міської ради через відділ документального забезпечення та контролю суду надійшли додаткові письмові пояснення за вх.№01-75/1165/24 від 07.02.2024.

В судовому засіданні 07.02.2024 року відповідно до ч. 5 ст. 183 ГПК України оголошено перерву до 28.02.2024.

27.02.2024 від Волинської обласної прокуратури через відділ документального забезпечення та контролю суду надійшли додаткові письмові пояснення за вх.№01-75/1708/24 від 27.02.2024.

28.02.2024 від Волинської обласної прокуратури через відділ документального забезпечення та контролю суду надійшла заява про забезпечення позову за вх.№01-74/408/24 від 28.02.2024 у якій прокуратура просить суд забезпечити позов шляхом накладення арешту на нежитлове приміщення /2-й поверх/літера А-2/загальною площею 71,8 кв.м. /№№ приміщень 20, 21, 22, 29/, яке знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.

Ухвалою суду від 28.02.2024 заяву заступника керівника Волинської обласної прокуратури про забезпечення позову за вх.№01-74/408/24 від 28.02.2024 задоволено, накладено арешт на нежитлове приміщення /2-й поверх/літера А-2/ загальною площею 71,8 кв.м /№№ приміщень 20, 21, 22, 29/, яке знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, закрито підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 07.03.2024.

Прокурор та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному об`ємі та просять задоволити позов.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги заперечив та просить відмовити у позові з підстав викладених у відзиві на позовну заяву від 22.01.2024 за вх.№01-75/578/24.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, встановив:

1. Правові підстави представництва прокурором.

Згідно ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру, рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999 з метою представництва інтересів держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою) у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Ключовим для застосування норм ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та визначення згаданого елемента є поняття "інтерес держави".

Відповідно до ч. ч. 4, 5 ст. 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами.

У преамбулі Закону України Про охорону культурної спадщини зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Стаття 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" розкриває, зокрема, такі терміни: - об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; - пам`ятка - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, шо діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України; - нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності; - охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини; - предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико- культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою.

Отже, нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об`єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно ("матеріальну" цінність), а набувають історико-культурну цінність ("нематеріальну", ідеологічну цінність).

Така "нематеріальна" цінність культурної спадщини не з`являється одразу після побудови нерухомого майна. Вона формується десятиліттями та століттями, оскільки суспільство може лише успадкувати її від попередніх поколінь.

З огляду на це нерухомі об`єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.

Важливість для держави України завдання щодо охорони культурної спадщини підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями.

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04.10.1988 № 6673-XI, відзначає в преамбулі, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу.

Стаття 1 вказаної Конвенції визначає, що під "культурною спадщиною" розуміються, зокрема, твори архітектури.

Відповідно до статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї.

Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985, ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи" № 165-V від 20.09.2006 визначає, що архітектурна спадщина найяскравіше віддзеркалює багатство та розмаїття культурної спадщини Європи, є безцінним свідком нашого минулого і спільним надбанням всіх європейців.

Частина друга статті 1 вказаної вище Конвенції до архітектурної спадщини відносить, зокрема, архітектурні ансамблі: однорідні групи міських або сільських будівель, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення і характеризуються спільністю чітких територіальних ознак.

Частинами першою та другою статті 3 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 встановлено, що кожна Сторона зобов`язується: вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; за допомогою таких заходів і діючих в кожній державі або кожному регіоні процедур, забезпечити охорону пам`яток, архітектурних ансамблів та визначних місць.

Частина друга статті 4 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 визначає, зокрема, що кожна Сторона зобов`язується запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються.

Відповідно частин першої - третьої статті 10 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 кожна Сторона зобов`язується прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка: передбачає охорону архітектурної спадщини як одну з головних цілей планування забудови міської та сільської територій, а також забезпечує врахування цієї вимоги на всіх етапах розробки планів розвитку територій та виконання процедур видання дозволів на проведення робіт; заохочує програми реставрації та підтримання в належному стані архітектурної спадщини.

Таким чином, охорона нерухомих об`єктів культурної спадщини є завданням держави України, пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві, невід`ємною частиною якого є ратифіковані міжнародні конвенції.

Другим елементом, який становить невід`ємну частину підстав представництва прокурором інтересів держави, є нездійснення чи неналежне здійснення захисту порушених інтересів відповідним суб`єктом владних повноважень, а також його відсутність. Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Аналіз положень ст. 53 ГПК України, у взаємозв`язку зі змістом ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: - якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження; - у разі відсутності такого органу.

Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, прокурор, реалізуючи представницькі повноваження, виконує субсидіарну роль та замінює в судовому провадженні компетентний орган, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту інтересів держави або робить це неналежно.

Бездіяльність компетентного органу означає, що такий суб`єкт знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

З урахуванням положень ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, обласною прокуратурою 14.11.2023 до Луцької міської ради направлено лист, у якому повідомлено орган місцевого самоврядування про незаконну приватизацію частини пам`ятки архітектури за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, а також зазначено про необхідність вжиття ефективних заходів до захисту інтересів держави задля повернення територіальній громаді пам`ятки архітектури.

Луцька міська рада листом від 27.11.2023 проінформувала обласну прокуратуру лише про те, що не заперечує щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в особі Луцької міської ради з метою повернення територіальній громаді міста Луцька частини пам`ятки архітектури за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.

На виконання вимог ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" Волинська обласна прокуратура листом від 04.12.2023 №15-2019ВИХ-23 повідомила Луцьку міську раду щодо звернення прокурора з позовом до Господарського суду Волинської області про повернення територіальній громаді міста Луцька частини пам`ятки архітектури місцевого значення, оскільки міська рада самостійно питання про повернення приміщення, в тому числі у судовому порядку, не ініціювала.

