Постанова

від 14.03.2024 по справі 141/813/19

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 141/813/19

Провадження № 22-ц/801/186/2024

Категорія: 61

Головуючий у суді 1-ї інстанції Шелюховський М. В.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2024 рокуСправа № 141/813/19м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (суддя-доповідач),

суддів: Панасюка О.С., Шемети Т.М.,

за участю секретаря судового засідання: Куленко О.В.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Оратівська селищна рада Оратівського району Вінницької області,

розглянув цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Оратівської селищної ради Оратівського району Вінницької області про визнання заповіту недійсним, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Порхун Олесі Павлівни на рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 24 жовтня 2023 року, ухвалене місцевим судом під головуванням судді Шелюховського М.В., дата складення повного тексту рішення невідома,

встановив:

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , Оратівської селищної ради Оратівського району Вінницької області про визнання заповіту недійсним.

Позовна заява обґрунтована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його рідна тітка - ОСОБА_3 , після смерті якої залишилось спадкове майно, яке складається із земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Оратівської сільської ради та житлового будинку в АДРЕСА_1 .

Позивач вказав, що на вищевказане майно він претендує як спадкоємець за законом п`ятої черги спадкування і 31 травня 2019 року він направив приватному нотаріусу Дроновій В.О. заяву про прийняття спадщини. В усному порядку в нотаріальній конторі його повідомили, що існує заповіт, відповідно до якого ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_2 начебто заповіла все своє майно, де б таке не було та з чого б воно не складалося та взагалі все те, що їй належатиме на день її смерті та те, на що вона матиме право за законом. Даний заповіт був посвідчений Зарудянською сільською радою Оратівського району Вінницької області. Ні дата, ні час посвідчення заповіту не відомі.

На запит адвоката від 06 липня 2019 року щодо надання інформації про заповіт та його копії листом Оратівської селищної ради Оратівського району Вінницької області №19 від 17 липня 2019 року повідомлено, що відповідь буде надана лише на вимогу суду.

Також у позовній заяві зазначено, що за життя спадкодавець не планувала заповідати своє майно відповідачу ОСОБА_2 . Більше того, вона постійно перебувала в смт. Оратів і за його межі не виїжджала, відтак не зрозуміло, яким чином заповіт міг бути посвідчений Зарудянською сільською радою. Відразу після поховання спадкодавця, ОСОБА_2 забрала з її будинку всі документи. Складення оспорюваного заповіту не відповідало внутрішній волі ОСОБА_3 , оскільки вона не планувала і не могла його підписати, намірів заповісти все своє майно відповідачу у померлої не було. Крім того, спадкодавець за життя говорила позивачу, що її майно залишиться йому як її племіннику.

Вважає, що невиконання підпису та напису на заповіті саме ОСОБА_3 є порушення норм статей 1234, 1247, 1248 ЦК України, що свідчить про недодержанням в момент вчинення правочину вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 ЦК України та відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.

Зазначені обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду із вказаним позовом, в якому він просив визнати заповіт, складений від імені ОСОБА_3 , недійсним.

Рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 24 жовтня 2023 року в задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що воля заповідача, виражена у формі заповіту є волевиявленням померлого та не викликає сумнівів у її правомірності.

Не погоджуючись з таким рішенням суду представник позивача ОСОБА_1 адвокат Порхун Олеся Павлівна подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права просила оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на переконання заявника суд попередньої інстанції належним чином не дослідив ту обставину, що померла ОСОБА_3 за життя не планувала заповідати своє майно відповідачу ОСОБА_2 . Суд першої інстанції не взяв до уваги, що в складеному заповіті не вказана конкретна фізична вада, яка б заважала підписати його заповідачем, як причину неможливості вказано старість, проте ОСОБА_3 на момент смерті було 69 років, що не є надто великим віком, який би перешкоджав читати і писати. Вважає, що порушено порядок реєстрації оспорюваного заповіту, так як заповіт зареєстрований 27 березня 2019 року майже через два місяці після його складання (05 лютого 2019 року) та майже через місяць після смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Поряд з цим, звертає увагу, що вирішуючи спір суд першої інстанції невірно встановив обставини у справі, зокрема, в рішенні Іллінецького районного суду Вінницької області серед іншого вказано, що заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачем, а в заповіті зазначено протилежне, що у зв`язку зі старістю заповідач не може особисто прочитати текст заповіту уголос. Зазначає, що всі свідки є друзями родини відповідача ОСОБА_2 , тому вони могли бути зацікавленими особами у складані заповіту та надавати не об`єктивні свідчення в суді. Суд належним чином не дослідив докази у справі та прийшов до помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Сторони не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не направили, що за положеннями ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Водночас, 16 січня 2024 року та 18 січня 2024 року від представника ОСОБА_2 адвоката Вичікова В.В. надійшли «письмові пояснення представника відповідачки ОСОБА_2 (в порядку статті 43 ЦПК України), зі змісту яких вбачається, що вони по своїй суті є відзивом на апеляційну скаргу, однак такі не беруться до уваги апеляційним судом з огляду на наступне.

На стадії перегляду судових рішень в апеляційній інстанції відповідно до змісту Глави 1 Розділу п`ятого «Перегляд судових рішень» учасники справи мають право подавати наступні заяви по суті справи: апеляційні скарги, відзив на апеляційну скаргу, відповідь на відзив, заперечення.

Відповідно до ст. 360 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі.

Згідно з ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуального дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.

Відповідно до частин 1-4 статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи.

Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), щодо якої пропущено строк.

Клопотань про продовження строку для подання пояснень, від сторони відповідача до апеляційного суду не надходило.

Відповідно до ч. 5 ст. 174 ЦПК України суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне.

Враховуючи, що відповідач не просив дозволу подати пояснення, а суд не визнавав їх подання необхідним, а також, що надання письмових пояснень на цій стадії цивільного процесу не передбачено цивільним процесуальним законом, тому такі не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши пояснення учасників судового провадження, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.

Судом встановлено, відповідно до повторного свідоцтва про смерть від 15 травня 2019 року серії НОМЕР_1 , виданого Бучанським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 8, т. 1).

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , в графі «Батько» зазначений ОСОБА_4 .

Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , в графі «Мати» зазначено ОСОБА_5 .

Відповідно до витягу з державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126, 133, 135 СК України № 00022837928 від 14 травня 2019 року, ОСОБА_6 народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 , в графі «Мати» зазначено ОСОБА_5 .

З витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища № 00022837900 від 14 травня 2019 року вбачається, що ОСОБА_7 та ОСОБА_6 уклали шлюб 20 травня 1979 року. Прізвище дружини після укладення шлюбу - « ОСОБА_6 » (а. с. 12, т. 1).

Таким чином, судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 є племінником ОСОБА_3 .

Згідно з заявою від 31 травня 2019 року, посвідченою приватним нотаріусом Тетіївського районного нотаріального округу Київської області Васалатьєвою О. А., ОСОБА_1 приймає спадщину, склад якої йому невідомий, після смерті ОСОБА_3 (а. с. 13, т. 1).

Зі спадкової справи № 18/2019 встановлено, що до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 справу розпочато 27 березня 2019 року за заявою ОСОБА_2 (а. с. 44-46, т. 1).

Згідно з заповітом від 05 лютого 2019 року, посвідченим секретарем виконавчого комітету Зарудянської сільської ради Оратівського району Вінницької області, ОСОБА_3 у присутності свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 все своє майно, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось і на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_2 .

У зв`язку зі старістю заповідача, на її особисте прохання та за її дорученням, після прочитання заповіту секретарем, а також свідками уголос, правочин у присутності заповідача підписано ОСОБА_11 (а. с. 48, т. 1).

З Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру № 55629259 від 27 березня 2019 року (час 10:41), виданої приватним нотаріусом Дроновою В. О., встановлено, що заповіт від 05 лютого 2019 року посвідчено Зарудянською сільською радою Оратівського району Вінницької області, номер у реєстрі нотаріальних дій № 4, номер у Спадковому реєстрі - 63964760, дата реєстрації у Спадковому реєстрі о 10 год. 23 хв. 27 березня 2019 року, тобто через 24 дні після дати смерті ОСОБА_3 (а. с. 55, т. 1).

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно статей 1216, 1217 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

У статтях 1233, 1234 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Загальні вимоги до форми заповіту закріплені у статті 1247 ЦК України. Цією правовою нормою передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

У частині четвертій статті 207 ЦК України визначено, що якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Відповідно до статті 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім`ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Згідно з частинами першою, другою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

У статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

На заповіт як односторонній правочин поширюються загальні правила ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; складені особою, яка не мала на це права (особа не має потрібного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); складені з істотним порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати його складання тощо).

Відтак дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право за законом, не має істотних порушень стосовно його форми та посвідчення, за умови, що волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, допоки ця презумпція не буде спростована. Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені ним обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто у разі його нікчемності) або якщо оспорюваний правочин визнаний судом недійсним.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилався на те, що заповіт від 05 лютого 2019 року, посвідчений секретарем виконавчого комітету Зарудянської сільської ради Оратівського району Вінницької області, є недійсним, оскільки при складанні заповіту були порушені вимоги діючого законодавства, зокрема відсутній підпис на заповіті ОСОБА_3 . Крім того, складений ОСОБА_3 заповіт не відповідав її волі, оскільки вона не усвідомлювала значення своїх дій.

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу(частина друга статті 1247 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі №145/2047/16-ц зроблено висновок, що «правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію».

Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа (абзац 1 частини четвертої статті 207 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року в справі № 755/8686/17 зазначено, що «аналіз абзацу 1 частини четвертої статті 207 ЦК України свідчить, що у певних випадках допускається підписання правочину іншою особою, якщо сторона правочину має різного роду вади, що заважають їй це зробити. У цьому разі порядок підписання іншою особою правочину регламентується частиною четвертою ст.207 ЦК України. Особа, яка підписує правочин (рукоприкладник), сама не є стороною правочину. Жодних прав і обов`язків щодо правочину, який нею підписується, в неї не виникає. Її роль зводиться виключно до заповнення певної вади особи, яка є стороною правочину».

Уст.1253 ЦК України передбачено можливість посвідчення заповіту при свідках, яке відбувається за бажанням заповідача. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої ст.1248і ст.1252цьогоКодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03 листопада 2021 року в справі № 302/857/19, яка за правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України є обов`язковою для застосування.

Судом встановлено, що на прохання ОСОБА_2 із її слів секретарем Зарудянської сільської ради Оратівського району Вінницької області Богатир Т.О. складений заповіт та до підписання прочитаний уголос останньою та свідками ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про що свідчать їх власноручні підписи. Секретарем сільської ради встановлено особу заповідача, перевірено її дієздатність, встановлено її дійсну волю на розпорядження майном на випадок смерті. В свою чергу, у заповіті вказана причина, через яку заповідач власноручно не могла підписати заповіт, у зв`язку зі старістю заповідача.

Як вбачається із матеріалів справи, під час посвідчення оспорюваного заповіту секретарем сільської ради дотримано вимоги статей 1247, 1248 ЦК України, а позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів порушення вимог чинного законодавства при його складанні чи посвідченні і не доведено, що волевиявлення спадкодавиці не було вільним та не відповідало її внутрішній волі.

Верховний Суд неодноразово наголошував, зокрема у постановах від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 (провадження № 61-12004св21), від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21), про те, що свобода заповіту є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належно вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, зокрема, повагу до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Заповіт посвідчувався в присутності свідків і зачитувався ними вголос, у зв`язку із старістю заповідача, що відображено в тексті заповіту і підтверджено показами допитаних у судовому засіданні свідків, які також підтвердили про волевиявлення заповідача здійснити розпорядження щодо свого майна саме на користь ОСОБА_2 .

Підписання заповіту іншою особою, у зв`язку із старістю заповідача не суперечить нормам закону, оскільки це відображало дійсне волевиявлення заповідача на розпорядження своїм майном.

Отже, підстав для висновку про недійсність оспорюваного заповіту, немає.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх заявлених вимог у позові, дотримуючись засад змагальності у цивільному судочинстві.

Доказів про те, що волевиявлення спадкодавця ОСОБА_3 на момент складання заповіту від 05 лютого 2019 року не було вільним і не відповідало волі спадкодавця, в матеріалах справи немає, як і немає доказів на підтвердження тієї обставини, що на момент посвідчення заповіту вона не могла усвідомлювати значення своїх дій, а тому висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним цього заповіту є правильним.

З огляду на те, що ОСОБА_1 не надав безспірних доказів на підтвердження недійсності чи нікчемності оспорюваного заповіту, не довів факту складення оскаржуваного заповіту з порушенням норм щодо його форми та посвідчення, що за змістом статті 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком, оскаржуване рішення суду першої інстанцій про відмову в позові є законним й обґрунтованим.

Отже, виходячи з вищенаведених положень законодавства та встановлених обставин справи, зокрема те, що позивачем не доведено обставин, які б могли свідчити про недійсність заповіту, суд попередньої інстанції, з урахуванням наданих в судовому засіданні пояснень свідків, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним з підстав, передбачених ч.3 ст. 203 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що померла ОСОБА_3 за життя не планувала заповідати своє майно відповідачу ОСОБА_2 , апеляційним судом відхиляються, оскільки спростовуються встановленими обставинами щодо порядку його посвідчення та волі заповідача. Крім того, жодних належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин скаржник не надав, при цьому допитані в судовому засіданні свідки спростували твердження позивача про відсутність наміру померлої ОСОБА_3 заповісти своє майно позивачу.

Водночас, позивачем не доведено, що при посвідченні заповіту були порушені вимоги статті 1247 ЦК України щодо дотримання вимог до форми заповіту та його посвідчення, що в свою чергу свідчить лише про незгоду позивача із наявністю оспорюваного заповіту та незгоду із волевиявленням заповідача.

Посилання скаржника в апеляційній скарзі, що суд першої інстанції належним чином не дослідив ту обставину, що в складеному заповіті не вказана конкретна фізична вада, яка б заважала підписати його заповідачем, як причину неможливості вказано старість, проте ОСОБА_3 на момент смерті було 69 років, що не є надто великим віком, який би перешкоджав читати і писати, апеляційним судом не приймаються до уваги, з огляду на наступне.

У постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 910/1403/2012 зроблено висновок, що: «сама по собі відсутність вказівки у посвідчувальному написі на причину, з якої текст заповіту не міг бути підписаний заповідачем особисто, за встановлених обставин неможливості підпису заповіту за станом здоров`я не свідчить про дефект форми заповіту та його недійсність у зв`язку з цим».

Положення частини четвертої статті 207, статей 1247, 1248, 1253 ЦК України свідчать про те, що наявність підстав для підписання заповіту іншою, аніж заповідач особою, а також для посвідчення заповіту при свідках, якщо заповідач не може сам прочитати заповіт, може доводитись в суді не лише медичними документами про стан здоров`я заповідача, а й іншими доказами.

До такого висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 18 серпня 2021 року у справі № 551/335/18.

У судовому засіданні суду першої інстанції свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 підтвердили, що заповідач ОСОБА_3 висловивши своє волевиявлення на розпорядження належним їй майном на користь ОСОБА_2 , самостійно не могла підписати заповіт, так як мала проблеми з рукою, а тому заповіт було підписано в присутності свідків.

