Постанова

від 20.03.2024 по справі 473/3884/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 березня 2024 року

м. Київ

справа № 473/3884/21

провадження № 61-188св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - Олександрівська селищна рада Миколаївської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 вересня 2023 року в складі судді: Ротар М. М., та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Тищук Н. О., Крамаренко Т. В., Темнікової В. І.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися із позовом до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 .

Позивачі є її спадкоємицями за законом.

05 червня 2020 року приватний нотаріус Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчук К. Б. видав їм свідоцтва про право на спадщину за законом.

Пізніше ОСОБА_3 оспорила їх право на спадкування, оскільки є спадкоємицею на підставі заповіту, посвідченого секретарем Воронівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області 18 квітня 2003 року.

Позивачі вважали, що цей заповіт не відповідає вимогам закону та викликає сумнів у справжності підпису заповідачки. Крім того він посвідчений неуповноваженою на те особою, не був поданий особисто спадкодавицею та їй не були роз`яснені її права.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили:

поновити строк звернення до суду, оскільки про наявність заповіту вони дізналися тільки в червні 2021 року;

визнати недійсним заповіт, посвідчений секретарем Воронівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області 18 квітня 2003 року.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 вересня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у рівних частках на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 500 грн по 2 750 грн з кожної.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

згідно з частиною другою статті 1247 ЦК України заповіт має бути особисто підписаний заповідачем; якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Як вбачається з Висновку експерта №22-5958 від 07 листопада 2022 року, вирішити питання, чи виконаний підпис від імені ОСОБА_5 у наданому на експертизу заповіті від 18 квітня 2003 року, розміщеному в графі «Підпис», самою ОСОБА_5 , чи іншою особою, не виявилося можливим по причині того, що ні збіжні, ні розбіжні ознаки не утворюють сукупності, достатньої для якого-небудь (позитивного чи негативного) висновку про виконання досліджуваного підпису самою ОСОБА_5 . Викладене пояснюється таким чином: збіжні ознаки, хоча і чисельні, але за своїм об`ємом та значущістю не утворюють сукупності, яка індивідуалізує підписний почерк виконавця. Розбіжні ознаки не вдалося оцінити однозначно. Крім того вирішення питання в категоричній формі ускладнювалося відсутністю достатньої кількості вільних зразків підпису ОСОБА_5 . Отже, твердження сторони позивачів, що заповіт не міг бути підписаний ОСОБА_5 не підтверджується належними доказами;

зі змісту заповіту ОСОБА_5 , посвідченого 18 квітня 2003 року секретарем Воронівської сільської ради Апоновою О. М., який зареєстрований в реєстрі за № 168 встановлено, що: «Заповіт підписано ОСОБА_5 власноручно у моїй присутності. Особу, правоздатність та дієздатність перевірено». Жодними доказами такі твердження посадової особи не спростовуються;

стосовно посвідчення заповіту не уповноваженою на то особою, то вказане твердження позивачів також не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки відповідно до розпорядження № 2-р від 05 січня 2002 року Воронівської сільської ради, саме на ОСОБА_6 - секретаря сільської ради, покладено обов`язки вчинення нотаріальних дій;

у матеріалах справи відсутні належні та достатні докази на спростування належності ОСОБА_5 підпису на оспорюваному заповіті. Оскільки позивачі не виконали свого обов`язку з доведення обґрунтованості заявлених позовних вимог, то відсутні підстави для визнання недійсним заповіту;

керуючись принципами справедливості та розумності, суд вважає за можливе стягнути з позивачів на користь відповідача витрати по оплаті професійної правничої допомоги в розмірі 5 500 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 вересня 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

оспорюваний заповіт складено 18 квітня 2003 року та посвідчено секретарем Воронівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області Апоновою О.М. Як на підставу для визнання цього заповіту недійсним, позивачі посилалися на те, що він посвідчений неуповноваженою службовою особою, оскільки, на їхню думку, такі повноваження могли бути покладені на ОСОБА_6 виключно рішенням виконавчого комітету, а не наявним у матеріалах справи розпорядженням, яке видане сільською радою. Проте, такий довід апелянтів апеляційний суд вважає помилковим з огляду на приписи Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Ставлячи під сумнів повноваження секретаря Воронівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області Апонової О.М., позивачі не надали будь-яких відомостей про те, чи виконувалися ці обов`язки якоюсь іншою особою, уповноваженою відповідної сільської ради. Сама Воронівська сільська рада Вознесенського району Миколаївської області навпаки підтвердила повноваження секретаря Апонової О. М. на вчинення нотаріальних дій, пославшись на витяг з розпорядження № 2 від 05 січня 2003 року, який подала до матеріалів справи;

позивачі вказували на те, що інструкцією не передбачалося повноважень посадової особи органу місцевого самоврядування на прохання особи записати заповіт власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Проте будь-якої заборони посадовій особі органу місцевого самоврядування записати заповіт власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, за проханням особи, яка звернулася за посвідченням заповіту, пункт 33 Інструкції не містить. При цьому таке право посадової особи, яка посвідчує заповіт визначено статтею 1248 ЦК України. У справі, що переглядається, заповіт складений ОСОБА_5 від першої особи і власноруч нею підписаний. За таких обставин особа, яка посвідчувала заповіт не мала обов`язку оголошувати його спадкодавцю;

помилковим трактування апелянтом висновків Верховного Суду у справі № 692/1164/18. У постанові від 24 березня 2021 року Верховний Суд прийшов до висновку про те, що чинне на час складання заповіту 20 січня 2006 року законодавство не вимагало від посадової особи виконавчого комітету сільських, селищних, міських рад обов`язкового зазначення в заповіті перед його підписанням про прочитання його уголос та підписання заповідачем, в разі, якщо остання на прохання особи записала заповіт зі слів особи заповідача власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Також колегія суддів враховує те, що право визначати зміст заповіту належить виключно заповідачу та його волевиявлення не може бути змінено іншими особами у спосіб, обумовлений відшукуванням будь-яких обставин, які б порушували принцип свободи заповіту та змінювали вільне волевиявлення заповідача. Зміст оспорюваного заповіту дає підстави для висновку, що волевиявлення ОСОБА_5 було спрямоване саме на те, щоб належне їй майно, після її смерті, отримала ОСОБА_3 , яка є відповідачем у цій справі.

Аргументи учасників справи

03 січня 2024 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 вересня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року, в якій просила:

скасувати оскаржені рішення;

ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22 вересня 2021 року в справі № 542/345/19, від 04 травня 2022 року у справі № 752/11266/20, від 26 вересня 2018 року у справі № 542/1135/15-ц, в яких Верховний Суд зазначив, що наявність підстав для визнання заповіту недійсним має встановлюватися судом на момент його вчинення. Спір про визнання заповіту недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення, тобто ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент вчинення заповіту). Також суд звернув увагу про необхідність у подібній категорії справ перевірити, чи заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми та порядку укладення, чи прочитаний заповідачу, чи перевірив нотаріус дієздатність заповідача і чи з`ясував його дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок його смерті, чи дотримався нотаріус послідовність всіх необхідних у даному процесі дій;

у постанові Верховного суду від 04 травня 2022 року у справі № 752/11266/20 зазначено, що наявність підстав для визнання заповіту недійсним має встановлюватися судом на момент його вчинення. Оскільки заповіт було вчинено у 2002 році, то спір про визнання заповіту недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення, тобто ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент вчинення заповіту). Суди не звернули увагу, що в ЦК УРСР не передбачалося конструкції нікчемності заповіту внаслідок його складення з порушенням вимог щодо форми та посвідчення; у разі складення заповіту порушенням вимог щодо форми та посвідчення такий заповіт міг оспорюватися у разі пред`явлення відповідної позовної вимоги;

суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки дотримання вимог статті 541 ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент вчинення заповіту), а саме - заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. Секретар Воронівської сільської ради вчинила посвідчення заповіту не будучи на це уповноваженою відповідним рішенням виконавчого комітету Воронівської сільської ради. Згідно наданої інформації Воронівської сільської ради (витяг із розпорядження 2-р від 05 січня 2002 року про вчинення нотаріальних дій) обов`язок вчинення нотаріальних дій покладено на секретаря сільської ради ОСОБА_6 . Вказане розпорядження прийнято не виконавчим комітетом. На підтвердження даного факту архівний відділ Вознесенської районної державної адміністрації повідомив, що у ході перегляду протоколів виконавчого комітету, не значиться рішення виконавчого комітету Воронівської сільської ради, яким надано право вчиняти нотаріальні дії секретарю Воронівської сільської ради;

помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що ставлячи під сумнів повноваження секретаря Воронівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області Апонової О. М., позивачі повинні надати відомості про те, чи виконувалися ці обов`язки якоюсь іншою особою, уповноваженою відповідної сільської ради. Такого обов`язку не передбачено цивільним процесуальним кодексом. Натомість, наявні матеріали справи вказують на те, що секретар сільської ради, як посадова особа органу місцевого самоврядування, без окремого відповідного рішення виконавчого комітету, вийшла за межі наданих повноважень;

судами не надано правової оцінки фату подання заповіту особисто громадянином. Так, Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України», яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5, у редакції, чинній на момент складання заповіту зокрема у пункті 33 передбачала посвідчення посадовою особою виконавчого комітету заповітів дієздатних громадян, складених відповідно до вимог Цивільного кодексу і особисто поданих ними посадовій особі виконавчого комітету. Зазначену правову позицію, щодо повноважень посадової особи лише посвідчувати особисто поданий заповіт висловив Верховний Суд у справі № 692/1164/18, зазначивши, що Інструкцією не передбачалось повноважень посадової особи органу місцевого самоврядування на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Такі посадові особи лише посвідчували заповіти, які особисто подавались і складались дієздатними громадянами, які звертались до виконавчого комітету за вчиненням відповідної нотаріальної дії;

із заповіту вбачається, що текст складений від першої особи частково від імені спадкодавця ОСОБА_5 за допомогою технічних засобів, а частково за допомогою написання кульковою ручкою шляхом вписування у вже заготовлений до цього раніше бланк. Хто готував такий бланк із самого заповіту не вбачається, так само як і хто вписував кульковою ручкою у такий бланк відповідні тексти. ОСОБА_5 не була грамотною, тому зазначений заповіт у такому вигляді не міг бути самостійно складений спадкодавцем, а було зроблено іншою особою, можливо секретарем сільської ради;

судами не надано правову оцінку факту не роз`яснення прав спадкодавцю. Посадова особа виконавчого комітету при посвідченні заповіту зобов`язана роз`яснити заповідачу зміст статті 535 ЦК УРСР. У межах справи № 473/1584/16ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , третьої особи - приватного нотаріуса Нехимчука К. Б. про визнання недійсним заповіту, складеного 19 червня 2015 ОСОБА_5 , судом встановлено, що ОСОБА_5 страждала вадою слуху, яка не підлягала корекції слуховим апаратом та не дозволяла їй в повній мірі сприймати на слух зміст інформації, що промовляється іншою особою. Колегія суддів дійшла висновку, що у 2015 році ОСОБА_5 могла особисто підписувати документи, при цьому не сприймала на слух. З огляду на викладене, секретар сільської ради Апонова О. М. не могла роз`яснити спадкодавцю зміст статей 534, 535 ЦК УРСР, як то зазначено у самому заповіті;

судом апеляційної інстанції не надана правова оцінка недодержання вимог закону під час складання та посвідчення оскаржуваного заповіту, що тягне за собою недійсність угоди на підставі частини першої статті 48 ЦК УРСР.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

13 березня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалах Верховного Суду від 23 лютого 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 22 вересня 2021 року у справі № 542/345/19; від 04 травня 2022 року у справі № 752/11266/20; від 26 вересня 2018 року у справі № 542/1135/15-ц; від 24 березня 2021 року у справі № 692/1164/18.

Фактичні обставини

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5

05 червня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , будучи племінницями ОСОБА_5 , як спадкоємиці за законом, отримали свідоцтва про право на спадщину за законом.

Уклавши договір про поділ спадщини, ОСОБА_1 отримала право власності на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з кадастровими номерами 4822081500:06:000:0124 та 4822081500:06:000:0041. ОСОБА_2 отримала право власності на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з кадастровими номерами 4822081500:06:000:0079 та 4822081500:06:000:0125.

18 квітня 2003 року ОСОБА_5 склала заповіт щодо всього свого майна, де б воно не знаходилося, і з чого б воно не складалося, що буде належати їй на день смерті і на що вона за законом матиме право, на користь ОСОБА_3 . Цей заповіт був посвідчений секретарем Воронівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області року та зареєстрований в реєстрі за № 168. У заповіті секретар сільської ради ОСОБА_6 зазначила у ньому, що «заповіт підписано ОСОБА_5 власноручно у моїй присутності. Особу, правоздатність та дієздатність перевірено».

Розпорядженням Воронівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області № 2-р від 05 січня 2003 року саме на секретаря сільської ради ОСОБА_6 покладено обов`язки вчинення нотаріальних дій (а. с. 91).

Відповідно до висновку експерта № 22-5958 від 07 листопада 2022 року вирішити питання, чи виконаний підпис від імені ОСОБА_5 у наданому на експертизу заповіті від 18 квітня 2003 року, розміщеному в графі «Підпис», самою ОСОБА_5 , чи іншою особою, не виявилося можливим по причині того, що ні збіжні, ні розбіжні ознаки не утворюють сукупності, достатньої для якого-небудь (позитивного чи негативного) висновку про виконання досліджуваного підпису самою ОСОБА_5 . Викладене пояснюється таким чином: збіжні ознаки, хоча і чисельні, але за своїм об`ємом та значущістю не утворюють сукупності, яка індивідуалізує підписний почерк виконавця. Розбіжні ознаки не вдалося оцінити однозначно. Крім того вирішення питання в категоричній формі ускладнювалося відсутністю достатньої кількості вільних зразків підпису ОСОБА_5 .

Постановою Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 473/1584/16-ц (провадження № 61-8101св18) відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчук К. Б., про визнання заповіту недійсним. Верховний Суд зробив висновок, що заповіт, складений ОСОБА_5 19 червня 2015 року, є нікчемним на підставі статті 1257 Цивільного кодексу України, оскільки складений з порушенням порядку його посвідчення, зокрема за відсутності передбачених законодавством підстав для його підписання замість заповідача іншою особою. Оскільки заповіт є нікчемним в силу закону, то відсутні підстави для визнання його недійсним.

У травні 2019 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до приватного нотаріуса Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчука К. Б., треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , в якому просила визнати незаконною та скасувати постанову відповідача про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 09 квітня 2019 року та зобов`язати останнього видати їй свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 18 квітня 2003 року (справа № 473/1878/19).

Підставою для звернення з позовом стало те, що своєю постановою від 09 квітня 2019 року приватний нотаріус Вознесенського районного нотаріального округу Нехимчук К. Б. відмовив ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, мотивуючи тим, що існує інший заповіт, який складений пізніше - 19 червня 2015 року. Також нотаріус посилався на те, що хоч цей заповіт і визнаний нікчемним судовим рішенням, проте ця обставина не відновлює чинність попереднього заповіту на користь позивачки.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 серпня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 серпня 2019 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 01 березня 2021 року в справі № 473/1878/19 частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_3 та скасовано рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 серпня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року, частково задоволено позовні вимоги. Визнано незаконною та скасовано постанову приватного нотаріуса Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчука К. Б. від 09 квітня 2019 року № 414/02-31 про відмову у вчиненні нотаріальної дії. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчука К. Б., треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , про зобов`язання нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом відмовлено.

У провадженні Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_10 та ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчук К. Б., про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину. Ухвалою суду від 02 листопада 2022 року провадження у справі зупинено до розгляду справи № 473/3884/21.

Позиція Верховного Суду

Наявність підстав для визнання заповіту недійсним має встановлюватися судом на момент його вчинення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 04 травня 2022 року в справі № 752/11266/20 (провадження № 61-13180св21)).

Оскільки заповіт було вчинено 18 квітня 2003 року, то спір про визнання заповіту недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення, тобто ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент вчинення заповіту ОСОБА_5 ).

Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом (частина друга статті 524 ЦК УРСР, в редакції, чинній на момент вчинення заповіту ОСОБА_5 ).

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений (стаття 541 ЦК УРСР, в редакції, чинній на момент вчинення заповіту ОСОБА_5 ).

Недійсність окремих частин заповіту не тягне за собою недійсності його в цілому. Якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах (стаття 545 ЦК УРСР, в редакції, чинній на момент вчинення заповіту ОСОБА_5 ).

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей (частина перша статті 48 ЦК УРСР 1963 року, в редакції, чинній на момент вчинення заповіту ОСОБА_5 )

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:

свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

законодавець у ЦК УРСР не передбачив такої підстави для визнання заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, недійсним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій. Це не впливає на форму заповіту. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача (див. подібний висновок в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року в справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 542/345/19 (провадження № 61-16029св20) зазначено:

«ураховуючи, що заповіт, посвідчений 30 березня 1999 року до набрання чинності ЦК України 01 січня 2004 року, до правовідносин щодо його вчинення підлягають застосуванню норми ЦК УРСР 1963 року у редакції, чинній на момент їх виникнення, а до заповіту, посвідченого 28 квітня 2016 року - норми ЦК України, в редакції 2003 року».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 травня 2022 року у справі № 752/11266/20 (провадження № 61-13180св21) зазначено, що:

«в ЦК УРСР не передбачалося конструкції нікчемності заповіту внаслідок його складення з порушенням вимог щодо форми та посвідчення; у разі складення заповіту з порушенням вимог щодо форми та посвідчення такий заповіт міг оспорюватися у разі пред`явлення відповідної позовної вимоги. У справі, що переглядається, суди не врахували, що оскільки заповіт було вчинено у 2002 році, то спір про визнання заповіту недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення, тобто ЦК УРСР».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом про визнання заповіту ОСОБА_5 від 18 квітня 2003 року недійсним, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що цей заповіт не відповідає вимогам закону та викликає сумнів у справжності підпису заповідачки, він посвідчений неуповноваженою на те особою, не був поданий особисто спадкодавицею та їй не були роз`яснені її права;

суди встановили, що відповідно до висновку експерта №22-5958 від 07 листопада 2022 року вирішити питання, чи виконаний підпис від імені ОСОБА_5 у наданому на експертизу заповіті від 18 квітня 2003 року, розміщеному в графі «Підпис», самою ОСОБА_5 , чи іншою особою, не виявилося можливим по причині того, що ні збіжні, ні розбіжні ознаки не утворюють сукупності, достатньої для якого-небудь (позитивного чи негативного) висновку про виконання досліджуваного підпису самою ОСОБА_5 . Тому твердження позивачів, що заповіт не міг бути підписаний ОСОБА_5 не підтверджується належними доказами;

суди встановили, що заповіт ОСОБА_5 посвідчений 18 квітня 2003 року секретарем Воронівської сільської ради Апоновою О. М., і відповідно до розпорядження № 2-р від 05 січня 2002 року Воронівської сільської ради саме на ОСОБА_6 - секретаря сільської ради, покладено обов`язки вчинення нотаріальних дій; відсутні підстави для недійсності заповіту від 18 квітня 2003 року;

суди не врахували, що наявність підстав для визнання заповіту недійсним має встановлюватися судом на момент його вчинення. Оскільки заповіт було вчинено 18 квітня 2003 року, то спір про визнання заповіту недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення, тобто ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент вчинення заповіту ОСОБА_5 ).

За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відсутність підстав для недійсності заповіту, проте помилково послалися на положення ЦК України, не врахувавши, що до спірних відносин належить застосовувати ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент вчинення заповіту ОСОБА_5 ). Тому оскаржені рішення належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судами не надано правову оцінку факту не роз`яснення прав спадкодавцю, оскільки у самому заповіті від 18 квітня 2003 року зазначено, що зміст статей 534, 535 ЦК УРСР секретарем сільської ради роз`яснено (том 1, а. с. 8).

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення частково прийняті із порушенням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови; в іншій частині оскаржені судові рішення належить залишити без змін.

Оскільки касаційний суд змінює оскаржені судові рішення тільки в частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється, і судові витрати пов`язані із поданням касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 вересня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук