Постанова від 06.03.2024 по справі 752/12417/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 752/12417/22 Головуючий у суді І інстанції Ольшевська І.О.

Провадження № 22-ц/824/1897/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 березня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Українська металургійна компанія» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 вересня 2023 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Українська металургійна компанія» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Терехова Катерина Іванівна, про визнання недійсними договорів про поділ спільного майна подружжя,

в с т а н о в и в:

У вересні 2022 року ТОВ «Українська металургійна компанія» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому просило визнати недійсними:

- шлюбний договір від 06 жовтня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрований у реєстрі за № 1222;

- договір про поділ спільного майна подружжя від 06 жовтня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрований у реєстрі за № 1213;

- договір про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 30 грудня 2020 року, посвідченого 06 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрованого у реєстрі за № 1213;

- договір про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 12 січня 2021 року, посвідченого 06 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрованого у реєстрі за № 1213;

- договір про внесення змін від 29 липня 2021 року до шлюбного договору від 06 жовтня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрованого у реєстрі за № 1222;

застосувати наслідки недійсності договорів та стягнути з відповідача судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в період укладення оспорюваних договорів ОСОБА_1 поручився за виконання зобов`язань позичальників на суму понад 105 500 000,00 грн та 8 000 000,00 євро, утім після відчуження майна за цими договорами у відповідача не залишилося іншого майна чи активів, за рахунок яких було б можливим здійснення задоволення вимог кредиторів. Та обставина, що основними боржниками за кредитними договорами є підприємства, корпоративні права яких і було відчужено, лише підтверджують умисне ухилення від виконання зобов`язань щодо повернення коштів ТОВ «Українська металургійна компанія».

На думку позивача, в оспорюваних договорах, які були укладені між відповідачами, наявні ознаки фраудаторності, оскільки:

- має місце підозрілий період вчинення поділу майна та передача майна шляхом дарування: поділ майна та дарування майна здійснювався з метою виведення активів із володіння ОСОБА_1 задля унеможливлення погашення за його рахунок боргів перед кредиторами, а саме ПАТ «Банк Восток», правонаступником якого є позивач та ПАТ «Банк Південний»; основними боржниками за кредитними договорами є підконтрольні ОСОБА_1 підприємства (ТОВ «Рок Трейд», ТОВ «Овруч Стоун», ТОВ «Черкаський полімер», ТОВ «Торгівельний дім «Агроімпорт ЛТД»), тому він очевидно знав про факт подальшого неповернення кредитних коштів, у зв`язку з чим вчиняв дії з метою виведення майна; зобов`язання ОСОБА_1 , як поручителя, виникли до укладення шлюбного контракту та поділу майна і до укладення договорів дарування та безоплатної передачі майна;

- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори: майно було передано та подаровано на дружину, тобто заінтересовану особу; особи продовжують проживати разом, тому такий поділ вчинено для створення ілюзії розірвання шлюбу між особами, що вказує на недобросовісність дій;

- ціна: передача та дарування майна були вчинені безоплатно.

Виходячи з наведеного, позивач вважає, що більшість своїх активів ОСОБА_1 передав та подарив дружині ОСОБА_2 лише з метою уникнення погашення заборгованості за рахунок даного майна перед кредиторами, що свідчить про доведеність факту наявності у спірних правочинів ознак фраудаторності та використання «права на зло».

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 25 вересня 2023 року позовні вимоги залишено без задоволення.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач через представника - адвоката Курочкіну О.О. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що не погоджується із позицією суду першої інстанції, відповідно до якої позивачем не надано доказів того, що при укладенні оспорювнаих договорів дії їх сторін були направлені виключно на приховання майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

Спростовуючи такі висновки суду, позивач зазначає, що ОСОБА_1 відчужив усі свої активи за оспорюваними договорами на користь своєї дружини, у той час як мав невиконані фінансові зобов`язання перед ТОВ «Рок Трейд», ТОВ «Овруч Стоун», ТОВ «Черкаський полімер», ТОВ «Торгівельний дім «Агроімпорт ЛТД» на загальну суму 105 500 000,00 грн та 8 000 000,00 євро, ці суми в подальшому підтверджені та стягнуті судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Протягом травня-грудня 2020 року та в січні 2021 року ОСОБА_1 в короткий проміжок часу після укладення договорів поруки, за якими він став поручителем по двом кредитним договорам, здійснив безоплатне відчуження своїх активів на користь своєї дружини.

Суд першої інстанції вказав про те, що положеннями договору про розірвання договору поруки визначено, що його сторони не мають одна до одної невиконаних зобов`язань, що також підтверджується відсутністю в цей період відкритих судових справ про стягнення з ОСОБА_1 , як поручителя, заборгованості за кредитним договором. Відсутні також і звернення-вимоги, які, зазвичай, пред`являються кредиторами боржникам про сплату боргу.

Однак, дослідивши умови договорів поруки від 06 вересня 2021 року № КК2021-0101/П.4 та № КК2021-0164/П.2 позивач не знайшов положення щодо того, що сторони на момент їх укладення не мають одна до одної невиконаних зобов`язань.

Також, позивач не погоджується з позицією суду першої інстанції щодо того, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину, проте позивачем не доведено факту, що ОСОБА_1 після укладення оспорюваних договорів перестав бути платоспроможним.

Зазначає, що даний факт не повинен був ним доводитися, оскільки Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Отже, у даному випадку позивач не зобов`язаний доводити суду факт того, що ОСОБА_1 після укладення спірних договорів перестав бути платоспроможним, тому що він не є боржником в розумінні КУзПБ. За таких обставин позивач вважає, що суд першої інстанції зробив передчасний висновок, що оспорювані договори не є фраудаторними, тобто такими, що вчинені на шкоду ТОВ «Українська металургійна компанія».

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Парчевського В.Ю. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи позивача є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку наданим сторонами доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Свої заперечення мотивує тим, що всі оспорювані договори відповідають вимогам статей 7, 9, 64, 69, 93, 97, 100 СК України та статей 203, 215 ЦК України, не суперечить актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства, волевиявлення сторін було вільним та відповідало їх внутрішній волі, правочини вчинені у формі, встановленій законом, та спрямовані на реальне настання правових наслідків. Дані обставини позивачем не заперечуються та підтверджені у відповіді на відзив на позовну заяву.

Судом першої інстанції було встановлено, що станом на час укладення оспорюваних договорів були відсутні будь-які обмеження щодо розпорядження ОСОБА_1 належним йому майном на власний розсуд, майно не мало жодних обтяжень, не перебувало ні під арештом, ні під заставою, а також не існувало ані вимоги щодо виконання ним будь-яких зобов`язань, ані рішення суду про стягнення з нього боргу. Отже, дії ОСОБА_1 з поділу належного йому на праві власності майна не можуть бути визнані недобросовісною поведінкою.

Встановивши належним чином фактичні обставини справи, суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не доведено вчинення оспорюваних договорів з метою унеможливлення задоволення вимоги позивача за рахунок майна ОСОБА_1 , як поручителя, що виключає можливість визнання їх фраудаторними.

Крім того, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що сторони, укладаючи оспорювані договори, заздалегідь мали намір, умисел їх не виконувати, тобто мали інші цілі, ніж передбачені договорами, та відповідно їх воля була іншою, ніж об`єктивне волевиявлення. На виконання оспорюваних правочинів корпоративні права та частина нерухомого майна передані ОСОБА_2 у власність, зареєстровані за нею в установленому законом порядку, позивачем не доведено відсутність в учасників правочинів наміру створити юридичні наслідки та наявність обставин для визнання судом оспорюваних договорів недійсними з підстав їх фіктивності.

Відповідач наголошує, що договір поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року, за яким він зобов`язався відповідати за виконання зобов`язань ТОВ «Торговий дім «Агроімпорт ЛТД» за кредитним договором № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року, в період дії якого були внесені зміни до оспорюваних договорів та на який позивач посилається в обґрунтування позову, було розірвано 06 вересня 2021 року згідно договору про розірвання договору поруки.

Цим договором установлено, що станом на 06 вересня 2021 року у ОСОБА_1 відсутні невиконані зобов`язання за договором поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року та з 06 вересня 2021 року порука остаточно припинилась.

