Постанова

від 13.03.2024 по справі 918/938/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2024 року Справа №918/938/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Саврій В.А., суддя Миханюк М.В. , суддя Коломис В.В.

при секретарі судового засідання Комшелюку А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 (повний текст - 26.12.2023) у справі №918/938/23 (суддя Войтюк В.Р.)

за позовом Заступника керівника Здолбунівської окружної прокуратури Рівненської області в інтересах держави в особі Здолбунівської міської ради Рівненської області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Здолбунівсервіс"

про визнання недійсним договору купівлі-продажу комунального майна в частині та повернення протирадіаційного укриття у комунальну власність

за участю представників:

прокурор Котяй І.В. (в залі суду);

позивача не з`явився;

відповідача - Солімчук І.М. (в залі суду);

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 у справі №918/938/23 відмовлено у задоволенні позову Заступника керівника Здолбунівської окружної прокуратури Рівненської області в інтересах держави в особі Здолбунівської міської ради Рівненської області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Здолбунівсервіс" про визнання недійсним договору купівлі-продажу комунального майна в частині та повернення протирадіаційного укриття у комунальну власність.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням Перший заступник керівника Рівненської обласної прокуратури звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою.

Прокурор у скарзі, зокрема, зазначає, що рішення винесено при невірному застосуванні норм матеріального права (ст.ст.4, 5, 86 Цивільного кодексу Української РСР, ст.ст.4, 25, 57 Закону України «Про власність» (чинних на момент виникнення спірних правовідносин), п.2 ч.1 ст.21 Кодексу цивільного захисту України, ст.328 ЦК України, ч.2 ст.20 ГК України та п. 16 Порядку створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, виключення таких споруд із фонду та ведення його обліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.03.2017 №138; п.7 Додатку 2 до Декрету Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 №26-92 (мав силу закону, чинний на момент виникнення спірних правовідносин), яким затверджено Перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається) та з порушенням норм процесуального права (ст.ст.76, 79, 236, 237 ГПК України), внаслідок чого зроблено висновки, які не відповідають фактичним обставинам справи, що відповідно до п.п.3, 4 ч.1 ст.277 ГПК України є підставами для скасування вказаного судового рішення.

Стверджує, що посилання суду першої інстанції на те, що в технічній документації на будівлю Будинку побуту такого об`єкту як протирадіаційне укриття не було, не заслуговує на увагу, оскільки технічний паспорт не є документом, який повинен містити обмежені у вільному розповсюдженні дані про захисні споруди цивільного захисту. Належними та необхідними доказами, в розумінні ст.ст.76-79 ГПК України, в даному випадку є паспорт та облікова картка на протирадіаційне укриття, які наявні в матеріалах справи та підтверджують статус спірного майна.

Прокурор зазначає, що відповідач жодних дій, що заперечували б можливість розміщення протирадіаційного укриття у підвальній частині приміщення Будинку побуту протягом тривалого часу (більше 20 років) не вчиняв, в тому числі, і щодо виключення протирадіаційного укриття №65396 із загальнодержавного обліку та фонду захисних споруд цивільного захисту Рівненської області.

Також, прокурор вважає хибним висновок суду, що безпосередньо позивачем приймалося рішення про віднесення майна, що є предметом оспорюваного правочину, до переліку об`єктів державно-комунальної власності, що підлягають приватизації.

На підставі викладеного прокурор просить суд апеляційної інстанції рішення господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 у справі №918/938/23 скасувати та ухвалити нове, яким позов задоволити у повному обсязі; стягнути з відповідача на користь Рівненської обласної прокуратури судові витрати по справі.

Листом від 18.01.2024 матеріали справи витребувано з господарського суду Рівненської області.

25.01.2024 матеріали справи №918/938/23 надійшли до Північно-західного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.01.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 у справі №918/938/23 та призначено розгляд апеляційної скарги на 28.02.2024 об 11:30год. у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33001, м.Рівне, вул.Яворницького, 59 у залі судових засідань №4. Запропоновано відповідачу у строк до 16.02.2024 подати письмовий відзив на апеляційну скаргу.

15.02.2024 через систему «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Здолбунівсервіс» надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу.

Відповідач зазначає, що в апеляційній скарзі не вказано, які саме обставини не з`ясовано судом першої інстанції, не вказано, які саме норми матеріального і процесуального права порушено судом і в чому полягає таке порушення. Посилання лише на закон без вказівки на конкретні порушення, які допущені судом першої інстанції не можуть бути підставою для скасування рішення.

Відповідач не погоджується з твердженням прокурора, що висновки зазначені в скарзі аналогічні висновку викладеному у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 08.11.2023 у справі №918/1141/22, оскільки зазначена справа не відповідає критеріям подібності. Тотожною, аналогічною справою до цієї справи є справа №918/938/22.

Також зазначає, що прокурор не спростував того, що при реєстрації права власності на Будинок побуту у 2002 році Здолбунівським міським бюро технічної інвентаризації виготовлено технічний паспорт, який не містив інформації про укриття. Відсутність у матеріалах технічної інвентаризації відомостей про протирадіаційне укриття №65396 вказує на його відсутність на час укладання оспорюваного договору.

