Рішення

від 27.03.2024 по справі 730/1518/23

БОРЗНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

БОРЗНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

16400, м. Борзна, Чернігівської обл., вул. Незалежності, буд. 4 тел.: 0 (4653) 21-202

Справа №730/1518/23

Провадження № 2/730/16/2024

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" березня 2024 р. м. Борзна

Борзнянський районний суд Чернігівської області в складі:

головуючого судді Ріхтера В.В.,

з участю секретаря судового засідання Стрижак Я.О.,

позивача ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції),

представника позивача - адвоката Царьова Р.В. (в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Борзни в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_2 до Комарівськоїсільської радиНіжинського районуЧернігівської області про визнанняправа власності наспадкове майно,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернулася до суду з даним позовом та просить визнати за нею право власності на земельні ділянки площею 2,7642 га, кадастровий № 7420880400:02:001:1090, та площею 0,6374 га, кадастровий № 7420880400:02:013:0001, цільове призначення: для ведення сільськогосподарського виробництва, що залишилися після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 її тітки по лінії матері ОСОБА_3 .

Свої вимоги обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її рідна тітка по матері громадянка Російської Федерації ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка на день смерті була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , а фактично проживала за адресою: АДРЕСА_2 . Після її смерті залишилась спадщина, а саме нерухоме майно, яке знаходиться в Ніжинському (колишній Борзнянський) районі Чернігівської області. Так, після померлої ОСОБА_3 залишилась спадщина за законом, яку інші спадкоємці за законом не прийняли, а саме: земельна ділянка, площею 2,7642 га, кад. № 7420880400:02:001:1090, та земельна ділянка, площею 0,6374 га, кад. № 7420880400:02:013:0001, Категорія земель: землі сільськогосподарського призначення, Цільове призначення: 01.01. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Позивач ОСОБА_2 прийняла спадщину за заповітом та за законом після померлої ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , інші спадкоємці не прийняли спадщину після померлої.

Постановою Борзнянської державної нотаріальної контори СМУ МЮ від 09.10.2023 р. № 1324/02-31 було відмовлено ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, площею 2,7642 га, кад. № 7420880400:02:001:1090, та земельну ділянку, площею 0,6374 га, кад. № 7420880400:02:013:0001, Категорія земель: землі сільськогосподарського призначення, Цільове призначення: 01.01. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Враховуючи викладене, позивач просить визнати право власності в порядку спадкування за ОСОБА_2 , після смерті її тітки по матері ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку, площею 2,7642 га, кад. № 7420880400:02:001:1090, та на земельну ділянку, площею 0,6374 га, кад. № 7420880400:02:013:0001, Категорія земель: землі сільськогосподарського призначення, Цільове призначення: 01.01. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити з вищевказаних підстав, надали пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві.

Відповідач в судове засідання представника не направив, відзиву на позов не подав, надавши заяву про розгляд справи без участі його представника, позовні вимоги визнає в повному обсязі.

Заслухавши позивача, представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що після смерті ОСОБА_3 залишилась спадщина, яку спадкоємці за законом не прийняли, а саме: земельна ділянка площею 2.7642 га, кадастровий № 7420880400:02:001:1090, та земельна ділянка площею 0,6374 га, кадастровий № 7420880400:02:013:0001, категорія земель землі сільськогосподарського призначення, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Представник ОСОБА_2 ОСОБА_4 звернувся до Борзнянської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на 2 земельні ділянки під кадастровими номерами 7420880400:02:013:0001 та 7420880400:02:001:1090.

Постановою від 09.10.2023р. ОСОБА_4 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельні ділянки під кадастровими номерами 7420880400:02:013:0001 та 7420880400:02:001:1090, оскільки ОСОБА_3 померла на території рф, а тому нотаріальна контора не має можливості встановити коло спадкоємців після померлої спадкодавиці через прийняття Закону України «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року».

Відповідно до ч.1ст. 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. (ст.4 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК Українипередбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, лише порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

При цьому, для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанови Верховного Суду від 16.06.2021 року у справі №554/4741/19, від 18.04.2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 08.02.2022 року у справі № 209/3085/20).

Порушення права пов`язано із позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача, є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 15.03.2023 року у справі №753/8671/21, провадження №61-550св22, від 18.09.2023 року у справі №582/18/21, провадження №61-20968 сво 21).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 року у справі №638/2304/17, провадження №61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08.11.2023 року у справі № 761/42030/21, провадження № 61-12101св23).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається із порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положеньст. 4 Цивільного процесуального кодексу України(справа про охоронюванийзаконом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечитиКонституціїі законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д)означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюванийзакономінтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття «охоронюванийзакономінтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантованестаттею 55 Конституції Україний конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

Статтею 16 ЦК Українивстановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Як неодноразово звертав увагу Верховний Суд, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У постанові ВП ВС від 02.02.2021 № 925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19.

Згідно ч. 5 ст. 177 ЦК України, позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких гуртуються позовні вимоги.

У відповідності до положень ч. 1ст. 13 ЦПК Українисуд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі»під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Як визначено вст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно дост. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно дост. 81 ЦПКкожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За змістом положень ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті; в разі відсутності заповіту право на спадкування за законом одержують особи за встановленою черговістю.

Відповідно до ч. 1 ст. 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Згідно з ч. 1 ст. 1274 ЦК України спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом.

Відповідно до ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до ст. 392 ЦК України встановлено два випадки, коли власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Водночас, за загальним правилом судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується або оспорюється.

Фактично, позивач перед судом ставить єдине питання, оцінити законність постанови нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про спадщину, інше фактичні обставини, правовстановлюючі документи, коло спадкоємів не оспорюються та сторонами визнаються.

Як вище зазначено судом, нотаріус відмовив представнику позивача у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельні ділянки з кадастровими номерами 7420880400:02:001:1090, 7420880400:02:013:0001, оскільки нотаріальна контора не має можливості встановити коло спадкоємців після померлої ОСОБА_3 через те, що Верховною Радою 1 грудня 2022 року прийнято Закон України «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року».

Як прямо зазначено у постанові нотаріуса, у випадку незгоди зі змістом постанови її може бути оскаржено до суду протягом загального строку позовної давності.

Як було встановлено судом, що не заперечувалося позивачем та її представником в судовому засіданні, позивач не оскаржила дану постанову державного нотаріуса. Натомість, звернулась до суду з позовом про визнання права власності. Такий спосіб захисту обрали, бо вважали його правильним, хоча розуміли, що мають право оскаржити постанову нотаріуса.

У цій справі суд ураховує висновки Верховного Суду, що викладені у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 227/3750/19, де зазначено, що згідно із частинами 1, 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти або не прийняти спадщину Як зазначено в ч. 1 ст. 1297 ЦК України, спадкоємець, що прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно до нотаріуса. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення в нотаріальному порядку.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 23 постанови № 7 від 30.05.2008р. «Про судову практику у справах про спадкування», за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину та можливості подальшого оформлення своїх спадкових прав у порядку, передбаченому законом, вимоги про визнання права на спадщину в судовому порядку задоволенню не підлягають у зв`язку з відсутністю порушених прав спадкоємців, щодо захисту яких вони звернулися до суду. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду по захист своїх спадкових прав за правилами позовного провадження.

Фактично, у цій справі, позивач намагається перекласти функції, встановлені законом для нотаріата, на суд, що є неприпустимим, оскільки алгоритми та механізми набуття спадщини чітко встановлені Законом, а судове рішення не може підміняти законодавство, яке чітко регламентує певні правовідносини.

Згідно з п. 3 ч. 1 статті 34 Закону України "Про нотаріат", нотаріуси, серед іншого, видають свідоцтва про право на спадщину.

Згідно зі ст. 49 Закону України «Про нотаріат» на вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, зобов`язані викласти причини відмови в письмовій формі і роз`яснити порядок її оскарження; про відмову у вчиненні нотаріальної дії нотаріус протягом трьох робочих днів виносить відповідну постанову.

Отже, оформлення спадкових прав з видачею свідоцтва про право на спадщину, здійснюють нотаріуси.

Суди ж розглядають спори з приводу захисту спадкових прав у разі їх порушення, оспорення чи/та невизнання (частина перша статті 4 ЦПК України) або в разі оскарження особою відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії (статті 49, 50 Закону України "Про нотаріат").

Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому чинним на момент такої нотаріальної дії законодавством. За наявності умов для одержання у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину та можливості подальшого оформлення своїх спадкових прав у порядку, передбаченому законом, вимоги про визнання права на спадщину в судовому порядку задоволенню не підлягають у зв`язку з відсутністю порушених прав спадкоємців, щодо захисту яких вони звернулися до суду.

Таким чином, якщо відсутність умов для одержання у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину не підтверджена, це може бути підставою для відмови у позові.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.06.2018 року у справі №182/8267/14-ц, від 11.09.2019 року у справі № 643/20546/14-ц, від 13.05.2022 року у справі № 552/4460/20, від 19.05.2022 року у справі № 636/1853/18, від 25.05.2022 року у справі № 298/1618/19, від 08.12.2022 року у справі № 518/164/20, від 26.01.2024 року у справі № 731/90/22.

Правильність такої позиції підтверджена й листом ВССУ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», де зазначено, що Главою 86ЦК, а також спеціальним законодавством, зокрема,Законом України "Про нотаріат", підзаконними нормативними актами, визначено нотаріальний порядок оформлення права на спадщину, що відповідає встановленій законодавством сукупності функцій притаманній юрисдикційній діяльності судів та нотаріусів.

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 161/9939/17) Верховний Суд зазначив, що суд не може підміняти орган, до повноважень якого належить прийняття рішення, яке є предметом оскарження, приймати замість нього своє рішення та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта.

Ураховуючи, що постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій позивач не оскаржував, суд дійшов висновку, що у задоволенні вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на вищевказане нерухоме майно слід відмовити.

Визнання ж позову відповідачем суд у відповідності до ст. 206 ЦПК України не може прийняти до уваги, оскільки воно суперечить вищенаведеним положенням законодавства.

Додатково, у цій справі, суд звертає увагу позивача на те, що стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.97 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, протоколів № 1, 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною першої статті 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Статтею 5 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріус зобов`язаний сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз`яснювати права і обов`язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду.

Статтею 66 Закону України «Про нотаріат», встановлено, що на майно, що переходить за правом спадкоємства до спадкоємців або держави, нотаріусом або в сільських населених пунктах - посадовою особою органу місцевого самоврядування, яка вчиняє нотаріальні дії, за місцем відкриття спадщини видається свідоцтво про право на спадщину у строки, встановлені цивільним законодавством України.

Порядок видачі свідоцтва про право на спадщину визначений статтею 67 Закону України «Про нотаріат», згідно з якою свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім`я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.

Статтею 68 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та склад спадкового майна.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону «Про нотаріат»).

Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок).

Нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії.

Доказом того, що інші спадкоємці не зверталися до нотаріальної контори з відповідною заявою є відсутність такого звернення в матеріалах спадкової справи.

Аналогічні норми містить і підзаконний нормативний акт: так, відповідно до п.п. 3.15 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Мінюсту № 296/5 від 22.02.2012 (далі - Порядок), якщо спадкоємець протягом шести місяців не подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв спадщину.

Відповідно до п. 4 глави 10 цього Порядку для отримання свідоцтва про право на спадщину усі спадкоємці, які бажають прийняти спадщину, мають звернутись до нотаріуса з певними заявами, які є підставами для заведення спадкової справи: спадкоємці за законом чи заповітом з заявою про прийняття спадщини; спадкоємці, які постійно проживали разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину.

П.п. 4.14 глави 10 Порядку встановлено, що при видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов`язково перевіряє: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину.

З аналізу вищезазначених норм слід дійти висновку, що при прийнятті рішення про видачу спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину, нотаріус повинен не тільки прийняти надані спадкоємцем документи, але й має активний обов`язок пересвідчитись самостійно у наявності відомостей про час та місце відкриття спадщини, визначити коло осіб, які можуть бути спадкоємцями, а також отримати дані про те, хто, у передбачений законом спосіб та термін, прийняв спадщину.

На сьогодні фактично є неможливим отримання відомостей щодо кола спадкоємців, такі відомості зазначаються спадкоємцями, які звернулись за оформленням спадщини, у відповідних заявах на ім`я нотаріуса. Нотаріус роз`яснює спадкоємцям положення статті 27 Закону України «Про нотаріат» щодо відповідальності за подання неправдивих відомостей.

Крім того, нотаріус роз`яснює спадкоємцям положення статей 1272, 1280 ЦК України, а саме порядок та наслідки прийняття спадщини іншими спадкоємцями, які пропустили строк для прийняття спадщини з поважної причини, і яким рішенням суду визначено додатковий строк, достатній для подання ними заяви про прийняття спадщини.

Одночасно з цим, сталою є практика Верховного Суду, згідно якої у випадку, коли спадкодавець на час смерті проживав за межами України і до складу спадщини увійшли права на нерухоме майно, яке знаходиться на території України, прийняття спадщини відбувається у спосіб звернення спадкоємця з відповідною заявою до компетентного органу, уповноваженого на вчинення нотаріальних дій, за місцем знаходження нерухомого майна в Україні. Якщо спадкоємець не подав у визначений законом строк нотаріусу за місцем знаходження нерухомого майна в Україні заяву про прийняття спадщини, він не може вважатися таким, який прийняв спадщину. Прийняття спадщини за межами України не свідчить про прийняття спадщини, яка знаходиться в Україні. Такий факт не має юридичного значення для спадкування права на нерухоме майно, розташованого на території України (Постанова КЦС ВС від 28.02.2024 № 201/8818/21).

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20.

Питання розподілу судових витрат слід вирішити відповідно ст. 141 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263-268, 274-279 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 до Комарівської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області про визнання права власності на спадкове майно відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Чернігівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення; якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Ріхтер В.В.