Постанова

від 06.03.2024 по справі 910/13/21

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" березня 2024 р. Справа№ 910/13/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Євсікова О.О.

суддів: Корсака В.А.

Алданової С.О.

за участю:

секретаря судового засідання Звершховської І.А.,

від позивача: Гончарук М.П., Грибенко А.Л. (керівник),

від відповідача: Тузова В.О.,

розглянувши апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна»

на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 (повний текст складено 31.07.2023)

у справі № 910/13/21 (суддя Людмила Шкурдова)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна»

до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк»

про розірвання договору та стягнення коштів, -

в с т а н о в и в :

Короткий зміст і підстави вимог, що розглядаються.

У грудні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (далі - ТОВ «Таврида Електрик Україна», Товариство) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою, у якій просить: розірвати договір №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування, укладений між Товариством та Публічний акціонерним товариством «Приватбанк» (далі - ПАТ «Приватбанк», Банк); стягнути 13 925 892,10 грн грошових коштів, 2 626 426,20 грн інфляційних втрат та 1 315 766,32 грн 3% річних.

У заяві про збільшення позовних вимог, Товариство просило додатково до заявленого стягнути з Банку 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро.

В обґрунтування заявлених вимог Товариство зазначає, що Банк не повернув йому грошові кошти, розміщені на рахунках згідно з умовами договору від 03.03.2003 №426753, чим порушив свої зобов`язання щодо здійснення розрахунково-касового обслуговування, що тривалий час не дозволяє Підприємству користуватись своїми власними коштами. Позивач зазначив, що неодноразово звертався до Банку з вимогами повернути грошові кошти, але Банк такі законні вимоги Товариства не задовольнив. На думку позивача, таке порушення договору Банком є істотним.

Причиною звернення Товариства з даним позовом у частині стягнення коштів є невиконання судового рішення у справі №904/1569/15.

В обґрунтування вимог про стягнення 3% річних та інфляційних Товариство послалось на ст. ст. 536, 625 ЦК України.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Суд зазначив, що розірваним може бути лише чинний договір, чого не встановлено, а тому вимога про розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення сум грошових коштів, суд зазначив, що спір у справі №904/1569/15 та у справі №910/13/21 виник щодо одних і тих же грошових коштів позивача, що знаходилися на рахунках у Банку. При цьому питання «подібність справ та подібність правовідносин» не слід ототожнювати з правовою природою, змістом, суттю та предметом спору як такого, з приводу чого виникли у сторін суперечності.

Отже, Товариство, звертаючись до Господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/1569/15 з вимогою про зобов`язання відповідача перерахувати грошові кошти на його рахунок в Банку, вже реалізувало своє право на стягнення з відповідача грошових коштів, заявлених до стягнення у цій справі.

Оскільки спір у справі №904/1569/15 та у справі №910/13/21 виник щодо одних і тих же грошових коштів позивача, а остаточним рішенням у справі №904/1569/15 вже зобов`язано відповідача перерахувати грошові кошти, заявлені до стягнення у цій справі, то порушене право позивача вже захищено рішенням у справі №904/1569/15.

Таким чином, з огляду на наявність судового рішення щодо одних і тих же грошових коштів, матеріально-правові правовідносини між ТОВ «Тавріда Електрик Україна» та АТ КБ «ПриватБанк» перейшли в площину виконання рішення суду, яка регулюється розділом VI «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ГПК України та Законом України «Про виконавче провадження».

У постанові про закінчення виконавчого провадження від 10.09.2019 вказано, що станом на 21.05.2019 рішення суду залишається невиконаним повторно, після винесення постанови про накладення штрафу від 03.05.2019.

На виконання вказівок Верховного Суду у постанові про направлення даної справи на новий розгляд суд встановив, що постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 у справі №904/1569/15, залишена без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018, якою було зобов`язано ПАТ КБ «ПриватБанк» виконати платіжні доручення ТОВ «Тавріда Електрик Україна» згідно з переліком від 17.02.2017 №№1-12, присуджено до стягнення з ПАТ КБ «Приватбанк» на користь ТОВ «Тавріда Електрик Україна» проценти за депозитними вкладами в розмірі 42 317,13 долари США та 3 130,51 грн витрат зі сплати судового збору, не виконана.

Беручи до уваги, що судовим рішенням у справі №904/1569/15 вже зобов`язано відповідача перерахувати на рахунки позивача кошти, які позивачем заявлені до стягнення у цій справі, тобто виходячи з правовідносин, що існували між сторонами, порушене право позивача вже захищено, то підстави для стягнення з відповідача грошових коштів у сумі 13 925 892, 10 грн, 17 098, 00 доларів США та 5 256, 50 Євро відсутні.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.

Не погодившись з рішенням Господарського суду міста Києва від 18.07.2023, Товариство звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити.

Скаржник вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, прийнятим за умов неправильного дослідження та оцінки доказів.

На думку Товариства, висновки суду першої інстанції, покладені в основу оскаржуваного рішення, є хибними та необґрунтованими; зроблені без належної оцінки обставин справи та доказів у ній.

Апелянт зазначає, що в оскаржуваному рішенні суд встановив наявність істотних порушень умов договору Банком, проте виснував, що такі договірні відносини є припиненими; встановив факт неповернення Банком Товариству його грошових коштів, проте виснував, що порушене право Товариства вже захищено іншим судовим рішенням.

Висновок суду, «що спір у справі №904/1569/15 та у справі №910/13/21 виник щодо одних і тих же грошових коштів позивача, а остаточним рішенням у справі №904/1569/15 вже зобов`язано відповідача перерахувати грошові кошти, заявлені до стягнення у даній справі, то порушене право позивача вже захищено рішенням у справі №904/1569/15» є необґрунтованим, суперечить нормам Цивільного кодексу України та численним правовим висновкам Верховного Суду.

Скаржник вважає, що суд безпідставно дійшов висновку, що внаслідок тимчасової окупації Автономної Республіки Крим, закриття відкритих у Севастопольській філії ПАТ КБ «Приватбанк» рахунків сторони були позбавлені можливості виконувати зобов`язання за договором від 03.03.2003 №426735 і договір фактично припинив свою дію.

Апелянт зазначає, що суд не надав оцінки тим обставинам, що на момент прийняття Постанови КМУ «Про застосування окремих норм валютного законодавства під час режиму тимчасової окупації на території вільної економічної зони «Крим» №699 від 03.11.2014 Товариство було зареєстроване у місті Києві (з 29.05.2014), здійснювало господарську діяльність та мало рахунки в установі банку відповідача в місті Києві. Товариство ніколи не було зареєстроване на території вільної економічної зони «Крим» та/або на території Російської Федерації.

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у постанові від 13.09.2017 у справі №904/1569/15 встановив, що «посилання відповідача на входження Криму і Севастополя до складу Російської Федерації і фактичного здійснення конфіскації частини майнового комплексу ПАТ «Приватбанк» не може вважатись підставою для звільнення останнього від виконання договірних зобов`язань перед позивачем. Доказів, які б свідчили, що саме тимчасова окупація Автономної Республіки Крим змінила порядок перерахування коштів з одного розрахункового рахунку клієнта на інший розрахунковий рахунок клієнта, в одному банку, та обмежила розпорядження клієнтом своїх коштів за умови, що банк та клієнт є юридичними особами, зареєстрованими на Україні, відповідачем не надано».

Верховний Суд у постанові від 04.06.2018 у справі № 904/1569/15 зазначив повторно, що «посилання відповідача на входження Криму і Севастополя до складу Російської Федерації і фактичного здійснення конфіскації частини майнового комплексу ПАТ КБ «Приватбанк» не може вважатись підставою для звільнення останнього від виконання договірних зобов`язань перед позивачем, оскільки доказів, які б свідчили, що саме тимчасова окупація Автономної Республіки Крим обмежила права позивача щодо розпорядження ним власними коштами після їх переведення на материкову частину України, відповідачем не надано».

На думку апелянта, з наведеного є очевидним, що окупація Автономної Республіки Крим, закриття поточних рахунків та перенесення коштів Товариства на балансовий рахунок 2903 «Кошти клієнтів за недіючими рахунками» не могли призвести до припинення Договору, про що зробив висновок суд першої інстанції. Отже, відсутні підстави стверджувати про фактичне припинення договору через тимчасову окупацію Автономної Республіки Крим Російською Федерацією.

У справі, що розглядається, Банк не заперечував факт існування договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003, а також факт того, що грошові кошти Товариства Банк не повернув у встановлені договором строки, у той час як у справі №904/1569/15 Банк взагалі заперечував укладення договору з позивачем. У справі №904/1569/15, розгляд якої закінчився у 2018 році, Банк не заявляв суду про укладення будь-якого договору переведення боргу. Більше того, у своєму листі №20.1.0.0.0/7-20160313/625 від 30.03.2016 Банк підтвердив, що грошові кошти «по рахункам клієнтів Кримського регіонального управління і Севастопольської філії Банку стали обліковуватися на рахунках балансової групи 2903». Банк продовжує наполягати на тому, що він є неналежним відповідачем у справі, що розглядається. При цьому Банк чудово обізнаний з вимогами законодавства щодо правочину про переведення боргу та правовими висновками Верховного Суду, зокрема у справах №910/6807/21, №910/12047/21: за відсутності згоди позивача як кредитора на переведення боргу договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу.

Скаржник вважає, що процесуальна стратегія Банку полягає у затягуванні судових процесів шляхом залучення до судових процесів ТОФ ФК «Фінілон» в якості співвідповідача та/або третьої особи; поведінка Банку як банківської установи спрямована не на належне та реальне виконання своїх зобов`язань перед вкладниками (клієнтами), а на формування «зручного» балансу банку.

Підсумовуючи доводи апеляційної скарги, Товариство зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим; суд першої інстанції визнав факти істотного порушення умов договору відповідачем, проте безпідставно дійшов висновку про припинення договору; не надав належної оцінки наведеним позивачем доводам та фактам; безпідставно дійшов висновку про те, що право позивача на його грошові кошти вже захищено іншим судовим рішенням.

Позиції учасників справи.

Банк надав відзив на апеляційну скаргу, у якому проти доводів апеляційної скарги заперечує та наводить власні доводи на їх спростування; просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін як законне та обґрунтоване.

Банк вважає, що судовим рішенням у справі №904/1569/15 вже зобов`язано Банк перерахувати на рахунки Товариства кошти, які Товариство заявило до стягнення у цій справі, а тому, виходячи з правовідносин, що існували між сторонами, порушене право позивача вже захищено, підстави для стягнення з Банку грошових коштів відсутні, позовні вимоги Товариства задоволенню не підлягають.

Також Банк зазначає про пропуск Товариством позовної давності під час звернення до суду з позовом у цій справі.

Банк надав пояснення, у яких зазначив, що кошти, які обліковувались на поточних (особових) рахунках ТОВ «Тавріда Електрик Україна», 27.11.2014 фактично були перераховані з транзитних (акумулючих) рахунків Банку на рахунки ТОВ «Фінілон» та з 28.11.2014 кошти вже були відсутні на рахунках класу 2903.

Рахунки, на яких обліковувались кошти Товариства, були закриті у березні 2015 року (17 та 18.03.2015).

Банк також зазначає, що оскільки постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 у справі №904/1569/15 було зобов`язано виконати умови договору та здійснити перерахування коштів з конкретно визначених рахунків на конкретно зазначені рахунки, і ці рахунки були закриті у 2015 році, а грошові кошти перераховані ТОВ «Фінілон», то зазначена постанова у справі №94/1569/15 фактично не могла бути виконана у визначений судом спосіб.

У додаткових (підсумкових) поясненнях Банк зазначає, що на момент звернення Товариства з позовом у цій справі між ними (Банком та Товариством) були відсутні будь-які правовідносини, які випливали би з договірних відносин, з огляду на повне розірвання Банком ділових відносин з Товариством 19.09.2019. З вересня 2019 року Товариство не є клієнтом Банку та не має з Банком жодного укладеного чинного договору.

Посилаючись на перерахування ним грошових коштів на рахунки ТОВ «Фінілон» на підставі договору переведення боргу від 17.11.2014, Банк вважає, що фактично новим боржником перед Товариством за договором є ТОВ «Фінілон», а не Банк, який вибув із зобов`язання.

Банк також вважає, що звертаючись з позовом у цій справі, Товариство фактично змінило спосіб отримання коштів, які не були йому фактично сплачені у межах виконання судового рішення у справі №904/1569/15.

Крім того, Банк вважає, що до спірних правовідносин має бути застосована позовна давність, оскільки Товариство звернулось з позовом у цій справі з пропуском загальної позовної давності, який фактично сплив 25.07.2018.

Банк також наголошує, що Товариство пов`язане з країною-агресором та підсанкційною особою Олексієм Чалим, котрий як один з представників окупаційної влади Криму підписав з Російською Федерацією так званий «Договір про входження території Республіки Крим та м. Севастополя до складу Російської Федерації».

Товариство надало додаткові пояснення, у яких зазначає, що Банк систематично на наполегливо просуває дві взаємовиключні тези: 1) АТ КБ «Приватбанк» є неналежним відповідачем у справі 2) ТОВ «Тавріда Електрик Україна» звернулось до суду з пропуском строку позовної давності.

Апелянт наголошує, що саме АТ КБ «Приватбанк» є належним відповідачем у справі, а саме Товариство ніколи ні в якій формі не давало згоди на переведення боргу третім особам.

Товариство вважає, що звернулось до суду в межах строків позовної давності. Істотні порушення умов Договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 мали триваючий характер та безпосередньо пов`язані зі строком дії договору. Помилково обраховувати початок перебігу строку позовної давності з дати невиконання Банком того чи іншого платіжного доручення Товариства, оскільки невиконання доручення не свідчить про істотне порушення умов Договору; право на розірвання Договору з усіма наслідками - не виникає.

Укладаючи договір з відповідачем, Товариство правомірно та обґрунтовано розраховувало на, зокрема: збереження своїх коштів; примноження своїх коштів шляхом отримання відсотків на них; отримання повної та належної інформації щодо своїх коштів; можливість використання грошових коштів на поточному рахунку у своїй господарській діяльності відповідно до чинного законодавства України.

Звернення до суду у справі №904/1569/15 мало на меті зобов`язати відповідача виконати платіжні доручення, тобто змусити в судовому порядку виконувати свої договірні зобов`язання; звернення до суду у справі №910/13/21 ставило за мету припинити договірні відносини Товариства з Банком та отримати те, що було передано Товариством Банку на виконання умов Договору - грошові кошти. Банк не повідомляв Товариство про розірвання чи припинення договору, а отже договір продовжує свою дію. Навіть якщо погодитися з тезою відповідача, що ділові відносини між Товариством та Банком припинилися з 19.09.2019, позивач звернувся до суду в межах строків позовної давності.

Товариство зазначає, що на сьогодні здійснює свою господарську діяльність без будь-яких обмежень, відповідно до чинного законодавства України, при цьому є українським господарським товариством, що зареєстроване та здійснює свою діяльність згідно чинного законодавства України, в повній мірі сплачує податки та збори, що передбачені чинним законодавством України; ні Товариство, ні його посадові особи та/або учасники не є/не були підозрюваними та / або обвинуваченими в жодному кримінальному провадженні; ні Товариство, ні його учасники / бенефіціари не є особами, що пов`язані з державою-агресором; учасниками / бенефіціарами Товариства є громадяни України. З метою спростування недостовірної інформації, що поширюється Банком, Товариство отримало відповідь від Ради національної безпеки і оборони України, яка свідчить про безпідставність «звинувачень» Банку.

Банк надав додаткові пояснення (в частині строку позовної давності), у яких наголошує, що звернення Товариства з позовною вимогою про стягнення грошових коштів відбулось з пропуском строку позовної давності.

Товариство надало витяг з Державного реєстру санкцій (https://drs.nsdc.gov.ua/), згідно з яким Товариство в цьому реєстрі не знайдено. Позивач зазначив, що згідно з рішенням РНБОУ Державний реєстр санкцій - це інформаційно-комунікаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, захист, облік, відображення, оброблення та надання інформації про всіх суб`єктів щодо яких застосовано санкції. Джерелами інформації Реєстру є рішення Ради національної безпеки і оборони України, а також судові рішення про застосування санкцій. Дані в реєстрі оновлюються оперативно. Вони є відкритими і загальнодоступними, крім випадків, передбачених законом. На сайті є можливість в електронній формі отримати витяг з інформацією про особу.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.08.2023 сформовано колегію у складі: головуючий суддя Владимиренко С.В., судді Ткаченко Б.О., Сітайло Л.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.09.2023 апеляційну скаргу Товариства на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21 повернуто без розгляду.

10.10.2023 до апеляційної інстанції повторно надійшла апеляційна скарга Товариства на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.10.2023 сформовано колегію у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Алданова С.О., Корсак В.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2023 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/13/21 та відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV ГПК України, за апеляційною скаргою Товариства на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 до надходження матеріалів справи №910/13/21.

23.10.2023 матеріали справи №910/13/21 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.10.2023 апеляційну скаргу Товариства на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21 залишено без руху.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.11.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі № 910/13/21. Розгляд справи призначено на 27.11.2023.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.11.2023 клопотання представника Товариства адвоката Гончарука М.П. про участь у судовому засіданні, призначеному на 27.11.2023 о 12 год 00 год, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволено.

Судове засідання 27.11.2023 не відбулось у зв`язку з оголошенням повітряної тривоги по місту Києву з 12:22 до 14:04.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.11.2023 призначено судове засідання на 18.12.2023.

У судовому засіданні 18.12.2023 оголошено перерву до 22.01.2024 на підставі ст. 216 ГПК України; повідомлено, що судове засідання буде проводитись в режимі відеоконференції за участю представника позивача Гончарука М.П.

У судовому засіданні 22.01.2024 оголошено перерву до 07.02.2024 на підставі ст. 216 ГПК України; повідомлено, що судове засідання буде проводитись в режимі відеоконференції за участю представника позивача Гончарука М.П.

У судовому засіданні 07.02.2024 оголошено перерву до 06.03.2024 на підставі ст. 216 ГПК України; повідомлено, що судове засідання буде проводитись в режимі відеоконференції за участю представника позивача Гончарука М.П.

Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Згідно зі ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції, перевірені та додатково встановлені апеляційним господарським судом.

03.03.2003 ТОВ «Тавріда Електрик Україна» та АТ КБ «ПриватБанк» в особі Севастопольської філії ПАТ КБ «ПриватБанк» уклали договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735 (далі - договір), за умовами п. 1.1 якого банк відкриває клієнту поточні рахунки у національній та іноземній валюті (у т.ч. картковий) та/або здійснює їх розрахунково-касове обслуговування відповідно до чинних нормативних актів НБУ.

За умовами п. 2.1.1 договору сторони дійшли згоди, що у подальшому поточні рахунки позивачу відкриваються на підставі його письмової заяви та інших документів, передбачених нормативними актами НБУ, і обслуговуються відповідно до умов договору.

Відповідно до п. 2.1.3 договору банк зобов`язався виконувати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, у такі строки: у день його надходження, якщо документ надійшов протягом операційного часу; не пізніше наступного робочого дня, якщо документ надійшов після операційного часу.

Отже, Банк взяв на себе серед іншого зобов`язання виконувати доручення позивача, що міститься у розрахунковому документі, в обумовлені строки (п. 2.1.3 договору); забезпечити схоронність коштів позивача (п. 2.1.12 договору).

Клієнт має право самостійно розпоряджатися коштами на своєму рахунку, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством; вимагати своєчасного і повного здійснення розрахунків та інших обумовлених Договором послуг. Для здійснення розрахунків Клієнтом обираються наступні платіжні інструменти: платіжне доручення, платіжна вимога-доручення, платіжна вимога, розрахунковий чек, акредитив, вексель, банківська платіжна картка (п. 3.1.1 договору).

За умовами п. 7.2 договір може бути розірваний за згодою сторін у випадку закриття відкритих за ним рахунків або у випадках, передбачених законодавством або договором. При закритті карткового рахунку (за ініціативою клієнта або банку) клієнт не пізніше 21-го дня від дня письмового повідомлення про намір закрити картковий рахунок повинен погасити всі види заборгованості перед банком, а також повернути в банк всі КПК. Банк закриває картковий рахунок не пізніше 45-ти днів від дня повернення в банк КПК.

Невиконання умов договору зі сторони Банку, а саме невиконання розпоряджень позивача (клієнта) на перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ «Тавріда Електрик Україна», залишення без розгляду звернення останнього до Банку були предметом судового розгляду у господарській справі №904/1569/15.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 у справі №904/1569/15, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 15.05.2018, частково задоволено позов ТОВ «Таврида Електрик Україна» до ПАТ КБ «Приватбанк» та зобов`язано ПАТ КБ «Приватбанк» зокрема виконати платіжні доручення ТОВ «Тавріда Електрик Україна» згідно з переліком від 17.02.2017 №№1-12, присуджено до стягнення з ПАТ КБ «Приватбанк» на користь ТОВ «Тавріда Електрик Україна» проценти за депозитними вкладами в розмірі 42 317,13 доларів США та 3 130,51 грн витрат зі сплати судового збору.

У вказаній постанові суд встановив, зокрема, таке.

На підставі договору Товариству 03.03.2003 відкриті в Севастопольській філії ПАТ КБ «Приватбанк» такі банківські рахунки:

- поточний НОМЕР_8 у гривні,

- валютний НОМЕР_9 у доларах США,

- валютний НОМЕР_10 у євро,

- картковий НОМЕР_11 у гривні.

Позивач 22.07.2015 надіслав на адресу відповідача лист від 17.07.2015 №0042 та платіжні доручення до виконання, однак матеріалами справи підтверджується факт невиконання Банком розпоряджень позивача (клієнта) щодо перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ "Тавріда Електрик Україна", залишення без розгляду звернення останнього до банку від 17.02.2017 №9. Невиконання Банком доручень позивача зумовило звернення Товариства з позовом про зобов`язання відповідача перерахувати грошові кошти на рахунки ТОВ «Таврида Електрик Україна» та стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» пені, 3% річних, інфляційних втрат та процентів за доларовими депозитами.

Наявність спірної суми на рахунках позивача підтверджується копіями платіжних доручень від 28.05.2014 №№Е0528LOKN9, Е0528L0K55, Е0528L0KG0, Е0528L0KЕ3, Е0528L0KЕ0, Е0528L0KDZ, Е0528L0KFY, Е0528LOKFХ, Е0528L055A, Е0528L0EH6, Е0528L054Y, Е0528L0551 та випискою, яку отримано позивачем із використанням системи інтернет-банкінгу за період з 28.05.2014 по 28.05.2014 по рахунках позивача, з огляду на те, що умовами договору від 03.03.2003 №426753 сторони передбачили можливість отримання клієнтом банківської виписки щодо стану свого рахунка (рахунків) через систему «Приват-24» за допомогою засобів Internet з використанням Web-браузера банку.

Згідно з випискою, отриманою позивачем із використанням системи інтернет-банкінгу, за період з 28.05.2014 по 28.05.2014 на рахунках позивача обліковуються наступні кошти: 13 860 233,74 грн; 17 098,00 USD; 5 256,50 EUR; на картковому рахунку - 65 778,40 грн.

У квітні-травні 2014 року відповідач в односторонньому порядку перевів з рахунків позивача, відкритих в Севастопольській філії ПАТ «ПриватБанк», грошові кошти позивача, які фактично обліковувались на його поточних та депозитних рахунках, на «недіючі рахунки 2903», що обмежило доступ позивача до його грошових коштів та порушило право позивача розпоряджатись ними.

Виходячи із наведених обставин, апеляційний господарський суд у справі №904/1569/15 дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про зобов`язання ПАТ КБ «Приватбанк» виконати платіжні доручення щодо перерахування коштів позивача, зокрема, але не виключно, як зазначено у резолютивній частині постанови від 13.09.2017 у справі №904/1569/15, платіжне доручення №3 від 17.02.2017 на суму 5 256,50 євро щодо перерахування з рахунку НОМЕР_7 на рахунок № НОМЕР_1 , який відкрито у філії «КиївСіті» ПАТ КБ «ПриватБанк» у м. Києві; платіжне доручення №4 від 17.02.2017 на суму 65 778,40 грн щодо перерахування з рахунку НОМЕР_2 на рахунок № НОМЕР_3 , який відкрито у філії «КиївСіті» ПАТ КБ «ПриватБанк» у м. Києві, платіжне доручення №1 від 17.02.2017 на суму 13 860 113,74 грн щодо перерахування з рахунку НОМЕР_4 на рахунок № НОМЕР_3 , який відкрито у філії «КиївСіті» ПАТ КБ «ПриватБанк» у м. Києві; платіжне доручення №2 від 17.02.2017 на суму 17 098 доларів США щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_5 на рахунок № НОМЕР_6 , який відкрито у філії «КиївСіті» ПАТ КБ «ПриватБанк» у м. Києві.

Тобто, судовим рішенням зобов`язано Банк перевести кошти позивача з одних рахунків на інші (працюючі), відкриті в тому ж Банку, але в іншій визначеній позивачем філії.

Господарський суд Дніпропетровської області 22.09.2017 на виконання вказаної постанови у справі №904/1569/15 видав наказ.

Державний виконавець Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного управління юстиції у м. Києві 15.04.2019 прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_12.

Згодом виконавець 10.09.2019 прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_12. У цій постанові зазначено, що станом на 21.05.2019 рішення суду залишається невиконаним повторно, після винесення постанови про накладення штрафу від 03.05.2019.

Звертаючись до суду з позовом у справі №910/13/21, позивач зазначає, що відповідач не повернув позивачу грошові кошти, розміщені на банківських рахунках згідно з умовами Договору, зокрема, грошові кошти у сумах 13 925 892,10 грн, 17 098,00 доларів США, 5 256,50 євро, що на тривалий час позбавило позивача можливості користуватися своїми власними коштами та є істотним порушенням умов договору. З огляду на це, позивач вважає, що договір між позивачем та Банком підлягає розірванню, а неповернуті позивачу грошові кошти - стягненню з відповідача на користь позивача із урахуванням нарахованих на них 3% річних та інфляційних втрат.

ПАТ КБ «Приватбанк» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «Фінілон») 17.11.2014 уклали договір про переведення боргу.

Відповідач у відзиві посилається на положення п. п. 1.1.7.58 та 1.1.7.59 «Умов та Правил надання банківських послуг» у редакції від 01.06.2014. Згідно з вказаними пунктами у зв`язку з анексією АР Крим та припинення діяльності Банку на цій території Клієнт зобов`язується з`явитися в структурний підрозділ Банку, розташований на материковій частині України, для здійснення Банком дій щодо уточнення інформації щодо ідентифікації та вивчення Клієнта та надати в Банк від Агентства по страхуванню вкладів, розташованому за адресою: 109240, рф, москва, верхній таганський глухий кут, д. 4, довідку про відсутність виплат грошових коштів Клієнту - фізичній особі. При цьому Клієнт зобов`язаний вчинити дії, передбачені в цьому пункті, у термін до 31.12.2014. У разі невиконання Клієнтом обов`язків, передбачених п. 1.1.7.58 цих Умов, подальша взаємодія за договором Клієнта з Банком може бути змінена шляхом повідомлення, у т.ч. на сайті Банка у відповідному розділі Умов та Правил. У разі необхідності отримання Банком згоди від Клієнта на здійснення таких дій сторони керуються ст. 205 ЦК України (мовчазна згода).

Крім того, відповідач на офіційному сайті Банку 30.01.2015 розмістив оголошення такого змісту: «У зв`язку з анексією АР Крим і зупиненням діяльності Банка на цій території в розділ « 1.1.7. Додаткові положення» Умов та правил надання банківських послуг внесені зміни про порядок взаємодії за договорами Клієнта з Банком. У разі невиконання Клієнтом обов`язків, передбачених п. 1.1.7.59 цих Умов та Правил, подальша взаємодія по договору Клієнта з Банком буде здійснюватися з ТОВ «Фінілон», що розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 32. У разі незгоди Клієнта з переводом боргу свої письмові заперечення Клієнт направляє Банку в строк до 15.02.2015. Ненадання Клієнтом заперечень у вказаний в цьому пункті строк підтверджує здійснення Банком переводу боргу по договорам Клієнта на ТОВ «Фінілон» зі згоди Клієнта».

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у цій справі №910/13/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 31.08.2021, позов задоволено, а саме розірвано договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування від 03.03.2003 №426753 та стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ТОВ «Тавріда Електрик Україна» суму коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 3% річних у розмірі 1 255 619,48 грн, інфляційні втрати у розмірі 2 626 426,20 грн, суму коштів у розмірі 17 098,00 доларів США, 3% річних у розмірі 43 726,50 грн, 5 256,50 євро, 3% річних у розмірі 16 420,34 грн та судовий збір у розмірі 278 072,47 грн.

Постановою Верховного Суду від 23.12.2021 касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.08.2021 у справі №910/13/21 скасовано, а справу скеровано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 23.12.2021 зазначив, що суди не вирішили питання суб`єктного складу сторін у спорі щодо розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування від 03.03.2003 №426753, що був укладений між позивачем та відповідачем, та стягнення грошових коштів, ураховуючи заперечення відповідача, зокрема з посиланням на існування договору про переведення боргу від 17.11.2014, сторонами якого є ПАТ «КБ «Приватбанк» та ТОВ «Фінілон», наявність судових рішень (у справі №904/1569/15) та процесу їх виконання. Верховний Суд відзначив, що вагомим питанням у цьому аспекті є як предмет договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування від 03.03.2003 №426753, так і предмет договору про переведення боргу від 17.11.2014, зокрема у розрізі передання саме зобов`язання щодо виплати грошових коштів, які виникли на підставі депозитних договорів та договорів банківського обслуговування згідно з переліком (Додаток №1) тощо. Суди повинні встановити, які матеріально-правові правовідносини існують на момент звернення до суду між учасниками справи, чи відбулася/не відбулася заміна сторони зі спірних правовідносин з огляду як на предмет договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування від 03.03.2003 №426753, так і предмет договору про переведення боргу від 17.11.2014, сторонами якого є ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Фінілон», і в якому обсязі та які саме обов`язки сторони за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування від 03.03.2003 №426753 перейшли до іншої особи та хто і за якими позовними вимогами є належним відповідачем.

Під час нового розгляду справи представник АТ КБ «ПриватБанк» у судовому засіданні 04.07.2022 усно заявив клопотання про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення коштів з Банку. Банк вважає, що Товариство з вимогою про стягнення коштів звернулось 04.01.2021, а платіжні доручення були подані 17.02.2017, а судове рішення у справі №904/1569/15 набрало законної сили 13.09.2017 (дата прийняття постанови Дніпропетровським апеляційним господарським судом). За таких обставин Банк вважає, що позивач звернувся з вимогами про стягнення коштів у справі, що розглядається, з пропуском строку позовної давності.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.07.2022 у задоволенні позову ТОВ «Тавріда Електрик Україна» до АТ КБ «ПриватБанк» про розірвання договору та стягнення грошових коштів відмовлено повністю.

Переглядаючи це рішення, суд апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 269 ГПК України долучив до матеріалів справи надані відповідачем докази: публікації Інтернет-видання НВ та інші джерела інформації, а також копію листа Служби безпеки України від 24.11.2022 №5/7/1/3-19299.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.12.2022 у справі №910/13/21 рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2022 у справі №910/13/21 змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови апеляційної інстанції, в іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2022 у справі №910/13/21 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 30.03.2023 касаційну скаргу ТОВ «Тавріда Електрик Україна» задоволено частково, рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2022, постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.12.2022 у справі №910/13/21 скасовано, справу №910/13/21 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що вирішуючи спір в частині розірвання договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України, суду необхідно надати оцінку всім обставинам, доказам у справі, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, у сукупності, із застосуванням критеріїв належності, допустимості, достовірності та вірогідності. Крім того, у контексті доводів відповідача судам першочергово необхідно встановити і наявність / відсутність обставин щодо розірвання вказаного договору та закриття поточних рахунків позивача.

Судам під час розгляду даної справи необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини стосовно того, чи порушено право особи, про захист якого вона просить; встановити суть позовних вимог та чи пов`язані такі вимоги із виконанням / невиконанням зобов`язання, та чи визначений / не визначений строк виконання за зобов`язаннями, чи невизначений / визначений моментом вимоги, і в разі визначення моментом вимоги встановити день, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про таке виконання зобов`язання; встановити порушення, ураховуючи наявність/відсутність обставин щодо розірвання Договору, закриття поточних рахунків позивача; і, за наявності заяви сторони про застосування позовної давності, правильно визначити строк початку перебігу позовної давності, а відтак і закінчення такого строку; вирішити питання щодо застосовування / незастосування позовної давності та наслідки її спливу за відсутності поважних причин щодо пропущення. В разі якщо позивачем пред`явлено кілька позовних вимог, то питання про початок перебігу позовної давності, сплив позовної давності та застосування позовної давності має вирішуватися щодо кожної позовної вимоги окремо.

Верховний Суд зазначив, що спір у справі №904/1569/15 та у справі №910/13/21 виник щодо одних і тих же грошових коштів позивача, що знаходяться на рахунках у Банку. При цьому питання «подібність справ та подібність правовідносин» не слід ототожнювати з правовою природою, змістом, суттю та предметом спору як такого, з приводу чого виникли у сторін суперечності.

Касаційний суд відзначив, що, ураховуючи наявність судового рішення у справі №904/1569/15, судам на обґрунтування правомірності/неправомірності заявленої суми до стягнення необхідно виконати вказівки Верховного Суду, наведені у постанові від 23.12.2021 у справі №910/13/21.

Поряд з цим судам належить встановити, які матеріально-правові правовідносини існують між учасниками справи, про що також вказано у постанові Верховного Суду від 23.12.2021 у справі №910/13/21.

Пославшись на ч. 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та з урахуванням збройної агресії російської федерації по відношенню до нашої держави, що триває з 2014 року, Верховний Суд зазначив, що судам необхідно визначити, які матеріально-правові правовідносини існують між учасниками справи, і надати правову кваліфікацію відносинам сторін; чи є стягнення грошових коштів шкодою у розумінні ч. 9 ст. 5 цього Закону.

Направляючи справу на новий розгляд, колегія суддів Верховного Суду зауважила, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі виконали вказівки суду, викладені у постанові від 23.12.2021. Суди не встановили матеріально-правові відносини, що виникли у спорі про стягнення коштів.

Під час нового розгляду суду слід звернути увагу на викладене у розділі 8 цієї постанови, надати належну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, перевірити зазначені в цій постанові доводи та докази, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку і на підставі повного та всебічного дослідження доказів та аргументів сторін за правилами ст. 86 ГПК України, ураховуючи принципи господарського судочинства, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір з належним обґрунтуванням мотивів та підстав такого вирішення у судовому рішенні, ухваленому за результатами судового розгляду.

Джерела права та мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови.

Згідно з нормами ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. ст. 625, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України, ч. 1 ст. 173 ГК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтями 525, 526 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Обставини, що встановлені у справі № 904/1569/15, під час провадження у даній справі вважаються такими, що відповідно до приписів ст. 75 ГПК України не підлягають повторному доказуванню.

Преюдиційність - це обов`язковість обставин, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені обставини не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив у законну силу. Cуть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правило про преюдицію спрямоване не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу, воно також сприяє додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі, не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України» (заява №48553/99), а також рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі «Брумареску проти Румунії» (заява №28342/95).

Високий Суд у п. п. 46, 47 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України» від 29.10.2015 (заява №32053/13), яке набуло статусу остаточного 29.01.2016, зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява №52854/99, п. п. 51 і 52, ECHR 2003-Х).

А отже, встановлені постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.09.2017 у справі №904/1569/15, яка набрала законної сили, в т.ч. щодо невиконання Банком (відповідачем) умов договору, а саме розпоряджень Товариства (клієнта) щодо перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ «Тавріда Електрик Україна», у т.ч. платіжних доручень №3 від 17.02.2017 на суму 5 256,50 євро, №4 від 17.02.2017 на суму 65 778,40 грн, №1 від 17.02.2017 на суму 13 860 113,74 грн, №2 від 17.02.2017 на суму 17 098 доларів США, є преюдиційними та не підлягають повторному доведенню під час розгляду даної справи.

Наявні у справі матеріали справи свідчать, що Банк судове рішення у справі №904/1569/15 ні в добровільному, ні в примусовому порядку не виконав, спірні грошові кошти Товариству не перерахував (при цьому ішлося про перерахування коштів на інші рахунки, відкриті у тому самому Банку, але в іншій філії у м. Києві, що нівелює посилання Банку про припинення договору), у жодний інший спосіб не повернув. Банк ці обставини не заперечує та зазначає, що 17.11.2014 уклав з ТОВ «Фінілон» договір про переведення боргу, за умовами якого Банк передав ТОВ «Фінілон» зобов`язання за депозитними договорами та договорами банківського обслуговування, в т.ч. і за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003, укладеним з Товариством.

Оцінюючи ці доводи Банку, колегія суддів зазначає таке.

Згідно з ч. 1 ст. 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Цивільне законодавство передбачає можливість заміни сторін у зобов`язанні, однак встановлює певні обмеження свободи розсуду учасників відповідних правовідносин з метою запобігання порушенню балансу інтересів цих осіб.

Зокрема, заміна кредитора за загальним правилом здійснюється без попередньої згоди боржника, оскільки не впливає на правове становище боржника, для якого неважливо, яка саме особа має здійснити виконання, зокрема, сплатити кошти (статті 512, 516 ЦК України).

Разом із тим закон встановлює обмеження на заміну боржника у зобов`язанні поза волею кредитора.

Так, ст. 520 ЦК України визначено, що боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Для породження правових наслідків переведенням боргу необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу (постанови Верховного Суду від 25.04.2018 в справі №667/933/14-ц та від 27.04.2022 у справі №321/1260/19).

Для заміни боржника у зобов`язанні істотне значення має не форма виразу волі кредитора, а наявність відповідної волі, що і вимагається згідно з приписами ст. 520 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 26.04.2017 у справі №922/1029/16).

Відповідно до ч. 3 ст. 205 ЦК України у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

У цьому випадку ані договором, ані законом не встановлено, що воля кредитора на заміну боржника може виражатися її мовчанням.

Верховний Суд неодноразово вже розглядав це питання і дійшов однозначного висновку, що передбачені ст. 205 ЦК України положення про мовчазну згоду не можуть бути застосовні до спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 22.09.2021 у справі №757/64382/17 від 02.11.2021 №757/45304/19-ц та інші).

Оскільки Банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ТОВ «Тавріда Електрик Україна» надало згоду на переведення боргу на ТОВ «Фінілон» (мала відповідну волю), колегія суддів вважає, що саме Банк є боржником за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 та належним відповідачем у справі, що розглядається.

Колегія суддів зазначає, що відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу (постанова Верховного Суду від 27.04.2022 у справі №321/1260/19).

Колегія суддів також зазначає, що укладені Банком з ТОВ «Фінілон» за аналогічних обставин договори переведення боргу були предметом дослідження Верховним Судом і він дійшов висновку, що укладений між Банком та ТОВ «Фінілон» договір про переведення боргу за відсутності згоди кредитора на заміну боржника у зобов`язанні не породив для кредитора правових наслідків. У спірних правовідносинах саме Банк є боржником за укладеним між сторонами справі договором та є належним відповідачем, який у порушення ст. 1066 ЦК України обмежив право кредитора на розпорядження грошовими коштами, порушив його майнові права та інтереси (справи №№910/10685/21, 910/12047/21, 910/6807/21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.04.2023 у справі №199/3152/20 зазначила, що оскільки позивачі не надавали згоди на переведення боргу від АТ «КБ «Приватбанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до ст. 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17.11.2014, укладений між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивачів.

Звертаючись з позовом у цій справі, Товариство просить розірвати договір №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування, укладений між ним та Банком; стягнути 13 925 892,10 грн грошових коштів, 2 626 426,20 грн інфляційних втрат та 1 315 766,32 грн 3% річних, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро.

Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Суб`єктивне цивільне право є мірою можливої поведінки у правовідносинах, в яких існує уповноважена і зобов`язана сторона. Суб`єктивні права встановлюються правовими нормами, їх особливістю є здатність вимагати від зобов`язаної сторони певної міри поведінки, у т.ч. з використанням примусу держави.

Поняття охоронюваного законом інтересу в логічно-смисловому зв`язку з поняттям суб`єктивного права визначено в Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Безпосереднє згадування в нормах права інтересів особи як об`єкта правового захисту певною мірою прирівнює їх до суб`єктивних прав. Тобто законні інтереси, які не опосередковані правовими нормами, можна розглядати як доправову категорію, у якій інтерес передує правам та обов`язкам, тобто виступає як «суб`єктивне право, що може виникнути у майбутньому».

Розмежовуючи поняття прав та інтересів, Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 зазначив, що і суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес є дозволами. Але перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення в межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

У розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права чи інтересу та припинення дій, які порушують це право або інтерес. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу в потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту.

Згідно з ч. 2 ст. 20 ГК України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав і законних інтересів осіб. Такі права та законні інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи законного інтересу. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити в рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, з огляду на безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №910/16981/17, п. 5.22).

Суд керується визначеним у ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Апеляційний суд констатує, що вимога ТОВ «Тавріда Електрик Україна» про стягнення грошових коштів з огляду на ч. 1 ст. 173 ГПК України не є похідною позовною вимогою від вимоги Товариства розірвати договір №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування (про що зазначив Верховний Суд у постанові від 30.03.2023 у цій справі).

Так, за ч. 1 ст. 173 ГПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

У справі, що розглядається, обидві заявлені Товариством вимоги об`єднані підставами виникнення та доказами; задоволення вимоги про стягнення коштів не залежить від вимоги про розірвання договору та навпаки.

Щодо вимоги Товариства розірвати договір №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

За змістом ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Суд встановив, що сторони уклали договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування, відповідно до якого Банк відкрив позивачу поточні рахунки у національній та іноземній валюті (у т. ч. картковий) та здійснював їх розрахунково-касове обслуговування. Банк взяв на себе зобов`язання виконувати доручення позивача, що міститься у розрахунковому документі в обумовлені строки, забезпечити схоронність коштів позивача. Договором передбачено, що він (договір) може бути розірваний за згодою сторін у випадку закриття відкритих за ним рахунків, або у випадках, передбачених законодавством або договором.

Відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом і банком.

Правовідносини з банківського рахунку врегульовано нормами ЦК України, Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 №2121-ІІІ (далі - Закон України про банки), Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 №2664-ІІІ (далі - Закон про фінансові послуги), Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 06.12.2018 №361-ІХ (далі - Закон №361-ІХ) та низкою інших нормативно-правових актів, в тому числі, актів Національного банку України тощо.

Згідно з преамбулою Закону про фінансові послуги у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту прав та інтересів клієнтів фінансових установ, фізичних осіб-підприємців, які надають фінансові послуги, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Відповідно до ст. 1 Закону про банки (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) цей Закон визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків. Метою цього Закону є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника.

А в редакції на момент розгляду справи у суді ч. 2 ст. 1 Закону про банки в редакції Закону №1587-ІХ від 30.06.2021 визначає, що метою цього Закону є правове забезпечення захисту законних інтересів вкладників та інших клієнтів банків, сталого розвитку і стабільності банківської системи, а також створення сприятливих умов для розвитку економіки України і належного конкурентного середовища на фінансовому ринку.

За змістом ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком; банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами; банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Згідно з ч. 3 ст. 1068 ЦК України банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Відповідно до ст. 1071 ЦК України банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження; грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом.

Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду; в інших випадках, встановлених законом; у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом (ст. 1074 ЦК України).

За визначенням ст. 2 Закону про банки банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів; вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до п. 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 №492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.12.2003 за №1172/8493 (далі - Інструкція №492), банки відкривають своїм клієнтам поточні рахунки за договором банківського рахунка, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки. Цим же пунктом Інструкції встановлено, що до поточних рахунків також належать карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до вимог цієї Інструкції.

Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі (паперовій або електронній). Електронна форма договору має містити електронний підпис/електронний цифровий підпис клієнта (представника клієнта) та уповноваженої особи банку відповідно до вимог, установлених нормативно-правовим актом Національного банку з питань застосування електронного підпису в банківській системі України. Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу можуть укладатися шляхом приєднання клієнта до публічної пропозиції укладення договору (оферта), який розміщений у загальнодоступному для клієнта місці в банку та на його офіційному сайті в мережі Інтернет. Банк зобов`язаний надати клієнту у спосіб, визначений банком та клієнтом, у т. ч. за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем примірник договору, що дає змогу встановити дату його укладення (п. 1.9 Інструкції №492).

Згідно зі ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Поняття «майно» в ч. 1 ст. 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення (SUK v. UKRAINE, № 10972/05, §22, ЄСПЛ, від 10.03.2011).

Стосовно банківських вкладів ЄСПЛ вважає, що вони беззаперечно становлять «майно», яке належить заявникам згідно зі ст. 1 Протоколу №1, і не заперечується, що заявники можуть забрати ці кошти разом з відповідними процентами, якщо забажають (GAYDUK AND OTHERS v. UKRAINE, №№45526/99, 46099/99, 47088/99, 47176/99, 47177/99, 48018/99, 48043/99, 48071/99, 48580/99, 48624/99, 49426/99, 50354/99, 51934/99, 51938/99, 53423/99, 53424/99, 54120/00, 54124/00, 54136/00, 55542/00, 56019/00, ЄСПЛ, від 02.07.2002).

ЄСПЛ вказав, що втручання держави в право власності особи у спірних правовідносинах є виправданим тоді, коли воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого державам надається право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Верховний Суд у постанові від 30.03.2023 у цій справі звернув увагу на послідовні доводи відповідача, які він наводив під час розгляду справи, як то: відбулась окупація; грошові кошти переведені на рахунок «класу 2903»; закриття рахунків позивача; зупинення ділових стосунків з позивачем тощо.

Верховний Суд виходив з того, що під публічним порядком належить розуміти правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу, стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо.

Такі принципи та засади стосуються насамперед національної безпеки України, тобто захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про національну безпеку»), а державна політика у сфері означеної безпеки спрямована, зокрема, на захист людини і громадянина (ч. 1 ст. 3 цього Закону).

Одним з нових аспектів публічного порядку в Україні є санкційне регулювання, яке з`явилося із прийняттям Закону України «Про санкції» від 14.08.2014 №1644-VI внаслідок збройної агресії російської федерації щодо України.

Верховний Суд у контексті спірних правовідносин та доводів сторін виходить з того, що Україна є об`єктом збройної агресії з боку Російської Федерації (далі - РФ), яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абз. 1 затвердженого постановою від 27.01.2015 №129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

Із 20.02.2014 тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974 (абз. 17 п. 1, схваленої постановою від 21.04.2015 №337-VIII, Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14.12.1974, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абз. 6 Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014) (абз. 5 п. 1 Заяви).

27.08.2014 третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абз. 14 п. 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абз. 1 п. 3 Заяви).

24.02.2022 розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

У резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» 02.03.2022 збройну агресію РФ проти України визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

Верховна Рада України 14.04.2022 визнала дії, вчинені збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022, геноцидом Українського народу (п. 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради №2188-ІХ.

Парламентська Асамблея Ради Європи 27.04.2022 ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» №2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Верховний Суд виходить і з того, що законодавством передбачена і відповідальність банків за своїми зобов`язаннями, до такого висновку суд доходить з огляду на ч. 2 ст. 58 Закону №2121-ІІІ, яка регламентує відповідальність банку за своїми зобов`язаннями (у відповідній редакції).

Стаття 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачає, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію.

Відповідно до ч. ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Спір у справі виник у 2014 році щодо коштів, які знаходились на рахунках позивача у АТ КБ «ПриватБанк» в особі Севастопольської філії ПАТ КБ «ПриватБанк». За твердженнями банка, 15.05.2014 на підставі рішення Правління ПАТ КБ «ПриватБанк» Банк припинив діяльність відокремлених підрозділів Філії «Кримське регіональне управління» ПАТ КБ «ПриватБанк» на вимогу постанови Національного Банку України від 06.05.2014 «Про відкликання та анулювання ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя». На підставі відповідних платіжних доручень Банк здійснив переказ (перерахування) грошових коштів з особових рахунків кредиторів Кримської філії ПАТ КБ «ПриватБанк», у т.ч. і рахунків позивача. При цьому Банк вказує, що гроші переведені на рахунок «класу 2903», рахунки позивача закриті, а ділові стосунки з позивачем розірвані з огляду на приписи Законів України «Про банки і банківську діяльність» та «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

При цьому Банк відзначає, що такі обставини зумовлені окупацією Автономної Республіки Крим РФ у 2014 році.

Тобто позивач, з однієї сторони, вказує на неналежне виконання умов договору Банком (невиконання платіжних доручень), а відповідач, з іншої сторони, вважає, що, перерахувавши кошти кредитора у 2014 році на рахунок, діяв у повній відповідності до вимог законодавства та обставин, що склались у державі у зв`язку із збройною агресією РФ.

Відповідно до Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою Національного банку України від 17.06.2014 №280, рахунок 2903 «Кошти клієнтів банку за недіючими рахунками» призначений для обліку кредиторської заборгованості банку перед клієнтами за недіючими рахунками.

23.11.2004 Департамент платіжних систем Національного банку України листом №25-118/1918-12202 роз`яснив, що до недіючих рахунків віднесено рахунки, за якими протягом тривалого часу не здійснювалися операції, із власниками яких банком утрачений зв`язок, та зазначив, що кошти клієнтів, перенесені на балансовий рахунок 2903 «Кошти клієнтів банку за недіючими рахунками», мають обліковуватись банком на цьому рахунку до моменту звернення власників цих коштів щодо розпорядження ними.

Колегія суддів зазначає, що юридичний аналіз положень ст. ст. 1066, 1071, 1074 ЦК України дозволяє зробити висновок, що, укладаючи договір банківського рахунка, банк бере на себе зобов`язання з гарантування клієнту права безперешкодно розпоряджатися грошовими коштами на такому рахунку. Обмеження для клієнта у праві розпорядження грошовими коштами можуть бути встановлені лише законом або укладеним договором банківського рахунка. Отже, навіть якщо відповідно до закону банк тимчасово обмежує право клієнта в розпорядженні грошовими коштами на банківському рахунку, таке обмеження не може бути постійним.

А тому, виконуючи вимоги Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» щодо припинення діяльності відокремлених підрозділів Банку, відповідач діяв правомірно, закривши без згоди клієнта поточні рахунки юридичних осіб-суб`єктів Криму та перевівши кошти з таких рахунків на спеціальні рахунки банку у відділеннях материкової частини України, відповідно до Постанови №699 «Про застосування окремих норм валютного законодавства під час режиму тимчасової окупації на території вільної економічної зони "Крим"». Разом з тим, законодавець визначає ці заходи як тимчасові та такі, що не звільняють банк від прийнятих на себе зобов`язань за договором банківського рахунка про гарантування клієнту права безперешкодного розпорядження належними йому коштами. Отже, після переведення коштів клієнта на материкову частину України чинне законодавство не обмежує клієнта у праві розпорядження його коштами за договором банківського рахунка, банк зобов`язаний виконувати належним чином розпорядження такого клієнта, виходячи з приписів ст. ст. 1066, 1071, 1074 ЦК України та ст. 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».

Бездіяльність Банку у виконанні ним розпоряджень клієнта про виконання його платіжних доручень свідчить про порушення також ст. 1 Протоколу 1 Конвенції, яка гарантує кожному право на мирне володіння його майном. Дії Банку з невиконання розпорядження клієнта не можуть бути виправдані «суспільними інтересами» та відповідністю їх вимогам закону чи загальним принципам міжнародного права.

У справі №904/1569/15 суд встановив факт невиконання Банком (відповідачем) розпорядження позивача (клієнта) щодо перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ «Таврида Електрик Україна», звернення Товариства були залишені без надання належної відповіді. Саме невиконанням Банком доручень Товариства зумовило звернення Товариства до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про зобов`язання серед іншого перерахувати грошові кошти на рахунки ТОВ «Таврида Електрик Україна». Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду у справі №904/1569/15 зобов`язано Банк виконати платіжні доручення Товариства щодо перерахування коштів саме з рахунків «2903».

Матеріали справи, що розглядається, свідчать, що Банк платіжні доручення Товариства не виконав.

Сторони у п. 7.2 договору не передбачили можливості розірвання договору в односторонньому порядку за ініціативи клієнта.

У п. 7.4 договору визначено, що Банк має право в установленому законодавством порядку закрити рахунок (рахунки) та / або розірвати договір в у разі настання будь-якого з наступних випадків: за заявою клієнта; якщо протягом 6-ти місяців з дати проведення останньої операції за рахунком (рахунками), за виключенням переказу Банком відсотків за користування залишками коштів, операції клієнтом не здійснювались; у разі незгоди клієнта із запропонованими Банком змінами в Додатку 1. Якщо протягом 12-ти місяців після письмового повідомлення банком клієнта про закриття рахунків від останнього не надійшло розпорядження про перерахування залишків коштів на рахунки в інших банках, такі залишки зараховуються в дохід Банку.

Випадки, передбачені п. 7.4 договору, у цій справі не встановлені.

Водночас законодавець передбачає можливість розірвання договору у судовому порядку за ініціативою однієї із сторін договору. В такому випадку на розгляд суду можуть передаватися вимоги про розірвання договору не з будь-яких підстав, а лише з тих, що передбачені законом або договором.

Такими передбаченими законом підставами для розірвання договору є: істотне порушення договору його стороною (ч. 2 ст. 651 ЦК України); істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору (ст. 652 ЦК України); інші випадки, встановлені договором або законом (ч. 2 ст. 651 ЦК України).

Аналіз положень ст. ст. 651, 652 ЦК України свідчить про те, що право на розірвання договору в судовому порядку має будь-яка сторона договору у певних, визначених законом (зазначених вище) випадках. Право сторони договору на розірвання договору в судовому порядку передбачене законом, зокрема ч. 2 ст. 651 та ч. 2 ст. 652 ЦК України, і це право не залежить від того, чи має сторона договору, яка ініціює розірвання договору в судовому порядку, право на одностороннє його розірвання відповідно до закону чи договору. Одностороннє розірвання договору у випадках, передбачених законом чи договором, та розірвання договору в судовому порядку є різними окремими способами розірвання договору. Закон передбачає право будь-якої сторони договору на його розірвання в судовому порядку, не обмежує це право можливістю звернення до суду лише тієї сторони договору, яка в силу закону чи умов договору має право на одностороннє розірвання договору.

Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України.

Суд встановив, що Банк не виконав взяті на себе за договором банківського рахунка зобов`язання з гарантування клієнту права безперешкодного розпорядження належними йому коштами, не виконав платіжні доручення Товариства та не повернув Товариству грошові кошти, розміщені ним на банківських рахунках згідно з умовами спірного договору.

Зазначене є істотним порушенням договору в розумінні ст. 651 ЦК України.

Колегія суддів відзначає, що обставини протиправної поведінки відповідача, яка виражалась би у порушенні закону, що призвели до умисних дій щодо неповернення грошових коштів, які залежали, у свою чергу, від суб`єктивної волі самого відповідача вбачається як з обставин, встановлених у справі №904/1596/15 в частині невиконання поданих Товариством платіжних доручень, так і з невиконання Банком рішення у справі №904/1596/15, яким Банк було зобов`язано виконати платіжні доручення Товариства.

За таких підстав вимога Товариства про розірвання договору №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

В усному клопотанні 04.07.2022 Банк не заявляв про застосування позовної давності до вимог про розірвання договору.

Колегія суддів відзначає, що відмовляючи у задоволенні вимоги про розірвання договору, місцевий суд виходив з таких встановлених під час нового розгляду справи №904/1569/15 Господарським судом Дніпропетровської області фактів та обставини, які є преюдиційними під час розгляду даної справи.

Позивач звернувся до Банку із платіжними дорученнями від 20.07.2015 та від 17.02.2017, які відповідно були отримані банком 24.07.2015 та 20.02.2017, щодо перерахування депозитних вкладів на поточні рахунки відкриті у філії «КиївСіті» ПАТ КБ «Приватбанк» в м. Київ, які є вимогою про повернення сум депозитних вкладів за спірними договорами депозиту та вимогою про перерахування процентів (нарахованих станом на 28.05.2014), у розумінні пунктів 3.5 депозитних договорів. А тому саме з дат отримання банком даних платіжних доручень (24.07.2015 та 20.02.2017) депозитні договори є припиненими.

З урахуванням вищезазначених платіжних доручень, які були виставлені позивачем Банку, депозитні договори припинили свою діяльність.

Саме з моменту отримання банком платіжних доручень щодо перерахування депозитних вкладів (24.07.2015 та 20.02.2017) у відповідача виник обов`язок повернути позивачу депозитні вклади та виплатити нараховані проценти.

Однак відповідач зазначені платіжні доручення позивача не виконав, грошові кошти, які станом на 28.05.2014 обліковувались на поточних рахунках позивача, депозитні вклади та нараховані проценти на рахунки, визначені позивачем в платіжних дорученнях, не перерахував.

Суд першої інстанції зазначив, що мотивувальна частина рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/1569/15 залишена без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 у справі №904/1569/15.

Суд виснував, що з урахування вищенаведених обставин переведення банком грошових коштів позивача, які станом на 28.05.2014 фактично обліковувались на його поточних та депозитних рахунках, на «недіючі рахунки 2903» зумовило закриття рахунків позивача, відкритих 03.03.2003 в Севастопольській філії ПАТ КБ «Приватбанк» за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735. А отже, внаслідок тимчасової окупації Автономної Республіки Крим, закриття відкритих у Севастопольській філії ПАТ КБ «Приватбанк» рахунків, сторони були позбавлені можливості виконувати зобов`язання за договором від 03.03.2003 №426735.

Посилаючись на ч. 1 ст. 602 ЦК України (згідно з якою зобов`язання припиняється неможливістю його виконання у зв`язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає), суд дійшов висновку, що договір, укладений 03.03.2003 між Товариством та Банком на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735, фактично припинив свою дію. Зазначивши, що розірваним може бути лише чинний договір, чого суд не встановив, суд дійшов висновку, що вимога позивача про розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Апеляційний суд з таким висновком не погоджується та зазначає, що Товариство уклало договір з Банком в особі філії, про що свідчить в т.ч. текст договору і обставини, за яких Банк був позбавлений можливості виконувати зобов`язання за договором від 03.03.2003 №426735 не встановлені. Колегія суддів відзначає, що місцевий суд також не зазначив конкретної дати, з якої спірний договір фактично припинив свою дію, що є додатковим свідченням помилковості такого висновку.

Щодо доводів Банку про те, що у справі №910/15253/19 встановлено факт розірвання Банком будь-яких відносин з Товариством колегія суддів зазначає, що з постанови апеляційного суду від 03.09.2020 у справі №910/15253/19 вбачається, що 03.07.2014 Товариство звернулось до Банку із заявою про приєднання до умов і правил надання банківських послуг, згідно з якою висловило свою згоду з Умовами та Правилами надання банківських послуг, які знаходяться на сайті банку www.pb.ua, Тарифами Банку, які разом із Заявою складають договір банківського обслуговування, та взяло на себе зобов`язання виконувати умови Договору. 02.07.2014 Товариству було відкрито рахунки. 26.09.2019 Товариство отримало повідомлення Банку про розірвання договорів і закриття рахунків №20.1.0.0.0/7-20190919/2635 від 19.09.2019, відповідно до якого Банк повідомив позивача про прийняте рішення, згідно з яким будуть розірвані укладені з клієнтом договори та закриті поточні рахунки.

У вказаній справі розглядався позов Товариства до Банку про визнання недійсним одностороннього правочину, вчиненого Банком, щодо розірвання Договору банківського обслуговування, за яким позивачу було відкрито рахунки.

Колегія суддів відзначає, що з судових рішень у справі №910/15253/19 не вбачається, що Банк повідомив Товариство про розірвання саме спірного договору; відсутні докази того, що умови регулюють відносини за спірним договором банківського рахунка, та є його частиною, а у спірному договорі такі умови відсутні. Під час розгляду спору у справі №910/15253/19 Банк заявив про ці обставини лише в суді касаційної інстанції під час повторного касаційного перегляду цієї справи після двох років її розгляду та двох розглядів цієї вимоги судами першої та апеляційної інстанцій. Враховуючи зазначену обставину, колегія суддів презюмує, що Банк, будучи обізнаним про власні дії, відповідаючи на вимоги Товариства щодо розірвання спірного договору, мав повідомити про припинення відносин з Товариством за спірним договором ще до звернення Товариства з позовом у цій справі, якщо такі події дійсно мали би місце.

Разом з тим, процедура розірвання договору, на яку посилається Банк, не відповідає ані Законам України, ані положенням Інструкції № 492.

Щодо вимог Товариства про стягнення 13 925 892,10 грн грошових коштів, 2 626 426,20 грн інфляційних втрат та 1 315 766,32 грн 3% річних, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро.

Суд встановив, що наявність зобов`язання Банку щодо спірних сум грошових коштів встановлена судовим рішенням у справі №904/1569/15. Вказане рішення Банк не виконав.

Доказів на підтвердження виконання судового рішення у справі №904/1569/15 у частині виконання платіжних доручень або повернення Товариству спірних коштів Банк не надав.

Наявність спірних сум на рахунках Товариства, відкритих у Банку, підтверджується випискою із використанням системи інтернет-банкінгу за період з 28.05.2014 по 28.05.2014.

З огляду на встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, Банк зобов`язаний повернути позивачу кошти, які знаходились на відкритих у Банку рахунках Товариства або будь-яких інших рахунках, де зберігаються кошти Товариства, а відмова від такого повернення є неправомірною.

За таких підстав вимоги Товариства про стягнення з Банку належних Товариству сум у розмірі 13 925 892,10 грн, 17 098,00 доларів США, 5 256,50 Євро є обґрунтованими.

Колегія суддів зазначає, що в умовах збройної агресії РФ та введеного у зв`язку з цим воєнного стану на підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, запровадження певних обмежень у цивільному обороті, особливо щодо певних учасників такого обороту, є в цілому допустимим.

Зокрема, згідно з підп. 1 п. 1 постанови КМУ «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації» від 03.03.2022 №187 (далі - Постанова КМУ №187) для забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави України у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації до прийняття та набрання чинності Законом України щодо врегулювання відносин за участю осіб, пов`язаних з державою-агресором, установлений мораторій (заборону) на виконання, у т.ч. в примусовому порядку, грошових та інших зобов`язань, кредиторами (стягувачами) за якими є: громадяни Російської Федерації, крім тих, що проживають на території України на законних підставах; юридичні особи, створені та зареєстровані відповідно до законодавства Російської Федерації; юридичні особи, створені та зареєстровані відповідно до законодавства України, кінцевим бенефіціарним власником, членом або учасником (акціонером), що має частку в статутному капіталі 10 і більше відсотків, якої є Російська Федерація, громадянин Російської Федерації, крім того, що проживає на території України на законних підставах, або юридична особа, створена та зареєстрована відповідно до законодавства Російської Федерації; юридичні особи, утворені відповідно до законодавства іноземної держави, кінцевим бенефіціарним власником, членом або учасником (акціонером), що має частку в статутному капіталі 10 і більше відсотків, яких є Російська Федерація, громадянин Російської Федерації, крім того, що проживає на території України на законних підставах, або юридична особа, створена та зареєстрована відповідно до законодавства Російської Федерації, - у випадку виконання зобов`язань перед ними за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті.

Отже, дія мораторію передбачає заборону на вчинення конкретно визначеного переліку дій між учасниками правовідносин, встановлює певний правовий режим для цих правовідносин і впливає на перебіг грошових та інших зобов`язань. З моменту запровадження вказаного мораторію суб`єктивне право осіб - кредиторів (стягувачів), перелік яких наведений в Постанові №187, зазнає обмежень у можливості реалізувати ними право вимоги до зобов`язаної сторони, у т.ч. шляхом звернення за судовим захистом. Також мораторій хоча і не припиняє суб`єктивне право, однак на строк дії мораторію таке право не може реалізуватися шляхом виконання.

Колегія суддів констатує, що у матеріалах справи наявний лист Департаменту захисту національної державності Служби Безпеки України від 24.11.2022, у якому зазначено, що відповідно до Постанови №187 на Товариство поширюється мораторій (заборона) на виконання, у т.ч. в примусовому порядку, грошових та інших зобов`язань.

Однак станом на дату прийняття цієї постанови Товариство у Державному реєстрі санкцій (https://drs.nsdc.gov.ua/) відсутнє, про що Товариство також надало Витяг з Державного реєстру санкцій (унікальний код витягу: DRS-73b07b86-1746-4c57-9a01-99a0192d2829) від 05.03.2024 (16:18) згідно з яким за параметрами пошуку: назва - «Товариство з обмеженою відповідальністю «Підприємство "Тавріда Електрик Україна"», ЄДРПОУ - « 31576194», результати пошуку: За вказаними параметрами санкційних дій в Державному реєстрі санкцій не знайдено.

Згідно з інформацією на сайті Державного реєстру санкцій (https://drs.nsdc.gov.ua/) Реєстр є офіційним джерелом інформації; Реєстр створено з метою надання безоплатного публічного доступу до актуальної та достовірної інформації про суб`єктів, щодо яких застосовано санкції. Державний реєстр санкцій створено його держателем - Апаратом РНБО України на підставі Закону України «Про санкції» від 14.08.2014 №1644-VII. Інформація у Реєстрі лише відтворює інформацію з: 1) рішень РНБО України, введених в дію указами Президента України, а у випадках, передбачених Законом, затверджених постановами Верховної Ради України; 2) судових рішень про застосування санкції, передбаченої п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону.

Наявність інших заборон чи обмежень Банк не довів.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що судовим рішенням у справі №904/1569/15 вже зобов`язано Банк перерахувати на рахунки позивача кошти, які позивачем заявлені до стягнення у даній справі, тобто виходячи з правовідносин що існували між сторонами порушене право позивача вже захищено, а тому підстави для стягнення з відповідача грошових коштів у сумі 13 925 892, 10 грн., 17 098, 00 доларів США та 5 256, 50 Євро відсутні.

Суд першої інстанції безпідставно ототожнив позовні вимоги у справі №904/1569/15 (зобов`язання виконати платіжні доручення з рахунків у Банку на інші рахунки у Банку) та у справі № 910/13/21 (стягнення грошових коштів).

Більше того, колегія суддів вважає, що з урахуванням факту тривалого невиконання судового рішення у справі №904/1569/15 та закриття виконавчого провадження з виконання цього рішення, твердження про захищеність права Товариства є необґрунтованим.

Апеляційний суд, з огляду на доводи Банку в частині позовної давності, зазначає таке.

Статті 256-258 ЦК України визначають, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно зі ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто встановлення початку перебігу строку позовної давності здійснюється через оцінку такого суб`єктивного критерію, як встановлення моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушене право.

Водночас спеціальні правила щодо початку перебігу позовної давності передбачено у ч. ч. 2-7 ст. 261 ЦК України. Так, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

Аналіз наведеної норми свідчить, що позовна давність за зобов`язанням із визначеним строком виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України) на відміну від загального правила перебігу позовної давності (ч. 1 ст. 261 ЦК України) не передбачає оцінки такого суб`єктивного критерію як встановлення моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, оскільки у такому випадку перебіг починається зі спливом строку виконання відповідного зобов`язання».

Згідно із прецедентною практикою ЄСПЛ для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в т.ч. обмеження цього права строками давності) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови: 1) таке обмеження має мати національне підґрунтя; 2) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду у такий спосіб чи такою мірою, що б зводили нанівець саму сутність цього права; 3) таке обмеження повинно мати легітимну мету; 4) має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою.

Так, загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Тобто обмеження закріплено в національному законодавстві. При цьому, норми цивільного законодавства передбачають можливість визнання поважними причин пропуску такого строку, що свідчить про забезпечення особі права на доступ до суду.

Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність; захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів; запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Тобто застосування позовної давності має легітимну мету.

За загальним правилом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тобто у даному випадку встановлення початку перебігу строку позовної давності здійснюється через оцінку такого суб`єктивного критерію як встановлення моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушене право (п. 8.25.1 постанови Верховного Суду від 30.03.2023 у справі №910/13/21).

У п. 8.27 постанови від 30.03.2023 Верховний Суд зауважує, що тлумачення ч. ч. 1 та 5 ст. 261 ЦК України свідчить про необхідність розрізняти початок перебігу позовної давності (момент виникнення права на захист) залежно від виду предмету, підстав та вимог позову.

Для правильного визначення строку початку перебігу позовної давності за зобов`язаннями, а відтак і закінчення такого строку, визначальним для суду є, зокрема, встановлення суті позовних вимог та чи пов`язані такі вимоги із виконанням / невиконанням зобов`язання, та чи визначений / не визначений строк виконання за зобов`язаннями, чи не визначений / визначений моментом вимоги, і в разі визначення моментом вимоги встановити день, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про таке виконання зобов`язання (п. 8.27.2 постанови Верховного Суду від 30.03.2023 у цій справі).

У п. 8.27 постанови від 30.03.2023 у цій справі Верховний Суд звертається до правових позицій, викладених у п. п. 76, 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2018 у справі №911/1437/17:

« 71. Разом з тим, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

81. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що в разі, якщо позивачем пред`явлено кілька позовних вимог, то питання про початок перебігу позовної давності, сплив позовної давності та застосування позовної давності має вирішуватися щодо кожної позовної вимоги окремо».

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Європейський суд з прав людини, до якого громадяни України мають право звертатись за захистом своїх порушених прав після ратифікації 17.07.1997 Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін.

Тобто Товариство протягом строку виконавчого провадження НОМЕР_12 з виконання судового рішення у справі №904/1569/15 мало легітимні очікування щодо виконання Банком зобов`язання з повернення коштів шляхом виконання платіжних доручень (до чого Банк був зобов`язаний судовим рішенням у названій справі) в добровільному або примусовому порядку.

Однак, як встановлено вище, Банк платіжні доручення не виконав, як не виконане і судове рішення у справі №904/1569/15 ні в добровільному, ні в примусовому порядку.

При цьому не виконано судове рішення про перерахування коштів позивача на нові рахунки в тому самому Банку.

У п. п. 8.78, 8.78.1 постанови від 30.03.2023 у справі №910/13/21 Верховний Суд зазначив, що звертаючись з позовом у справі, що розглядається, позивач на обґрунтування позовних вимог вказав, що відповідач не повернув позивачу грошові кошти, які розміщено на рахунках згідно з умовами Договору, чим порушив свої зобов`язання щодо здійснення розрахунково-касового обслуговування. Тобто фактично причиною звернення з даним позовом (у частині стягнення коштів) до суду є невиконання судового рішення у справі №904/1569/15.

На переконання колегії суддів, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судового рішення в цьому конкретному випадку не було ефективним (рішення у справі №904/1569/15 не виконано) і з моменту його закриття (без подальшого поновлення навіть після оскарження Товариством відповідної постанови в суді) Товариству стало остаточно зрозуміло, що платіжні доручення виконані не будуть і грошові кошти на його чинні і «робочі» рахунки, навіть в тому самому банку, не надійдуть.

За таких обставин колегія суддів вважає, що перебіг позовної давності починає свій перебіг з 11.09.2019 - наступного дня після прийняття виконавцем постанови від 10.09.2019 про закриття виконавчого провадження НОМЕР_12 з виконання судового рішення у справі №904/1569/15.

При цьому Товариство зверталось зі скаргою на дії та рішення державного виконавця, в якій просило визнати протиправними дії (бездіяльність) виконавця щодо несвоєчасного здійснення заходів у виконавчому провадженні НОМЕР_12 та визнати незаконною та протиправною постанову про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_12 від 10.09.2019.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 10.12.2019 у справі №904/1569/15, залишеною без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 26.02.2020, скаргу Товариства на дії старшого виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві Криницької Т.О. задоволено частково: визнано протиправними дії (бездіяльність) старшого виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві Криницької Т.О. щодо несвоєчасного здійснення заходів у виконавчому провадженні НОМЕР_12. В іншій частині скарги (в частині вимог визнати незаконною та протиправною Постанову про закінчення виконавчого провадження № 55374350 від 10.09.2019) відмовлено.

Враховуючи звернення Товариством з позовною заявою у цій справі 30.12.2020, апеляційний суд дійшов висновку, що Товариство строк позовної давності за вимогами про стягнення коштів не пропустило.

Адже у цій справі Товариство заявило вимоги, наслідком задоволення яких є не продовження співпраці з Банком через відновлення можливості користування власними коштами на рахунках в цьому ж Банку, а фактично вилучення з Банку безпідставно утримуваних коштів на користь Товариства.

Вимоги Товариства про стягнення з Банку 3% річних та втрат від інфляції за прострочення грошового зобов`язання колегія суддів вважає обґрунтованими з огляду на таке.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

За визначенням ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

Згідно зі ст. 624 ЦК України якщо за порушення зобов`язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

За приписами ст. 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом (ст. 625 ЦК України).

Перевіривши наданий Товариством розрахунок 3% річних та інфляційних (за період з 29.12.2017 по 29.12.2017), колегія суддів вважає його арифметично вірним, а тому позовні вимоги у вказаній частині підлягають задоволенню у заявлених розмірах.

Апеляційний суд відзначає, що Банк, заявляючи про застосування позовної давності до вимог про стягнення грошових коштів, жодним чином не казав про її застосування до вимог про стягнення 3% річних та інфляційних нарахувань, а також не наводив жодного обґрунтування щодо застосування позовної давності до цих вимог. У своєму (усному) клопотанні Банк посилався лише на те, що з вимогою про стягнення коштів Товариство звернулось 04.01.2021, а платіжні доручення були подані 17.02.2017, а судове рішення у справі №904/1569/15 набрало законної сили 13.09.2017 (дата прийняття постанови Дніпропетровським апеляційним господарським судом).

Суд відзначає, що Товариство звернулось з позовною заявою 30.12.2020 (про що свідчить відтиск календарного штемпеля на адресному боці конверта, у якому надійшла позовна заява), а не 01.01.2021, як це помилково вважає Банк.

Крім того, такі (зазначені вище) доводи не можуть бути застосовні до вимог про стягнення 3% річних та інфляційних з урахуванням періоду їх нарахування за останні три роки до дати звернення з позовом про їх стягнення.

Колегія суддів також враховує висновки Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.10.2018 у справі №922/4099/17, за змістом якої вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених ст. 625 ЦК, не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 ЦК, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

Підсумовуючи і узагальнюючи досліджене в цій справі, колегія суддів відзначає головне:

- Товариство зберігало у Банку власні кошти на підставі укладеного договору;

- після анексії Автономної Республіки Крим Банк все ж таки перевів кошти Товариства на підконтрольну материкову частину України і продовжував їх зберігати;

- договір про переведення боргу, укладений між Банком і ТОВ «Фінілом», для Товариства не породжує будь0яких правових наслідків;

- Банк не виконав судове рішення у справі 904/1569/15, яке було спрямоване на відновлення вільного розпорядження Товариством власними коштами, а виконавче провадження щодо цього рішення було закрито без остаточного виконання;

- легітимність права власності Товариства на спірні кошти Банк не спростував;

- на час вирішення спору немає будь-яких рішень судів чи інших компетентних органів про арешт, блокування, обмеження у розпорядженні тощо щодо спірних коштів, а також рішень про накладення на Товариство чи його бенефіціарних власників санкцій чи інших обмежень.

Все наведене дає підстави зробити висновок, що з 2014 року Банк свідомо унеможливлює вільне володіння і розпорядження Товариством власними коштами без належних законних підстав. А отже позовні вимоги Товариства підлягають задоволенню.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 276 ГПК України).

Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення місцевого господарського суду у цій справі підлягає скасуванню, а позовні вимоги - задоволенню.

Судові витрати.

У зв`язку з відсутністю підстав для задоволення апеляційної скарги витрати за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на апелянта.

Керуючись ст. ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмежено відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21 скасувати.

3. Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Розірвати договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул. Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) та Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570).

Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул. Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) суму коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 3 % річних у розмірі 1 255 619,48 грн., інфляційні втрати у розмірі 2 626 426,20 грн, суму коштів у розмірі 17 098,00 доларів США, 3% річних у розмірі 43 726,50 грн, 5 256,50 Євро, 3% річних у розмірі 16 420,34 грн. та судовий збір у розмірі 278 072,47 грн.

4. Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покласти на Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570).

5. Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул. Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) 417 108,71 грн судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21.

6. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідні накази.

7. Матеріали справи №910/13/21 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 287 - 289 ГПК України, , за наявності підстав, визначених ч. 3 ст. 287 ГПК України.

Повний текст постанови складено 26.03.2024.

Головуючий суддя О.О. Євсіков

Судді В.А. Корсак

С.О. Алданова