Звертає увагу, що Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затверджена Наказом Держбуду України від 24.05.2001 №127, в редакції чинній на момент виготовлення спірного Технічного паспорту визначала, що технічний паспорт повинен містити інформацію про споруду цивільного захисту населення у випадку її створення.

На підставі викладеного відповідач просить суд апеляційну скаргу першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 у справі №918/938/23 залишити без задоволення, а рішення - без змін.

Ухвалою від 28.02.2024 розгляд апеляційної скарги відкладено на 13.03.2024 об 12:00 год.

11.03.2024 через систему «Електронний суд» від прокурора надійшла відповідь на відзив у якій прокурор наголошує, що факт наявності протирадіаційного укриття на момент приватизації приміщення будинку побуду підтверджується паспортом та обліковою карткою на протирадіаційне укриття.

Зазначає, що обставини справи в сукупності свідчать про те, що відповідачу відомо про наявність у підвальному приміщенні трьохповерхової будівлі, що знаходиться за адресою: вул.Шкільна, 30а, м.Здолбунів, протирадіаційного укриття №65396, а також достеменно відомо у якій саме чистині підвалу останнє розташоване.

Зазначає, що оскільки приватизація спірного майна відбулася з порушенням запровадженого державою закону, право держави на повернення протирадіаційного укриття №65396 підлягає беззаперечному захисту та є співмірним і пропорційним втручанням держави (великого числа громадян в особі територіальної громади, права яких захищаються) у право приватної власності особи.

Звертає увагу на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №918/1141/22, де судом касаційної інстанції вказано, що немає жодних підстав вважати, що перед тим, як вчиняти правочин, спрямований на придбання спірного об`єкта, як у первісного набувача (товариства покупців), так і у відповідача були перешкоди ознайомитися із вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму цього об`єкта та неможливості набуття на нього права приватної власності із формальним посиланням на відсутність відповідних записів, ігноруючи функціональне призначення приміщення.

З огляду на викладене вважає, що доводи ТОВ «Здолбунівсервіс» викладені у відзиві на апеляційну скаргу є необґрунтованими та безпідставними, а тому наявні підстави для задоволення апеляційної скарги прокурора.

У судове засідання 13.03.2024 Здолбунівська міська рада Рівненської області не забезпечила явку свого представника, про причини неявки не повідомила, хоч про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги була повідомлена у встановленому законом порядку.

Оскільки сторони у справі належним чином повідомлялися про дату, час і місце розгляду справи, при цьому явка учасників судового процесу обов`язковою не визнавалась, враховуючи те, що матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні.

У судовому засіданні 13.03.2024 прокурор підтримала доводи та вимоги апеляційної скарги, надала пояснення по справі. Просила суд апеляційної інстанції рішення господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 у справі №918/938/23 скасувати та ухвалити нове, яким позов задоволити у повному обсязі.

Представник відповідача заперечив проти доводів та вимог апеляційної скарги прокурора, надав пояснення по справі. Просив суд апеляційну скаргу першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 у справі №918/938/23 залишити без задоволення, а рішення - без змін.

Розглядом матеріалів справи встановлено наступне.

23.05.1994 Загальними зборами членів колективу Орендного виробничо-комерційного підприємства "Здолбунівсервіс" прийнято рішення про подання заяви на приватизацію підприємства.

27.05.1994 уповноваженою особою Орендного виробничо-комерційного підприємства "Здолбунівсервіс" Байдою І.М. до Фонду комунального майна Здолбунівського району подано відповідну заяву на приватизацію комунального майна (т.1, а.с.45).

Згідно рішення Фонду комунального майна Здолбунівського району від 31.05.1994 №36, створено комісію з питань приватизації комунального майна ОВКП "Здолбунівсервіс" (т.1, а.с.46).

15.06.1994 між Фондом комунального майна Здолбунівського району та товариством покупців членів трудового колективу Орендного виробничо-комерційного підприємства "Здолбунівсервіс", на підставі угоди про спільну діяльність, зареєстрованої розпорядженням Фонду комунального майна Здолбунівського району №33 від 26.05.1994, укладено договір купівлі-продажу №38, предметом якого є комунальне майно орендного виробничо-комерційного підприємства "Здолбунівсервіс", що знаходиться за адресою: вул.Богдана Хмельницького, 10, м.Здолбунів і перебуває у власності Здолбунівської районної Ради народних депутатів. Вказаний правочин внесено в реєстр за №1-1015 (т.1, а.с.49-51).

Згідно п.1.1. Договору, майно підприємства включає в себе всі його активи і пасиви, приміщення, інвентар, обладнання, устаткування та інше майно згідно з протоколом (актом) інвентаризації, який додається до цього Договору.