Позивач навмисно не акцентує увагу на даному договорі, приховав його існування при зверненні до суду з позовом, не згадує про нього навіть і в наведеній в апеляційній скарзі хронології обставин справи, оскільки його наявність та зміст повністю нівелює обґрунтованість заявлених позивачем вимог в даній справі.

Згідно із договором про заміну боржника в зобов`язанні (переведення боргу) від 06 вересня 2021 року боржник ТОВ «Торговий дім «Агроімпорт ЛТД» втратило всі права та обов`язки за кредитним договором № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року, а позичальником за ним стала інша юридична особа - ТОВ «Рок Трейд».

Отже, до позивача за договорами факторингу не переходило право вимоги ані до ТОВ «Торговий дім «Агроімпорт ЛТД» за кредитним договором № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року, ані до ОСОБА_1 за договором поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року, під час дії яких були внесені зміни до оспорюваних договорів.

Договори поруки № КК2021-0201/П.4 та № КК2021-0164/П.2 від 06 вересня 2021 року, за якими ОСОБА_1 зобов`язався відповідати за виконання зобов`язань нових боржників ТОВ «Рок Трейд» та ТОВ «Овруч Стоун» та за якими до позивача і перейшло право вимоги за договорами факторингу, були укладені вже після оскаржуваних договорів.

Наведене спростовує твердження позивача про те, що зобов`язання ОСОБА_1 за діючими договорами поруки виникли до укладання оспорюваних правочинів.

При цьому, як встановлено судом першої інстанції, позивачем не надано договорів відступлення права вимоги від 17 січня 2022 року за договорами поруки № КК2021-0201/П.4 та № КК2021-0164/П.2 від 06 вересня 2021 року, за умовами яких ПАТ «Банк Восток» відступило на користь ТОВ «Українська металургійна компанія» право вимоги до ОСОБА_1 .

Позивачем, який не є стороною шлюбного договору та договору про поділ спільного майна подружжя від 06 жовтня 2020 року, не доведено належними засобами доказування у встановленому ЦПК України порядку порушення його прав і законних інтересів оспорюваними правочинами, які були укладені до укладання договорів поруки (06 вересня 2021 року), право вимоги за якими набув позивач, що з огляду на усталену судову практику Верховного Суду є самостійною, достатньою підставою для відмови у задоволені позову.

З огляду на викладене, є безпідставними та не відповідають фактичним обставинам справи твердження позивача про те, що: оспорювані правочини безпосередньо порушують права ТОВ «Українська металургійна компанія» та впливають на порядок та суму погашення заборгованості ОСОБА_1 перед новим кредитором; оспорювані правочини здійснювались з метою виведення активів із володіння ОСОБА_1 задля уникнення погашення заборгованості перед кредитором; наявні ознаки (критерії) фраудаторності оспорюваних договорів.

Окрім того, позивач в апеляційній скарзі безпідставно стверджує про те, що оскільки основними боржниками за кредитними договорами є підконтрольні ОСОБА_1 підприємства, тому він очевидно знав про факт подальшого неповернення кредитних коштів, у зв`язку з чим вчиняв дії задля виведення майна.

Дане твердження спростовується частковим виконанням боржниками кредитних договорів та змістом договорів факторингу № КК2020-0201, № КК2021-0164 від 17 січня 2022 року, в яких зазначено про забезпечення виконання кредитних договорів, серед іншого, іпотекою та заставою.

Загальна вартість майна, переданого в іпотеку та заставу кредитору в забезпечення виконання кредитного договору № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року становить 212 395 712,00 грн, а заборгованість за ним становить 56 126 388,89 грн, тобто вартість заставного (іпотечного) майна перевищує суму боргу майже в 4 рази.

Водночас загальна вартість майна, переданого в іпотеку та заставу кредитору в забезпечення виконання іншого кредитного договору № КК2021-0164 від 06 вересня 2021 року становить 212 395 712,00 грн, а заборгованість за ним - 30 591 666 388,66 грн, тобто вартість заставного (іпотечного) майна перевищує суму боргу майже в 7 разів.

Враховуючи, що вартість заставного (іпотечного) майна, за рахунок якого позивач має можливість задовольнити свої вимоги за кредитними договорами, значно перевищує суму боргу за ними, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем не доведено те, що укладання оспорюваних договорів ускладнило або унеможливило задоволення його вимог за кредитними договорами в повному обсязі за рахунок забезпечувального майна. Позивачем не було надано доказів неможливості звернення стягнення на предмети іпотеки, застави та недостатності вартості предметів іпотеки, застави для погашення заборгованості.

