Ухвала

від 12.03.2024 по справі 916/3842/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

12 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 916/3842/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н.М. - головуючий, Бакуліна С.В., Кондратова І.Д.,

за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю.А.,

представників учасників справи:

позивача - Левіт В.С.,

відповідача-1 - Борисенко О.Ю.,

відповідача-2 - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп"

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Ярош А.І., Діброва Г.І., Принцевська Н.М.

від 05.12.2023

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп"; Компанії Sociedade exportadora de artigos de cortica Ltd

про визнання договору недійсним.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп" та Компанії Sociedade exportadora de artigos de cortica Ltd про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) № 1607 від 20.05.2021.

Позов мотивовано ненаданням Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" згоди на відступлення права вимоги за контрактом № 71901 від 22.01.2019, положеннями якого чітко визначено, що сторони не мають права передавати свої права та обов`язки за контрактом без письмової згоди іншої сторони. Проте, Компанія Sociedade exportadora de artigos de cortica Ltd, за відсутності згоди Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" на передачу права вимоги іншій особі, уклала з Товариством з обмеженою відповідальністю "Еногруп" договір цесії № 1607 від 20.05.2021, що з урахуванням приписів законодавства є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

22 січня 2019 року між Компанією Sociedade exportadora de artigos de cortica Ltd (надалі - Компанія, Продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" (надалі - Покупець) було укладено контракт № 71901 (надалі - Контракт), відповідно до пункту 1.1 якого Продавець зобов`язується поставити, а Покупець прийняти та оплатити товар у кількості, асортименті та за цінами у відповідності до рахунків та/або специфікацій, які є невід`ємною частиною контракту.

Згідно з пунктами 3.1 -3.2 Контракту у випадку, якщо сторони не домовились про інше, оплата за даним контрактом здійснюється Покупцем в євро шляхом банківського переказу грошових коштів на рахунок Продавця в наступному порядку та строки: 50% - авансовий платіж, 50% - сплачуються протягом 90 днів від дати рахунку. Інший порядок оплати має бути обумовлений в окремих письмових доповненнях до договору.

Відповідно до пунктів 4.2, 4.4 Контракту датою поставки вважається дата реєстрації експортної декларації. Поставка товару супроводжується наступними документами: товарно-транспортною накладною (CMR), рахунком, EX, EUR1, сертифікатом якості. Якщо в рахунку та/або специфікації не зазначено інше, товар за Контрактом поставляється на умовах: CPT Verona - Італія.

Відповідно до пунктів 11.1, 11.2 Контракту Продавець і Покупець будуть вживати заходи з метою вирішенні всіх протиріч та спорів, які можуть виникнути з Контракту, шляхом переговорів. Всі спори за даним Контрактом вирішуються шляхом дружніх переговорів між сторонами.

Згідно з пунктом 12.1 Контракту сторони не мають права передавати свої права та обов`язки за Контрактом без письмової згоди іншої сторони.

Умовами пункту 12.6 Контракту передбачено, що він вступає в силу з дати його підписання та діє до 31.12.2021.

Продавець за Контрактом - Компанія Sociedade exportadora de artigos de cortica Ltd є іноземним суб`єктом господарювання, створеним за законодавством Республіки Португалії. Покупцем за Контрактом - Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" є резидентом України, зареєстрованим в м. Одесі. Місцем укладення Контракту є місто Одеса, Україна.

16 січня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" та Товариством з обмеженою відповідальністю „Еногруп" було укладено договір поставки № ОТ01192, згідно з пунктом 1.1 якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" зобов`язується продати (передати у власність) Товариству з обмеженою відповідальністю „Еногруп", а Товариство з обмеженою відповідальністю „Еногруп" зобов`язується купити (прийняти та оплатити) товари, кількість і асортимент яких зазначені у специфікаціях, що складають невід`ємну частину цього договору. Товариство з обмеженою відповідальністю „Еногруп"- покупець за договором поставки № ОТ01192 від 16.01.2019, який є кінцевим отримувачем товару, є резидентом України, підприємство зареєстровано в м. Одесі.

20 травня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю „Еногруп" (надалі - Новий кредитор) та Компанією Sociedade exportadora de artigos de cortica Ltd ( надалі - Первісний кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) № 1607 (надалі - Договір), умовами пункту 1 якого передбачено, що в порядку та на умовах, визначених Договором, Первісний кредитор відступає Новому кредитору, а Новий кредитор набуває право вимоги, належне Первісному кредитору за Контрактом з придбання товару - коркова пробка в асортименті, на загальну суму 67 905,89 евро, що укладений між Первісним кредитором та Товариством з обмеженою відповідальністю „Оптіма-технологія" (Боржник).