Відповідно до Акту оцінки вартості майна орендованого підприємства орендного виробничо-комерційного підприємства "Здолбунівсервіс", затвердженого керівником Фонду комунального майна Здолбунівського району 15.06.1994, та зведеної відомості по основним засобам, до складу приватизаційного майна увійшов Будинок побуду по вул. Шкільна, 30а в м.Здолбунів Рівненської області (т.1, а.с52-54.).

Згідно Свідоцтва про право власності, виданого Фондом комунального майна Здолбунівського району за реєстраційним №20, Фонд посвідчує, що майно об`єкта приватизації "Здолбунівсервіс" в м.Здолбунів, дійсно на праві власності належить товариству покупців членів трудового колективу Орендного виробничо-комерційного підприємства "Здолбунівсервіс" на підставі чинного законодавства про приватизацію майна та Договору купівлі-продажу №38 від 15.06.1994.

30.12.1994 здійснено державну реєстрацію Закритого акціонерного товариства "Здолбунівсервіс".

На підставі рішення виконкому Здолбунівської міської ради №373 від 27.11.2002, до статутного фонду (капіталу) вказаного товариства, на праві колективної власності передано приміщення Будинку побуту, що розташоване по вул. Шкільній, 30а в м. Здолбунів.

19.12.2002 виконавчим комітетом Здолбунівської міської ради видано Закритому акціонерному товариству-фірмі "Здолбудівсервіс" Свідоцтво про право власності на об`єкт в цілому, який розташований по вул. Шкільній, 30а, в м.Здолбунів (т.1, а.с.76).

26.04.2017 здійснено державну реєстрацію перетвореного підприємства та зареєстровано юридичну особу - Товариство з обмеженою відповідальністю "Здолбунівсервіс".

31.07.2019 на замовлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Здолбунівсервіс", Комунальним підприємством "Здолбунівське МБТІ" виготовлено Технічний паспорт на нежитлове приміщення, приміщення будинку побуту, що знаходиться за адресою: вул.Шкільна, 30а, м.Здолбунів. Згідно експлікації приміщення будинку побуду, останній містить підвал загальною площею 529 кв.м.

12.08.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю "Здолбунівсервіс", на підставі технічного паспорту, свідоцтва про право колективної власності від 19.12.2002, зареєстровано право приватної власності на приміщення Будинку побуту загальною площею 1765 кв.м, в тому числі підвал площею 529 кв.м (що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта 1893581856226 - т.1, а.с.30-32).

За доводами прокурора, у підвальному приміщенні будівлі, що знаходиться за адресою: вул.Шкільна, 30а, м.Здолбунів, розташоване протирадіаційне укриття, обліковий №65396.

У долученому прокурором до позовної заяви Паспорті сховища протирадіаційного укриття №65396 (дата заповнення паспорта - 03 листопада 2000 року) вказано, що останнє розташоване за адресою м.Здолбунів, вул. Шкільна, 30а, дата прийому в експлуатацію 1991 року. Власник Закрите акціонерне товариство "Здолбунівсервіс". Технічні характеристики: місткість чол. - 150; загальна площа м2 - 150; розташування сховища - вбудоване 3 поверхів (т.1, а.с.25).

У Паспорті сховища протирадіаційного укриття №65396, який було заповнено 24 листопада 2005 року, вказано ідентичні характеристики сховища (т.1, а.с.26).

Відповідно до облікової картки протирадіаційного укриття №65396 (т.1, а.с.28-29), останнє прийнято в експлуатацію 1991 року, кількість чол. - 150, адреса - м.Здолбунів, вул.Шкільна, 30а, власник - Закрите акціонерне товариство "Здолбунівсервіс".

На письмову вимогу Здолбунівської міської ради щодо організації та проведення щорічної оцінки захисних споруд цивільного захисту, які знаходяться на території громади, від Товариства з обмеженою відповідальністю "Здолбунівсервіс" отримано Акт оцінки стану готовності ПРУ №65396 від 04.07.2022.

Відповідно до Акту оцінки стану готовності захисної споруди цивільного захисту, протирадіаційного укриття №65396 від 04.07.2022, приміщення, розташоване за адресою: м.Здолбунів, вул.Шкільна, 30а, є протирадіаційним укриттям №65396, групи V, вбудоване в трьохповерхову будівлю, місткістю 150 осіб, що належить є ТОВ «Здолбунівсервіс», балансоутримувач - ТОВ «Здолбунівсервіс». Згідно висновків вказаного акту протирадіаційне укриття оцінюється як не готове, захисна споруда підлягає капітальному ремонту.

Акт було підписано директором ТОВ «Здолбунівсервіс» Байдою І.М. з приміткою наступного змісту: «під час приватизації Будинку побуду захисна споруда не була у списку, вказана кімната продавалась як частина підвального приміщення».

Згідно листа Рівненського районного управління ГУ ДСНС у Рівненській області, за даними загальнодержавного електронного обліку захисних споруд цивільного захисту за адресою: вул.Шкільна, 30а, м.Здолбунів, обліковане протирадіаційне укриття за №65396 приватної форми власності (т.1, а.с.77).

Зі змісту листа Здолбунівської міської ради також вбачається, що у підвальному приміщенні будівлі, що знаходиться за адресою: вул.Шкільна, 30а, м.Здолбунів, розташоване протирадіаційне укриття, обліковий №65396 (т.1, а.с.81).

Прокурор доводить, що одержане орендним виробничо-комерційного підприємством "Здолбунівсервіс" в приватну власність протирадіаційне укриття, підлягає поверненню у комунальну власність Здолбунівської об`єднаної територіальної громади, а договір купівлі-продажу №38 від 15 червня 1994 року визнанню недійсним в частині включення до площі підвального приміщення, площі протирадіаційного укритті №65396 - 150 кв.м.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзиву, відповіді на відзив, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про наступне:

Щодо наявності підстав для участі прокурора у даній справі.

Згідно з абзацами 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Водночас, згідно з положеннями статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17 та від 20 вересня 2018 року у справі №924/1237/17).

Стаття 23 Закону України "Про прокуратуру" визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абз.1-3 ч.4). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (ч.7).

Тобто, за приписами частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Водночас, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18).

Відповідно до частини 1 статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворенні ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Частиною 1 статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Відповідно до статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Право комунальної власності територіальної громади захищається законами на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів.

За пунктами 1, 23-29 частини 2 статті 19 Кодексу цивільного захисту України, до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері цивільного захисту належить забезпечення цивільного захисту на відповідній території; організація виконання вимог законодавства щодо створення, використання, утримання та реконструкції фонду захисних споруд цивільного захисту; визначення за погодженням з місцевими державними адміністраціями потреби фонду захисних споруд цивільного захисту; планування та організація роботи з дообладнання або спорудження в особливий період підвальних та інших заглиблених приміщень для укриття населення; прийняття рішень про подальше використання захисних споруд цивільного захисту державної та комунальної власності у разі банкрутства (ліквідації) суб`єкта господарювання, на балансі якого вона перебуває, та безхазяйних захисних споруд; організація обліку фонду захисних споруд цивільного захисту; здійснення контролю за утриманням та станом готовності захисних споруд цивільного захисту; організація проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільного захисту, виключення їх за погодженням з центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, з фонду захисних споруд цивільного захисту.

З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, об`єкти права комунальної власності, правомочності власника щодо якої від імені та виключно в інтересах територіальної громади виконує відповідна рада.

Крім цього, захисні споруди цивільного захисту є інженерними спорудами, які призначені для захисту населення від впливу небезпечних факторів, що виникають внаслідок надзвичайних ситуацій, воєнних дій.

Враховуючи, що на території України введено воєнний стан, належне функціонування захисних споруд є основою забезпечення безпеки громадян. Тому, на даний час особливо актуальним є питання належного використання захисних споруд цивільного захисту.

З огляду на правову природу захисних споруд, перебування останніх у приватній власності не забезпечує виконання державної функції цивільного захисту населення, яке є пріоритетною в умовах воєнного стану, що призводить до порушення встановлених державою гарантій забезпечення захисту мирного населення, особливо у питаннях підтримання колективних засобів захисту, якими є захисні споруди та інші місця можливого перебування людей, для збереження їх життя та здоров`я під час військової агресії.

Уповноваженим органом, який здійснює відповідні функції держави у вказаних правовідносинах є Здолбунівська міська рада, оскільки саме неї покладено обов`язки з організації обліку фонду захисних споруд цивільного захисту та здійснення контролю за утриманням та станом готовності захисних споруд цивільного захисту, в тому числі і спірного протирадіаційного укриття №65396.

Про необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку органам прокуратури стало відомо після 24.02.2022, під час опрацювання інформацій органів місцевого самоврядування, ознайомлення з паспортами та обліковими картками споруд цивільного захисту, що розташовані на підвідомчій окружній прокуратурі території.

Зокрема, 24.08.2022 окружною прокуратурою скеровано лист до Здолбунівської міської ради щодо встановленого факту незаконного перебування у приватній власності ТОВ «Здолбунівсервіс» протирадіаційного укриття.

Проте, органом місцевого самоврядування не надано відповіді на вказаний лист.

Так, Здолбунівською окружною прокуратурою на адресу Здолбунівської міської ради скеровано лист від 14.08.2023 про наявні підстави для вжиття заходів спрямованих на повернення до комунальної власності споруди цивільного захисту, яка незаконно перебуває у приватній власності ТОВ «Здолбунівсервіс».

В той же час, у відповідь на лист окружної прокуратури, орган місцевого самоврядування (лист від 30.08.2023) повідомив прокурора, що не заперечує щодо представництва інтересів Здолбунівської міської ради щодо захисту права комунальної власності на споруду цивільного захисту.

Відтак, відсутність факту звернення Здолбунівською міською радою до суду з відповідним позовом свідчить про неналежне виконання нею своїх повноважень та нездійснення захисту інтересів територіальної громади у спірних правовідносинах.

Враховуючи позицію Верховного Суду у складі колегії Касаційного господарського суду, викладену у постанові від 03.12.2019 у справі №920/121/19, бездіяльність вказаного органу - Здолбунівської міської ради, обумовлює звернення прокурора до суду з метою захисту інтересів держави.

Таким чином, відповідно до ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор правомірно звернувся з позовом до суду на захист державних інтересів з метою усунення порушень закону шляхом визнання укладеного договору недійсним та зобов`язання повернути майно у комунальну власність.

Щодо позовних вимог колегія суддів зазначає наступне.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до ч.1 ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ст.327 Цивільного кодексу України, у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Між сторонами наявний спір щодо об`єкту нерухомого майна - частини приміщення, що знаходиться за адресою: вул.Шкільна, 30а, м.Здолбунів, набутого відповідачем у приватну власність.

Для з`ясування правомірності володіння спірним приміщенням, в першу чергу необхідно з`ясувати правовий статус даного приміщення, як об`єкта цивільно-правових відносин та дослідити функціональне призначення приміщення.

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №3303792596 від 26.04.2023, об`єкт нерухомого майна №1893581856224 приміщення будинку побуту за адресою: Рівненська обл., Здолбунівський р., м.Здолбунів, вулиця Шкільна, 30а, загальною площею 1765 м.кв, належить на праві власності ТОВ "Здолбунівсервіс".

Правовий статус частини підвального приміщення площею 150 м.кв, як захисної споруди (протирадіаційного укриття), підтверджено матеріалами даної справи, а саме:

- паспортом протирадіаційного укриття №65396, відповідно до якого 1991 року захисну споруду прийнято в експлуатацію. Відповідно до технічної характеристики сховища /ПРУ/, укриття є вбудованим, клас сховища К-200 (т.1, а.с.25-27). При цьому, зазначений паспорт відповідає формі, що затверджена Інструкцією про приймання в експлуатацію закінчених будівництвом захисних споруд цивільної оборони і їх використання в мирний час, затвердженою Державним комітетом Ради Міністрів РСР від 1975 року;

- обліковою карткою протирадіаційного укриття №65396, відповідно до якої визначені наступні технічні характеристики, зокрема: тип укриття - вбудоване; конструкція - залізобетонна; рік введення в експлуатацію 1991; місткість - 150 чол. (т.1, а.с.28-29);

- актом оцінки стану готовності захисної споруди цивільного захисту, протирадіаційного укриття №65396 від 04.07.2022, згідно з якого приміщення, розташоване за адресою: м.Здолбунів, вул.Шкільна, 30а, є протирадіаційним укриттям №65396, групи V, вбудоване в трьохповерхову будівлю, місткістю 150 осіб, що належить ТОВ «Здолбунівсервіс», балансоутримувач - ТОВ «Здолбунівсервіс»;

- даними загальнодержавного електронного обліку захисних споруд цивільного захисту (лист Рівненського районного управління ГУ ДСНС у Рівненській області);

Відповідач посилається на відсутність відомостей щодо протирадіаційного укриття у Технічному паспорті на нежитлове приміщення, приміщення будинку побуту, що знаходиться за адресою: вул.Шкільна, 30а, м.Здолбунів від 31.07.2019.

Однак, вказане не свідчить про відсутність даної захисної споруди загалом, так як технічний паспорт - це документ, який не підтверджує право власності на об`єкт нерухомості, проте фіксує технічні дані об`єкта (подібні висновки містяться і в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 09.02.2022 у справі №752/9104/18).

Колегія суддів відмічає, що за змістом п.30 Розділу І Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України №127 24.05.2001, замовники технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна забезпечують доступ виконавця з технічної інвентаризації на об`єкт під час виконання робіт із технічної інвентаризації та створення для цього безпечних умов праці; надання виконавцю з технічної інвентаризації інформації та документів, необхідних для здійснення технічної інвентаризації; супроводження виконавця на об`єкті або надання виконавцю представника, який супроводжуватиме його. Замовники технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна забезпечують повноту і достовірність надання відомостей і документів, необхідних для здійснення технічної інвентаризації.

Тобто, саме на відповідача було покладено обов`язок із забезпечення повноти і достовірності відомостей щодо спірного об`єкту нерухомого майна, а також їх надання як замовником до відповідних органів з технічної інвентаризації.

Тому, колегія суддів відхиляє доводи відповідача, що наявність лише паспорту на захисну споруду цивільного захисту не є належним та беззаперечним доказом того, що у складі комплексу нерухомого майна була наявна та введена в установленому будівельними нормами порядку захисна споруда цивільного захисту, в період перебування зазначених об`єктів в комунальній власності та на момент приватизації.

Отже, правовий статус спірної частини підвального приміщення площею 150 м.кв, як захисної споруди (протирадіаційного укриття), підтверджено матеріалами даної справи, а тому, враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи відповідача про протилежне.

Стаття 328 Цивільного кодексу України визначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі ст.345 Цивільного кодексу України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини третьої статті 145 Господарського кодексу України правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону.