Відзиви учасників справи на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Янів Х.І. підтримала аргументи апеляційної скарги, просила її задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Парчевський В.Ю. в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

ОСОБА_2 та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Терехова К.І. в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, відповідач причини неявки до апеляційного суду не повідомила, а третя особа надіслала заяву про розгляд справи за її відсутності, тому колегія суддів дійшла висновку, що неявка цих учасників справи відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 за договором поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року поручився перед кредитором ПАТ «Банк Восток» відповідати в повному обсязі за виконання ТОВ «Торговий дім «Агроімпорт ЛТД» всіх його зобов`язань, що виникли за кредитним договором № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року (а.с. 22-24, т. 1).

06 вересня 2021 року між ПАТ «Банк Восток» та ОСОБА_1 було укладено договір про розірвання договору поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року, відповідно до якого сторони домовились, що з моменту укладання цього договору про розірвання зобов`язання сторін за договором поруки припиняються. Після підписання цього договору про розірвання сторони не мають одна до одної невиконаних зобов`язань відповідно до договору поруки (а.с. 98, т. 1).

06 жовтня 2020 року між ОСОБА_1 (сторона 1 по договору) та ОСОБА_2 (сторона 2 по договору) був укладений шлюбний договір, за умовами якого подружжя домовились встановити правовий режим щодо майна, яке буде набуте ними за час шлюбу, відмінний від передбаченого статтею 60 СК України, а саме роздільний режим власності сторін. Сторони домовились про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України.

За вказаним шлюбним договором його сторони домовились, зокрема, що: все майно, в тому числі рухоме й нерухоме, придбане, подароване та/або набуте стороною 1 або стороною 2 до реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане чи набуте; все майно, в тому числі рухоме й нерухоме, придбане, отримане в дар та/або набуте стороною 1 або стороною 2 після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте; все майно, в тому числі рухоме й нерухоме, яке було придбане та/або набуте стороною 1 або стороною 2 після укладення даного договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте; будь-які зобов`язання за договорами позики, кредитними договорами, іншими договорами, правочинами є особистими зобов`язаннями того з подружжя, хто є стороною таких договорів.

Шлюбний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрований у реєстрі за № 1222 (а.с. 57, 58, т. 1).

29 липня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір про внесення змін до шлюбного договору від 06 жовтня 2020 року, за яким пункти 1, 3, 4 шлюбного договору виклали в новій редакції, зазначивши в них, що подружжя домовились встановити правовий режим щодо майна, яке буде набуте ними за час шлюбу, відмінний від передбаченого статтею 60 СК України, а саме роздільний режим власності сторін. Домовились про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України, окрім майна щодо якого сторони визначать інший правовий режим відповідно до умов цього договору, доповнень/змін до нього та/або договору про поділ спільного майна подружжя, посвідчений 06 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І. та зареєстрований у реєстрі за № 1213 (із змінами та доповненнями).

Все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбане, отримане в дар та/або набуте стороною 1 або стороною 2 після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте, якщо інший правових режим на окремо визначене майно не встановлений умовами цього договору, доповненнями/змінами до нього та/або умовами договору про поділ спільного майна подружжя, посвідченого 06 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І. та зареєстрованого в реєстрі за № 1213 (із змінами та доповненнями).

Сторони мають право змінювати правовий режим майна, що належить одному з них на праві особистої приватної власності, в інтересах кожного з них шляхом укладення між собою будь-яких правочинів.

Також договором про внесення змін до шлюбного договору сторони доповнили пункт 7 шлюбного договору (а.с. 70, 71, т. 1).

06 жовтня 2020 року між ОСОБА_1 (сторона 1 по договору) та ОСОБА_2 (сторона 2 по договору) був укладений договір про поділ спільного майна подружжя, за яким сторона 1 та сторона 2 за взаємною згодою даним договором здійснили поділ майна, набутого ними під час перебування в зареєстрованому шлюбі у спільну сумісну власність.

