Постанова

від 15.03.2024 по справі 910/18918/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" березня 2024 р. Справа№ 910/18918/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Майданевича А.Г.

Коротун О.М.

при секретарі судового засідання : Шевченко Н.А.

за участю представників сторін:

від позивача: Полець Д.М.;

від відповідача 1: Кокодинський В.О.; Повар О.М.;

від відповідача 2: Дзюбенко С.М.;

від відповідача 3: не прибув;

від відповідача 4: Бондар О.В.,

розглянувши апеляційну скаргу Держави в особі Кабінету Міністрів України

на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року

у справі №910/18918/23 (суддя Васильченко Т.В.)

за позовом Держави в особі Кабінету Міністрів України

до 1) Акціонерного товариства "Банк Авангард"

2) ОСОБА_1

3) ОСОБА_2

4) Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційний капітал Україна"

про стягнення коштів,-

ВСТАНОВИВ:

Держава в особі Кабінету Міністрів України (далі - заявник) звернулася до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Акціонерного товариства «Банк Авангард» (далі - відповідач 1, банк), ОСОБА_1 (далі - відповідач 2), ОСОБА_2 (далі - відповідач 3) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційний капітал Україна» (далі - відповідач 4) про стягнення коштів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв`язку з набранням чинності 19.05.2022 року Законом України №2249-IX, яким затверджено Указ Президента України від 11.05.2022 року №326 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11.05.2022 року "Про примусове вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів" фінансові активи АТ «МРБ» перейшли у власність держави, а відтак і грошові кошти, отримані від фінансових активів, підлягали перерахуванню (примусовому вилученню) на користь держави, втім відповідачі 1 та 4 не своєчасно перерахували грошові кошти за цінними паперами, у зв`язку з чим заявник просить солідарно стягнути з Акціонерного товариства «Банк Авангард» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційний капітал Україна» інфляційні втрати у розмірі 1340449233,67 грн та 3% річних у розмірі 208570081,02 грн за порушення строків повернення коштів.

При цьому, оскільки за час користування коштами без належних на те підстав, банк їх використав для отримання прибутку, частина з якого, на думку позивача, в подальшому, спрямована на виплату винагороди кінцевим бенефіціарним власникам банку - фізичним особам, просить також солідарно стягнути з відповідачів 1, 2 та 3 отриманий дохід у розмірі майже 630000000,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23 повернуто заявнику позовну заяву до Акціонерного товариства «Банк Авангард», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційний капітал Україна» про стягнення коштів на підставі п. 2 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, даною ухвалою, заяву про забезпечення позову залишено без розгляду.

Не погоджуючись з прийнятою ухвалою місцевого господарського суду, Держава в особі Кабінету Міністрів України звернулась до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23 про повернення позовної заяви Держави в собі Кабінету Міністрів України. Справу №910/18918/23 направити для продовження розгляду (вирішення питання про відкриття провадження та розгляд заяви про забезпечення позову) до Господарського суду міста Києва.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального права, зокрема п. 5 ч. 1 ст. 20, 177, 182, 183, 185, 226 Господарського процесуального кодексу України.

Так, скаржник вказав, що відсутність у фізичної особи статусу підприємця не має правового значення для визначення юрисдикції спору, оскільки відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у будь-яких спорах щодо цінних паперів.

У спірних правовідносинах власниками ОВДП як цінних паперів були саме юридичні особи, а отже передбачене процесуальним законодавством виключення щодо неможливості розгляду спору у порядку господарського судочинства, що виникає з цінних паперів, власниками яких є фізичні особи, не може ьути застосоване до спірних правовідносин.

Підвідомчість даного спору узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, що викладений у постанові від 04.09.2019 року по справі №911/678/19.

При цьому, представник скаржника наголосив, що Господарський процесуальний кодекс України допускає участь фізичної особи, яка не є підприємцем, в господарському процесі в якості учасника справи, зокрема, у справах, що виникають з корпоративних відносин, банкрутства, приватизації, у спорах щодо фінансових інструментів, зокрема щодо цінних паперів.

Після виконання рішення РНБО, отриманий відповідачами 1 -3 від фінансових активів (шляхом проведення операцій) прибуток не був переданий/сплачений на користь держави.

Враховуючи, що як і п. 3 так і п. 5 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України вимоги до відповідачів 2, 3 повинні розглядатись саме господарським судом, адже між сторонами наявні господарські відносини, урегульовані Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та наявний спір про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі (ГПК України) норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, а також відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Господарським судом міста Києва на переконання позивача помилково, передчасно та без належного з`ясування всіх обставин справи які потребують встановленню та зібранню відповідних доказів встановив, що позивачем об`єднано вимоги, які за суб`єктним складом, виходячи із суті спору, належить розглядати в порядку різного судочинства, як господарського так і цивільного.

Крім того, за твердженням представника скаржника, реалізація ч. 4 ст. 173 Господарського процесуального кодексу України передбачає попередньо залишення позовної заяви без руху та встановлення строку для усунення недоліків позовної заяви (чого не було здійснено судом першої інстанції), а вже в подальшому у разі не усунення недоліків позовної заяви - залишення такого позову без розгляду.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.12.2023 року апеляційну скаргу Держави в особі Кабінету Міністрів України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Корсак В.А., Євсіков О.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2023 року витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/18918/23. Відкладено розгляд питання про відкриття, повернення, залишення без руху або відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Держави в особі Кабінету Міністрів України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23.

Матеріали справи №910/18918/23 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 29.12.2023 року.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.12.2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Держави в особі Кабінету Міністрів України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23.

Розгляд справи неодноразово відкладався на підставі ст. 216 Господарського процесуального кодексу України.

15.01.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача 2 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник відповідача 2 просив суд залишити апеляційну скаргу Держави в особі Кабінету Міністрів України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23 - без задоволення.

При цьому, представник відповідача 2, зокрема, зазначив, що з огляду на положення ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, а також ст.ст. 4, 45 цього кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності. Аналогічна правова позиція щодо розмежовування господарської та цивільної юрисдикції наведена в п. 4.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 року у справі №904/1083/18.

Фізичні особи (відповідач 2 та відповідач 3) участі в емісії, розміщенні, обігу та погашенні ОВДП, придбаних МР Банком, не приймали; не є суб`єктами господарювання та у жодних господарських відносинах ані з позивачем, ані з іншими учасниками справи не перебувають; не є сторонами правочинів, укладених між Банком Авангард, ІКУ та МР Банком щодо умов та порядку відкриття/обслуговування рахунків, на які зараховувались ОЛВДП та надходили кошти в результаті їх погашення.

Кошти, які позивач просить стягнути з відповідачів фізичних осіб, отримані ними від Банку Авангард у вигляді винагороди членам Наглядової ради банку. Виплата такої винагороди не може вважатись доходом за ОВДП, безпідставно отриманим фізичними особами, оскільки доходом за ОВДП є нараховані на ОВЖП згідно з умовами їх розміщення відсотків, які, за підтвердженням позивача, Державі повністю виплачені.

Посилання ж скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 року у справі №911/678/19, яка нібито підтверджує його позицію, є помилковим та надуманим.

Крім того, представник відповідача 2 наголосив, що з 01.01.2023 року корпоративні відносини можуть виникати виключно між учасниками юридичної особи, а також між юридичною особою та її учасниками.

Враховуючи, що жоден з відповідачів учасником (акціонером) МР Банку не являється, спір у справі №910/18918/23 не є таким, що виник з корпоративних відносин щодо МР Банку та господарським судам на підставі п. 3 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України не підвідомчий.

Крім того, за твердженням представника відповідача 2, враховуючи, що позовна заява у справі №910/18918/23 була повернута судом у зв`язку з порушенням позивачем правил об`єднання позовних вимог, що в силу приписів ч. 1 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України не є підставою для залишення позовної заяви без руху, твердження позивача про те, що суд мав спочатку залишити позовну заяву без руху, а вже потім (у випадку не усунення недоліків) повернути її позивачу, є помилковими та спростовуються положеннями ст.ст. 6, 162, 164, 172, 174 Господарського процесуального кодексу України.

16.01.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача 1 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник відповідача 1 просив суд залишити апеляційну скаргу Держави в особі Кабінету Міністрів України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23 без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін.

При цьому, представник відповідача 1, зокрема, зазначив, що не погоджується із доводами позивача стосовно підвідомчості спору господарському суду та вважає оскаржувану ухвалу законною та обґрунтованою.

Спір у справі №910/18918/23 не є таким, що виник із корпоративних відносин, а отже з огляду на предмет позову та суб`єктний склад сторін спору (відповідачі 2, 3 є фізичними особами), на такий спір не поширюється юрисдикція господарських судів.

Водночас, за твердженням представника відповідача 1 той факт, що в апеляційній скарзі позивач згадує депозитні сертифікати Національного банку України, які нібито придбавались відповідачами 1, 4 за рахунок отриманих від погашення Облігаційних коштів і доходи за якими були нібито використані Банком для виплати змінної винагороди відповідачам 2, 3 не свідчить, що спір у справі стосується цінних паперів.

Крім того, представник відповідача 1 наголосив, що доводи позивача про необхідність залишення позову без руху не ґрунтуються на вимогах процесуального закону.

16.01.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача 4 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник відповідача 4 просив суд залишити апеляційну скаргу Держави в особі Кабінету Міністрів України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23 без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін.

Крім того, представник відповідача 4, зокрема, зазначив, що позивач не оскаржує ані умови розміщення ОВДП, ані операції, вчинені під час їх обігу, ані дії емітента з погашення ОВДП (перерахування на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «ІКУ» в Банку Авангард коштів за ОВДП).

Таким чином, станом на момент звернення позивача до суду, усі належні йому та посвідчені ОВДП права повною мірою позивачем реалізовані. Позивач отримав номінальну вартість ОВДП та відсотковий дохід за ними і жодних претензій, що були б безпосередньо пов`язані з розміщенням/обігом/погашенням ОВДП ні до емітента ОВДП, ні до учасників обігу/погашення ОВДП не пред`являє.

Відповідач 2 та відповідач 3 учасниками розміщення/обігу/погашення ОВДП не були. Жодних виплат за ОВДП фізичні особи - відповідачі не отримували та Товариство з обмеженою відповідальністю «ІКУ» не перераховувало таким особам жодних коштів, що надходили в результаті погашення ОВДП (ані номінальну вартість, ані відсотковий дохід за ОВДП).

Спір у справі №910/18918/23 не є таким, що виник із корпоративних відносин. При цьому, навіть якщо і припустити порушення певних корпоративних прав Держави в МР Банку, позивач не пояснює ким із відповідачів та яким чином такі права порушені.

29.01.2024 року представником Акціонерного товариства «Банк Авангард» адвокатом Поваром Олександром Миколайовичем було подано заяву про відвід суддів Владимиренко С.В., Корсака В.А., Євсікова О.О. від розгляду справи №910/18918/23.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 30.01.2024 року визнав заяву представника Акціонерного товариства «Банк Авангар» адвоката Повара Олександра Миколайовича про відвід суддів Владимиренко С.В., Корсака В.А., Євсікова О.О. від розгляду справи №910/18918/23 необґрунтованою та відмовив у її задоволенні.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.01.2024 року задоволено заяву про самовідвід суддів Владимиренко С.В., Євсікова О.О., Корсака В.А. від розгляду справи №910/18918/23. Матеріали справи №910/18918/23 передано для здійснення визначення складу судової колегії автоматизованою системою відповідно до положень стю. 32 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.01.2024 року визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Коротун О.М., Майданевич А.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.02.2024 року прийнято до свого провадження апеляційну скаргу Держави в особі Кабінету Міністрів України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23 у складі колегії суддів Північного апеляційного господарського суду: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Коротун О.М., Майданевич А.Г. Призначено до розгляду апеляційну скаргу Держави в особі Кабінету Міністрів України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23.

Представник скаржника в судовому засіданні 06.03.2024 року Північного апеляційного господарського суду підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, ухвалу господарського суду першої інстанції скасувати.

Представники відповідачів 1, 2, 4 в судовому засіданні 06.03.2024 року Північного апеляційного господарського суду заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили відмовити в її задоволенні, ухвалу господарського суду першої інстанції без змін.

Представник відповідача 3 в судове засідання 06.03.2024 року не прибув про час та місце розгляду апеляційної скарги був повідомлений належним чином, що підтверджується згідно контактних даних, відомості про які містяться в матеріалах справи.

Проте, з адреси реєстрації відповідача 3 повернулися поштові конверти із зазначенням причини повернення: «за закінченням терміну зберігання».

Відповідно до ч.ч. 3, 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до п. 99 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009 року, рекомендовані поштові відправлення, у тому числі рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об`єкті поштового зв`язку вручаються адресату. У разі відсутності адресата до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення.

Пунктом 116 Правил надання послуг поштового зв`язку передбачено, що у разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення, внутрішні поштові перекази зберігаються об`єктом поштового зв`язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження. Після закінчення встановленого строку зберігання поштові відправлення повертаються відправнику.

Отже, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Сам лише факт не отримання скаржником кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та, яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Крім того, процесуальні документи апеляційного суду у порядку, встановленому Законом України «Про доступ до судових рішень», були оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Отже, судом було вжито усіх можливих заходів з повідомлення відповідачки про час та місце розгляду заяви у даній справі, а у відповідача 3 були всі дані, необхідні для пошуку та відстеження руху справи, та реальна можливість отримання такої інформації також із вказаного відкритого джерела (у Єдиному державному реєстрі судових рішень).

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі "Смірнова проти України", рішення Європейського суду з прав людини від 27.04.2000 року у справі "Фрідлендер проти Франції"). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 року у справі "Красношапка проти України").

Зважаючи на те, що явка представників сторін судом апеляційної інстанції обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони в ході апеляційного розгляду справи, судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників скаржника та відповідачів 1, 2 , 4, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Частина 1 ст. 3 Господарського процесуального кодексу України визначає, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і ст. 3 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін (рішення Європейського суду з прав людини від 29.01.2016 року у справі «Устименко проти України»).

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Дія 97 проти України» від 21.10.2010 року зазначено, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства.

ЄСПЛ у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

У рішенні у справі «Zand v. Austria», висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]».

З аналізу рішень Європейського суду з прав людини слідує, що поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції (предметної, суб`єктної та територіальної).

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Так, у рішенні від 22.12.2009 року у справі «Безимянная проти Росії» ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

Вищевказаний висновок Європейського суду з прав людини також застосований і Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.05.2020 року у справі №761/3575/19.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Справи, віднесені до юрисдикції господарських судів, визначено у ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права неодноразово був викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 12.07.2023 року у справі №757/31372/18-ц, від 14.06.2023 року у справі №448/362/22, від 29.06.2021 року у справі №916/2813/18, від 01.06.2021 року у справі №910/2388/20 та від 09.02.2021 року у справі №520/17342/18.

Водночас, Конституційний Суд України у рішенні №2-рп/2007 від 12.06.2007 року вказав, що необхідно відрізняти поняття «обмеження основоположних прав і свобод» від прийнятого у законотворчій практиці поняття «фіксація меж самої сутності прав і свобод» шляхом застосування юридичних способів (прийомів), визнаючи таку практику допустимою (абзац другий пункту 10 мотивувальної частини).

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду.

При вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, необхідно виходити з визначень, наведених у ст. 2 та ч. 1 ста. 3 Господарського кодексу України, відповідно до яких, під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

При цьому, предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена ст. 20 Господарського процессуального кодексу України.

Так, приписами ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; 3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; 4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; 5) справи у спорах щодо фінансових інструментів, зокрема щодо цінних паперів, в тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах; 6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності; 8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; 9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство; 10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; 11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди», якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; 12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (власників), учасника (учасників), акціонера (акціонерів) такої юридичної особи, поданим в її інтересах; 13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; 14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою; 15) інші справи у спорах між суб`єктами господарювання; 16) справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець; 17) справи, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійних договорів, крім спорів, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства; 18) справи у спорах щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів власників облігацій, що виникають між адміністратором за випуском облігацій та емітентом облігацій та/або особами, які надають забезпечення за такими облігаціями; 19) справи у спорах щодо оскарження рішення зборів власників облігацій. Терміни «особа, яка надає забезпечення», «збори власників облігацій» вживаються у цьому Кодексі у значенні, наведеному в Законі України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки»; 20) справи у спорах між організацією водокористувачів та її членом або власником (користувачем) земельної ділянки сільськогосподарського призначення, включеної до території обслуговування відповідної організації водокористувачів, щодо набуття чи припинення членства в такій організації водокористувачів, укладання, зміни, розірвання, виконання організацією водокористувачів договорів, додаткових угод та іншої документації, яка відповідно до умов договору є його невід`ємною частиною, умов надання послуг організацією водокористувачів, визнання недійсними правочинів, вчинених організацією водокористувачів, а також щодо визначення території обслуговування організації водокористувачів; справи у спорах між власниками меліоративних систем або мереж та водокористувачами щодо умов забору, доставки води та її відведення. 21) справи про ліквідацію страховика або кредитної спілки за позовом Національного банку України відповідно до ст. 110 Цивільного кодексу України.

Водночас, за приписами ст. 21 Господарського процесуального кодексу України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

При вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, необхідно виходити з визначень, наведених у ст. 2 та ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України, відповідно до яких як господарську діяльність розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Відповідно до ст. 45 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Зокрема, вказаною статтею визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу, тобто відповідач - це особа, яка порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача і є безпосереднім учасником правовідносин, з яких виник спір, у зв`язку з чим притягується до участі у справі у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

З огляду на положення ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, а також ст.ст. 4, 45 цього кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Аналогічна правова позиція щодо розмежовування господарської та цивільної юрисдикції наведена в п. 4.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 року у справі №904/1083/18.

Так, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (відповідач 2, 3) не є суб`єктами господарювання та у жодних господарських відносинах ані з позивачем, ані з іншими учасниками справи не перебувають; не приймали участі в емісії, розміщенні, обігу та погашенні ОВДП, придбаних МР Банком; не є сторонами правочинів, укладених між Банком Авангард щодо умов та порядку відкриття/обслуговування рахунків, на які зараховувались ОВДП та надходили кошти в результаті їх погашення.

Водночас, за змістом вимог господарського процесуального законодавства, фізичні особи, які не є підприємцями, можуть бути стороною в господарському процесі лише у виключних випадках, визначених ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах щодо фінансових інструментів, зокрема щодо цінних паперів, в тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах.

Так, за змістом поданої позовної заяви, як правильно встановлено судом першої інстанції вбачається, що спірні правовідносини в частині вимог до фізичних осіб не мають ознак спору щодо цінних паперів, в тому числі з правами на них та зобов`язаннями за ними, для твердження про належність даного спору в частині вимог до фізичних осіб господарському суду.

Своє порушене право, на захист якого позивач звернувся до суду першої інстанції, позивач пояснює тим, що відповідачі безпідставно користувались коштами, отриманими від погашення ОВДП, та за рахунок використання таких коштів отримали прибуток, який належить позивачу.

При цьому, колегія судів відзначає, що станом на дату звернення до суду, належні МР Банку ОВДП повністю погашені, а також отримані в результаті їх погашення кошти (номінальна вістіть ОВДП та відсотковий дохід за ними) переказані ІКУ та Банком Авангард на користь Держави, що не заперечується скаржником.

Тобто, як правильно встановлено судом першої інстанції, суть спору, зокрема, в частині фізичних осіб стосується не спору щодо прав на цінні папери чи прав, що виникають з них, а спору щодо правомірності отриманої вказаними фізичними особами винагороди і, як наслідок, наявності чи відсутності підстав для її стягнення на користь держави, як завдані їй збитки, які, за твердженням позивача, виникли у зв`язку з безпідставним використанням Акціонерним товариством «Банк Авангард» державних коштів та отримання прибутку у зв`язку з цим, що не підпадає під визначення п. 5 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, враховуючи, що відповідачі не є ані емітентом ОВДП, ані їх власником, особою, що здійснювала погашення ОВДП, а позовних вимог до таких осіб позивачем у межах справи №910/18918/23 не заявлено, доводи скаржника про те, що спір у даній справі в частині вимог до фізичних осіб виник з прав позивача, які виплавають внаслідок розміщення, обігу та погашення ОВДП, колегія суддів не визнає переконливими доводами.

Посилання скаржника на правову позицію Великої Палати Верховного Суду викладену в постанові від 04.09.2019 у справі № 911/678/19, є неприйнятними з огляду на те, що спірні правовідносини у даних справах не є подібними із спірними правовідносинами у справі №910/18918/23. Крім того, таку постанову прийнято Великою Палатою Верховного Суду з огляду на іншу фактично-доказову базу у відповідній справі, за інших встановлених обставин, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів, у залежності від яких (обставин і доказів) прийнято відповідне судове рішення.

Так, у межах даної справи, як було зазначено вище позовні вимоги направлені на стягнення з відповідачів збитків (упущену вигоду) та штрафні санкції за нібито безпідставне користування коштами, отриманими від погашення ОВДП. При цьому, усі права з ОВДП позивачем уже реалізовано (номінальна вартість та відсотковий дохід за ОВДП отримано) та жодних вимог ані до емітента ОВДП, ані до їх власників в процесі обігу ОВДП, ані до особи, що здійснювала погашення ОВДП, позивачем не заявлено.

У свою чергу, спір у справі № 911/678/19, стосувався оскарження договорів купівлі-продажу нерухомого майна, що входило до активів пайового інвестиційного фонду. При цьому позивачі, обґрунтовували позов належними їм правами за інвестиційними сертифікатами фонду, що реалізовані не були, а позовні вимоги були заявлені до емітента таких сертифікатів - компанії з управління активами.

З огляду на викладене, виходячи зі змісту та підстав поданого позову в частині вимог до фізичних/ осіб, ураховуючи наведені положення чинного законодавства, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що спір в частині позовних вимог до фізичних осіб, які не є підприємцями, не відноситься до юрисдикції господарських судів.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Стаття 167 Господарського кодексу України, яку за твердженням скаржника порушив суд першої інстанції, була виключена із Господарського кодексу України Законом України «Про акціонерні товариства, що набув чинності 01.01.2023 року.

Так, з 01.01.2023 року, згідно з ч. 6 ст. 96-1 Цивільного кодексу України, корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав.

З огляду на зміст ст. 96-1 Цивільного кодексу України, а також норму п. 3 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають спори, що виникають з корпоративних відносин, між учасниками юридичної особи та між юридичною особою і її учасниками.

Таким чином, колегія суддів відзначає, що спір у даній справі не є таким, що виник із корпоративних відносин, а отже з огляду на предмет позову та суб`єктний склад сторін спору (відповідачі 2, 3 є фізичними особами), на такий спір також не поширюється юрисдикція господарських судів.

Водночас колегія суддів приймає до уваги, що жодних відомостей про порушення відповідачами корпоративних прав Держави на розподіл прибутку МР Банку позовна заява не містить. У позовні заяві не вказано ані про наявність у МР Банку прибутку, ані про ухвалення Державою рішень щодо його розподілу, ані про будь-які дії відповідачів, що завадили б розподілу прибутку (за його наявності).

Посилання скаржника на правову позицію Великої Палати Верховного Суду викладену в постанові від 10.09.2019 року у справі №921/36/18, від 18.03.2020 року у справі №466/6221/16-а, від 15.04.2020 року у справі № 804/14471/15, від 03.11.2020 року у справі №922/88/20 є неприйнятними з огляду на те, що спірні правовідносини у даних справах не є подібними із спірними правовідносинами у справі №910/18918/23.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2019 року у справі №921/36/18 стосується питання оскарження директором акціонерного товариства рішення Наглядової ради товариства про усунення йог від виконання обов`язків директора.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №466/6221/16-а стосується питання оскарження фізичними особами реєстраційної дії державного реєстратора щодо реєстрації нової редакції статуту товариства, єдиний учасник якого мав боргові зобов`язання перед позивачами та у такий спосіб намагався ухилитися від виконання своїх зобов`язань перед ними.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 1.04.2020 року у справі №804/14471/15 стосується питання оскарження фізичною особою (інвестором товариства) реєстраційних дій державного реєстратора щодо реєстрації змін до установчих документів товариства та внесення до ЄДР запису щодо прийняття учасниками товариства рішення про його припинення.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2020 року у справі №922/88/20 стосується питання оскарження вдовою одного із учасників товариства договорів куплі - продажу часток товариства, рішення учасників товариства про зміну складу учасників, внесення змін до установчих документів товариства, а також інших рішень учасників товариства разом з внесеними до ЄДР відповідними реєстраційними записами.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги твердження представника відповідача 2, що висновки Великої Палати Верховного Суду, на які посилається скаржник, не можуть бути застосовані до справи№910/18918/23, оскільки зроблені у неподібних правовідносинах та без урахування ст. 961 Цивільного кодексу України, що набрала чинності з 01.01.2023 року.

Колегія суддів, проаналізувавши судові рішення, висновки у яких, на думку скаржника, підлягають застосуванню у цій справі, вказує на те, що такі висновки не є релевантними до обставин справи.

Враховуючи вищевикладене, твердження скаржника, що як і п. 3 так і п. 5 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України вимоги до відповідачів 2, 3 повинні розглядатись саме господарським судом, адже між сторонами наявні господарські відносини, урегульовані Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та наявний спір про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі (ГПК України) норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, а також відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції, колегія суддів не визнає переконливими доводами.

Частиною першою ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

За приписами ч. 3 вказаної ст. Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог, спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

Стаття 47 Господарського процесуального кодексу України допускає участь у справі кількох позивачів або відповідачів. Так, позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно.

Згідно ч. 1 ст. 173 Господарського процесуального кодексу України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Водночас, ст. 21 та ч. 4 ст. 173 Господарського процесуального кодексу України встановлено заборону об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Позаяк, у даному випадку, як вбачається зі змісту позовної заяви, позивачем об`єднано вимоги, які за суб`єктним складом, виходячи із суті спору, належить розглядати в порядку різного судочинства, як господарського так і цивільного.

За приписами п. 2 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи у разі, якщо, порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень ст. 173 цього Кодексу).

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з урахуванням порушення правил об`єднання в одне провадження кількох вимог до різних відповідачів, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, і, відповідно, за приписами Господарського процесуального кодексу України інститут роз`єднання позовних вимог, у даному випадку, не може бути застосований - наявні правові підстави для повернення поданої позовної заяви.

При цьому, колегія суддів відзначає, що відповідно до ч. 8 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення недоліків.

Твердження скаржника, що суд першої інстанції в порушення ч. 4 ст. 173 Господарського процесуального кодексу України не залишив позовну заяву без руху та не встановив строк для усунення недоліків позовної заяви, є необґрунтованими, з огляду на наступне.

Так, в даній ситуації норми Господарського процесуального кодексу України не передбачають можливості суду першої інстанції залишити позов без руху, оскільки вичерпний перелік підстав доля вчинення такої процесуальної дії визначено ч. 1 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, який не містить такої підстави, як порушення правил об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства.

При цьому, колегія судів відзначає, що суду першої інстанції не міг застосувати до даних правовідносин ч. 6 ст. 173 Господарського процесуального кодексу України та роз`єднати позовні вимоги в окремі провадження таким чином що б продовження розгляду роз`єднаних вимог здійснювалось цим же судом.

З огляду на викладене, твердження скаржника про передчасність постановленої судом першої інстанції ухвали про повернення заявнику позову до Акціонерного товариства "Банк Авангард", ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційний капітал Україна" на підставі п. 2 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України є помилковими.

Щодо заяви про забезпечення позову, колегія суддів відзначає наступне.

Приписами ч. 1 ст. 138 Господарського процесуального кодексу України визначено порядок подання заяви про забезпечення позову за вимогами якої заява про забезпечення позову подається: 1) до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо; 2) одночасно з пред`явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом; 3) після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.

Системний аналіз наведеного свідчить, що право особи на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду.

Отже, розгляд заяви та вжиття заходів забезпечення позову здійснюються виключно судом, компетентним розглядати спір по суті. При цьому першочерговим при надходженні на розгляд суду заяви про забезпечення позову є надання оцінки щодо порядку звернення з нею до суду, за умови дотримання якого здійснюється її розгляд по суті, в тому числі і юрисдикційності спору в межах якого подана дана заява.

Тобто, як правильно зазначено судом першої інстанції, першочерговою у будь-якому випадку є оцінка дотримання процесуального порядку звернення із заявою про забезпечення позову до суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28.06.2022 року у справі №917/1212/21, від 26.02.2021 року у справі №904/5998/20 та від 16.08.2019 року у справі №916/142/19.

Відповідно до ч. 3 ст. 169 Господарського процесуального кодексу України заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлений, він встановлюється судом.

У даному випадку, заява про забезпечення позову згідно якої заявник просить накласти арешт на рухоме, нерухоме майно та грошові кошти відповідачів, в тому числі фізичних осіб, яка подана разом з позовною заявою з метою забезпечення виконання рішення суду у разі задоволення саме заявлених в позові вимог щодо яких судом встановлено порушення правил об`єднання, так як об`єднанні вимоги мають розглядатися за правилами різної юрисдикції, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що заява в поданій редакції, не може бути розглянута господарським судом, а тому підлягає залишенню без розгляду. Наведене свідчить, що доводи скаржника про порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час прийняття оскаржуваного судового рішення не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акту колегія суддів не вбачає.

Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, а тому відсутні підстави для його скасування.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано висновки щодо всіх суттєвих доводам сторін із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

При цьому, колегія суддів погоджується з твердженнями відповідачів викладеними у відзивах на апеляційну скаргу.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду ухвали судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянта.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Держави в особі Кабінету Міністрів України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.12.2023 року у справі №910/18918/23 залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

4. Матеріали справи №910/18918/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді А.Г. Майданевич

О.М. Коротун

Дата складення повного тексту 15.03.2024 року у зв`язку з перебуванням судді Суліма В.В. на лікарняному.