Частиною 2 статті 1 Закону України Про Цивільну оборону України передбачено, що систему цивільної оборони складають, зокрема фонди фінансових, медичних та матеріально-технічних ресурсів, передбачені на випадок надзвичайних ситуацій.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 32 Кодексу цивільного захисту України до захисних споруд цивільного захисту належить протирадіаційне укриття негерметична споруда для захисту людей, в якій створюються умови, що виключають вплив на них іонізуючого опромінення у разі радіоактивного забруднення місцевості.

Частиною дванадцятою статті 32 Кодексу цивільного захисту України визначено, що захисні споруди цивільного захисту державної та комунальної власності не підлягають приватизації (відчуженню).

Відповідно до п.1, 3 Положення про Цивільну оборону України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.05.1994 №299, завданнями Цивільної оборони та заходами щодо їх реалізації є захист населення від наслідків стихійного лиха, аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж і застосування засобів ураження. З метою виконання завдання здійснюється комплекс заходів, які мають забезпечити укриття населення в захисних спорудах, його евакуацію, медичний, радіаційний і хімічний захист, а також захист від впливу біологічних засобів ураження. Укриття населення в захисних спорудах досягається: завчасним будівництвом захисних споруд і підтриманням їх у готовності до використання; комплексним освоєнням підземного простору міст та інших населених пунктів для розміщення підприємств, установ і організацій соціально-побутового, виробничого і господарського призначення (з урахуванням пристосування і використання частини приміщень для укриття населення в надзвичайних ситуаціях); обстеженням і обліком підземних і наземних будівель і споруд, що відповідають вимогам з захисту населення; дообладнанням з урахуванням реальної обстановки підвальних та інших заглиблених приміщень.

В свою чергу, до захисних споруд цивільного захисту, згідно ДБН А.3.1-9:2015 Захисні споруди цивільного захисту, належать: 1) сховище - герметична споруда для захисту людей, в якій протягом певного часу створюються умови, що виключають вплив на них небезпечних факторів, які виникають внаслідок надзвичайної ситуації, воєнних (бойових) дій та терористичних актів; 2) протирадіаційне укриття - негерметична споруда для захисту людей, в якій створюються умови, що виключають вплив на них іонізуючого опромінення у разі радіоактивного забруднення місцевості.

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" до об`єктів державної і комунальної власності, що підлягають приватизації, належать усі об`єкти права державної і комунальної власності, крім тих, приватизація яких прямо заборонена цим Законом та іншими законами України. Крім передбачених частиною третьою цієї статті випадків, приватизації не підлягають казенні підприємства та об`єкти, необхідні для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, та об`єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема, захисні споруди цивільного захисту.

Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіки Крим) та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України.

За змістом ст.5 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) не підлягали приватизації об`єкти державної власності, необхідні для виконання державою своїх функцій. Перелік об`єктів (груп об`єктів), що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Відповідно до пункту 20 Переліку майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація яких не допускається, затвердженого Декретом Кабінету Міністрів України №26-92 від 31.12.1992, до об`єктів, що не підлягають приватизації, включено протирадіаційні споруди.

Окрім цього, за висновками Верховного Суду, проведення корпоратизації державного підприємства у акціонерне товариство не є приватизацією такого державного підприємства, а тому внесення майна до статутного фонду такого корпоратизованого товариства не може розглядатися, як підстава для зміни форми власності на державне майно; таке майно не може бути відчужене чи корпоратизоване на користь суб`єкта права приватної власності без попереднього виключення цього майна із законодавчого переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації (постанови Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №920/1077/16, від 28.03.2018 у справі №925/792/17, від 08.05.2018 у справі №925/875/17, від 22.05.2018 у справі №915/1021/16, від 30.05.2018 у справі №915/825/16, від 05.07.2018 у справі №915/826/16, від 11.10.2018 у справі №906/916/16, від 06.11.2018 у справі №925/473/17, від 20.03.2019 у справі №927/735/16, від 13.11.2019 у справі №916/665/18, від 10.09.2020 у справах №923/197/18 і №923/576/18, від 01.10.2020 у справах №924/647/18, №912/1672/18, від 18.03.2021 у справі №924/592/20, від 12.10.2021 у справі №924/1431/20).

Враховуючи викладене, спірне майно - захисна споруда цивільного захисту №65396 належить до об`єктів, приватизація яких заборонена законом.

Отже, спірне приміщення на час приватизації маючи статус комунального, перебувало у володінні, користуванні та розпорядженні Здолбунівської об`єднаної територіальної громади, від імені якої Фонд комунального майна Здолбунівського району уклав спірний договір купівлі-продажу №38.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України та ч.3 ст.24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи державної влади та місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 48 ЦК УРСР 1963 року передбачено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення. Проте, якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє (ст.59 ЦК УРСР 1963 року).

Згідно ст.202 Господарського кодексу України, господарське зобов`язання припиняється також у разі його: розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Як встановлено ч.ч.1-3 ст.203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).

Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 2 статті 208 Цивільного кодексу України визначено, що у разі визнання недійсним зобов`язання кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за зобов`язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов`язання не передбачені законом.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У статті 228 Цивільного кодексу України зазначено, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Оскільки у частині включення до площі підвального приміщення площі протирадіаційного укриття №65396, договір укладений з порушенням вимог закону та суперечить інтересам держави, вбачаються правові підстави для визнання недійсним у цій частині договору купівлі-продажу №38 від 15.06.1994, укладеного між Фондом комунального майна Здолбунівського району та товариством покупців членів трудового колективу орендного виробничо-комерційного підприємства «Здолбунівсервіс».

Щодо можливості в даному випадку втручання держави у право на мирне володіння майном, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці Європейського суду з прав людини напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального ("суспільного", "публічного") інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, Європейський суд з прав людини також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення у справі "Tregubenko v. Ukraine" від 02.11.2004, заява № 61333/00, пункт 54).

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки пропорційності Європейський суд з прав людини, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

Крім того, надаючи оцінку критерію "пропорційності", колегія суддів приймає до уваги, що спір у даній справі стосується виключно протирадіаційного укриття площею 150 кв.м, а не всієї будівлі загальною площею 1765 кв.м.

У пункті 71 рішення у справі "Rysovskyy v. Ukraine" від 20.10.2011 Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.

З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Вищезазначені гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки.

Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар.

У той же час, колегією суддів встановлено наявність законодавчого обмеження на приватизацію протирадіаційного укриття на момент виникнення спірних правовідносин.

Крім цього, спірне приміщення має статус об`єкта цивільного захисту із часу введення в експлуатацію у 1991 року, про що свідчить Облікова картка протирадіаційного укриття та Паспорт сховища.

При цьому, законодавчі перешкоди у реалізації можливості приватизації (відчуження) спірного майна у приватну власність, про які сторони договору знали чи повинні були знати, ставить під сумнів їх добросовісність (аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08.11.2022 у справі №918/1141/22).

Також, Верховний Суд у вказані постанові від 08.11.2022 у справі №918/1141/22 зазначив, що немає жодних підстав вважати, що перед тим, як вчиняти правочин, спрямований на придбання спірного об`єкта, як у первісного набувача (товариства покупців), так і у відповідача були перешкоди ознайомитися із вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму цього об`єкта та неможливості набуття на нього права приватної власності із формальним посиланням на відсутність відповідних записів, ігноруючи функціональне призначення приміщення.

Згідно зі ст.386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст.391 ЦК України).

Варто зауважити, що у статті 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.21 Кодексу цивільного захисту, громадяни України мають право на забезпечення засобами колективного та індивідуального захисту та їх використання.

Частиною 1 статті 32 Кодексу цивільного захисту України встановлено, що до захисних споруд цивільного захисту серед іншого належить протирадіаційне укриття - негерметична споруда для захисту людей, в якій створюються умови, що виключають вплив на них іонізуючого опромінення у разі радіоактивного забруднення місцевості.

Отже, з огляду на наведені норми, інтереси громади і суспільства щодо забезпечення цивільного захисту населення, зокрема, в період воєнного часу, поза сумнівом, є переважаючими та пріоритетними у порівнянні з приватними інтересами власника нерухомого майна.

Щодо посилання відповідача на необхідність компенсації втрат у випадку задоволення позовних вимог, колегія зазначає, що відповідач не позбавлений можливості ініціювати судовий процес та заявити, зокрема, вимогу про стягнення витрат, пов`язаних із діями, спрямованими на перехід права власності на спірний об`єкт та подальшим вчиненням відповідачем правомірних і необхідних дій стосовно цього об`єкта. Відповідна вимога, у випадку її заявлення відповідачем, має бути розглянута судом у процесі, в межах якого суду слід надати оцінку доводам позивача та доказам, наданим на підтвердження понесених ним обґрунтованих витрат. Відповідач під час розгляду справи, достеменно знаючи про статус спірного майна, не скористався своїми процесуальними правами шляхом подання зустрічного позову про надання належного відшкодування шкоди у зв`язку з вимогою про повернення спірного об`єкта (аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08.11.2022 у справі №918/1141/22).

При цьому колегія суддів враховує практику Європейського суду з прав людини у справі "Ібрагімбейов та інші проти Азербайджану" (Ibrahimbeyov and others v. Azerbaijan) від 16.02.2023 в якій розглядалися питання анулювання права власності заявників на земельні ділянки без будь-якої компенсації та порушення у зв`язку із цим статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини дійшов висновку про відсутність порушення статті 1 Першого протоколу з огляду на те, що можливість вимагати компенсацію щодо спірного майна була доступна для заявників і, хоча національні суди не взяли до уваги той факт, що визнання недійсним права власності заявників на земельні ділянки було пов`язане з упущенням з боку державної адміністрації, Суд, побачивши, що визнання недійсним було необхідним для відновлення законності та можливість вимагати компенсації в різних формах була відкрита для заявників, дійшов висновку про те, що втручання в права заявників не порушувало вимоги щодо встановлення справедливого балансу між правами особи за Конвенцією та суспільними інтересами (пункти 59-61).

Колегія суддів доходить висновку, що втручання держави в право Товариства з обмеженою відповідальністю "Здолбунівсервіс" на мирне володіння майном не суперечить критеріям правомірного втручання в це право, оскільки витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності, у зв`язку з безпідставним і неправомірним заволодінням комунальним майном, таке втручання є виправданим, оскільки здійснюється з метою задоволення суспільного інтересу повернення майна до комунальної власності та відновлення законного панування над ним.

Враховуючи вищевикладене, позовна вимога про повернення Товариством з обмеженою відповідальністю «Здолбунівсервіс» на користь Здолбунівської об`єднаної територіальної громади в особі Здолбунівської міської ради Рівненського району протирадіаційного укриття №65396 площею 150 кв.м, що знаходиться в приміщенні підвального поверху Будинку побуду, що розташований за адресою: вул.Шкільна, 30а, м.Здолбунів, Рівненської області, підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 73 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами 1, 3 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Варто відзначити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17).

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у статті 3 Цивільного кодексу України, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, колегія суддів вважає обґрунтованими позовні вимоги прокурора до відповідачів про визнання недійсним договору купівлі-продажу №38 від 15.06.1994, укладеного між Фондом комунального майна Здолбунівського району та товариством покупців членів трудового колективу Орендного виробничо-комерційного підприємства «Здолбунівсервіс», в частині включення до площі підвального приміщення площі протирадіаційного укриття №65396, а також про повернення Товариством з обмеженою відповідальністю «Здолбунівсервіс» на користь Здолбунівської об`єднаної територіальної громади в особі Здолбунівської міської ради Рівненського району протирадіаційного укриття №65396.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності до спірних правовідносин, колегія суддів зазначає наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів зауважує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

З огляду на викладене, суд зобов`язаний у будь-якому випадку, в разі подання заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, розглянути її, і якщо позовна давність спливла - відмовити в позові у зв`язку зі її закінчення за відсутності наведених позивачем поважних причин пропуску вказаного строку.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 12.09.2023 у справі №910/8413/21, у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння.

Колегія суддів не вбачає підстав для застосування строків позовної давності, оскільки прокурором заявлено негаторний позов, а негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Отже, доводи апеляційної скарги отримали своє підтвердження під час апеляційного перегляду рішення господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 у справі №918/938/23 і спростовують висновки суду першої інстанцій про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.

Згідно частини 1 статті 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду вважає, що апеляційну Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури слід задовольнити, в свою чергу, керуючись пунктом 3 частини 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України, рішення господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 у справі №918/938/23 слід скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Судові витрати зі сплати судового збору в судах першої та апеляційної інстанцій, на підставі положень статей 123, 129 ГПК України, покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст.269, 270, 273, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задоволити.

2. Рішення господарського суду Рівненської області від 20.12.2023 у справі №918/938/23 скасувати.

3. Прийняти нове рішення по справі:

«Позов задоволити.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу №38 від 15.06.1994, укладений між Фондом комунального майна Здолбунівського району та товариством покупців членів трудового колективу Орендного виробничо-комерційного підприємства «Здолбунівсервіс», в частині включення до площі підвального приміщення площі протирадіаційного укриття №65396, що становить 150 кв.метрів.

Товариству з обмеженою відповідальністю «Здолбунівсервіс» (35700, Рівненська обл., Здолбунівський р-н, місто Здолбунів, вул.Шкільна, будинок 30А, код ЄДРПОУ 13986913) повернути на користь Здолбунівської об`єднаної територіальної громади в особі Здолбунівської міської ради Рівненського району (35705, Рівненська обл., Здолбунівський р-н, місто Здолбунів(з), вул.Грушевського, будинок 14, код ЄДРПОУ 05391130) протирадіаційне укриття №65396 площею 150 кв.м, що знаходиться в приміщенні підвального поверху Будинку побуду, що розташований за адресою: вул.Шкільна, 30а, м.Здолбунів, Рівненської області.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Здолбунівсервіс» (35700, Рівненська обл., Здолбунівський р-н, місто Здолбунів, вул.Шкільна, будинок 30А, код ЄДРПОУ 13986913) на користь Рівненської обласної прокуратури (р/рUА228201720343130001000015371, МФО 820172, ЗКПО 02910077, банк одержувача - Державна казначейська служба України, м.Київ, код класифікації видатків бюджету - 2800) - 5368,00 грн судового збору за подання позовної заяви.

Видати наказ».

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Здолбунівсервіс» (35700, Рівненська обл., Здолбунівський р-н, місто Здолбунів, вул.Шкільна, будинок 30А, код ЄДРПОУ 13986913) на користь Рівненської обласної прокуратури (р/р UА228201720343130001000015371, МФО 820172, ЗКПО 02910077, банк одержувача - Державна казначейська служба України, м. Київ, код класифікації видатків бюджету - 2800) 8502,00 грн судового збору за апеляційний перегляд рішення.

5. Видачу наказів доручити господарському суду Рівненської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 19.03.2024.

Головуючий суддя Саврій В.А.

Суддя Миханюк М.В.

Суддя Коломис В.В.