Згідно з пунктом 3 договору про поділ спільного майна подружжя за домовленістю сторін за даним договором в особисту приватну власність сторони 1 переходить корпоративні права ТОВ «Торговий дім «Агроімпорт ЛТД» (90 % статутного капіталу товариства номінальною вартістю 90 000,00 грн).

Згідно із пунктом 4 договору про поділ спільного майна подружжя за домовленістю сторін за даним договором в особисту приватну власність сторони 2 переходить: корпоративні права ТОВ «Торгівельний дім «Агроімпорт ЛТД» (90 % статутного капіталу товариства номінальною вартістю 90 000,00 грн); корпоративні права ТОВ «Поліхім» (90 % статутного капіталу товариства номінальною вартістю 90 000,00 грн); корпоративні права ТОВ «Торговий дім «Поліхім» (90 % статутного капіталу товариства номінальною вартістю 90 000,00 грн); корпоративні права ТОВ «Черкаський полімер» (90 % статутного капіталу товариства номінальною вартістю 90 000,00 грн); корпоративні права ТОВ «Промислова група «Аграрник» (90 % статутного капіталу товариства номінальною вартістю 90 000,00 грн); корпоративні права ТОВ «Овідіопольський Агрошляхбуд» (90 % статутного капіталу товариства номінальною вартістю 105 471,00 грн); грошові кошти в розмірі 10 000 000,00 грн; грошові кошти в розмірі 2 000 000,00 доларів США.

Договір про поділ спільного майна подружжя посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрований у реєстрі за № 1213 (а.с. 59-62, т. 1).

13 грудня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір про внесення змін до договору про поділ спільного майна подружжя від 06 жовтня 2020 року, згідно з яким виклали в новій редакції пункт 2.2. та пункт 4 договору про поділ спільного майна подружжя, доповнивши, зокрема, пункт 4 положенням про те, що в особисту приватну власність сторони 2 переходить грошові кошти в розмірі 4 876 158,43 грн, які були сплачені відповідно до попереднього договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 26 лютого 2020 року ОСОБА_3 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 752, а саме: майнові права на квартиру АДРЕСА_1 , що зводиться в межах проекту «Будівництво житлово-адміністративного комплексу з вбудованими та прибудованими приміщеннями громадського призначення та наземними і підземними та прибудованими приміщеннями громадського призначення та наземними і підземними паркінгами на місця майнового комплексу хлібокомбінату № 1, цех № 2 (літ. А, Г, Б, В, Е, Д), що зноситься на АДРЕСА_2 на земельні ділянці з кадастровим номером 8000000000:82:052:0025, загальною площею 0,5710 га та на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:82:052:0029» (а.с.63-65, т. 1).

12 січня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір про внесення змін до договору про поділ спільного майна подружжя, за яким виклали в новій редакції пункт 2 та пункт 4 вказаного договору, доповнивши, зокрема, пункт 4 положенням про те, що в особисту приватну власність сторони 2 переходить земельна ділянка загальною площею 0,303 га, кадастрові номери яких: 3221483301:01:017:0127, площею 0,2500 га; 3221483301:01:017:0128, площею 0,0301 га; 3221483301:01:017:0127, площею 0,0225 га, які розташовані на території Іванковичівської сільської ради, с. Іванковичі Васильківського району Київської області, відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 17 липня 2012 року ОСОБА_4 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 3774 (а.с. 66-69, т. 1).

29 липня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір про внесення змін до договору про внесення змін від 12 січня 2021 року до договору про поділ спільного майна подружжя, яким дійшли згоди викласти договір про внесення змін до договору про поділ спільного майна подружжя в новій редакції (а.с. 72, 73, т. 1).

06 вересня 2021 року між ПАТ «Банк Восток» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки № КК2021-0201/П.4 та договір поруки № КК2021-0164/П.2, відповідно до яких відповідач взяв на себе зобов`язання відповідати перед кредитором за виконання ТОВ «Рок Трейд» та ТОВ «Овруч Стоун» зобов`язань за кредитними договорами № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року та № КК2021-0164 від 06 вересня 2021 року відповідно (а.с. 13-19, т. 1).

06 вересня 2021 року між ТОВ «Торговий дім «Агроімпорт ЛТД», ТОВ «Рок Трейд» та ПАТ «Банк Восток» був укладений договір про заміну боржника в зобов'язанні (переведення боргу), на підставі якого боржником перед ПАТ «Банк Восток» за кредитним договором № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року стало ТОВ «Рок Трейд» (а.с. 27, 28, т. 1).

17 січня 2022 року між ПАТ «Банк Восток» та ТОВ «Українська металургійна компанія» були укладені наступні договори:

- договір факторингу № КК2020-0201, за умовами якого від ПАТ «Банк Восток» до ТОВ «Українська металургійна компанія» перейшло право грошової вимоги до ТОВ «Рок Трейд» у розмірі 56 126 388,89 за кредитним договором № КК2020-0221 від 07 грудня 2020 року (а.с. 42-56, т. 1);

- договір факторингу № КК021-0164, за умовами якого від ПАТ «Банк Восток» до ТОВ «Українська металургійна компанія» перейшло право грошової вимоги до ТОВ «Овруч Стоун» у розмірі 30 591 666,66 грн за кредитним договором № КК2021-0164 від 06 вересня 2021року (а.с. 29-41, т. 1).

Таким чином суд першої інстанції встановив, що у період дії договору поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року, тобто із 07 грудня 2020 року по 06 вересня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були укладені такі оспорювані позивачем правочини:

- договір від 30 грудня 2020 року про внесення змін до договору про поділ майна подружжя, посвідченого 06 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрованого у реєстрі за № 1213;

- договір від 12 січня 2021 року про внесення змін до договору про поділ майна подружжя, посвідченого 06 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрованого у реєстрі за № 1213;

- договір від 29 липня 2021 року про внесення змін до шлюбного договору від 06 жовтня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тереховою К.І., зареєстрованого у реєстрі за № 1222.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що умовами договору від 06 вересня 2021 рокупро розірвання договору поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 рокувизначено, що зобов`язання сторін за договором поруки припиняються і сторони не мають одна до одної невиконаних зобов`язань, що також підтверджується відсутністю в цей період відкритих судових справ про стягнення з ОСОБА_1 , як поручителя, заборгованості за кредитним договором. Відсутні і звернення-вимоги, які, зазвичай, пред`являються кредиторами боржникам про сплату боргу.

У подальшому, ОСОБА_1 за договорами поруки № КК2021-0201/П.4 та № КК2021-0164/П.2 від 06 вересня 2021 року взяв на себе зобов`язання відповідати перед кредитором ПАТ «Банк Восток» за виконання ТОВ «Рок Трейд» та ТОВ «Овруч Стоун» зобов`язань за кредитними договорами № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року та № КК2021-0164 від 06 вересня 2021 року відповідно. Однак вказані договори поруки укладені після вчинення відповідачами оспорюваних договорів.

Суд зазначив, що позивачем не доведено факту того, що відповідач ОСОБА_1 після укладення спірних договорів перестав бути платоспроможним.

Кредитні договори № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року та № КК2021-0164 від 06 вересня 2021 року були забезпечені не лише договорами поруки, укладеними з ОСОБА_1 , а й іпотечними договорами, договорами застави і поруки, за яким поручителями, у тому числі й майновими, є ТОВ «Овруч Стоун» та ТОВ «Рок Трейд». Втім, позивачем не надано доказів неможливості звернення стягнення на предмети іпотеки і застави та недостатності вартості предметів іпотеки/застави для погашення заборгованості.

Суд першої інстанції не взяв до уваги посилання позивача на судові рішення, якими, зокрема: визнано вимоги ініціюючого кредитора ТОВ «Українська металургійна компанія» до боржника ТОВ «Рок Трейд» (ухвала Господарського суду м. Києва від 23 лютого 2022 року у справі № 910/1800/22); стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 56 126 388,89 грн (рішення Господарського суду м. Києва від 07 вересня 2022 року у справі № 910/2790/22).

При цьому суд свою позиції обґрунтував посиланням на правові висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17, відповідно до якої сам по собі момент вчинення оспорюваних правочинів (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів на погашення сплачених боргів) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочини як такі, що вчинені на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення в майбутньому. У цій справі Верховний Суд зазначив також, що сам по собі факт укладення спірних правочинів між близькими родичами не є беззаперечним доказом його фіктивності та відсутності наміру створення правових наслідків.

Позивачем не надано доказів того, що при укладенні оспорюваних договорів дії відповідачів були направлені виключно для мети приховання майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів. Станом на час укладення оспорюваних договорів були відсутні будь-які обмеження щодо розпорядження ОСОБА_1 належним йому майном на власний розсуд, майно не мало жодних обтяжень, не перебувало ні під арештом, ні під заставою, також не існувало ані вимоги щодо виконання ним будь-яких зобов`язань, ані рішення суду про стягнення з нього заборгованості за кредитними договорами.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).

Отже, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (див. постанову Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).

Згідно із пунктом 7 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

З огляду на статтю 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Звертаючись до суду з даним позовом, ТОВ «Українська металургійна компанія» вказувало, що укладені між відповідачами шлюбний договір від 06 жовтня 2020 року, договір про поділ спільного майна подружжя від 06 жовтня 2020 року, договір про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 30 грудня 2020 року, договір про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 12 січня 2021 року та договір про внесення змін до шлюбного договору від 29 липня 2021 року підлягають визнанню недійсними, оскільки в них наявні ознаки фраудаторності (фіктивності), а саме: підозрілий період вчинення поділу майна та передача майна шляхом дарування (здійснювався з метою виведення активів із володіння ОСОБА_1 з метою унеможливлення погашення за його рахунок боргів позичальників перед кредитором ПАТ «Банк Восток», правонаступником якого є ТОВ «Українська металургійна компанія»; контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (дружина); ціна (безоплатно).

Згідно з частиною першою статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Шлюбний договір насамперед є категорією цивільного права, тому відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Згідно з частиною третьою статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини перша, четверта, п`ята статті 93 СК України).

Відповідно до статті 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Згідно зі статтею 95 СК України якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Відповідно до частини другої статті 97 СК України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України (стаття 103 ЦК України).

Відповідно до статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.eckpoint2"> Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (постанова Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 456/604/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16 зазначено, що особа вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 зроблено висновок, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (частина перша статті 13 ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлено відсутність у ОСОБА_1 грошових зобов`язань перед ПАТ «Банк Восток», правонаступником якого є ТОВ «Українська металургійна компанія», за кредитним договором № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року, який був забезпечений договором поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року, в період укладення відповідачами шлюбного договору та договору про поділ спільного майна подружжя, а також договорів про внесення змін до них.

Так, нотаріально посвідчені шлюбний договір та договір про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали 06 жовтня 2020 року, тоді як договір поруки № КК2020-0201/П.3 був укладений ОСОБА_1 з ПАТ «Банк Восток» лише 07 грудня 2020 року.

Оспорювані ТОВ «Українська металургійна компанія» договір про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 30 грудня 2020 року, договір про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 12 січня 2021 року та договір про внесення змін до шлюбного договору від 29 липня 2021 року були укладені між відповідачами після взяття ОСОБА_1 на себе зобов`язань відповідати перед первісним кредитором - ПАТ «Банк Восток» за виконання ТОВ «Торговий дім «Агроімпорт ЛТД» всіх його зобов`язань, що виникли за кредитним договором № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року.

Проте, 06 вересня 2021 року між ПАТ «Банк Восток» та ОСОБА_1 було укладено договір про розірвання договору поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року, згідно із яким з моменту укладання цього договору зобов`язання сторін за договором поруки припиняються, а після підписання цього договору сторони не мають одна до одної невиконаних зобов`язань відповідно до договору поруки.

За змістом статей 653, 654 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

При цьому до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, нові договори поруки № КК2021-0201/П.4 та № КК2021-0164/П.2, якими забезпечувалося виконання зобов`язань ТОВ «Рок Трейд» та ТОВ «Овруч Стоун» за кредитними договорами № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року та № КК2021-0164 від 06 вересня 2021 року, право грошової вимоги за якими перейшло до ТОВ «Українська металургійна компанія», між ПАТ «Банк Восток» і ОСОБА_1 були укладені тільки 06 вересня 2021 року.

Таким чином, вирішуючи спір щодо недійсності оспорюваних у цій справі правочинів, суд першої інстанції, врахувавши, що боргові зобов`язання ОСОБА_1 перед ПАТ «Банк Восток», правонаступником якого є ТОВ «Українська металургійна компанія», відсутні, а позивач не довів належними та допустимими доказами існування умислу в діях відповідачів при укладенні шлюбного договору та договору про поділ спільного майна подружжя, а також договорів про внесення змін до них, дійшов обґрунтованого висновку позовні вимоги задоволенню не підлягають як необґрунтовані.

Ці висновки суду першої інстанції є не спростованими позивачем, котрийяк у позовній заяві, так і в апеляційній скарзі жодним чином не враховує, що 06 вересня 2021 року між первісним кредитором та поручителем було укладено договір про розірвання договору поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року, хоча його наявність та зміст повністю нівелює обґрунтованість пред`явлених вимог у даній справі.

Крім того, до позивача за договором факторингу № КК2020-0201 від 17 січня 2022 року не переходило право вимоги ані до позичальника ТОВ «Торговий дім «Агроімпорт ЛТД», обов`язки якого за кредитним договором № КК2020-0201 від 07 грудня 2020 року на підставі договору про заміну боржника в зобов`язанні (переведення боргу) від 06 вересня 2021 року перейшли до ТОВ «Рок Трейд», ані до поручителя ОСОБА_1 за договором поруки № КК2020-0201/П.3 від 07 грудня 2020 року, під час дії яких і були внесені зміни до оспорюваних шлюбного договору та договору про поділ спільного майна подружжя.

Договори поруки № КК2021-0201/П.4 та № КК2021-0164/П.2 від 06 вересня 2021 року, за якими ОСОБА_1 зобов`язався відповідати за виконання зобов`язань нових боржників ТОВ «Рок Трейд» та ТОВ «Овруч Стоун» та за якими до позивача і перейшло право вимоги за договорами факторингу, були укладені вже після оспорюваних договорів.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що договорами про внесення змін до шлюбного договору та договору про поділ спільного майна подружжя не порушено права та охоронювані законом інтереси позивача як нового кредитора.

Суд правильно виходив з того, що сам по собі момент вчинення оспорюваних правочинів (до ухвалення судового рішення від 07 вересня 2022 року у справі № 910/2790/22 про стягнення заборгованості) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочини як такі, що вчинені на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому.

При цьому сам по собі факт укладення оспорюваних правочинів між подружжям не є беззаперечним доказом його фіктивності та відсутності наміру створення правових наслідків. Системний аналіз норм статей 317, 318, 319 ЦК України та статті 64 СК України дозволяє дійти висновку про можливість укладення дружиною та чоловіком будь-яких договорів, які не заборонені законом, щодо майна, яке їм належить. При цьому, знаходження сторін правочину у зареєстрованому шлюбі між собою не може чинити жодних перепон у реалізації права власника розпорядитися своїм майном на власний розсуд.

Саме позивач, який вимагає визнання правочину недійсним (фіктивним), повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, діяли умисно, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України: від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116 цс 14; від 21 січня 2015 року у справі № 6-197 цс 14; від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2690 цс 16; у постановах Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 522/3541/15-ц від 17 листопада 2021 року у справі № 756/15374/17.

Однак, позивачем не надано доказів того, що при укладенні оспорюваних договорів дії відповідачів були направлені виключно для мети приховання майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів. Станом на час укладення оспорюваних договорів були відсутні будь-які обмеження щодо розпорядження ОСОБА_1 належним йому майном на власний розсуд, майно не мало жодних обтяжень, не перебувало ні під арештом, ні під заставою, також не існувало ані вимоги щодо виконання ним будь-яких зобов`язань, ані рішення суду про стягнення з нього заборгованості за кредитними договорами.

За таких обставин, суд першої інстанції зробив цілком законний і обґрунтований висновок, що оспорювані шлюбний договір та договір про поділ спільного майна подружжя, а також договори про внесення змін до них не є фраудаторними, тобто, такими, що вчиненим на шкоду кредитору ТОВ «Українська металургійна компанія».

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні стороною позивача спірних правовідносин та положень законодавства, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що районним судом неправильно застосовано норми матеріального та/або порушено норми процесуального права, що передбачено статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони позивача.

Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Українська металургійна компанія» залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 вересня 2023 року у даній справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 19 березня 2024 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній