Постанова

від 20.03.2024 по справі 915/745/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2024 рокум. ОдесаСправа № 915/745/23м. Одеса, проспект Шевченка, 29, зал судових засідань Південно-західного апеляційного господарського суду №6

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі:

головуючого судді Савицького Я.Ф.,

суддів: Колоколова С.І.,

Разюк Г.П.,

секретар судового засідання Андрущенко В.В.,

за участю представників учасників судового процесу:

від прокуратури: Дичко В.О., за посвідченням;

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Босонченко О.М., за ордером;

від третьої особи-1: не з`явився;

від третьої особи-2: не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю АВІАТТОР

на рішення Господарського суду Миколаїівської області

від 13 листопада 2023 року (повний текст складено 23.11.2023)

у справі № 915/745/23

за позовом: Керівника Вознесенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Дорошівської сільської ради

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю АВІАТТОР

треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:

1. ОСОБА_1

2.Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області

про витребування земельної ділянки, -

суддя суду першої інстанції: Семенчук Н.О.

місце винесення рішення: м. Миколаїв, вулиця Фалєєвська, 14, Господарський суд Миколаївської області

Учасники процесу належним чином повідомлені про час і місце засідання суду.

В судовому засіданні 20.03.2024, відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

В С Т А Н О В И В:

У травні 2023 року Керівник Вознесенської окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Миколаївської області в інтересах держави в особі Дорошівської сільської ради (далі також позивач) з позовною заявою, в якій просить суд витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю АВІАТТОР (далі також відповідач, ТОВ «АВІАТТОР») земельну ділянку з кадастровим номером 4822085400:10:000:0708 площею 2,0000 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Дорошівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області.

У якості третіх осіб позивачем визначено ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , третя особа-1) та Головне управління (ГУ) Держгеокадастру у Миколаївській області (далі також - третя особа-2).

В обґрунтування позовних вимог, прокурор посилається на те, що гр. ОСОБА_1 на час прийняття наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 25.09.2019 №7093/0/14-19-СГ, яким затверджено документацію із землеустрою щодо надання у власність третьої особі -1 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 4822085400:10:000:0708) для ведення особистого селянського господарства, вже використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки в межах норм безоплатної передачі земельних ділянок для даного виду використання, внаслідок чого, спірна земельна ділянка незаконно вибула із земель державної власності.

Подальше набуття права власності на спірну земельну ділянку ТОВ АВІАТТОР через її отримання на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.12.2019, укладеного між ОСОБА_1 та відповідачем, на думку прокурора, свідчить про те, що ефективним способом захисту порушених інтересів держави у даному випадку є витребування спірної земельної ділянки у ТОВ АВІАТТОР.

В процесі розгляду справи ТОВ АВІАТТОР заявило про застосування строків позовної давності з огляду на те, що, на переконання відповідача, прокурором строк позовної давності пропущено.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 13.11.2023 у справі №915/745/23 (суддя Семенчук Н.О.) позов Керівника Вознесенської окружної прокуратури задоволено. Витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю АВІАТТОР на користь держави в особі Дорошівської сільської ради земельну ділянку з кадастровим номером 4822085400:10:000:0708 площею 2,0000 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Дорошівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю АВІАТТОР на користь Миколаївської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 2 684,00 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність незаконності наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 25.09.2019 №7093/0/14-19-СГ з огляду на те, що при зверненні до ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, ОСОБА_1 зазначив недостовірні дані про те, що право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства він не використав.

Враховуючи, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави поза її волею, на підставі незаконного рішення державного органу, а ОСОБА_1 , не маючи на це права, здійснив відчуження спірної земельної ділянки ТОВ АВІАТТОР, суд також дійшов висновку про те, що відновлення права держави в особі сільської ради, на земельну ділянку необхідно здійснювати шляхом її витребування від добросовісного набувача, яким є ТОВ АВІАТТОР.