Отже, суд вважає, що прокуратурою було дотримано порядок, передбачений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" при поданні даного позову до суду.

2. Виклад позиції прокурора та позивача.

Прокурор в позовній заяві зазначає, що згідно відомостей з реєстру права власності на нерухоме майно та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №13067287 від 26.12.2006 частина нежитлового приміщення (2-й поверх, літера А-2, загальна площа 71,8 кв.м) по вул. Драгоманова, 1, в м. Луцьку на праві комунальної власності належало територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради.

Між відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради та ПП "КСАС" 28.12.2006 укладено договір купівлі-продажу (посвідчений нотаріусом за № 5470), предметом якого є нежитлове приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв.м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), що розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.

Згідно п. 1.2 договору купівлі-продажу об`єктом продажу є нежитлове приміщення пам`ятник архітектури місцевого значення, що розташоване на другому поверсі двоповерхового будинку в наближеній до центру історичній частині міста на вул. Драгоманова, 1.

У подальшому між сторонами договору підписано акт прийому-передачі майна від 09.01.2007, згідно якого об`єктом передачі є нежитлове приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв.м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, що є пам`яткою архітектури місцевого значення.

Відповідні відомості про придбання ПП "КСАС" за договором купівлі-продажу від 28.12.2006 частини нежитлового приміщення загальною площею 71,8 кв.м (другий поверх, літера А-2), яке розташовано за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, 27.02.2007 внесено до Реєстру права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер майна - 17328423, форма власності - приватна, власник ПП "КСАС", підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу від 28.12.2006 № 5470).

Прокурор вважає, що відбулась приватизація частини пам`ятки архітектури, тобто відчуження пам`ятки, що перебувала у комунальній власності, у приватну власність юридичної особи. Відповідна приватизація частини пам`ятки архітектури місцевого значення проведена всупереч законодавчо встановленої заборони на приватизацію пам`яток культурної спадщини.

Щодо правового статусу будинку за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (вул. Лібкнехта Карла) прокурор зазначає, що згідно рішення Волинської обласної ради народних депутатів від 01.12.1986 №341 будинок за вказаною адресою віднесено до пам`яток архітектури місцевого значення.

Рішенням президії Луцької міської ради народних депутатів від 18.12.1990 №96 "Про перейменування вулиць, майданів та установ культурно- розважального призначення вулицю Карла Лібкнехта перейменовано на вулицю Драгоманова.

Відповідно до ст. 1 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" (у редакції, чинній на 01.12.1986) пам`ятками історії та культури є споруди, пам`ятні місця і предмети, зв`язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність. Усі пам`ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою.

Згідно ст. 6 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" (у редакції, чинній на 01.12.1986) до пам`яток історії та культури відповідно до статті 1 цього Закону належать: пам`ятки історії; пам`ятки археології; пам`ятки містобудування і архітектури; пам`ятки мистецтва; документальні пам`ятки.

Частиною першою статті 8 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" (у редакції, чинній на 01.12.1986) визначено, що виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів у межах прав, наданих законом, забезпечують виявлення, облік, охорону і використання пам`яток історії та культури, що знаходяться на території Ради, залучають громадськість до проведення заходів по охороні, використанню і пропаганді цих пам`яток, організують шефство підприємств, установ, організацій над ними, забезпечують додержання законодавства про охорону і використання пам`яток історії та культури.

Виконавчі комітети обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів затверджують переліки пам`яток історії та культури місцевого значення (стаття 17), встановлюють зони їх охорони (стаття 29), а також вирішують інші питання в галузі охорони і використання пам`яток історії та культури, віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР (частина друга статті 8 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" (у редакції, чинній на 01.12.1986).

Відповідно до частини третьої статті 17 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" (у редакції, чинній на 01.12.1986) переліки пам`яток місцевого значення затверджуються виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів. Виключення об`єктів з переліків пам`яток республіканського і місцевого значення допускається лише з дозволу Ради Міністрів Української РСР.

Отже, прокурор доводить, що будинок, розташований за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (вул. Лібкнехта Карла), з 01.12.1986 є пам`яткою архітектури місцевого значення, який підлягає включенню до переліку пам`яток архітектури місцевого значення відповідно до вимог частини третьої статті 17 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури".

Згідно з пунктом 3 розділу X "Прикінцеві положення Закону України "Про охорону культурної спадщини об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури, визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини № 2245-IV від 06.12.2004, об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", до вирішення питання про їх включення (виключення) до реєстру вважаються пам`ятками відповідно національного чи місцевого значення.

За таких обставин, прокурор вважає, що будинок, розташований за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (вул. Лібкнехта Карла), визнається пам`яткою архітектури місцевого значення відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини від 08.06.2000 з часу його включення до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", тобто з 01.12.1986.

Щодо заборони, встановленої Законом України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" прокурор зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини", який набрав чинності 23.02.2005 і діяв до 17.10.2008 включно, заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

Отже, Законом України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини було встановлено тимчасову заборону на здійснення приватизації пам`яток культурної спадщини.

Статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 (діяв на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Тобто з самого визначення терміну "приватизація" слідує, що приватизацією є відчуження майна, що перебуває у державній та/або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб.

У пояснювальній записці до проекту Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" необхідність прийняття законопроекту обґрунтована наступним: "Статтею 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлено, що "об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками, крім пам`яток, занесених до Переліку пам`яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Перелік пам`яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України".

Закон "Про охорону культурної спадщини" Верховна Рада України ухвалила ще 08.06.2000. Однак до цього часу Кабінет Міністрів України проекту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, на затвердження Верховній Раді України не подав.

З метою уникнути безконтрольної і необґрунтованої приватизації пам`яток культурної спадщини доцільно її призупинити до ухвалення Верховною Радою зазначеного Переліку".

Отже, Закон України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" було ухвалено для додаткового захисту пам`яток культурної спадщини, а саме недопущення безконтрольної та необґрунтованої приватизації - тобто безконтрольного та необґрунтованого відчуження пам`яток культурної спадщини з державної та комунальної до приватної власності. Це слідує з історичного, телеологічного (цільового), системного тлумачення положень Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини".

Зі змісту статті 1 Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" слідує, що заборону на приватизацію пам`яток культурної спадщини було встановлено до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації. Тобто термін заборони приватизації пам`яток культурної спадщини визначений вказівкою на подію - затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

У частині другій статті 2 "Прикінцеві положення" Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" було визначено: "Кабінету Міністрів України у шестимісячний термін з дня набрання чинності цим Законом подати на розгляд Верховної Ради України проект Закону України про затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації".

Як зазначено в пояснювальній записці до проекту Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини", ухвалення зазначеного Закону було обумовлено тим, що Кабінет Міністрів України впродовж тривалого строку (більше п`яти років) не подав на затвердження Верховній Раді України проекту переліку пам`яток, що не підлягають приватизації.

Неподання Кабінетом Міністрів України протягом тривалого проміжку часу на затвердження Верховній Раді України переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, могло призвести до безконтрольного та необґрунтованого відчуження пам`яток культурної спадщини. Затвердження переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, усувало зазначений ризик та позбавляло необхідності продовження дії тимчасової заборони приватизації пам`яток культурної спадщини.

Тобто метою Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" було унеможливити приватизацію (відчуження) пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затверджено Законом України "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації", який набрав чинності 17.10.2008.

Пунктом 3 розділу II Закону України "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" передбачено визнати таким, що втратив чинність, Закон України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини".

Отже, Закон України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" втратив чинність 17.10.2008. До цього дня включно діяла заборона на приватизацію (відчуження) пам`яток культурної спадщини.

Невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов`язків щодо подачі на затвердження Верховній Раді України проекту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, не могло бути підставою для незастосування заборони, встановленої статтею 1 Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини".

Таким чином, за доводами прокурора на будинок, розташований за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (вул. Лібкнехта Карла), поширювалась заборона на приватизацію (відчуження з комунальної власності) пам`яток культурної спадщини відповідно до Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини".

Відповідне правове регулювання було доступним і зрозумілим, воно не допускало жодної можливості з 23.02.2005 до 17.10.2008 набути з комунальної власності у приватну пам`ятку культурної спадщини, в тому числі за Законом України "Про приватизацію державного майна".

Правовий висновок з аналогічних питань сформовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, предметом розгляду якої було питання законності приватизації пам`ятки архітектури "Садиба Терещенків" у період дії Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини".

З огляду на те, що договір купівлі-продажу від 28.12.2006 укладений між відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради та ПП "КСАС" всупереч Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" прокурор вважає, що такий договір підлягає визнанню недійсним на підставі невідповідності його змісту положенням законодавства згідно зі статтями 203, 215 ЦК України.

При цьому, з урахуванням того, що відповідач набув та зареєстрував право власності на нерухоме майно, яке не підлягало приватизації то наявні також правові підстави щодо скасування державної реєстрації права приватної власності ПП "КСАС" на частину пам`ятки архітектури та припинення відповідних речових прав на це нерухоме майно.

За обставин даного позову мета прокурора спрямована на усунення перешкод власнику (територіальній громаді міста Луцька), який на думку прокурора не втратив і не міг втратити володіння специфічним об`єктом цивільних відносин (об`єктом культурної спадщини, приватизація якого була забороненою), у користуванні та розпорядженні частиною пам`ятки архітектури, шляхом її повернення від відповідача.

Луцька міська рада в письмових поясненнях за вх. №01-75/1165/24 від 07.02.2024 позовні вимоги прокурора підтримує, зазначає, що відповідно до пункту 3 розділу Х Прикінцеві положення Закону України Про охорону культурної спадщини (в редакції чинній на дату укладення спірного договору) об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Будинок, що розташований по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку включений до переліку пам`яток архітектури місцевого значення згідно рішенням Волинської обласної ради народних депутатів № 341 від 01.12.1986 відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури".

Законом України Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини, який набрав чинності 23.02.2005 і діяв до 17.10.2008 було заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною радою України переліку пам`яток, які не підлягають приватизації.

Законом України від 23.09.2008 Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації будинок по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку включено до вказаного переліку.

Позивач зазначає, що норма пункту 3 розділу Х Прикінцеві положення Закону України Про охорону культурної спадщини є спеціальною по відношенню до норм ст. 1 та 13, на які посилається відповідач.

Вважає, що обставина віднесення спірного приміщення до пам`яток культурної спадщини саме в розумінні пункту 3 розділу Х Прикінцеві положення Закону України Про охорону культурної спадщини не досліджувалась Волинським окружним адміністративним судом у справі №2- а/0370/1146/11.

Приміщення на вул. Драгоманова, 1 у Луцьку є потенційно цікавим для розвитку старого міста. Це обумовлено вигідним розташуванням та близькістю до основних пам`яток історико-культурної спадщини. На сьогодні збереження історико-культурної спадщини є серед найбільш популярних тем, яку підтримують міжнародні донори за допомогою фінансових інструментів.

Будівля на вул. Драгоманова, 1 є цікавим об`єктом для подачі на транскордонні та міжнародні конкурси проектів з метою залучення грантових коштів на його реконструкцію, а також облаштування простору, який буде цікавим та доступним для жителів громади та туристів.

Відтак вважає, що у випадку розв`язання спору з`явиться можливість залучити позабюджетні кошти для реконструкції будівлі на вул. Драгоманова, 1 та в подальшому облаштувати там новий культурний простір, що дасть змогу підвищити привабливість Луцька та покращити його туристичний потенціал.

3. Заперечення відповідача.

У відзиві на позовну заяву відповідач позову не визнає та доводить, що територіальна громада міста Луцька в особі Луцької міської ради була власником нежитлового приміщення (2-й поверх) загальною площею 71,8 кв. м. по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку.

18.04.2005 Луцькою міською радою було прийнято рішення №23/17 «Про перелік об`єктів, які підлягають приватизації». До переліку приміщень, які підлягають приватизації шляхом викупу було включено нежитлове приміщення загальною площею 71,8 кв. м. по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку.

ПП «КСАС» з 14.11.2005 орендувало нежитлове приміщення за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 згідно договору оренди №548 та №828.

Управління містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Волинської ОДА листом №975/1.15 від 24.10.2006 повідомило ПП "КСАС", що будинок по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку є пам`яткою архітектури і не включений до нового Переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації. Це означає, що управління Волинської ОДА не заперечувало проти приватизації відповідачем орендованих ним приміщень в будинку по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку.

04.12.2006 між ПП «КСАС» та управлінням культури і туризму Волинської ОДА було укладено охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини №5/Лц/5. Відповідно до п. 2 Охоронного договору, він укладений між сторонами строком з 04.12.2006 по 04.12.2011.

Відділ майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради наказом №17вир від 28.12.2006 «Про відчуження нежитлового /2-й поверх/ за адресою: м. Луцьк вул. Драгоманова, 1» наказав провести відчуження нежитлового приміщення, що є пам`ятником архітектури місцевого значення за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, /2-й поверх/, шляхом викупу орендарем ПП «КСАС» згаданого приміщення.

28.12.2006 між відповідачем та відділом майна міської комунальної власності департаменту економіки Луцької міської ради було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення загальною площею 71,8 кв.м., яке розташоване за адресою: вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку.

Відповідно до п. 8.1 Договору купівлі-продажу право власності на придбаний об`єкт виникає у покупця (ПП «КСАС») у відповідності до ч. 4 ст. 334 ЦК України, та п. 1 ст. 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Продавець гарантував ПП «КСАС», що об`єкт продажу не входив до переліку об`єктів, які не підлягають відчуженню (п. 9.1 договору купівлі-продажу).

18.03.2011 Прокуратура м. Луцька звернулася до Луцької міської ради з протестом на рішення Луцької міської ради №23/17 від 18.04.2005 «Про перелік об`єктів, які підлягають приватизації» (в частині приватизації нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1). Прокурор пропонував міській раді скасувати як незаконне рішення ради №23/17 від 18.04.2005 в частині приватизації нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1.

Рішенням №8/1 від 06.04.2011 Луцька міська рада відхилила протест прокурора.

26.04.2011 Прокуратура м. Луцька звернулася до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Луцької міської ради про визнання нечинним і скасування рішення Луцької міської ради від 18.04.2005 №23/17 «Про перелік об`єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу» (в частині нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку (п. 18 додатку до рішення).

Позовні вимоги прокуратури були обґрунтовані тим, що під час дії мораторію на приватизацію об`єктів культурної спадщини, що запроваджена Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», Луцькою міською радою включено такий об`єкт до переліку нежитлових приміщень, які підлягають приватизації.

ПП "КСАС" було залучено до справи третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Волинський окружний адміністративний суд постановою від 26.05.2011 по справі №2-а/0370/1146/11, яка залишена в силі ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2015 по справі №50943/11/9104, відмовив у задоволенні адміністративного позову прокурора.

Відмовляючи в позові Волинський окружний адміністративний суд виходив з наступного:"Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 року №1760 затверджено Порядок визначення категорій пам`яток для занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України. Відповідно до пункту 1 Порядку, об`єкти культурної спадщини заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за рішенням відповідного центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини - щодо об`єктів місцевого значення.

Відповідно до пунктів 2-4 вищеназваного Порядку, на кожний об`єкт культурної спадщини, що пропонується відповідним органом охорони культурної спадщини для занесення до Реєстру, складається облікова документація, яка підлягає постійному зберіганню в цьому органі. Занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру без облікової документації не допускається. Облікова документація на об`єкт культурної спадщини включає облікову картку, його паспорт, коротку історичну довідку, акт технічного стану, довідку про майнову цінність об`єкта. Облікова документація, що передбачає виконання роботи з метою виявлення, дослідження, фіксації об`єкта культурної спадщини, визначення його антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності, складається органами охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, органами охорони культурної спадщини місцевого самоврядування згідно з їх компетенцією або уповноваженими ними установами та організаціями.

Прокурором при поданні позову та в судовому засіданні не надано будь-яких перелічених вище доказів (облікова картка, паспорт, коротка історична довідка, акт технічного стану, довідка про майнову цінність об`єкта) про те, що нерухоме майно по вул. М. Драгоманова, 1 в м. Луцьку, яке приватизоване ПП «КСАС» оформлене як пам`ятка культурної спадщини місцевого значення. Разом з цим, прокурором не надано доказів про занесення цього нерухомого об`єкту до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, оскільки відповідно до законодавства правовий статус пам`ятки, об`єкт культурної спадщини набуває лише з моменту занесення до такого Реєстру.

Крім того, стаття 1 Закону України №1805-ІІІ дає визначення поняттю «щойно виявлений об`єкт культурної спадщини» - це об`єкт культурної спадщини, який занесено до Переліку об`єктів культурної спадщини відповідно до цього Закону. Таким чином, «щойно виявлений об`єкт культурної спадщини», який не внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, і не набув статусу пам`ятки національного чи місцевого значення не є предметом регулювання Закону України від 01.02.2005 року №2391-ІV «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», а відтак може бути приватизованим у встановленому законодавством порядку.

Проаналізувавши вищевикладене, суд приходить до висновку, що нежитлове приміщення по вул. М. Драгоманова, 1 в м. Луцьку, яке включено в перелік об`єктів, що підлягають приватизації на час прийняття оскаржуваного рішення (18.04.2005 року) не мало статусу пам`ятки архітектури місцевого значення".

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відтак, відповідач вважає, що не підлягає доведенню та обставина, що нежитлове приміщення, що було предметом договору купівлі-продажу, не мало статусу пам`ятки архітектури місцевого значення та могло бути відчуженим Луцькою міською радою.

Щодо правового статусу нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, буд. 1 в м. Луцьку відповідач зазначає наступне.

Відповідно до ст. 1 та ст. 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (в редакції, що діяла станом на дату укладення Договору купівлі-продажу) пам`яткою є об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Об`єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за категоріями національного та місцевого значення пам`ятки. Порядок визначення категорій пам`яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об`єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам`ятки.

Відповідно до пунктів 1 Порядку визначення категорій пам`яток для занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (надалі за текстом Порядок), затвердженого постановою КМУ №1760 від 27.12.2001 (в редакції, що діяла станом на дату укладення Договору купівлі-продажу), об`єкти культурної спадщини заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за рішенням Кабінету Міністрів України - щодо об`єктів національного значення або за рішенням відповідного центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини - щодо об`єктів місцевого значення.

Пунктом 4 ч. 4 Положення про Міністерство культури і туризму України, затвердженого постановою КМУ №1566 від 08.11.2006, Міністерство культури і туризму України здійснює повноваження центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

За доводами відповідача рішення про занесення нежитлового будинку по вул. Драгоманова, буд. 1 в м. Луцьк до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, як пам`ятки місцевого значення мало прийняти Міністерство культури та туризму України. Однак, позивачем не доведено належними та допустимим доказами, що таке рішення приймалося.

Згідно з положеннями пунктів 2-6, 11-13 Порядку, на кожен об`єкт культурної спадщини, що пропонується відповідним органом охорони культурної спадщини для занесення до Реєстру, складається облікова документація, яка підлягає постійному зберіганню в цьому органі.

Занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру без облікової документації не допускається.

Облікова документація на об`єкт культурної спадщини включає: облікову картку; його паспорт; коротку історичну довідку; акт технічного стану; довідку про майнову цінність об`єкта.

Облікова документація, що передбачає виконання роботи з метою виявлення, дослідження, фіксації об`єкта культурної спадщини, визначення його антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності, складається органами охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, органами охорони культурної спадщини місцевого самоврядування згідно з їх компетенцією або уповноваженими ними установами та організаціями.

Облікова картка об`єкта культурної спадщини повинна містити його найменування, відомості про розташування, дату утворення, первісне призначення, характер сучасного використання, ступінь схоронності, тип і вид об`єкта, наявність науково-проектної документації, а також стислий опис, фото загального вигляду, план, охоронний номер об`єкта, дату і номер рішення, відповідно до якого об`єкт взято на облік.

Паспорт об`єкта культурної спадщини повинен містити: історичні дані про об`єкт, відомості про його сучасний стан, функціональне використання, роль у навколишньому середовищі, територію, а також про ландшафт, твори мистецтва, результати попередньої оцінки антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності, про основні археологічні, іконографічні, архівні та бібліографічні матеріали, наявність науково-проектної документації, місце її зберігання та зони охорони. У паспорті зазначаються тип і вид об`єкта культурної спадщини, пропонована чи затверджена категорія пам`ятки, охоронний номер з посиланням на рішення, відповідно до якого пам`ятку взято на державний облік. До паспорта додаються матеріали фотофіксації, генеральний план з позначенням зон охорони, поповерхові плани, розрізи, креслення фасадів (у разі потреби).

Об`єкти культурної спадщини місцевого значення повинні відповідати критерію автентичності, а також принаймні одному з таких критеріїв: вплинули на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва певного населеного пункту чи регіону; пов`язані з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю видатних людей певного населеного пункту чи регіону; творами відомих архітекторів або інших митців; є культурною спадщиною національної меншини чи регіональної етнічної групи.

Відповідність кожного об`єкта культурної спадщини критеріям, зазначеним у пунктах 10 і 11 цього Порядку, оцінюється науковими (вченими) радами установ та організацій, діяльність яких пов`язана з охороною культурної спадщини. За результатами оцінки оформляється протокол, де зазначається, яким саме критеріям відповідає кожен об`єкт культурної спадщини. Протокол надсилається центральному органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Після отримання протоколу, зазначеного у пункті 12, центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини у п`ятиденний термін передає його разом з обліковою документацією на розгляд утвореної у цьому органі експертної комісії.

Склад експертної комісії затверджує керівник центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. До складу ради входить не менш як три фахівці з науковим ступенем кандидата чи доктора наук з відповідної спеціальності.

Експертна комісія готує у п`ятиденний термін висновок щодо об`єкта культурної спадщини. Висновок підлягає затвердженню науково-методичною радою центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Зазначений висновок є підставою для занесення пам`ятки до Реєстру.

Постановою КМУ №626 від 14.09.2016 до Порядку було внесено ряд важливих змін. Зокрема, ч. 3 Порядку була викладена в наступній редакції:

«Облікова документація на об`єкти культурної спадщини, які відповідно до пункту 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» визнаються пам`ятками, включає облікову картку або паспорт, коротку історичну довідку, акт технічного стану та матеріали фотофіксації сучасного стану.

Облікова документація на щойно виявлені об`єкти культурної спадщини включає облікову картку, коротку історичну довідку, акт технічного стану та матеріали фотофіксації сучасного стану.

Пропозиції щодо включення щойно виявлених об`єктів культурної спадщини до Реєстру подаються не пізніше ніж протягом трьох років з дня їх включення до переліку об`єктів культурної спадщини».

Відповідно до п. 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини», об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Відтак, очевидно, що об`єкти культурної спадщини, які визнавалися такими відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», після прийняття Закону України «Про охорону культурної спадщини» мали бути занесені до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, щоб отримати/зберегти відповідний статус.

До позовної заяви прокурором додано паспорт об`єкта культурної спадщини та облікову картку об`єкта культурної спадщини.

Обидва документа складені у квітні 2017 року, тобто більше ніж через 10 років з моменту укладення Договору купівлі-продажу. Означені письмові докази додатково підтверджують, що станом на 26.12.2006 нежитлове приміщення по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку не було включено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, відтак, не мало статусу пам`ятки місцевого значення згідно Закону України «Про охорону культурної спадщини». Тому, могло бути приватизоване шляхом викупу.

Крім того вказує, що попри складення паспорту та облікової картки об`єкта культурної спадщини нежитлове приміщення за адресою: вул. Драгоманова, буд. 1 у м. Луцьку так і не було включене до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (https://mcip.gov.ua/kulturna-spadshchyna/derzhavnyy-reiestr-nerukhomykh-pam-iatok-ukrainy/). На підтвердження до відзиву додає паперовий примірник електронного реєстру пам`яток місцевого значення у Волинській області. За доводами відповідача, це може свідчити лише про те, що нежитлове приміщення за адресою: вул. Драгоманова, буд. 1 у м. Луцьку:

-або не відповідає критеріям, яким має відповідати об`єкт культурної спадщини місцевого значення;

-або така облікова документація взагалі не передавалася до центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Відповідач вважає, що договір купівлі-продажу від 28.12.2006, що був укладений між ПП "КСАС" та відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради, не суперечить вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства України та/чи моральним засадам суспільства, відтак відсутні підстави для визнання даного правочину недійсним.

4. Обставини справи встановлені судом та висновки суду.

За змістом ст. 236 ГПК України, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 73, 74, 76, 77, 86, 236-238, 282 ГПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував у своїх постановах щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі №910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі №902/761/18, від 04.12.2019р. у справі №917/2101/17.

Не відповідач повинен подавати докази на підтвердження обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, обставин викладених у заяві по суті позовній заяві, а в силу положень ст. 74 ГПК України такий обов`язок (тягар доказування) покладено саме на позивача.

Разом з цим докази, які подаються до господарського суду, підлягають оцінці відповідно до ст. 86 ГПК України, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Суд звертається до правової позиції, наведеної у постановах Верховного Суду від 05.02.2019р. у справі №914/1131/18, від 26.02.2019р. у справі №914/385/18, від 10.04.2019р. у справі №904/6455/17, від 05.11.2019р. у справі №915/641/18, від 13.01.2020р. у справі №908/510/19.

Згідно із ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи інтересу.

Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предметом спору у даній справі є визнання договору купівлі-продажу нежитлового приміщення (літера А-2) загальною площею 71, 8 кв.м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, укладеного 28.12.2006 між відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради та ПП КСАС, зареєстрованого приватним нотаріусом за №5470 недійсним.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Отже, суду слід надати правову оцінку доказам та обставинам які мали місце станом на дату вчинення правочину.

Суд встановив, що 18.04.2005 Луцькою міською радою було прийнято рішення №23/17 «Про перелік об`єктів, які підлягають приватизації». До переліку приміщень, які підлягають приватизації шляхом викупу було включено нежитлове приміщення загальною площею 71,8 кв. м. по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку.

04.12.2006 між ПП "КСАС" та управлінням культури і туризму Волинської ОДА було укладено охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини №5/Лц/5. Відповідно до п. 2 Охоронного договору, він укладений між сторонами строком з 04.12.2006 по 04.12.2011.

28 грудня 2006 року між відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради (Продавець) та Приватним підприємством "КСАС" (Покупець) укладено договір купівлі-продажу (посвідчений нотаріусом за №5470), згідно з умовами котрого продавець продав, а покупець купив нежитлове приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв.м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.

Згідно п. 1.2 договору купівлі-продажу об`єктом продажу є нежитлове приміщення - пам`ятник архітектури місцевого значення, що розташоване на другому поверсі двоповерхового будинку в наближеній до центру історичній частині міста на вул. Драгоманова, 1.

Відповідно до п. 8.1 договору купівлі-продажу право власності на придбаний об`єкт виникає у покупця у відповідності до ч. 4 ст. 334 ЦК України, та п. 1 ст. 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Згідно п. 9.1. продавець гарантує, що об`єкт не входить до переліку об`єктів, які не підлягають відчуженню, не є проданим, заставленим, під арештом не знаходиться, судових справ щодо нього немає.

У подальшому між сторонами договору підписано акт прийому-передачі майна від 09.01.2007, згідно якого об`єктом передачі є нежитлове приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв.м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, що є пам`ятником архітектури місцевого значення.

Відомості про придбання ПП "КСАС" за договором купівлі-продажу від 28.12.2006 частини нежитлового приміщення загальною площею 71,8 кв.м (другий поверх, літера А-2), яке розташовано за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, 27.02.2007 внесені до Реєстру права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер майна - 17328423, форма власності - приватна, власник ПП "КСАС", підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу від 28.12.2006 № 5470).

18 березня 2011 року Прокуратура м. Луцька звернулася до Луцької міської ради з протестом на рішення Луцької міської ради №23/17 від 18.04.2005 «Про перелік об`єктів, які підлягають приватизації» (в частині приватизації нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1). Прокурор пропонував міській раді скасувати як незаконне рішення ради №23/17 від 18.04.2005 в частині приватизації нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1.

Рішенням №8/1 від 06.04.2011 Луцька міська рада відхилила протест прокурора.

Відмовляючи в позові Волинський окружний адміністративний суд виходив з наступного: "Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 року №1760 затверджено Порядок визначення категорій пам`яток для занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України. Відповідно до пункту 1 Порядку, об`єкти культурної спадщини заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за рішенням відповідного центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини - щодо об`єктів місцевого значення.

23.08.2008 року Верховною Радою України прийнято Закон України №574-ІV «Про Перелік памяток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», який набрав чинності 17.10.2008 року. В цей Перелік включено будинок житловий початку ХХ століття в місті Луцьку по вулиці М. Драгоманова, 1.

Як встановлено судом, рішенням Луцької міської ради №23/17 від 18.04.2005 року затверджено перелік обєктів, які підлягають приватизації шляхом викупу орендарем. Згідно пункту 18 Додатку до цього рішення ПП «КСАС» надано дозвіл приватизувати шляхом викупу орендовану ним частину приміщення по вул. М.Драгоманова, 1 в м. Луцьку. Внаслідок цього, в подальшому 28.12.2006 року між ПП «КСАС» та відділом майна міської комунальної власності департаменту економіки Луцької міської ради укладено договір купівлі-продажу частини нежитлового приміщення (2-й поверх, загальна площа 71,8 кв.м).

Отже, на час прийняття оскаржуваного рішення (18.04.2005 року) перелік пам`яток, які не підлягають приватизації Верховною Радою України не був затверджений.

Відтак, суд вважає, що не підлягає доведенню та обставина, що нежитлове приміщення, що було предметом договору купівлі-продажу на момент укладення договору, не мало статусу пам`ятки архітектури місцевого значення та могло бути відчуженим Луцькою міською радою.

За змістом ч. 5 ст. 124 Конституції України, судові рішення є обов`язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства, зокрема, є обов`язковість судового рішення.

Відповідно до п. п. 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі "Христов проти України" одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їх рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа "Брумареску проти Румунії" п. 61)

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду.

Згідно ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, право на справедливий розгляд судом, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися в контексті Преамбули Конвенції, яка, серед іншого, проголошує верховенство права як частину спільного спадку Договірних Держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, inter alia, вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення у справах "Брумареску проти Румунії", "Желтяков проти України", "Христов проти України").

Преюдиціальність обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.

Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Згідно ст. 232 Господарського процесуального кодексу України судовими рішеннями є: ухвали; рішення; постанови; судові накази.

Відповідно до статті 8 Конституції України - Конституція України має найвищу юридичну силу. Статтею 124 Конституції України передбачено поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають в державі. Стаття 1291 Конституції України містить норму згідно якої суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Статтею 326 ГПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до ст. 18 ГПК України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права чи інтереси.

Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

На переконання суду, факти та обставини, встановлені постановою Волинського окружного адміністративного суду від 26.05.2011 у справі №2-а/0370/1146/11, яка залишена в силі ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2015 по справі №50943/11/9104, згідно ст. 75 ГПК України, мають приюдиційне значення для даної справи, відтак, не підлягають доказуванню.

Крім того, суд бере до уваги, що норми права на які посилається прокурор при поданні позову у даній справі, зокрема, п. 3 розділу X "Прикінцеві положення" Закону України "Про охорону культурної спадщини" об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини" № 2245-IV від 06.12.2004, ст.ст. 1, 6, 8, 17, 29 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", ст. 1 Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини", ст.ст. 1, 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" ст.ст. 1, 7, 22, 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", були чинними та діяли при розгляді справи №2-а/0370/1146/11 Волинським окружним адміністративним судом де надана правова оцінка відповідності нормам закону реалізації об`єкта нерухомого майна шляхом приватизації на користь ПП "КСАС".

Відтак, посилання прокурора на те, що суд у справі №2-а/0370/1146/11 не надав оцінку правовідносинам з реалізації лише з позиції застосування п. 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» на думку суду є безпідставним.

В заперечення викладених обставин прокурор у наданих додаткових письмових поясненнях звертає увагу на те, що постановою Волинського окружного адміністративного суду від 26.05.2011 у справі №2-а/0370/1146/11 та ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2015 по справі №50943/11/9104 не правильно надана правова оцінка обставинам, які встановлені у зазначених судових рішеннях.

Між тим, в касаційному порядку постанову Волинського окружного адміністративного суду від 26.05.2011 у справі №2-а/0370/1146/11 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2015 по справі №50943/11/9104, не оскаржив.

Водночас, суд погоджується із доводами відповідача, що непослідовність дій власника майна Луцької міської ради щодо позиції висловленої під час надання правової оцінки предмету договору купівлі-продажу в межах розгляду справи №2-а/0370/1146/11 та даної справи.

Так зокрема, Луцька міська рада заперечувала проти позову прокурора під час розгляду справи №2-а/0370/1146/11 Волинським окружним адміністративним судом, аргументуючи свою правову позицію в тому числі тим, що нежитлове приміщення по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку не має статусу пам`ятки архітектури місцевого значення, відтак могло бути відчужене на користь ПП «КСАС».

Волинським окружним адміністративним судом під час розгляду справи №2-а/0370/1146/11 було встановлено, що прокуратурою міста Луцька проведено перевірку щодо додержання вимог законодавства при проведенні приватизації нежитлового приміщення по вул. М. Драгоманова, 1 в м. Луцьку, що перебувало в комунальній власності. За результатами перевірки, старший помічник прокурора Мазурок С. В. 06.04.2006 виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, зазначивши, що не встановлено фактів, які б свідчили про наявність умислу в діях службових осіб відділу майна міської комунальної власності Луцької міської ради та службових осіб ПП «КСАС» під час продажу та купівлі пам`ятки культурної спадщини.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 25.05.2021 у справі №461/9578/15-ц вказала, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідач вважає, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведі-нці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Суд зазначає, що Луцька міська рада протягом тривалого часу системно та послідовно вчиняла дії та демонструвала правову позицію, щодо правомірного відчуження нежитлового приміщення по вулиці Драгоманова, 1, в місті Луцьку.

Слід врахувати, що понад 12 років прокурор не вживав дій для повернення майна у власність територіальної громади. До позовної заяви прокурором додано паспорт об`єкта культурної спадщини та облікову картку об`єкта культурної спадщини, складені у квітні 2017 року, тобто більше ніж через 10 років з моменту укладення договору купівлі-продажу, зазначені докази додатково підтверджують, що станом на 26.12.2006 нежитлове приміщення по вул. Драгоманова, 1 в м. Луцьку не було включено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, відтак, не мало статусу пам`ятки місцевого значення згідно Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Щодо посилання прокурора на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, предметом розгляду якої було питання законності приватизації пам`ятки архітектури "Садиба Терещенків" у період дії Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" суд зазначає наступне.

Із змісту постанови ВП ВС від 12.09.2023 по справі №910/8413/21 встановлено:

1) позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі упродовж тривалого строку не виконали обов`язків щодо реконструкції та реставрації нежилих будинків (садиби Терещенків), покладених на них Інвестиційним договором, внаслідок чого територіальна громада міста Києва значною мірою позбавилась того, на що вона розраховувала під час укладення цього договору, що є підставою для його розірвання відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України;

2) Київською міською державною адміністрацією проводився конкурс для визначення переможця із залучення інвесторів до реставрації та реконструкції будівель (садиби Терещенків) Головне управління комунальної власності м. Києва уклало відповідні інвестиційні договори з переможцями конкурсу (пункт 11 постанови);

3) Інвестиційний конкурс був спрямований на реконструкцію або реставрацію садиби Терещенків, умовами конкурсу не було встановлено можливості переходу права власності на зазначене нерухоме майно з комунальної власності до приватного інвестора (пункт 157 постанови);

4) право власності на садибу Терещенків було оформлено на підставі додаткової угоди до Інвестиційного договору, яка за правовою природою є договором купівлі-продажу. Така додаткова угода мала би бути нотаріально посвідченою та підлягала державній реєстрації. Натомість вона була укладена в простій письмовій формі, тому вона є нікчемною відповідно до приписів ч. 2 ст. 228 та ч. 1 ст. 220 ЦК України.

Суд встановив, що ПП "КСАС" не мало жодних інвестиційних зобов`язань і набуло право власності на нежитлове приміщення в іншому порядку та на підставі договору, який має іншу правову природу, відмінну від інвестиційних правовідносин.

З огляду на встановлені обставини справи, суд вважає, що правовідносини, які виникли між учасниками справи №910/8413/21 не є релевантними (не є подібними) до правовідносин, що виникли між Луцькою міською радою та Приватним підприємством "КСАС".

Частиною третьою статті 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов`язковість судового рішення; розумність строків розгляду справи судом; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до частини першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (стаття 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З огляду на вищезазначене, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради

Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України, у зв`язку із прийняттям судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, сплата судового збору покладається на прокурора, за результатами розгляду позовної заяви.

Ухвалою суду від 28.02.2024 задоволено заяву заступника керівника Волинської обласної прокуратури про забезпечення позову за вх.№01-74/408/24 від 28.02.2024 та накладено арешт на нежитлове приміщення /2-й поверх/літера А-2/ загальною площею 71,8 кв.м /№№ приміщень 20, 21, 22, 29/, яке знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.

Відповідно до ч. 9 ст. 145 ГПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Оскільки судом ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову у повному обсязі, заходи забезпечення позову, а саме вжиті ухвалою Господарського суду Волинської обласної від 28.02.2024, підлягають скасуванню.

Керуючись ст.ст. 13, 14, 73, 74, 75, 76-80, 123, 129, 145, 232, 236-240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

ВИРІШИВ:

1. В позові відмовити.

2. Скасувати заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Господарського суду Волинської області від 28.02.2024.

3. Скасувати арешт накладений на нежитлове приміщення /2-й поверх/літера А-2/ загальною площею 71,8 кв.м /№№ приміщень 20, 21, 22, 29/, яке знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги це рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Північно-західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст рішення

складено 18.03.2024.

Суддя В. М. Дем`як


Суд	Господарський суд Волинської області
Дата ухвалення рішення	07.03.2024
Оприлюднено	20.03.2024
Номер документу	117715868
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Визнання договорів (правочинів) недійсними купівлі-продажу

Дем'як Валентина Миколаївна

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 07.03.2024 по справі 903/1302/23ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Судовий реєстр по справі —903/1302/23

Рішення
від 07.03.2024 по справі 903/1302/23
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