Як зазначалось, чинне законодавство передбачає порядок та механізм реалізації можливості підписання заповіту іншою особою. При додержанні форми та порядку посвідчення заповіту при підписані іншою особою за дорученням заповідача, ключовим є відсутність дефекту волі останнього та наявність волевиявлення заповідача при складанні та посвідченні такого заповіту. Відсутність підпису заповідача, не є істотною умовою для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що волевиявлення заповідача щодо розпорядження належним їй майном не було вільним та не відповідало її внутрішній волі.

Відтак, відсутність інформації в заповіті, зокрема не зазначення конкретної фізичної вади, яка б заважала підписати його заповідачем, не впливає на волевиявлення заповідача щодо розпорядження власним майном та не свідчить про нікчемність вчиненого правочину. Адже, розширене тлумачення нікчемності заповіту порушує свободу заповіту.

Апеляційний суд звертає увагу, що позивачем в порушення вимог статті 81 ЦПК України не надано будь-яких доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_3 діяла не з власної волі, або не усвідомлювала значення своїх дій на момент посвідчення заповіту.

Колегія суддів також відхиляє доводи скаржника, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що порушено порядок реєстрації оспорюваного заповіту, так як заповіт зареєстрований 27 березня 2019 року майже через два місяці після його складання (05 лютого 2019 року) та майже через місяць після смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

Так, заповіт секретарем сільської ради внесено до Спадкового реєстру з порушенням визначеного Порядком державної реєстрації заповітів і спадкових договорів у Спадковому реєстрі, проте, колегія суддів звертає увагу на те, що порушення посадовими особами органів місцевого самоврядування строку внесення відомостей щодо посвідченого заповіту до Спадкового реєстру, не свідчить, що волевиявлення заповідача під час посвідчення заповіту не було вільним і не відповідало її волі. Подальша реєстрація заповіту в Спадкову реєстрі є порушенням, допущеним секретарем сільської ради, яке ніяким чином не впливає на волевиявлення особи при його посвідченні. Вказана обставина не є визначеною законом підставою для визнання вказаного заповіту недійсним.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 755/8776/18 (провадження № 61-4841св20), в якій зазначив, що несвоєчасне здійснення державної реєстрації посвідченого заповіту в Спадковому реєстрі не зумовлює його нікчемність та не є підставою для оспорюваності заповіту.

Отже, направлення заповіту секретарем сільської ради реєстратору для внесення до Спадкового реєстру поза межами встановлених строків не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ст.ст. 1247-1249, 1253 ЦК України.

Крім того, у апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що вирішуючи спір суд першої інстанції невірно встановив обставини у справі, зокрема, в рішенні Іллінецького районного суду Вінницької області серед іншого вказано, що заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачем. Поряд з цим, звертає увагу на те, що в заповіті зазначено протилежне, що у зв`язку зі старістю заповідач не може особисто прочитати текст заповіту уголос. Колегія суддів вважає зазначене допущеною помилкою, яка не може бути підставою для скасування рішення та визнання заповіту недійсним, оскільки матеріалами справи та показами допитаних у судовому засіданні свідків, які відповідно до положень ст.76 ЦПК України є належним засобом доказування у справі підтверджено, що складений заповіт до підписання прочитаний уголос тільки секретарем Зарудянської сільської ради Богатир Т.О. та свідками ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

Посилання апелянта на ту обставину, що всі свідки є друзями родини відповідача ОСОБА_2 , тому вони могли бути зацікавленими особами у складані заповіту та надавати необ`єктивні свідчення у суді, колегія суддів вважає неприйнятними та відхиляє, так як вказані обставини не відповідають матеріалам справи.

Інші доводи викладені в апеляційній скарзі, щодо необґрунтованого висновку суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи, які є підставою для скасування рішення, не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, внаслідок чого апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Порхун Олесі Павлівни залишити без задоволення.

Рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 24 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий О.Ю. Береговий

Судді О.С. Панасюк

Т.М. Шемета