Відповідно до пунктів 3, 4 Договору до Нового кредитора переходить право вимоги від Боржника за основним договором, в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Копії документів та документована інформація, яка є важливою для здійснення права вимоги, яке відступає Первісний кредитор за Договором, передаються Новому кредитору в строк протягом 5 календарних днів з дати укладення Договору.

Згідно з пунктами 5, 6, 7 Договору моментом переходу права вимоги Первісного кредитора за основним договором, визначеним у пункті 1 Договору, до Нового кредитора є дата укладення Договору сторонами. Первісний кредитор зобов`язаний протягом 40 календарних днів з дати набрання чинності Договором повідомити Боржника про відступлення права вимоги. Відступлення права вимоги за Договором здійснюється за номіналом. Порядок розрахунків між Первісним кредитором та Новим кредитором регулюється додатком до Договору, що є його невід`ємною частиною.

Положеннями пунктів 9, 10 Договору врегульовано, що усі спори, що виникають з Договору або пов`язані з ним, вирішуються шляхом переговорів між сторонами. Якщо відповідний спір неможливо вирішити шляхом переговорів, спір передається на розгляд до Господарського суду Одеської області, рішення якого обов`язкове для сторін.

Відповідно до пункту 11 Договору він вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками.

Умовами пункту 15 Договору сторонами було визначено, що всі правовідносини, що виникають з Договору або пов`язані з ним, регулюються Договором та відповідними нормами чинного законодавства України, а також звичаями ділового обороту, які застосовуються до таких правовідносин на підставі принципів добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно з пунктом 16 Договору відступлення права вимоги за Договором не тягне за собою зміни умов основного договору.

14 червня 2021 року Компанією було складено лист, згідно з яким остання повідомляє Товариство з обмеженою відповідальністю „Оптіма-технологія" про укладення з Товариством з обмеженою відповідальністю „Еногруп" Договору на суму 67 905,89 євро.

Письмової згоди Товариства з обмеженою відповідальністю „Оптіма-технологія" на заміну сторони, як це передбачено пунктом 12.1 Контракту, не надавалося, що не заперечується сторонами у справі.

В подальшому Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп" про стягнення заборгованості у загальному розмірі 1 939 100,50 грн, яка складається з суми основного боргу у розмірі 1 712 453,22 грн, пені у розмірі 109 238,26 грн, збитків від інфляції у розмірі 25 205,89 грн та процентів у розмірі 92 203,13 грн (справа № 916/1577/21).

Рішенням Господарського суду Одеської області від 22.09.2021, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.02.2022 провадження у справі № 916/1577/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп" про стягнення заборгованості у розмірі 1 712 453,22 грн закрито; позов задоволено частково; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" збитки від інфляції у розмірі 87 116,81 грн, пеню у розмірі 89 057,00 грн, 3% річних у розмірі 23 763,04 грн, судовий збір у розмірі 2 999,05 грн; в решті позову відмовлено; зустрічний позов задоволено; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп" заборгованість у розмірі 501 299,16 грн, судовий збір у розмірі 7 519,49 грн.

Господарськими судами у справі № 916/1577/21 встановлено, що 16.01.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" (Постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Еногруп" (Покупець) було укладено договір поставки № ОТ01192, згідно з пунктом 1.1 якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, Постачальник зобов`язується продати (передати у власність) Покупцеві, а Покупець зобов`язується купити (прийняти та оплатити) товари, кількість і асортимент яких зазначені у специфікаціях, що складають невід`ємну частину цього договору. На виконання зобов`язань, прийнятих на себе за умовами договору поставки № ОТ01192 від 16.01.2019, Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" було поставлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Еногруп" товар, загальною вартістю 2 447 311,80 грн, що видатковими накладними: № 20624 від 24.06.2020 на суму 849 744,00 грн; № 206251 від 25.06.2020 на суму 272 323,20 грн; № 20711 від 01.07.2020 на суму 144 861,46 грн; № 207311 від 31.07.2020 на суму 61 200,00 грн; № 201019 від 19.10.2020 на суму 831 600,00 грн; № 201021 від 21.10.2020 на суму 287 583,14 грн.

у справі № 916/1577/21 суд першої інстанції дійшов висновку, з чим погодився апеляційний господарський суд, що Договір цесії № 1607 від 20.05.2021 не може бути визнано нікчемним, оскільки відсутність згоди позивача на укладення між Компанією Sociedade exportadora de artigos de cortica Ltd та Товариством з обмеженою відповідальністю "Еногруп" вказаного договору може бути підставою для визнання його недійсним у судовому порядку. При цьому, в матеріалах справи відсутні докази визнання договору цесії недійсним у встановленому законом порядку шляхом винесення судового рішення.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.05.2023 у справі № 916/3842/21 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

- позивач не виступає стороною договору про відступлення права вимоги (цесії) №1607 від 20.05.2021, а, отже, вирішуючи даний спір, враховуючи обґрунтування позову порушенням умов пункту 12.1 Контракту , стороною якого виступає іноземна юридична особа - Компанія, необхідно встановити правові підстави для застосування матеріального права України саме на застосуванні якого наполягає позивач;

- вирішуючи питання щодо матеріального права, яке має бути застосовано до Контракту, який не містить умови про застосування до правовідносин позивача та Компанії права України, суд виходить з того, що за умовами Контракту Продавцем товару виступає Компанія, що, з урахуванням приписів статті 44 Закону України "Про міжнародне приватне право", дозволяє дійти висновку, що до даного правочину має бути застосоване матеріальне право Португальської Республіки;

- тому питання про визнання договору про відступлення права вимоги (цесії) №1607 від 20.05.2021 недійсним має вирішуватись із застосуванням матеріального права Португальської Республіки, оскільки право, що застосовується до Контракту охоплює відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором;

- з огляду на необхідність застосування в даному випадку, матеріального права Португальської Республіки, відхиляються доводи позивача про недотримання відповідачами положень Цивільного кодексу України під час укладення договору про відступлення права вимоги (цесії) № 1607 від 20.05.2021;

- обов`язок доведення змісту іноземного права покладається, в першу чергу, на позивача, який звертається до суду із відповідними позовними вимогами;

- неможливість застосування до даного спору матеріального права України, невжиття позивачем будь-яких заходів з метою сприяння суду у встановленні змісту норм матеріального права Португальської Республіки, а також обґрунтування заявлених позовних вимог нормами цивільного законодавства України, у своїй сукупності свідчить про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог;

- правові підстави для застосування до спірних правовідносин матеріального права України згідно зі статтею 8 Закону України "Про міжнародне приватне право" відсутні, оскільки зміст норм права іноземної держави позивачем суду не наводився взагалі.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 рішення Господарського суду Одеської області від 17.05.2023 у справі № 916/3842/21 скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Еногруп" та Компанією Sociedade exportadora de artigos de cortica Ltd, договір про відступлення права вимоги (цесії) № 1607 від 20.05.2021. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

- Покупцем за контрактом є Товариство з обмеженою відповідальністю „Оптіма-технологія" - резидент України, товариство зареєстровано в м. Одесі. Місцем укладення Контракту є місто Одеса, Україна;

- 16 січня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" (Постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Еногруп" (Покупець) було укладено договір поставки № ОТ01192;

- Товариство з обмеженою відповідальністю "Еногруп" - покупець, який є кінцевим отримувачем товару, є резидентом України, підприємство зареєстровано в м. Одесі;

- з огляду на наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що місцем виконання договору є місце реєстрації покупця, тобто Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп". Звідси, як дія/подія сталась у місті Одесі (укладення Контракту), так і місцем його виконання є місце реєстрації покупця (Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп") у місті Одесі;

- зі змісту договору про відступлення права вимоги (цесії) № 1607 від 20.05.2021 вбачається, що сторонами погоджено вибір та застосування права України до усіх правовідносин, що виникають з цього договору, як прямо передбачено в пункті 15 даного договору, зокрема, правовідносин за укладеними між Компанією та Товариством з обмеженою відповідальністю „Оптіма-технологія" Контрактом, оскільки має з правочином найбільш тісний зв`язок;

- судова колегія вважає, що у спірних правовідносинах за укладеним між Компанією та Товариством з обмеженою відповідальністю „Оптіма-технологія" Контрактом, застосуванню підлягає саме процесуальне право України;

- судом першої інстанції помилково зазначено про застосування матеріального права Португальської Республіки, оскільки норми матеріального права мають на меті визначення змісту прав та обов`язків суб`єктів права і відповідають на питання, що треба зробити для реалізації цих прав і обов`язків, а норми процесуального права відповідають на питання як, яким чином, у якому порядку права та обов`язки можуть і мають бути реалізовані;

- тому висновок суду першої інстанції про необхідність застосування матеріального права Португальської Республіки, суд апеляційної інстанції вважає помилковим, оскільки до спірних правовідносин належить застосування норм процесуального права України на підставі вимог пункту 7 частини 1 статті 76, частини 3 статті 32 Закону України "Про міжнародне приватне право";

- згідно з пунктом 12.1 Контракту, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" та Компанією жодна із сторін не має права передавати свої права та обов?язки по Контракту без письмової згоди іншої сторони. Такої письмової згоди Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" на заміну сторони не надавалося, що не заперечується сторонами у справі;

- отже, укладений договір про відступлення права вимоги (цесії) № 1607 від 20.05.2021 укладений всупереч закону, оскільки Компанія не мала прав передання своїх прав без письмової згоди іншої сторони - Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія". Тому наявні підстави для визнання оспорюваного договору недійсним;

- хоча позивач не є стороною оспорюваного правочину, останній має право звернутися до суду з позовом про визнання його недійсним, оскільки вчиненим відповідачами правочином створені Товариству з обмеженою відповідальністю "Оптіма-технологія" перешкоди у стягненні заборгованості за поставлений товар на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп", чим спростовується висновок суду першої інстанції про відсутність порушеного права позивача.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 та залишити в силі рішення Господарського суду Одеської області від 17.05.2023 у даній справі.

Підставою касаційного оскарження скаржником зазначено пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, суд апеляційної інстанції застосував норму права щодо встановлення наявності або відсутності порушеного права або законного інтересу, впливу наслідку правочину, що оскаржується заінтересованою особою (статті 15, 16 Цивільного кодексу України) без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17, висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20.

30 січня 2024 року до Верховного Суду від скаржника надійшли пояснення, у яких він зазначає, що скаржником у касаційній скарзі помилково не було вказано номер справи, в якій викладено висновок Верховного Суду щодо встановлення наявності або відсутності порушеного права або законного інтересу, впливу наслідку правочину, що оскаржується заінтересованою особою (статті 15, 16 Цивільного кодексу України), який не було враховано судом апеляційної інстанції, а саме, у постанові від 31.10.2023 у справі № 910/7768/22. Скаржник вважає, що судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові мав бути застосований висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31.10.2023 у справі № 910/7768/22 (ухвалений під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції).

Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив закрите касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп", або залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

5. Позиція Верховного Суду

За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).

У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).

Касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.

При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);

- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);

- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).

Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанцій при прийнятті оскаржуваного судового рішення не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, від 31.10.2023 у справі № 910/7768/22, з огляду на таке.

У справі № 910/23097/17 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Грант резорт", що переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом розгляду були вимоги Головного управління Державної податкової служби у м. Києві до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грант резорт" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Нибулон прайм" про визнання недійсним договору поставки б/н від 1 лютого 2015 року, укладеного відповідачами, та застосування наслідків недійсності правочину. Позовні вимоги у вказаній справі були обґрунтовані тим, що відповідно до змісту податкових накладних, виписаних ТОВ "Нибулон прайм" та зареєстрованих заявником у період з 1 по 27 лютого 2015 року, з посиланням на оспорений договір поставки б/н від 1 лютого 2015 року, ТОВ "Грант резорт" було поставлено товар на загальну суму 8 821 200,02 грн, у тому числі податок на додану вартість. Разом з тим, як стверджує ГУ ДПС, відповідно до аналізу фінансово-господарської діяльності ТОВ "Нибулон прайм" останнє в період з моменту його державної реєстрації жодних операцій щодо отримання товарів/послуг (крім реєстрації електронного ключа в центрі сертифікації ключів) не здійснювало, про що свідчить витяг з реєстру податкових накладних. З урахуванням наведеного, на переконання ГУ ДПС, ТОВ "Нибулон прайм" фактично не могло поставити відповідні товарно-матеріальні цінності у зв`язку з їх відсутністю, операції з постачання товарно-матеріальних цінностей ТОВ "Нибулон прайм" на користь ТОВ "Грант резорт" на порушення частини п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не мали реального характеру та лише відображалися на паперових носіях, а тому вказаний правочин є недійсним. Приймаючи постанову від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17 про скасування оскаржуваних судових рішень про відмову у позові, Велика Палата Верховного Суду зазначила наступне: у цій справі із заявою про визнання недійсним договору, укладеного боржником, звернулась не сторона цього договору, а ГУ ДФС - ініціюючий кредитор, здійснюючи захист інтересів держави у сфері оподаткування в межах виконання встановлених законом завдань та функцій, і розгляд заяви цього кредитора здійснювався в межах справи про банкрутство; господарські суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні позову з тих підстав, що заявник не підтвердив належними й допустимими доказами факт укладення та виконання спірного договору, а неукладений договір не може визнаватися недійсним; тож при розгляді касаційної скарги необхідно вирішити питання про належність і допустимість поданих заявником доказів, ураховуючи обставини справи, які йому належало довести; у справі, що переглядається, ГУ ДПС у підтвердження укладення оспорюваного договору надало податкові накладні, виписані ТОВ "Нибулон прайм" та зареєстровані заявником у період з 1 по 27 лютого 2015 року, з посиланням на оспорений договір поставки б/н від 1 лютого 2015 року, за яким було поставлено на користь ТОВ "Грант резорт" товар на загальну суму 8 821 200,02 грн, у тому числі податок на додану вартість; разом з тим відповідно до аналізу фінансово-господарської діяльності ТОВ "Нибулон прайм", у період з моменту державної реєстрації останнє жодних операцій щодо постачання на свою користь товарів/послуг (крім реєстрації електронного ключа в центрі сертифікації ключів) не здійснювало, про що свідчить витяг з реєстру податкових накладних; з урахуванням наведеного, за доводами заявника, ТОВ "Нибулон прайм" фактично не могло поставити відповідні товарно-матеріальні цінності у зв`язку з відсутністю вказаних товарів, а відтак операції з постачання товарно-матеріальних цінностей ТОВ "Нибулон прайм" на користь ТОВ "Грант резорт" на порушення частини п`ятої статті 203 ЦК України не мали реального характеру та лише відображалися на паперових носіях, а тому вказаний правочин є недійсним; не будучи стороною укладеного договору, заявник надав суду ті наявні в нього докази, які містять відомості, пов`язані з укладенням договору, та є достовірними при визначенні податкових зобов`язань боржника як платника податку на додану вартість; натомість відповідачі жодним чином не спростували доводи та докази заявника, ухилились від участі в судовому процесі та не надали суду витребуваний від них текст договору; за поясненнями, наданими арбітражним керуючим, ліквідатором ТОВ "Грант резорт" Палієм О. П., колишні керівники ТОВ "Грант резорт" на зв`язок не виходили, бухгалтерську та іншу документацію, печатки, штампи, матеріальні та інші цінності ліквідатору не передавали, в зв`язку з чим документи, що підтверджують господарську діяльність боржника у ліквідатора відсутні. На запит, направлений на виконання ухвали суду в цій справі від 18 липня 2019 року про витребування доказів, колишній керівник ТОВ "Грант резорт" жодних документів також не надав; такі дії є порушенням обов`язків учасника справи, передбачених частиною другою статті 42 ГПК України, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи, подавати всі наявні в них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; суди попередніх інстанцій невірно застосували норми процесуального права щодо розподілу обов`язку доказування та допустимості доказів, не надали оцінки наявним у справі документам, не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, відповідно до тих правових та фактичних підстав позову, на які посилався заявник, не спростували доводи та докази заявника; наведені вище порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права дають підстави для висновку, що ухвалені у справі судові рішення не відповідають вимогам щодо законності та обґрунтованості судового рішення.

У справі № 910/12787/17, що переглядалась Верховним Судом, предметом позову були вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Тех-Трейд-Інвест" до Акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Парктур", Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", Товариства з обмеженою відповідальністю "Шелта" і Товариства з обмеженою відповідальністю "Аспект" про визнання недійсними згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви, окремих пунктів кредитних договорів, укладених упродовж 2005 - 2015 років між відповідачами у справі. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що згідно зі спірними кредитними договорами передбачено встановлення подвійної плати за користування кредитом і визначено інший спосіб оплати за користування кредитом, ніж нарахування процентів на основну суму боргу, що суперечить положенням статей 1048, 1054, 10561 Цивільного кодексу України; такі договори в оспорюваній частині (щодо визначення і сплати винагороди за користування кредитом) порушують права позивача, збільшують обсяг його відповідальності перед АТ "КБ "ПриватБанк"; позивач хоча і не є стороною цих кредитних договорів, однак набув право власності на майно, що становить предмет іпотеки згідно з договорами іпотеки від 02.06.2016, від 03.06.2016, укладеними між ТОВ "Скорзонера" і ПАТ "КБ "ПриватБанк" у забезпечення виконання зобов`язань за цими кредитними договорами, та, відповідно, до позивача в силу закону перейшли права та обов`язки іпотекодавця за зазначеними договорами іпотеки. Приймаючи постанову від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції про відмову у позові, Верховний Суд зазначив наступне: наявність у спірних кредитних договорах (стороною у яких позивач не є) положень про сплату позичальниками - відповідачами винагороди за користування кредитом не свідчить про безумовне порушення відповідними умовами цих кредитних договорів майнових прав позивача як особи, яка стала власником майна, переданого в іпотеку у забезпечення виконання зобов`язань за цими кредитними договорами; за наслідками задоволення такого позову має відбуватися поновлення (захист) майнових прав позивача або ж його інтереси можуть бути реалізовані, внаслідок чого він здатний буде набути прав. Проте заявлені у справі вимоги не спрямовані безпосередньо на відновлення прав ТОВ "Тех-Трейд-Інвест", оскільки стосуються зобов`язань, стороною яких це товариство не є, а тому такі вимоги спрямовані на захист прав сторін кредитних договорів, які одночасно визначені відповідачами у справі, що свідчить про неправильно обраний позивачем у наведеному випадку спосіб захисту порушеного, на його думку, права; у справі, що розглядається, йдеться про оскарження дійсності окремих пунктів кредитних договорів, які було укладено до фактичного утворення позивача (ТОВ "Тех-Трейд-Інвест") у формі товариства з обмеженою відповідальністю (дата запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про проведення державної реєстрації юридичної особи - 23.04.2015), а саме - кредитних договорів від 01.07.2005 № 6, від 02.08.2010 № 4С10213И, укладених між ТОВ "Скорзонера" і ПАТ "КБ "ПриватБанк"; від 02.10.2006 № 2063/14, від 14.12.2010 № 4П10273И, укладених між ТОВ "Парктур" і ПАТ "КБ "ПриватБанк"; від 02.02.2009 № 4Ш09063И, від 01.02.2010 № 4Ш10065И, від 24.02.2011 № 4Ш11079И, від 27.02.2013 № 4Ш13082И, укладених між ТОВ "Шелта" та ПАТ "КБ "ПриватБанк"; від 22.07.2013 № 4А13451И, від 18.02.2014 № 4А14174И, від 17.02.2015 № 4А15046И, укладених між ТОВ "Аспект" і ПАТ "КБ "ПриватБанк", що, у свою чергу, унеможливлює висновок про порушення такими кредитними договорами прав позивача, позаяк юридична особа до її створення не могла мати жодних прав та обов`язків. Крім того, на час внесення до статутного капіталу ТОВ "Тех-Трейд-Інвест" (позивача) майна, що є предметом іпотеки за іпотечними договорами, укладеними в забезпечення виконання зобов`язань за спірними кредитними договорами, такі кредитні договори вже містили умови стосовно сплати позичальниками винагороди за користування кредитом, вони були погоджені їх сторонами та виконувалися, а право власності на зазначене майно (предмет іпотеки) вже було обмежено у встановлений чинним законодавством спосіб (перебувало в іпотеці), про що позивач був обізнаний, ТОВ "Тех-Трейд-Інвест" таким чином взяв на себе, у тому числі, ризик настання відповідних наслідків у разі невиконання боржниками (позичальниками) своїх кредитних зобов`язань.

У справі № 904/2979/20, що переглядалась Верховним Судом, предметом позову були вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Серединецьке" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Армада ЛТД" про визнання недійсним укладеного відповідачами договору поруки від 30.03.2018 № 3П/16АФ-15 на підставі статей 215, 234 Цивільного кодексу України. Позовні вимоги обґрунтовані фіктивністю оспорюваного договору, який, за твердженням позивача, укладався не з метою настання реальних наслідків, а з метою приховати справжні наміри його сторін - змінити територіальну юрисдикцію (підсудність) пред`явлення позову про стягнення заборгованості за укладеним ТОВ "Серединецьке" (лізингоодержувач) та ТОВ "Агротек" (лізингодавець) договором фінансового лізингу 16.03.2015 № 16АФ-15, а також іншими укладеними договорами поруки, на Господарський суд Дніпропетровської області (за місцезнаходженням ТОВ "Торговий дім "Армада ЛТД"). Приймаючи постанову від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 про залишення без змін оскаржуваних судових рішень про відмову у позові, Верховний Суд зазначив, зокрема, наступне: при застосуванні приписів статті 234 ЦК України у вирішенні питання щодо того, чи наявні наміри сторін договору поруки щодо створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, несуттєве, часткове виконання (в порівнянні з розміром основного зобов`язання) поручителем своїх обов`язків за договором поруки не завжди свідчить про те, що оспорюваний правочин не є фіктивним, цей факт потрібно оцінювати у сукупності з іншими встановленими судами обставинами, на які посилається заінтересована особа. Водночас, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав або інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено; позивач у даній справі неодноразово стверджував, що оспорюваний договір поруки укладений з метою зміни територіальної юрисдикції (підсудності) і саме в цьому вбачав порушення своїх інтересів. Таким чином, йдеться про те, що позивач вимагає визнання недійсним оспорюваного договору поруки для захисту свого процесуального інтересу, а не цивільно-правового; ТОВ "Серединецьке" є учасником справи № 904/421/19, а саме третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. Тож для ТОВ "Серединецьке", як для учасника справи № 904/421/19, місце її розгляду не може не мати певного значення; ТОВ "Серединецьке" як учасник справи № 904/421/19 (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача), інтереси якого могли бути порушені штучним об`єднанням позовних вимог з метою зміни територіальної юрисдикції (підсудності) цієї справи, може використати передбачені господарським процесуальним законодавством способи захисту від зловживання процесуальними правами іншими учасниками процесу; водночас, Верховним Судом враховується й та обставина, що ТОВ "Серединецьке" є боржником за Лізинговим договором, і як боржник за основним зобов`язанням, товариство може бути зацікавленим в затягуванні судового розгляду справи про стягнення кредитором як управленою особою боргу з поручителів. Такий додатковий інтерес не є легітимним і не підпадає під судовий захист. У зв`язку з цим суд критично ставиться до дійсних мотивів звернення позивача з позовною заявою у цій справі; враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ТОВ "Серединецьке" у справі, що розглядається, не довело наявність цивільно-правового інтересу у визнанні недійсним оспорюваного Договору поруки.

У справі № 910/7768/22, що переглядалась Верховним Судом, предметом позову були вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інновація" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Арма Факторинг", Товариства з обмеженою відповідальністю "Теллус-М", Товариства з обмеженою відповідальністю "Ніка-2016", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги № 372 від 29.12.2015, укладений між ТОВ "Арма Факторинг" та ТОВ "Теллус -М", визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 02.02.2018, укладений між ТОВ "Теллус-М" та ТОВ "Ніка-2016", про визнання відсутнім права вимоги ТОВ "Ніка-2016" за кредитним договором № 014/3531/9/14415 від 25.04.2008. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договори про відступлення права вимоги, укладені між відповідачами є договорами факторингу; ТОВ "Теллус-М" та ТОВ "Ніка-2016" не є фінансовими установами та не мають жодних дозволів та ліцензій не здійснення факторингової діяльності, а отже не мали повноважень на укладення договору факторингу, що свідчить про його недійсність на підставі пунктів 1, 2, 4 статті 203 ЦК України. Судами першої та апеляційної інстанцій у справі № 910/7768/22 були встановлені, зокрема, такі обставини: 24.12.2007 Публічне акціонерне товариство "Ерсте банк" (далі - ПАТ "Ерсте банк") та ОСОБА_3 уклали генеральну кредитну угоду №010/2000/001/5 та в рамках цієї угоди кредитні договори № 014/3531/9/08305 від 24.12.2007 (далі - кредитний договір 1), № 014/3531/9/08306 від 24.12.2007 (далі - кредитний договір 2), № 014/8088/9/14415 від 25.04.2008 (далі - кредитний договір 3); зобов`язання ОСОБА_3 за генеральною угодою та кредитними договорами було забезпечено іпотекою за договором іпотеки № 010/2000/001/5/1 від 24.12.2007 (нежитлове приміщення літ "А-4", загальною площею 854,1 м2 за адресою: АДРЕСА_1 ); 08.02.2017 ТОВ "Фінанс Траст Груп" та ТОВ "ФК "Інновація" уклали договір про відступлення права вимоги № 3, за яким, згідно з реєстром права вимоги № 1, останній отримав право вимоги за кредитними договорами 1, 2; ТОВ "Ніка-2016" отримало право вимоги до ОСОБА_3 за кредитним договором 3 на підставі договору відступлення права вимоги від 02.02.2018, укладеним з ТОВ "Теллус-М", яке в свою чергу отримало таке від ТОВ "Арма Факторинг" за договором про відступлення права вимоги №372 від 29.12.2015, яке отримало право вимоги від ТОВ "Фінанс Траст Груп" на підставі договору про відступлення права вимоги № 372 від 29.12.2015; ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 ; Згідно з довідкою Зміївської державної нотаріальної контори Харківської області №229/02-14 від 06.03.2019 спадкоємцями померлого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; до спадкоємців 11.12.2018 було пред`явлено вимогу кредитора спадкодавця ТОВ "Ніка-2016" та 11.06.2019 кредитора спадкодавця ТОВ "ФК "Інновація"; відповідно до довідки ТОВ "Ніка-2016" від 01.03.2021, виданої спадкоємцям, товариство отримало суму на погашення заборгованості ОСОБА_3 відповідно до вимоги кредитора від 11.12.2018 у розмірі 5 161 200,00 грн. Приймаючи постанову від 31.10.2023 у справі № 910/7768/22 про залишення без змін оскаржуваних судових рішень про відмову у позові, Верховний Суд зазначив, зокрема, наступне: суди попередніх інстанцій встановили, що оспорювані правочини щодо переходу права вимоги за кредитним договором 3 жодним чином не порушує прав позивача, оскільки жодним чином не впливає на обсяг його прав та обов`язків; Верховний Суд зазначає, що доводи скаржника щодо порушення його права зводяться до його зацікавленості у тому, щоб грошове зобов`язання було виконано саме перед ним (про що зазначено в касаційній скарзі). Тобто доводи скаржника фактично зводяться до пріоритету зобов`язання саме перед ним. Проте зацікавленість одного з кредиторів у виконанні боржником зобов`язання не вказує на порушення права такого кредитора наявністю у боржника інших зобов`язань і обов`язком їх виконати перед іншими кредиторами; При цьому суд касаційної інстанції звертає увагу, що визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором не скасовує самого зобов`язання за кредитним договором (обов`язку сплатити кошти), відповідно, зобов`язання боржника за кредитним договором не припиняється. Іншими словами визнання недійсним договору відступлення права вимоги не створює умов, за яких зобов`язання з погашення заборгованості перед іншими кредиторами перестає існувати і буде виконуватися тільки наявне перед позивачем, адже зобов`язання перед іншим (и) кредитором (и) (первісним) продовжує існувати. Тобто в результаті визнання оспорюваного договору недійсним майнові права не будуть захищені та відновлені в спосіб, про який зазначає скаржник; отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що оспорювані правочини не порушують права позивача, оскільки жодним чином не впливають на обсяг його прав та обов`язків. Доводи скаржника, що у такому випадку будуть захищені його права шляхом стягнення відповідної заборгованості, зводяться до припущень.

Натомість у даній справі № 916/3842/21, суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, виходив, зокрема, з такого: предметом позову у цій справі є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп" та Компанії Sociedade exportadora de artigos de cortica Ltd про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) № 1607 від 20.05.2021; позовні вимоги мотивовано ненаданням Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" згоди на відступлення права вимоги за Контрактом. Проте, Компанія, за відсутності згоди Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" на передачу права вимоги іншій особі, уклала з Товариством з обмеженою відповідальністю "Еногруп" Договір, що з урахуванням приписів законодавства є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним; згідно з пунктом 12.1 Контракту сторони не мають права передавати свої права та обов`язки за Контрактом без письмової згоди іншої сторони; письмової згоди Товариства з обмеженою відповідальністю „Оптіма-технологія" на заміну сторони, як це передбачено пунктом 12.1 Контракту, не надавалося, що не заперечується сторонами у справі; оскільки у пункті 12.1 Контракту встановлена заборона жодній із сторін передавати свої права та обов?язки по Контракту без письмової згоди іншої сторони, між тим, відповідачі уклали оспорюваний договір без згоди Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія", тому наявні підстави для визнання Договору недійсним з огляду на недотримання сторонами оспорюваного договору положень первісного договору (Контракту), за яким здійснено відступлення права вимоги на підставі частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України, що суперечить приписам частини 1 статті 516 Цивільного кодексу України; хоча Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптіма-Технологія" не є стороною оспорюваного правочину, останнє має право звернутися до суду з позовом про визнання його недійсним, оскільки вчиненим відповідачами правочином створені позивачу перешкоди у стягненні заборгованості за поставлений товар на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп".

Вказане свідчить про те, що правовідносини у цій справі № 916/3842/21 та у справах № 910/23097/17, № 910/12787/17, № 904/2979/20, № 910/7768/22 на які посилається скаржник, не є подібними, зокрема, за підставами позовів, встановленими судами обставинами, нормативно-правовим регулюванням правовідносин сторін.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржником у касаційній скарзі не зазначено.

З огляду на наведене, Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 916/3842/21 з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 916/3842/21 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023.

Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційне провадження у справі № 916/3842/21 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Еногруп" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.

Головуючий Н.М. Губенко

Судді С.В. Бакуліна

І.Д. Кондратова