Крім того, з посиланням на правові норми щодо продовження процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) та на період дії введеного в Україні воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 за №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, який досі триває, судом першої інстанції було встановлено, що строк позовної давності прокурором не пропущений.

Разом з цим, місцевий господарський суд зазначив про правомірність звернення до суду із відповідним позовом саме прокурора.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю АВІАТТОР звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Миколаївської області від 13.11.2023 у справі №915/745/23 скасувати і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Апелянт наполягає на відсутності права вимоги земельної ділянки у ТОВ «АВІАТТОР», оскільки останнє, при укладення договору купівлі-продажу, проявило належну обачність та діяло добросовісно, виходячи з того, що державою гарантується те, що реєстрація права власності в державному реєстрі є належним і достатнім підтвердженням права власності, дійсності та чинності такої інформації.

Так, відповідач вказує, що на момент придбання земельної ділянки, ТОВ «АВІАТТОР» виходив з: - наявності чинного наказу ГУ ДЗК у Миколаївській області про передачу у власність продавцю ОСОБА_1 земельної ділянки кадастровий номер 4822085400:10:000:0708 площею 2,0000 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої в межах території Дорошівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області; належної реєстрації прав власності на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав; відсутності спорів щодо права власності на земельну ділянку; відсутності обтяжень на земельну ділянку відповідно до даних державних реєстрів тощо. ТОВ «АВІАТТОР» звертає увагу на суперечливу поведінку держави в особі її уповноважених органів, які спочатку надають дозвіл на передачу земельної ділянки у власність, проводять державну реєстрацію права власності, забезпечують можливість укладення правочину щодо відчуження майна, реєструють право власності за новим власником і лише зі спливом майже 4 (чотирьох) років, держава раптом вирішує, що вчинені нею дії були чи то помилковими, чи то неналежними, чи то протиправними та вважає, що особа, яка, покладаючись на інформацію, наявну в державних реєстрах, уклала правочин щодо набуття майна у власність, має повернути це майно без жодного відшкодування понесених нею збитків, викликаних суперечливою поведінкою позивача. Водночас апелянт наголошує на тому, що функції контролю за діяльністю державних органів щодо розпорядження земельними ділянками не належать до повноважень /компетенції суб`єктів господарювання. Посилаючись на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 (провадження №12-35гс21), від 26.11.2019 у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19), від 23.10.2019 у справі №922/3537/17 та постанову Верховного Суду від 30.11.2022 у справі №522/14900/19, ТОВ «АВІАТТОР» вказує, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння; добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майн; за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Також апелянт звертається до правової позиції Верховного Суду, наведеної у постанові від 15.03.2023 у справі №725/1824/20, згідно з якою факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача. Відтак, з огляду на вказане, на переконання ТОВ «АВІАТТОР», позовні вимоги прокурора є прямим порушенням гарантованого Конституцією права власності та захисту права власності, а також становлять втручання позивача у право на мирне володіння відповідача своїм майном, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

З урахуванням вищезазначеного, відповідач вважає, що віндикація, яка обрана прокурором як спосіб захисту, не є належним способом захисту у даному випадку. Апелянт переконаний, що оскільки за позицією прокурора, одна із сторін, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «АВІАТТОР» договору купівлі-продажу земельної ділянки, не мала права на укладення такого правочину, то вказаний договір є оспорюваним правочином та має бути визнаний судом у судовому порядку недійсним, що в свою чергу буде підставою для породження правових наслідків (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які такий правочин був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Водночас, апелянт знов зазначає про порушення позивачем строку позовної давності, який, на переконання відповідача має обчислюватися з моменту набуття ОСОБА_1 права на реєстрацію права власності на земельну ділянку та/або з дати реєстрації такого права в державному реєстрі, тобто з дати видачі наказу ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області 25.09.2019 або з дати реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.12.2019.

Більш детально доводи ТОВ «АВІАТТОР» викладені в апеляційній скарзі.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.01.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю АВІАТТОР на рішення Господарського суду Миколаївської області від 13.11.2023 у справі №915/745/23 та призначено її розгляд на 28.02.2024 об 11:00 год.; прокурору та позивачу встановлено строк на подання відзивів на апеляційну скаргу.

24.01.2024 від прокурора до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому прокурор не погоджується з доводами останньої, вважає її необґрунтованою та просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Зокрема, прокурор вказує, що повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом виконавчої влади з порушенням вимог законодавства, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів держави. Втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, а у даному випадку це - суспільний інтерес на законний обіг землі, як національного багатства.

Водночас прокурор переконаний, що саме відповідач, як набувач земельних ділянок, перш за все мав перевірити інформацію як щодо земельних ділянок, так і щодо їх власників (продавців). За думкою прокурора, ТОВ «АВІАТТОР» повинно було встановити, що за ОСОБА_1 02.08.2019 вже реєструвалось право власності на іншу земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства, отриману безоплатно від держави (що підтверджується даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно) та дійти висновку про подальшу незаконність набуття права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку. Посилаючись на позицію Верховного Суду, наведену у постановах від 28.04.2022 у справі №676/196/20, від 03.08.2022 у справі №130/1017/20, від 09.02.2023 у справі №483/2263/19, від 28.12.2022 у справі №472/156/21, від 29.03.2023 у справі №684/933/18, прокурор вказує, що право витребувати земельну ділянку у подібних правовідносинах та відповідність такого витребування критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, є підтвердженим вказаною практикою суду касаційної інстанції.

Крім того, на переконання прокурора, безпідставними є твердження відповідача про неефективність обраного прокурором та застосованого судом способу захисту та про неможливість витребування спірної земельної ділянки без визнання недійсним договору купівлі - продажу землі, на підставі якого ТОВ «АВІАТТОР» набуло земельну ділянку у власність, з огляду на те, що положеннями п. 4 ч. 2 ст. 16, ст.ст. 387, 388 Цивільного кодексу України передбачено можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.02.2024 задоволено заяву представника ТОВ АВІАТТОР ОСОБА_2 про надання останньої можливості взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, з використанням власних технічних засобів через систему відеоконференцзв`язку EasyCon; вирішено здійснювати розгляд справи №915/745/23 в режимі відеоконференції.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 28.02.2024 у справі №915/745/23 продовжено розгляд апеляційної скарги ТОВ АВІАТТОР на розумний строк та оголошено перерву у судовому засіданні до 20.03.2024 о 12:00 год.

18.03.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли письмові пояснення відповідача разом із клопотаннями про витребування документів, зупинення провадження у справі до отримання документів та залучення до справи у якості співвідповідачів третіх осіб - ОСОБА_1 та ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області. Оскільки вказані процесуальні документи подані з порушенням строку, встановленого ухвалою суду апеляційної інстанції від 15.01.2024, останні залишено без розгляду судом апеляційної інстанції на підставі ч. 2 ст. 118, ч. 2 ст. 207 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 20.03.2024 представник прокуратури заперечував проти доводів та вимог апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу без задоволення. Представник апелянта просив задовольнити вимоги апеляційної скарги та скасувати оскаржуване рішення, з прийняттям нового про відмову у задоволенні позовних вимог.

Дорошівська сільська рада, ОСОБА_1 та ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області наданим їм процесуальним правом не скористались та у судове засідання своїх представників не направили, про причини своєї неявки суд не повідомили. При цьому, судом апеляційної інстанції було вчинено всі дії з метою належного повідомлення їх про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

Враховуючи положення ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи та те, що матеріали справи містять докази повідомлення учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання; з огляду на те, що судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства; участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін; явка учасників судового процесу ухвалами суду не визнана обов`язковою; матеріалів справи достатньо для її розгляду та прийняття рішення; зважаючи на відсутність обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглянути подану апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції за відсутністю представників позивача та третіх осіб.

У судовому засіданні 20.03.2024, яке проводилось в режимі відеоконференції, оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Згідно зі ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників учасників процесу, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, на підставі заяви ОСОБА_1 (т.1 а.с.18), Наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 25.09.2019 №7093/0/14-19-СГ було затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,0000 га (кадастровий номер 4822085400:10:000:0708) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована в межах території Щербанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області (т.1 а.с.17).

На підставі зазначеного наказу державним реєстратором Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області 30.09.2019 за №33496820 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку, що вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 08.05.2023 (т.1 а.с.22-24).

Разом з тим, матеріали справи свідчать, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 30.07.2019 №10-5127/15-19-СГ затверджено проект землеустрою та надо у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1,9999 га (кадастровий номер 3222485900:03:006:5448) із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території с. Чайки Петропавлісько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (т.1 а.с.19).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 15.02.2023, за ОСОБА_1 на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Київській області від 30.07.2019 №10-5127/15-19-СГ, 02.08.2019 за №32672860 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 1,9999 га з кадастровим номером 3222485900:03:006:5448 (т.1 а.с.25-28).

Таким чином, отримуючи земельну ділянку площею 2,0000 га (кадастровий номер 4822085400:10:000:0708) на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 25.09.2019 №7093/0/14-19-СГ, ОСОБА_1 не повідомив уповноважений орган про отримання вже раніше, у порядку безоплатної приватизації, іншої земельної ділянки.

У подальшому ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.12.2019 №б/н, посвідченого приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області, відчужив право власності на вказану земельну ділянку на користь ТОВ АВІАТТОР, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено запис № 34437710 (т. 1 а.с. 31-34).

ТОВ АВІАТТОР, яке придбало спірну земельну ділянку у ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від №03.12.2019 б/н, зареєструвало право власності на земельну ділянку площею 2,0 га з кадастровим номером 4822085400:10:000:0708, про що свідчить відповідний запис №34437710 від 03.12.2019 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (т.1 а.с.22-24).

Вказані обставини стали підставою звернення Керівника Вознесенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Дорошівської сільської ради до господарського суду з відповідним позовом.

Дослідивши апеляційну скаргу в межах її доводів, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при винесені рішення, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступних висновків.

Насамперед судова колегія зазначає, що оскільки у даному випадку підставність представництва прокурором інтересів держави будь-яким учасником судового провадження жодним чином не оспорюється, вказані обставини колегією суддів в силу вимог ст. 269 Господарського процесуального кодексу не досліджуються та не переглядаються.

Щодо суті спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України).

В силу положень ч.ч. 1, 2 ст. 386 Цивільного кодексу України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно із ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин), громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішеннями органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 Земельного Кодексу України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (ч. 3 ст. 116 Земельного кодексу України).

Частиною 4 ст. 116 Земельного кодексу України встановлено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Для ведення особистого селянського господарства громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірі - не більше 2 гектара (пункт "б" ч. 1 ст. 121 Земельного кодексу України).

За положеннями ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті передає у власність або у користування для всіх потреб центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи.

Відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 №15, Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.09.2016 №333, таким відповідним центральним органом є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) та територіальні органи Держгеокадастру.

За змістом ч. 2 ст. 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Як правильно встановлено судом першої інстанції та не оспорюється відповідачами, ОСОБА_1 на час отримання у власність спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4822085400:10:000:0708 (наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 25.09.2019 №7093/0/14-19-СГ) скористався своїм правом, передбаченим ст. 116 Земельного коденксу України, повторно, тобто з порушенням визначеного земельним законодавством порядку.

Отже, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, видаючи наказ щодо передачі у власність спірної земельної ділянки, в порушення вимог законодавства, діяло не в інтересах держави, тож спірна земельна ділянка вибула з володіння держави не з її волі іншим шляхом.

Так, реалізація права в цивільних правовідносинах від імені держави відповідає її волі лише тоді, коли здійснюється на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, як це визначено в ст. 19 Конституції України.

Таким чином, повторне безоплатне надання Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області громадянам земельних ділянок для аналогічних потреб понад норму встановлену Земельним кодексом України не може оцінюватися як воля держави.

Отже, вибуття спірної земельної ділянки відбулось поза волею держави, як її власника.

Таким чином, інтереси держави є порушеними і підлягають судовому захисту, у відповідності до ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, положення яких кореспондуються з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України, якими встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Як зазначалось вище, прокурор обґрунтовує позов про витребування спірної земельної ділянки протиправними діями гр. ОСОБА_1 , який не повідомив уповноважений орган про отримання у порядку безоплатної приватизації іншої земельної ділянки, ніж земельної ділянки за кадастровим номером 4822085400:10:000:0708 та незаконністю виданого Держгеокадастром в області, в зв`язку з цими обставинами, наказу.

В свою чергу, правовою підставою набуття права власності на земельну ділянку площею 2 га, кадастровий номер 4822085400:10:000:0708 у ТОВ АВІАТТОР є цивільно-правовий договір купівлі-продажу від 03.12.2019 №б/н, укладений відповідачем з гр. ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області, зареєстрований в реєстрі за №1317 (т. 1 а.с. 34).

Право власності ТОВ «АВІАТТОР» на земельну ділянку площею 2 га, кадастровий номер 4822085400:10:000:0708 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.12.2019, номер запису про право власності: 34437710.

Отже, спірну земельну ділянку ТОВ «АВІАТТОР» набуло на законних та правових підставах, у спосіб та у відповідності до чинного законодавства, що свідчить про те, що відповідач є добросовіним набувачем.

Вказане підтверджується висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 18.01.2022 у справі №04/14-10/5026/2337/2011(925/1399/15), згідно якого добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

При цьому, договір купівлі-продажу, за яким відповідач став володільцем спірної земельної ділянки, не розірваний, в судовому порядку незаконним або недійсним не визнаний.

У цьому контексті судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною 2 ст. 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Нормами цивільного законодавства передбачені способи захисту права власності, зокрема право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 Цивільного кодексу України) та від добросовісного набувача (ст. 388 Цивільного кодексу України).

Згідно правових висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.02.2018 у справі № 910/3496/17, віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Тобто, віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України.

Такий правовий висновок Великою Палатою Верховного Суду, з посиланням на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17.02.2016 у справі № 6-2407цс15 - пункт 58 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18).

Віндикаційний позов захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений, як фактично, тобто повернення його у фактичне володіння, так і у власність цієї особи.

Тобто, якщо є підстави, передбачені ст. 388 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Отже, враховуючи відчуження права власності на земельну ділянку після протиправної повторної приватизації, належним способом захисту прав та інтересів держави є витребування земельної ділянки у кінцевого набувача (у даному випадку добросовісного).

Можливість власника реалізувати своє право витребувати майно від добросовісного набувача згідно ст. 388 Цивільного кодексу України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ч. 3 ст. 388 Цивільного кодексу України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (ч.ч. 1-3 ст. 388 Цивільного кодексу України).

Так, за положеннями ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина 1);

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина 2).

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3).

З огляду на наведене, судова колегія враховує те, що стаття 388 Цивільного кодексу України встановлює обмеження для витребування майна у добросовісного набувача, тому вирішуючи питання про наявність підстав для витребування майна у такої особи необхідним є послідовність встановлення:

- чи знав набувач та чи повинен був знати, що отримує майно без достатніх правових підстав;

- як набувач отримав майно: платно чи безплатно;

- як майно вибуло з володіння власника: за його волею, чи поза його волею.

Лише у тому випадку, якщо майно вибуло із володіння власника поза його волею, а набувач отримав його платно, не у порядку, встановленому для виконання судових рішень, та не знав і не повинен був знати, що отримує таке майно без достатніх правових підстав, існуватимуть підстави для витребування майна від набувача.

Таке витребування ґрунтується передусім на тому, що право власності на річ є абсолютним і слідує за річчю, зберігаючись навіть у випадку незаконного вибуття з володіння власника, а тому для вирішення наявного спору у контексті спірних правовідносин основним є аналіз відсутності волі у первісного власника земельної ділянки - держави на передачу останньої гр. ОСОБА_1 , що встановлено вище у даній постанові та підтверджується матеріалами справи.

Зважаючи на те, що земельна ділянка з кадастровим номером 4822085400:10:000:0708 вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, існують всі правові підстави для витребування її з незаконного володіння відповідача на підставі ст.. 388 Цивільного кодексу України.

У статті 330 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 у справі №6-140цс14, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України. Велика Палата Верховного Суду погодилась з цим висновком Верховного Суду України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Тому, судова колегія відхиляє доводи апелянта щодо відсутності права вимоги земельної ділянки у ТОВ «АВІАТТОР», як у добросовісного набувача, та щодо обрання прокурором неналежного способу захисту віндикації.

Відтак, прокурором правомірно заявлено вимогу про витребування спірної земельної ділянки від її нинішнього власника ТОВ АВІАТТОР і така вимога є належним та ефективним способом захисту порушеного інтересу держави.

Отже, позовні вимоги щодо витребування земельної ділянки є обгрунтованими з огляду на доведення позивачем факту безпідставності користування нею відповідачем, а тому були правомірно задоволені господарським судом.

Посилання ТОВ «АВІАТТОР» на неприпустимість витребування майна із володіння добросовісного набувача, оскільки позбавлення ТОВ "АВІАТТОР" права власності на спірну земельну ділянку є незаконним втручанням у мирне володіння майном та прямим порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також не беруться до уваги судовою колегією з огляду на наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18) зазначено таке.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Судова колегія звертає увагу на те, що поняття «власність» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має ширше значення в порівнянні з нормами національного законодавства і володіння добросовісного набувача охоплюється зазначеним поняттям і підпадає під дію гарантій, закріплених у цій статті Конвенції.

Варто зауважити, що зазначене вище положення статті 1 Першого протоколу має дещо абстрактний характер і містить низку оціночних понять. Однак, аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування ст.1 Першого протоколу дозволяв визначити критерії, за якими має здійснюватись оцінка допустимості втручання держави в право особи на мирне володіння майном з точки зору його відповідності положенням Конвенції. Таких критеріїв є три, а саме: 1) чи можна вважати втручання законним; 2) чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Відповідно до усталеного у практиці ЄСПЛ підходу втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм (рішення у справі «Беєлер проти Італії»). Застосовуючи цей критерій при вирішенні питання про дотримання прав добросовісного набувача, гарантованих статтею 1 Першого протоколу, у спорах про витребування у нього майна слід наголосити, що таке витребування має чітку законодавчу підставу, а саме: норми статті 388 Цивільного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст цих кодексів є загальнодоступним. У зв`язку з цим «втручання у право добросовісного набувача мирно володіти майном» шляхом витребування майна з його незаконного володіння немає підстав вважати незаконним.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23.11.2000 у справі "The former king of Greece and others v. Greece" (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 у справі "Трегубенко проти України").

Критерій «пропорційності» в контексті статті 1 Першого протоколу передбачає оцінку того чи при здійсненні втручання в право власності було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між потребами, які випливають із загальних, суспільних інтересів та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель сільськогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність вибуття цієї земельної ділянки з власності держави становить пропорційне втручання у право власності ТОВ "АВІАТТОР" з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання.

З урахуванням вказаного, варто зазначити, що ТОВ «АВІАТТОР» не позбавлене права звернутись до гр. ОСОБА_1 з відповідним позовом про відшкодування витрат, понесених у зв`язку із придбанням спірної земельної ділянки (близький за змістом висновок викладений у постанові Верховного Суду від 15.03.2023 у справі №725/1824/20, на яку також посилається і сам апелянт).

При цьому, відсутні підстави вважати, що вчиняючи такі дії, ТОВ «АВІАТТОР» понесе індивідуальний і надмірний тягар.

Відтак, втручання у право ТОВ «АВІАТТОР» на володіння земельною ділянкою в цьому випадку переслідує легітимну мету, цей захід є пропорційним легітимній меті втручання у право та не призводить до понесення останнім індивідуального і надмірного тягаря.

Щодо наполяганні апелянта на порушенні позивачем строку позовної давності.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовну давність визначено, як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Відповідне узгоджується з правовою позицією, викладеною, зокрема, в постанові Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 905/1331/18.

Колегія суддів виходить з того, що судами першої та апеляційної інстанції встановлено обґрунтованість позовних вимог та необхідність судового захисту інтересів держави за позовом прокурора.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 4 ст. 267 цього кодексу передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Початок перебігу строку позовної давності обчислюється за правилами ст. 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За доводами відповідача, строк на звернення до суду у даному випадку має обчислюватися з моменту набуття ОСОБА_1 права на реєстрацію права власності на земельну ділянку та/або з дати реєстрації такого права в державному реєстрі, тобто з дати видачі наказу ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області 25.09.2019 або з дати реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.12.2019.

На переконання апелянта, саме з цих дат позивач знав про обставини незаконного заволодіння спірною земельною ділянкою, і саме з одної із цих дат почався відлік позовної давності. Отже, 25.09.2022 або 03.12.2022 сплинув трирічний строк позовної давності з питання витребування спірної земельної ділянки.

Судова колегія наголошує, що відповідно до п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин, який скасовано лише 01.07.2023.

Тобто положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) №540-IX, якими було внесено зміни до Цивільного кодексу України (доповнено Розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2003, №№40-44, ст. 356) пунктом 12) та фактично продовжено строки, визначені, зокрема, ст. 257 Цивільного кодексу України на строк дії карантину.

Таким чином, починаючи з запровадження у березні 2020 карантину та по 30.06.2023 загальний строк позовної давності у 3 роки продовжувався, а відтак станом на 25.09.2022 або 03.12.2022 строк позовної давності для пред`явлення відповідного позову не сплив.

Крім того, згідно з п. 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559,681, 728, 786,1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджений Верховною Радою України 24.02.2022 Законом №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан на 30 діб, який продовжено Указом Президента України від 14.03.2022 №133/2022, затвердженим Верховною Радою України 15.03.2022 Законом №2119-ІХ, з 26.03.2022 ще на 30 діб та, в подальшому строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та триває й досі.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» № 2120-IX розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2003, № 40-44, ст. 356) було доповнено пунктом 19 такого змісту: «у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії».

З позовом прокурор звернувся 15.05.2023.

Таким чином, доводи заявника апеляційної скарги про сплив строку позовної давності є безпідставними, оскільки строки загальної та спеціальної позовної давності, встановлені ст.ст. 257-259 Цивільного кодексу України не сплили, так як продовжені на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) та на період дії в Україні воєнного стану.

Отже, прокурором, при зверненні до суду 15.05.2023, пред`явлено позов у межах строків позовної давності, визначених законом.

За таких умов, зважаючи на доведеність позовних вимог, відсутність обставин пропущення прокурором строку позовної давності для звернення до суду з відповідними вимогами, що виключає можливість застосування наслідків його спливу, передбачених ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, апеляційний суд доходить висновку про наявність підстав для їх задоволення, відмовляючи відповідачу у його клопотанні про застосування строку позовної давності за його необґрунтованістю.

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 Господарського процесуального кодексу України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і обставини, надав їх належну правову оцінку.

Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом під час перегляду справи в апеляційному порядку не встановлено.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи ТОВ «АВІАТТОР», наведені ним в апеляційній скарзі, не спростовують мотивів та висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим, відхиляються судом апеляційної інстанції, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування рішення Господарського суду Миколаївської області від 13.11.2023 у справі №915/745/23.

Керуючись ст. ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд,

П О С Т А Н О В И В:

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 13.11.2023 у справі №915/745/23 залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Постанова відповідно до вимог ст. 284 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у 20-денний строк.

Повний текст складений 21.03.2024.

Головуючий суддяСавицький Я.Ф.

СуддяКолоколов С.І.

СуддяРазюк Г.П.