Постанова

від 26.03.2024 по справі 125/586/23

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 125/586/23

Провадження № 22-ц/801/697/2024

Категорія: 64

Головуючий у суді 1-ї інстанції Хитрук В. М.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 березня 2024 року м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,

суддів Міхасішина І. В., Сопруна В. В.,

з участюсекретаря судовогозасідання:Кахно О.А.,

розглянув увідкритому судовомузасіданні взалі суду№ 2апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Барського районного суду Вінницької області від 25 січня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Хитрука В. М. в залі суду в м. Бар Вінницької області, повне рішення суду складено 29 січня 2024 року,

в цивільній справі № 125/586/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Барської міської ради Вінницької області, про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення,

встановив:

Короткий зміст вимог

У березні2023року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , з участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Служби у справах дітей Барської міської ради Вінницької області, про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення.

Позовні вимогиобґрунтувала тим, що вона є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_3 є її рідною дочкою, а відповідач ОСОБА_2 доводиться їй зятем. Неповнолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є внуками ОСОБА_1 Відповідачі вчиняють сварки та ображають її, не вживають заходів щодо утримання житлового будинку, не сплачують комунальні послуги, вчиняють незрозумілі релігійні обряди.

З урахування наведеного, позивач просила усунути перешкоди у користуванні належним їй на праві приватної власності житловим будинком шляхом виселення відповідачів та їх неповнолітніх дітей.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 25 січня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном. Разом з тим, позивачкою, яка у подальшому набула право власності на житло, в суді не доведено, що відповідачі систематично чинять її перешкоди в користуванні житловим будинком, а відтак і не можуть бути виселені з нього.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись з рішенням Барського районного суду Вінницької області від 25 січня 2024 року, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Крім того, просить прийняти як доказ по справі, долучений нею до апеляційної скарги, Акт обстеження умов проживання від 08.01.2024, складений комісією Барської міської ради під час розгляду справи по суті, ксерокопії фотографій.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 22 лютого 2024 року вказану справу передано до розгляду у складі колегії суддів: суддя-доповідач Войтко Ю.Б., судді: Міхасішин І. В., Сопрун В. В.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 26 лютого 2024 року відкрито апеляційне провадження у цій справі, визначено учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою апеляційного суду від 11 березня 2023 року розгляд справи призначено на 26 березня 2024 року о 11.40 год. з повідомленням учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скаргамотивована тим,що позивачкане укладалаз відповідачаминіяких угод,про користуванняїї житлом.Тобто,відповідачі проживаютьу їївласному житловомубудинку безбудь-якихна теправових підстав.При цьомувчиняють їйчисленні перешкодищодо користуваннявласним житловимбудинком. Звертає увагу,що аналізнорм статей317,319,391Цивільного кодексуУкраїни даєпідстави длявисновку проте,що уразі будь-якихобмежень уздійсненні правакористування тарозпорядження своїммайном власникмає правовимагати усуненнявідповідних перешкод,у томучислі шляхомзвернення досуду зазахистом свогомайнового права,зокрема,із позовомпро усуненняперешкод укористуванні власністю. Вважає, що її дочка, відповідно до вимог статті 64 Житлового кодексу України та статей 3 і 6 Сімейного кодексу України, не є членом її сім`ї. Дозволу відповідачам, на проживання у житловому будинку, вона не надавала. Не дивлячись на те, що нею надано суду першої інстанції численні докази на підтвердження своїх позовних вимог, місцевий суд не прийняв їх до уваги. А наданий позивачкою Акт обстеження умов проживання, складений комісією міської ради від 08.01.2024, місцевий суд безпідставно не долучив до матеріалів справи. В той же час, судом були опитані свідки сторони відповідачів, які не володіли інформацією про умови їхнього спільного проживання і не могли знати про численні сварки між ними, виклики поліції.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Чернілевська Р. В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Барського районного суду Вінницької області від 25 січня 2024 року - без змін, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 4 000 грн.

Зауважує, що сторона відповідача із апеляційною скаргою категорично не погоджується, вважає її необґрунтованою, обставини, викладені в ній такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та суперечать вимогам норм матеріального права, натомість рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Вказує, що під час розгляду справи у суді першої інстанції стороною відповідачів було повністю спростовано твердження позивачки про те, що її майну діями відповідачів завдається шкода. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б дали підстави стверджувати про вчинення відповідачами фізичного чи психологічного насильства щодо позивачки. Враховуючи законність набуття відповідачами права користування будинком, зважаючи на відсутність бодай однієї встановленої законом підстави для їх виселення, стає очевидним, що вимоги позивачки, викладені в позовній заяві та апеляційній скарзі є надуманими та необґрунтованими, а рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову - законним та справедливим.

Позивачка ОСОБА_1 та представник Служби у справах дітей Барської міської ради Вінницької області, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, заяв чи клопотань не надсилали.

Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України, неявка учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Чернілевська Р. В., відповідачка ОСОБА_3 просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на її необґрунтованість.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом установлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 19.08.2022 року № 981 ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформації відділу «Центр надання адміністративних послуг» Барської міської ради від 30.03.2023 № 247, 248, 249, 250 ОСОБА_2 09.03.2023 знятий з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , за заявою власника житла; ОСОБА_3 17.11.2022 знята з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , за заявою власника житла; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 17.11.2022 знята з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , за заявою власника житла; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 17.11.2022 знятий з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , за заявою власника житла.

Згідно даних акта обстеження фактичного проживання від 13.03.2023 комісія встановила, що у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована та проживає ОСОБА_1 , не зареєстровані та проживають ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Матеріалами справи доведено, що ОСОБА_3 є рідною дочкою власника житлового будинку ОСОБА_1 , проживає у вказаному будинку та була зареєстрована з дня свого народження ІНФОРМАЦІЯ_3 . ОСОБА_2 є зятем власника житлового будинку ОСОБА_1 , проживає у вказаному будинку та був зареєстрований з початку шлюбних стосунків з ОСОБА_3 . Неповнолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є внуками позивачки ОСОБА_1 проживають у вказаному будинку з дня народження.

Позивачка ОСОБА_1 посилається на те, що відповідачі у справі вчиняють сварки та ображають її, не вживають заходів щодо утримання житлового будинку, вчиняють незрозумілі релігійні обряди.

Позиція суду апеляційної інстанції

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Указаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено обставини, передбачені частиною першою статті 116 ЖК УРСР для виселення відповідачів.

Висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог зроблено за повного з`ясування обставин справи, правильного застосування норм матеріального та процесуального права, з огляду на таке.

Конституцією Українипередбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції Українивстановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 317 ЦК Українивстановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно з статтею 391 ЦК Українивласник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявністьу позивачаправа власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Згідно зі статтею 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК УРСРніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов`язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Виходячи з аналізу змісту наведеної норми, стаття 116 ЖК УРСР вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.

У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатися заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів Житлово-будівельних кооперативів, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Звертаючись з вказаним позовом до суду позивачка визначила спосіб для відновлення своїх порушених прав обравши предметом позову виселення відповідачів з належного її житлового будинку, який розташований за адресою: житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , посилаючись на норми матеріального права - статті 317, 319, 321, 391 ЦК України, мотивуючи свою позицію тим, що відповідачі створюють перешкоди у користуванні належним житловим будинком.

Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановивши, що між сторонами існує конфлікт, а позивачка не довела, що відповідачі систематично порушують правила співжиття у спірному будинку, що робить неможливим для неї проживання в ньому, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»(далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободкожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Судом першої інстанції обґрунтовано взято до уваги той факт, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б дали підстави стверджувати про вчинення відповідачами фізичного чи психологічного насильства щодо позивачки, використання ними не за призначенням житлового приміщення, його руйнування чи псування.

Натомість, матеріали справи містять постанову по справі про адміністративне правопорушення серії ГБВ № 430261, якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 183 КУПАП за завідомо неправдивий виклик поліції до ОСОБА_3 .

Постановою Барського районного суду Вінницької області від 16 листопада 2022 року ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП та накладено на неї адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 170 грн.

Поставною Вінницького апеляційного суду від 12 грудня 2022 року вказану постанову Барського районного суду скасовано. Провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_3 за ч. 1 ст. 173- 2 закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП, у зв`язку з відсутністю в її діях складу адміністративного правопорушення. Суд апеляційної інстанції встановив, що доказів завдання чи можливості завдання шкоди ОСОБА_1 з боку ОСОБА_3 матеріали справи не містять.

Судом досліджено копії квитанцій про сплату комунальних послуг за користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , та встановлено, що сплату комунальних послуг регулярно здійснює ОСОБА_3 .

Місцевий суд, розглядаючи дану цивільну справу, також досліджував наявні у справі фотознімки, які доводять факт проведення відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 капітального ремонту в будинку. Зокрема, ремонту ванної кімнати, вікон, заміни електропроводки, водопроводу, утеплення стін будинку, стелі, заміни унітазу, умивальника, встановлення бойлеру для нагріву води, про що вказує в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Крім того, в матеріалах справи наявна копія Договору про купівлю енергозберігаючих матеріалів для ремонту будинку, що виступає ще одним підтвердженням проведення відповідачами ремонтних робіт.

Як на підтвердження своїх доводів позивачка посилається на фотокартки, на яких відображені побутове сміття, ділянка городу, зіпсований дверний замок, ділянка стіни, тощо.

Однак надані позивачкою фотознімки не містять загальної картини будинку, на них зображені якісь окремі предмети чи ділянки території або приміщення, за якими неможливо встановити ані місце, де здійснювалась фотозйомка ані час такої фотозйомки.

Таким чином, під час розгляду справи у суді першої інстанції стороною відповідачів було повністю спростовано твердження позивачки про те, що її майну діями відповідачів завдається шкода.

В апеляційній скарзі позивачка також зазначає, що її донька - відповідач ОСОБА_3 не є членом її сім`ї, тому, зважаючи на те, що між позивачкою та відповідачами не укладено договір про користування майном, донька позивачки та її сім`я не мають права користуватись належним позивачці будинком.

Вказане твердження позивачки є таким, що суперечить нормам матеріального права з огляду на таке.

Так, частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно з частинами другою, третьою статті 156 ЖК УРСР за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Відповідно до частини другої статті 64 ЖК УPCP, до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать, зокрема близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба).

Верховний Суд у постанові від 03.02.2021 у справі № 643/3624/16 зазначає, що у житловому законодавстві статус члена сім`ї власника житла є подібним до статусу члена сім`ї наймача жилого приміщення.

Так, відповідачка ОСОБА_3 , набула право користування на законних підставах як онука власниці будинку ОСОБА_6 . Разом з нею набули такого права її чоловік та діти.

Так, у справі встановлено, що відповідачі проживали у спірному будинку разом із колишньою власницею більш ніж сімнадцять років. В подальшому, після смерті бабусі відповідачки, право власності на будинок перейшло до позивачки.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Отже відповідачка ОСОБА_3 набула право користування будинком за адресою: АДРЕСА_1 на законних підставах як член сім`ї власника, а саме як онука попередньої власниці ОСОБА_6 задовго до того, як право власності на будинок перейшло до позивачки, та користувалась будинком разом з своїм чоловіком відповідачем ОСОБА_2 та дітьми більш ніж сімнадцять років.

При розгляді питання про припинення права користування житлом відповідачами суд має вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18).

Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Крім того, позовні вимоги про виселення стосуються також двох неповнолітніх онуків позивачки.

Судом першої інстанції обґрунтовано взято до уваги висновок Служби у справах дітей про недоцільність виселення неповнолітніх дітей з житлового будинку, належного позивачці та застосовано норми частини першої статті 3 Конвенції про права дитини визначено, відповідно до якої в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Колегія суддів враховує те, що відповідачі на законних підставах вселилися у спірний будинок за згодою попереднього власника, постійно там проживають, а позивачка не довела факт створення відповідачами перешкод у користуванні належним їй будинком, оскільки достеменних та переконливих доказів в створенні таких перешкод, незаконність користування відповідачами спірним житлом суду не надано.

Долучений позивачкою до апеляційної скарги Акт обстеження умов проживання від 08.01.2024, складений комісією Барської міської ради під час розгляду справи по суті, не підтверджує доводів позивачки про те, що її майну діями відповідачів завдається шкода.

Висновок суду про відмову в позові зроблено з врахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотримання розумного балансу інтересів сторін.

Відповідачі мають тривалий зв`язок із спірним будинком, як із житлом, тому є достатньою підставою вважати його житлом, належним відповідачам в розумінні статті 8 Конвенції, і наступне виселення їх з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу осіб, порушенням прав на повагу до житла.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивачки та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованого та правильного висновку суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не є суттєвими, а відтак не дають підстав для висновку про порушення норм процесуального права або неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, тому розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Барського районного суду Вінницької області від 25 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 29 березня 2024 року.

Головуючий Ю. Б. Войтко

Судді: І. В. Міхасішин

В. В. Сопрун