Постанова

від 21.03.2024 по справі 910/6947/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/6947/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Колос І. Б.,

за участю

секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

позивача - Приватного акціонерного товариства «Завод Супутник» -

Опалюка С. В.,

відповідача - Фізичної особи-підприємця Понькіної Оксани Володимирівни - Короля Д. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Понькіної Оксани Володимирівни

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2023

(у складі колегії суддів: Коробенко Г. П. (головуючий), Кравчук Г. А.,

Тищенко О. В.) та на рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023

(суддя Маринченко Я. В.)

у справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Завод Супутник»

до Фізичної особи-підприємця Понькіної Оксани Володимирівни

про стягнення 69 773, 72 грн,

та за зустрічним позовом Фізичної особи-підприємця Понькіної Оксани Володимирівни

до Приватного акціонерного товариства «Завод Супутник»

про визнання недійсною додаткової угоди,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2022 року Приватне акціонерне товариство «Завод Супутник» (далі - позивач, ПАТ «Завод Супутник») звернулося до господарського суду з позовом (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) до Фізичної особи-підприємця Понькіної Оксани Володимирівни (далі - відповідачка, ФОП Понькіна О. В.) про стягнення 69 773,72 грн, з яких: 58 400,00 грн - борг за оренду нежитлового приміщення та зі сплати вартості опалення, 5 602,00 грн - пеня, 494,20 грн 3% річних та 5 277,52 грн - інфляційні втрати. Одночасно у позові ПАТ «Завод Супутник» просило стягнути з відповідачки 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Позовна заява мотивована тим, що після спливу строку, на який був укладений договір оренди (01.11.2021), між сторонами була досягнута згода про продовження його дії, про що свідчить відсутність підписаного сторонами акта здачі-приймання об`єкта оренди, проведення відповідачкою обов`язкових платежів у грудні 2021 року та січні 2022 року, а також укладена сторонами 01.01.2022 додаткова угода № 1 про внесення змін у договір. Отже, на думку позивача, відповідачка продовжила користуватися об`єктом оренди після 01.11.2021, що свідчить про досягнення між сторонами згоди про пролонгацію договору оренди до 01.11.2023. В результаті неналежного виконання відповідачкою у період з лютого по липень 2022 року своїх зобов`язань щодо сплати орендної плати та нарахувань за опалення за договором оренди, виникла заборгованість, яка підлягає стягненню у судовому порядку разом із нарахованими на нею сумами пені, 3% річних та інфляційних втрат.

У жовтні 2022 року ФОП Понькіна О. В. звернулась до господарського суду із зустрічним позовом до ПАТ «Завод Супутник» про визнання недійсною додаткової угоди від 01.01.2022 № 1 до договору оренди (далі - оспорювана додаткова угода).

В обґрунтування зустрічного позову зазначено, що договір оренди припинив свою дію 01.11.2021 і сторони не погодили у письмовій формі його продовження, за таких умов оспорювана додаткова угода про внесення змін в основний договір не спрямована на реальне настання правових наслідків та підлягає визнанню недійсною відповідно до ст. 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Окрім того, відповідачка, посилаючись на положення ст. 220, 793 ЦК України, вказала на нікчемність оспорюваної додаткової угоди.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 первісний позов задоволено частково. Стягнуто з відповідачки на користь позивача 58 400,00 грн боргу з орендних платежів та нарахувань за опалення, 4 291,18 грн пені, 494,20 грн 3% річних, 5 277,52 грн інфляційних втрат, витрати зі сплати судового збору та 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. В іншій частині первісного позову відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Задовольняючи частково первісний позов, суд виходив з того, що сторонами було вчинено дії, спрямовані на продовження договірних відносин, відтак вважав договір оренди поновленим на строк, встановлений у ньому, тобто до 01.11.2023. За наявності документального підтвердження порушення відповідачкою умов договору оренди в частині повної оплати орендних платежів у спірний період та послуг з опалення, наявні підстави для нарахування на суму боргу сум пені, 3 % річних та інфляційних втрат.

Водночас, здійснивши перевірку правильності наданого позивачем розрахунку, зокрема, пені, суд першої інстанції дійшов висновку про помилковість нарахування позивачем пені за березень 2022 року на загальну суму боргу, яка складається з орендних платежів та нарахувань з опалення, оскільки договором оренди сторони передбачили нарахування пені лише на суму заборгованості з оренди.

Також суд відхилив посилання відповідачки на наявність форс-мажорних обставин (введення воєнного стану з 24.02.2022) як підставу звільнення її від сплати суми боргу за договором оренди, звернувши увагу, що договором оренди не передбачено порядку та умов регулювання правовідносин у випадку виникнення таких форс-мажорних обставин; крім того, відповідачкою не надано доказів неможливості виконання зобов`язання за договором внаслідок настання таких обставин.

Вимога про стягнення на користь позивача 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу задоволена судом частково, у сумі 10 000,00 грн, з огляду на документальне підтвердження надання адвокатом позивача такої допомоги саме на цю суму, та з врахуванням рівня складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, ціни позову, часткове задоволення первісного позову та заперечень відповідачки щодо розміру заявлених витрат.

Висновки про відмову у задоволенні зустрічного позову мотивовані посиланням на продовження договірних відносин між сторонами до 01.11.2023, відтак відсутні причини стверджувати, що оспорювана додаткова угода не спрямована на реальне настання правових наслідків, обумовлених нею. Окрім того, оспорювана додаткова угода не підлягає нотаріальному посвідченню з огляду на те, що її умови не стосуються зміни строку дії договору оренди.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2023 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

У січні 2024 року ФОП Понькіна О. В. подала до Касаційного господарського суду касаційну скаргу (її нову редакцію на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 19.01.2024), у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, та наявність випадків, передбачених п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просила скасувати прийняті у справі судові рішення, постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову повністю, а зустрічний позов задовольнити.

Судові рішення про часткове задоволення первісного позову оскаржені за п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Оскаржуючи рішення судів в цій частині по суті, відповідачка вказала на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо питання застосування положень ст. 283, 284, 286, 291 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та ст. 3, 11, 251, 252, 509, 526, 627-629, 759, 762, 763, 785 ЦК України в сукупності із положеннями договору оренди про можливість продовження строку дії договору лише за письмової згоди сторін (п. 3.2 договору оренди), за інших обставин договір оренди вважається припиненим зі спливом строку, на який його було укладено.

Рішення судів в частині стягнення з відповідачки 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу оскаржені за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідачка зазначила, що при перегляді рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про стягнення з відповідачки на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн, судом апеляційної інстанції не було враховано правового висновку, наведеного Верховним Судом у постанові від 05.06.2018 у справі № 904/8308/17 про те, що підставою для відмови у розподілі витрат на професійну правничу допомогу в заявленій сумі може бути ненадання переліку послуг, наданих адвокатом.

Виконуючи вимоги щодо доказування наявності підстави для касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України відповідачка зазначила, що:

заявлені позивачем вимоги щодо стягнення витрат за послуги адвоката не містять доказів їх дійсності, обґрунтованості, розумності і співмірності відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін;

вартість витрат на професійну правничу допомогу адвоката позивача в сумі 10 000,00 грн складається з підготовки та направлення позовної заяви до відповідачки і до господарського суду, що слідує з додаткової угоди від 27.07.2022 № 12. Однак, із доданих до позовної заяви документів неможливо встановити окремо обсяг послуг та обсяг поштових послуг, що не підлягають віднесенню до витрат на правову допомогу;

договір на правове обслуговування юридичної особи, укладений між позивачем та адвокатським об`єднанням припинив свою дію 01.04.2021, тому додаткова угода від 27.07.2022 № 12 про встановлення нового періоду юридичного обслуговування та ціни адвокатських послуг укладена з порушенням норм чинного законодавства щодо порядку укладання договорів і їх виконання;

адвокат Герасько М. Г. не мав права на представництво інтересів позивача в суді першої інстанції, оскільки здійснює адвокатську діяльність індивідуально, тому таке право надане лише адвокатському об`єднанню, з яким укладено договір на правове обслуговування юридичної особи;

зі змісту додаткової угоди від 27.07.2022 № 12 не можливо встановити підстави укладення представником позивача цього правочину - статут чи довіреність, відтак відсутні докази належності підписанта в такій угоді.

Судові рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову оскаржені за п. 3 ч. 1 ст. 287 ГПК України із вказанням на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо питання застосування норм ст. 6, 203, 215, 220, 598, 654, 627, 651, 793 ЦК України, в контексті того, що додаткова угода, якою було продовжено строк дії договору оренди, була вчинена не у нотаріальній формі.

Ухвалою Верховного Суду від 19.02.2024 відкрито касаційне провадження у цій справі з підстав, передбачених п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

28.02.2024 від ПАТ «Завод Супутник» до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач за первісним позовом заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Одночасно у відзиві позивач просить стягнути з відповідачки 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, зазначивши, що докази понесення таких витрат будуть надані Суду додатково.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Згідно ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (п. 3).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення на касаційну скаргу у відзиві, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 30.10.2019 між ПАТ «Завод Супутник» (орендодавець) та ФОП Понькіною О. В. (орендар) укладено договір оренди № 758 нежитлового приміщення, за умовами якого:

орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування, без права передання в суборенду та без права викупу, нежитлове приміщення, площею 50 м2, яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Межигірська, 82-А, для використання його у якості офісу (п. 1.1, 1.2, 1.3);

орендар вступає у строкове платне користування приміщенням у термін, вказаний у договорі оренди, але не раніше дати підписання сторонами договору та акта приймання-передачі об`єкта оренди, який є невід`ємною частиною договору (п. 2.1);

договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання його сторонами та підписання акта приймання-передачі приміщення і діє по 01.11.2021; договір може бути продовжений (пролонгований) за письмовою згодою сторін; закінчення строку договору не звільняє орендаря від відповідальності за його порушення, яке відбулося під час дії договору (п. 3.1, 3.2, 3.4);

за користування об`єктом оренди орендар сплачує орендодавцю орендну плату в розмірі, передбаченому у додатках № 1, 2, у безготівкому порядку наперед за місяць оренди, не пізніше 5 числа поточного місяця; плата за оренду приміщення є фіксованим платежем, який повинен сплачуватись незалежно від наслідків господарської діяльності орендаря (п. 4.1, 4.2, 4.7);

розмір орендної плати може періодично переглядатися у разі змін цін і тарифів, з урахуванням їх індексації (п. 4.5);

зобов`язання орендаря щодо сплати орендної плати забезпечується у вигляді залогової оплати оренди за останній місяць терміну дії договору (п. 4.8);

разом із орендною платою на орендаря покладено обов`язок сплати вартості послуг телефонного зв`язку, стоянки автомобіля, компенсації комунальних та експлуатаційних послуг (п. 4.9, 11.4);

орендодавець має право, зокрема, відмовитись від договору і вимагати повернення приміщення, якщо орендар не вносить орендну плату у встановлені у договорі строки; орендар має право, зокрема, користуватись системами комунікацій, які знаходяться в будинку (п. 5.1.5, 5.3.2);

орендар зобов`язаний, зокрема, своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату та інші платежі, передбачені договором; повернути об`єкт оренди після припинення договору (п. 5.4.2, 5.4.19);

у випадку несвоєчасного внесення орендної плати орендар сплачує на користь орендодавця пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен день прострочення (п. 6.1);

термін дії договору може бути припинений за бажанням кожної із сторін в порядку письмового повідомлення не пізніше, ніж за 30 днів до дати розірвання договору (п. 9.2);

повернення об`єкта оренди здійснюється, зокрема, у день закінчення строку його дії, припинення договору, та оформлюється відповідним актом здачі-приймання (п. 11.1);

у разі наявності заборгованості з орендної плати, компенсації комунальних та експлуатаційних послуг, орендар зобов`язаний сплатити суму боргу до підписання сторонами акта здачі-приймання приміщення з урахуванням поточних нарахувань та штрафних санкцій (п. 11.4);

об`єкт оренди вважається повернутим орендодавцю з моменту фактичного повернення приміщення та підписання сторонами акта здачі-приймання (п. 11.8).

На виконання умов зазначеного вище договору 01.11.2019 сторони підписали акт приймання-передачі, згідно з яким орендареві передано передбачений вказаним договором об`єкт оренди.

У додатку № 1 до договору сторони погодили, що з 01.11.2019 розмір орендної плати за приміщення, площею 50 м2, становить 8000,00 грн (далі - суми без ПДВ) (з розрахунку 160 грн/м2).

Після 01.11.2021 позивач та відповідачка склали акт № ОУ-0000906, відповідно до якого вартість оренди приміщення за листопад 2021 року становить 8000,00 грн, сума компенсації витрат на комунальні послуги за жовтень 2021 року та вартість послуг з опалення згідно листа від 22.10.2021 № 02-10/21 встановлені у розмірі 1690,00 грн та 5000,00 грн відповідно, разом 14690,00 грн згідно рахунку-фактури від 01.11.2021.

Відповідно до банківських виписок відповідачка сплатила:

29.11.2021 - за оренду приміщення у листопаді 2021 року та вартість комунальних послуг та послуг з опалення за жовтень 2021 року у сумі 14690,00 грн згідно рахунку-фактури від 01.11.2021;

20.12.2021 - за оренду приміщення у грудні 2021 року та вартість інших послуг у сумі 13000,00 грн згідно рахунку-фактури від 01.12.2021.

29.12.2021 позивач нарахував та виписав відповідачці рахунок-фактуру на оплату 8000,00 грн оренди за січень 2022 року та 9000,00 грн за опалення згідно листа від 22.10.2021 № 02-10/21.

01.01.2022 сторони уклали додаткову угоду № 1 до договору оренди, якою внесли зміни до п. 4.5 цього договору та встановили, що у період з 01.01.2022 по 30.01.2022, вартість наданих послуг з опалення орендованого приміщення, площею 50 м2, становитиме 9000,00 грн (з розрахунку 180 грн/м2).

З банківських виписок вбачається сплата відповідачкою:

06.01.2022 - орендної плати за січень 2022 року у розмірі 8000,00 грн;

14.02.2022 - 9000,00 грн вартості послуг з опалення згідно рахунку-фактури від 29.12.2021.

Складені позивачем рахунки-фактури: від 01.02.2022 на оплату 8000,00 грн за оренду у лютому 2022 року та 9000,00 грн за опалення згідно листа від 22.10.2021 № 02-10/21; від 01.03.2022 - 8000,00 грн за оренду у березні 2022 року та 9000,00 грн за опалення згідно листа від 22.10.2021 № 02-10/21; від 01.04.2022 - 8000,00 грн за оренду у квітні 2022 року; від 01.05.2022 - 8000,00 грн за оренду у травні 2022 року та від 01.06.2022 - 8000,00 грн за оренду у червні 2022 року, відповідачкою оплачені не були.

13.06.2022 ПАТ «Завод Супутник» звернулося до відповідачки із листом № 06.06./22, в якому повідомило, що станом на 10.06.2022 за нею обліковується борг з орендних, комунальних та експлуатаційних платежів, які припинились оплачуватись з початку 2022 року, та просило погасити утворену заборгованість. Одночасно у листі позивач зазначив, що незважаючи на залишення відповідачкою орендованого приміщення після 24.02.2022 без належного повідомлення, орендодавець продовжує підтримувати це приміщення та комунікації в належному стані та здійснює його охорону.

Також у вказаному листі висловлено сподівання позивача на продовження договірних правовідносин між сторонами.

Встановивши обставини того, що сторони договору оренди не заявляли про його припинення, акт здачі-приймання орендованого приміщення не підписували, після 01.11.2021 відповідачкою проведено обов`язкові платежі, які прийняті позивачем без заперечень, до того ж 01.01.2022 сторони підписали додаткову угоду № 1 до договору оренди, суди вважали договір оренди поновленим на строк, встановлений у ньому, тобто до 01.11.2023, відтак наявність у відповідачки обов`язку сплатити борг, зокрема, з орендної плати.

1. У касаційній скарзі відповідачка, заперечуючи такі висновки судів, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження рішень судів про часткове задоволення первісного позову по суті за п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, посилалась на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо питання застосування, зокрема, положень ст. 283, ч. 4 ст. 284, ст. 291 ГК України, ст. 763 ЦК України у випадку, якщо сторони у договорі оренди погодили можливість продовження строку його дії лише за письмової згоди сторін.

Наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, в цій частині не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження з огляду на таке.

Умовами касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень з підстави за п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України є: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин; відсутність такого висновку саме у подібних правовідносинах.

Зі змісту положень п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що дана норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин, та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Колегія суддів вказує, що питання застосування, зокрема, положень ст. 283, ч. 4 ст. 284, ст. 291 ГК України, ст. 763 ЦК України у тотожних правовідносинах було предметом розгляду Верховним Судом у постанові від 11.10.2023 у справі № 910/10253/22 про стягнення на користь ПАТ «Завод Супутник» боргу з орендної плати за період березень-вересень 2022 року за договором оренди, який було укладено до 01.01.2022, і п. 4.2 якого було передбачено умову продовження договору лише за письмовою згодою сторін.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій у наведеній справі, Верховний Суд погодився із висновками про наявність у відповідача обов`язку сплатити борг з орендної плати (за встановлених обставин відсутності заперечень відповідача проти продовження строку дії договору оренди та не існування підписаного між сторонами акта, що свідчить про повернення орендованого майна орендодавцю, а також за наявності доказів на підтвердження здійснення відповідачем орендних платежів), і вказав, що ч. 1 ст. 763 ЦК України унормовано загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Виняток з наведеного правила передбачено ч. 1 ст. 764 ЦК України, відповідно до якої в разі, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Аналогічні за змістом положення містить ч. 4 ст. 284 ГК України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Наведена норма визначає можливість продовження договору оренди на той самий термін і на тих самих умовах. При цьому для такого автоматичного продовження договору оренди передбачена особливість - відсутність заяви (повідомлення) однієї зі сторін про припинення чи зміну умов договору протягом місяця після закінчення терміну його дії.

Окрім того, звернувшись до правових висновків Верховного Суду у постанові від 20.09.2023 у справі № 904/2275/22, Суд у наведеній тотожній справі також зазначив, що:

суть поновлення договору оренди у розумінні наведених норм полягає у тому, що орендар продовжує користуватися орендованим майном після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує протягом одного місяця після закінчення строку договору в його поновленні;

відсутність такого заперечення може мати прояв у «мовчазній згоді» і в такому випадку орендар у силу закону може розраховувати, що договір оренди вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором;

правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин, наведене у ст. 764 ЦК України, спрямоване на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця як власника майна володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища;

заява орендодавця про припинення договору оренди після закінчення строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин. Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абз. 3 ч. 3 ст. 202 ЦК України;

настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов`язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

Отже, Верховним Судом у зазначеній справі було викладено правовий висновок щодо застосування, зокрема, ст. 283, ч. 4 ст. 284, ст. 291 ГК України, ст. 763 ЦК України у подібних правовідносинах, які є тотожними за суб`єктним складом учасників відносин, за об`єктом та предметом правового регулювання, за фактичними обставинами та умовами застосування правових норм.

Зі змісту оскаржуваних відповідачкою судових рішень у справі, яка розглядається, вбачається, що застосування судами попередніх інстанцій наведених положень норм матеріального права здійснено у відповідності до правового висновку Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних (тотожних) правовідносинах, викладеного, зокрема, у наведеній вище постанові у справі № 910/10253/22.

Колегія суддів відхиляє посилання відповідачки на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень ст. 3, 11, 251, 252, 509, 526, 627-629, 759 ЦК України у подібних правовідносинах, адже ці норми є загальними нормами чинного законодавства, стосуються загальних засад цивільного судочинства, підстав виникнення цивільних прав і обов`язків, поняття строку та терміну, поняття зобов`язання та підстав їх виникнення, загальних умов виконання зобов`язання та загальних положень про договір, загальних положень про договір найму (оренди) - плати за користування майном, строку договору оренди, обов`язків наймача у разі припинення договору найму, і застосовуються судами при вирішенні аналогічних категорій спорів, незалежно від встановлених обставин.

2. Оскаржуючи рішення судів в частині стягнення з відповідачки витрат на професійну правничу допомогу за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, ФОП Понькіна О. В. посилається на неврахування судом апеляційної інстанції при перегляді рішення суду першої інстанції в цій частині правового висновку, наведеного Верховним Судом у постанові від 05.06.2018 у справі № 904/8308/17.

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду, з огляду на приписи ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Наведена скаржником підстава касаційного оскарження рішень в частині задоволення вимог про стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження з огляду на таке.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині здійснення розподілу судових витрат на правничу професійну допомогу, суд апеляційної інстанції, з посиланням, зокрема, на ст. 123, 124, 126, 129 ГПК України зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу: підлягають розподілу між сторонами та у випадку, зокрема, задоволення позову, покладаються на відповідача; мають бути обґрунтованими та документально підтвердженими; повинні відповідати критеріям співмірності, реальності адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, пропорційності, виходячи із конкретних обставин справи та фінансового стану сторін.

Одночасно суд апеляційної інстанції здійснив посилання на правові позиції Верховного Суду, зокрема, у постановах від 03.10.2019 у справі № 922/455/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19 щодо застосування судами положень ст. 123, 124, 126, 129 ГПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу.

Встановивши реальність надання правової допомоги позивачу адвокатом Герасько М.Г. у суді першої інстанції у сумі 10 000,00 грн, що підтверджується, зокрема, договором про правове обслуговування юридичної особи від 01.09.2019, укладеного між позивачем та Адвокатським об`єднанням «Максимальний захист», та додатковою угодою від 27.07.2022 № 12 до нього, з якої слідує узгодження сторонами вартості послуг з підготовки та направлення позовної заяви по ФОП Понькіна О. В. до Господарського суду міста Києва у розмірі 10 000,00 грн, а також актом здачі-приймання надання юридичних послуг від 27.07.2022 за додатковою угодою № 12, врахувавши принцип співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи, обсягом та змістом наданих адвокатських послуг і виконаних робіт, апеляційний суд погодився з рішенням місцевого господарського суду в частині стягнення на користь позивача 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

При цьому апеляційний суд відхилив посилання відповідачки в апеляційній скарзі на те, що:

адвокат позивача Герасько М. Г. не мав права представляти його інтереси в суді першої інстанції з огляду на здійснення ним індивідуальної адвокатської діяльності, а не у формі адвокатського об`єднання, з яким укладено договір від 01.09.2019, зазначивши, що відомості витягу з Єдиного реєстру адвокатів України свідчать, що формою здійснення адвокатської діяльності адвоката Герасько М. Г., у тому числі, є Адвокатське об`єднання «Максимальний захист»;

послуга «направлення позовної заяви» не є видом адвокатської діяльності, вказавши, що представник позивача в даному випадку не надавав позивачу поштову послугу, а надавав конкретну правову допомогу, пов`язану з реалізацією права позивача на звернення до суду, що обумовлено у додатковій угоді від 27.07.2022 № 12.

З огляду на викладене вище, колегія суддів вважає безпідставними посилання відповідачки на неврахування апеляційним судом правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 05.06.2018 у справі № 904/8308/17, оскільки в цій постанові зазначено про можливість відмови у розподілі витрат на правову допомогу у випадку ненадання стороною доказів, на підставі яких можливо встановити дійсну вартість наданих послуг та їх обсяг, що, в свою чергу, позбавляє іншу сторону можливості заперечувати реальність та співмірність таких послуг.

Однак, під час розгляду даної справи суд апеляційної інстанції встановив надання стороною захисту позивача доказів, на підставі яких можливо визначити дійсну вартість послуг, наданих адвокатом Герасько М. Г. позивачу, та їх обсяг, перевірив ці докази та надав їм правову оцінку відповідно до ст. 86 ГПК України, а доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди скаржника із наданою судами оцінкою доказам на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу і стосуються необхідності переоцінки доказів, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій під час розгляду вимоги про розподіл судових витрат, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі, що суперечить положенням ч. 2 ст. 300 ГПК України.

Колегія суддів зазначає, що неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Проаналізувавши постанову Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 904/8308/17 щодо застосування ст. 123, 124, 126, 129 ГПК України, Суд встановив, що висновки апеляційного суду не суперечать висновку суду касаційної інстанції, а залежали від встановлених обставин реальності понесених витрат на професійну правничу допомогу, а також оцінки наданих до суду доказів.

Частиною 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо:

після його відкриття виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку) (п. 4);

після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (п. 5).

Зважаючи на те, що наведені скаржником підстави касаційного оскарження судових рішень про часткове задоволення первісного позову (по суті спору та в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу), передбачені п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшли свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до п. 4, 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі в цій частині за касаційною скаргою відповідачки з підстав, передбачених п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

3. Вирішуючи зустрічні позовні вимоги про визнання недійсною додаткової угоди від 01.01.2022 № 1 до договору оренди, суди дійшли висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні цих вимог, вказавши на відсутність причин вважати оспорювану додаткову угоду такою, яка не спрямована на реальне настання правових наслідків за обставин продовження договірних відносин між сторонами до 01.11.2023. Також за висновками судів оспорювана додаткова угода не підлягає нотаріальному посвідченню з огляду на те, що її умови не стосуються зміни строку дії договору оренди.

У касаційній скарзі відповідачка, заперечуючи такі висновки судів, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження рішень судів в частині відмови у задоволенні зустрічного позову за п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, посилалась на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо питання застосування ст. 6, 203, 215, 220, 598, 627, 651, 654, 793 ЦК України, в контексті того, що додаткова угода, якою було продовжено строк дії договору оренди, була вчинена не у нотаріальній формі. Одночасно відповідачка зазначила, що оспорювана додаткова угода підписана сторонами після припинення договірних відносин, тому не тягне за собою правових наслідків і є недійсною на підставі ст. 203, 215 ЦК України.

Верховним Судом не встановлено наявності висновку Верховного Суду щодо питання застосування наведених норм права у подібних правовідносинах з урахуванням конкретних обставин справи.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені відповідачкою судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, враховуючи встановлені ГПК України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції, виходить із такого.

Відповідно до ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Разом з тим, положеннями ст. 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, а саме передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним (оспорюваний правочини).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору (його частини), учасник справи має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Договори можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом, а тому в справі про визнання договорів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.

Зі змісту зустрічного позову та касаційної скарги вбачається, що як на підставу зустрічних позовних вимог про визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною, відповідачка посилається на те, що вказаний правочин вчинений після закінчення строку основного договору, який не міг бути пролонгований автоматично, тому не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Суди у цій справі встановили, що сторонами не було заявлено про припинення дії основного договору, акта здачі-приймання об`єкта нерухомості не складали, не підписували і не направляли одна одній, відтак договір оренди вважається діючим. До того ж відповідачка після укладення оспорюваної додаткової угоди вчиняла дії на виконання договору оренди, що підтверджується банківськими виписками про проведення оплати, зокрема, у січні, лютому 2022 року; відповідачка продовжує займати орендоване приміщення і доказів протилежного нею не надано.

З огляду на зазначені встановлені обставини суди дійшли висновку про відсутність підстав стверджувати, що оспорювана додаткова угода не спрямована на реальне настання правових наслідків, обумовлених нею, що виключає можливість визнання її недійсною відповідно до ст. 203, 215 ЦК України, з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Частиною 3 ст. 640 ЦК України встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК України).

Зокрема, вимоги про нотаріальне посвідчення передбачені ч. 2 ст. 793 ЦК України, згідно якої договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню, крім договору, предметом якого є майно державної або комунальної власності, який підлягає нотаріальному посвідченню у разі, якщо він укладений за результатами електронного аукціону строком більше ніж на п`ять років.

Нікчемний договір не породжує тих прав і обов`язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається.

Здійснивши аналіз змісту договору оренди та додаткової угоди від 01.01.2022 № 1 до договору оренди суди встановили, що строк дії основного договору визначено сторонами у два роки, а умови оспорюваної додаткової угоди не стосуються змін строку дії договору оренди і передбачають внесення змін у п. 4.5 договору оренди щодо вартості наданих послуг з опалення орендованого приміщення у період з 01.01.2022 по 30.01.2022.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для нотаріального посвідчення оспорюваної додаткової угоди.

Наведене у сукупності виключає наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень в частині відмови у задоволенні зустрічної позовної заяви.

В силу положень ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (ч. 14 ст. 129 ГПК України).

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Понькіної Оксани Володимирівни в частині підстав, передбачених пунктом 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, щодо оскарження постанови Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 про часткове задоволення первісного позову.

2. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Понькіної Оксани Володимирівни в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, щодо оскарження постанови Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 про відмову у задоволенні зустрічного позову залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 у справі № 910/6947/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

І. Б. Колос