Постанова

від 21.03.2024 по справі 2-101/11

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/615/24

Справа № 2-101/11

Головуючий у першій інстанції Драніков С. М.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.03.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю: ОСОБА_1 та його адвоката Кудрявцева І.А.,

ОСОБА_2 та його адвоката Осадчої Н.В.,

представника Одеської районної державної адміністрації Одеської області - Омельчук Т.В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 17 жовтня 2021 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , Об`єднаного садового кооперативу «Чайка», Біляївської районної державної адміністрації Одеської області, правонаступником якого є Одеська районна державна адміністрація Одеської області, третя особа: ОСОБА_5 , про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, -

в с т а н о в и в:

16 липня 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який в подальшому уточнив та просив суд усунути перешкоди в користуванні належної йому на праві користування земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відновивши стан земельної ділянки, який існував до порушення його прав наступним шляхом:

визнання недійсним рішення уповноважених представників ОСК «Чайка», оформленого протоколом від 10.09.2008 за №5 в частині виділу ОСОБА_5 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ;

визнання недійсним рішення уповноважених представників ОСК «Чайка», оформленого протоколом від 03.04.2009 за №6 в частині відмови ОСОБА_5 від земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 та передачі ОСОБА_3 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ;

визнання незаконним та скасування розпорядження Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 15.09.2010 за №804/2010 «Про видачу державного акту на право власності на земельну ділянку громадянки ОСОБА_3 для ведення садівництва на території Дачненської сільської ради»;

визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, серії ЯЛ №460045, виданий ОСОБА_3 на підставі розпорядження Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 15.09.2010 за №804/2010, кадастровий номер 5121082400:01:005:0657, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;

визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.12.2013, реєстраційний номер 2932, посвідчений приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Гуменюком А.М., згідно якого ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив земельну ділянку, кадастровий номер 5121082400:01:005:0657, адреса: АДРЕСА_2 .

Свої вимоги позивач мотивував тим, що він є землекористувачем земельної ділянки АДРЕСА_3 , яка належить йому на праві користування згідно рішення Біляївського районного виконавчого комітету №99 від 04.03.1988. Незаконним рішенням уповноважених представників ОСК «Чайка», оформленого протоколом від 10.09.2008 за №5 про виділ ОСОБА_5 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , порушено право користування належної позивачу на праві користування земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , так як виділена земельна ділянка ОСОБА_5 розташована на місці лісозахисної смуги та автодороги по якій згідно генерального плану забудови садової ділянки № НОМЕР_1 та генерального плану забудови колективних садів на землях радгоспу «Чорноморський» Біляївського району Одеської області №756-88 від 12.1988р. визначено заїзд та проїзд на належну позивачу на праві користування земельну ділянку, яким він користувався протягом 21 року. Незаконність вищевказаного рішення ОСК «Чайка», оформленого протоколом від 10.09.2008 за №5 про виділ ОСОБА_5 земельної ділянки НОМЕР_2 полягає у наступному: по-перше, земельна ділянка виділена ОСОБА_6 із земель загального користування ОСК «Чайка», була сформована без жодного відповідного рішення ОСК «Чайка» та органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про зміну її цільового призначення, без відповідної документації із землеустрою, дана земельна ділянка ніколи не передавалась ОСК «Чайка» у власність, тобто була сформована та виділена незаконно; по-друге, вищевказане рішення оформлене протоколом від 10.09.2008 за №5 про виділ ОСОБА_5 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 а прийнято у відсутність відповідного кворуму уповноважених представників ОСК «Чайка», що підтверджується визнанням представника ОСК «Чайка» у судовому засіданні, яке відбувалося 22 жовтня 2010 року по даній справі про те, що ОСК «Чайка» складається з 20 відділень (садових товариств), відповідно до розділу 6 статуту ОСК «Чайка», зареєстрованого 06.07.2006: «збори представників уповноважені, якщо присутні на зборах не менш 3/4 уповноважених», але згідно протоколу від 10 вересня 2008 року з необхідних п`ятнадцяти представників садових відділень були присутні представники 13 відділень. Отже, вищевказане рішення прийняте не уповноваженими зборами представників, відповідно рішення прийнято в порушення статуту, тому є незаконним та не недійсним. По-третє, згідно п. 2 додатку 3.1. ДБН 360-92 затверджені наказом Держкоммістобудування від 17.04.1992 за №44: «при проектуванні проїздів і пішохідних шляхів необхідно забезпечувати можливість проїзду пожежних машин до житлових і громадських будинків, у тому числі із вбудовано-прибудованими приміщеннями, і доступ пожежників з автодрабин і автопідйомників у будь-яку квартиру чи приміщення. Відстань від краю проїзду до стін будинку, як правило, слід приймати 5-8 м для будинків до 9 поверхів і 8-10 м для будинків 9 поверхів і вище. Ширина проїзду повинна бути не менше 3,5 м. У зоні між будинками і проїздами, а також на відстані 1,5 м від проїзду з протилежного боку будинку, не допускається розміщення огорож, повітряних ліній електропередачі і рядкового насадження дерев. Отже, вищевказане рішення ОСК «Чайка», оформлене протоколом від 10.09.2008 грубо порушує обов`язкові для виконання приписи ДБН 360-92, затверджені наказом Держкоммістобудування від 17.04.1992 за №44, так як в результаті виділу земельної ділянки №НОМЕР_3 за вищевказаним рішенням ширина проїзду між закладеним позивачем будинком та найближчим проїздом більше 9 метрів, у зоні між будинком та проїздом насаджені дерева. Враховуючи вищевказані обставини, незаконно сформовану та виділену земельну ділянку, відповідно незаконним рішенням уповноважених представників ОСК «Чайка», оформленого протоколом від 03.04.2009 за №6 у відсутність кворуму було затверджено відмову ОСОБА_5 від земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та виділено цю ділянку ОСОБА_3 .. Далі у період розгляду даної справи незаконно сформована та виділена земельна ділянка № НОМЕР_1 а розпорядженням Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 15.09.2010 за №804/2010 «Про видачу державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 для ведення садівництва на території Дачненської сільської ради» була передана у власність ОСОБА_3 та на підставі даного розпорядження вона отримала державний акт на право власності на земельну ділянку. Крім того, розпорядження Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 15.09.2010 за №804/2010, видане без дотримання обов`язкових умов визначених висновком сектору регіонального розвитку від 25.06.2010 року №627. В період зупинення провадження по даній справі на підставі договору купівлі-продажу від 26.12.2013, реєстраційний номер 2932, посвідченого приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Гуменюком А.М., ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив земельну ділянку №НОМЕР_3, кадастровий номер 5121082400:01:005:0657, за адресою: АДРЕСА_2 . Отже, вказаний договір купівлі-продажу також суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, та порушує права позивача, у зв`язку з чим він звернувся до суду із вказаним позовом.

Відповідачка ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_4 , надала суду заперечення на заяву про збільшення позовних вимог, згідно яких вона просила відмовити у задоволенні позову, оскільки твердження позивача протирічать дійсним обставинам, не підтверджені ніякими доказами і не відповідають діючому законодавству та вже розглянуті судами усіх інстанцій. У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування розпорядження від 15.09.2010 за №804/2010, визнання недійсним державного акту серії ЯЛ №460045, в задоволенні якого йому було відмовлено постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31 травня 2012 року. Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 травня 2012 року - без змін. 14 травня 2014 року ухвалою Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31.05.2012 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06.11.2012 - без змін.

Представник відповідача ОСК «Чайка» надав суду відзив на позов, в якому проти позову заперечував з наступних підстав. У своїй діяльності ОСК «Чайка» керується Законом України «Про об`єднання громадян» та Статутом, затвердженим протоколом зборів уповноважених від 20 квітня 2006 року. Статут - основний документ, який регулює діяльність ОСК «Чайка». Зокрема в розділі 6 Статуту зазначено, що збори представників уповноважені, якщо присутні на зборах не менш 3/4 уповноважених. Однак, законом не встановлюється обов`язок громадської організації визначати відомості стосовно необхідної кількості представників уповноважених виражених у кількісному співвідношенні. Дане питання вирішується в кожному конкретному випадку, в тому числі шляхом фіксування у протоколі зібраного або не зібраного кворуму. Більш того, в розділі 4 Статуту зазначено, що член садівничого кооперативу має в тому числі право брати участь в обговорені питань, які розглядаються на загальних зборах (зборах уповноважених) членів кооперативу, а також вносити пропозиції щодо покращення роботи кооперативу. Будь-якої згадки про можливість члена кооперативу брати участь на зборах представників уповноважених або будь-яким чином впливати на їх рішення не зазначено. Тому відповідно оскарження даного протоколу не входить до компетенції члена ОСК «Чайка», який не є представником уповноваженого в розумінні Статуту. В 2003 році Головою ОСК «Чайка» Власюком П.І. було направлено звернення Директору Одеського будівничого проекту Мирошниченку В.К. , в якому просив внести зміни в проектну документацію, зокрема зазначив про наявність нової земельної ділянки НОМЕР_4 Тобто відповідні уповноважені органи були повідомлені про наявні зміни. Більш того з 2003 року по теперішній час жоден контролюючий орган не звертався до ОСК «Чайка» з питанням правової природи цієї земельної ділянки, отже можна зробити висновок про правомірність володінням спочатку ОСК «Чайка» даною земельною ділянкою, а потім членами ОСК у власність яким вона була передана. Рішенням Виконавчого комітету Біляївської районної ради народних депутатів від 07.07.89 за №259 були затверджені генеральні плани та виділені земельні ділянки для цілей вказаних у Статуті ОСК «Чайка». Тобто вказана земельна ділянка правомірно перебувала у власності ОСК «Чайка». В пункті 2 додатку 3.1. ДБН 360-92 зазначено (на які посилається заявник): «Відстань від краю проїзду до стін будинку, як правило, слід приймати 5-8 м для будинків до 9 поверхів і 8-10 м для будинків 9 поверхів і вище. Ширина проїзду повинна бути не менше 3,5 м. У зоні між будинками і проїздами, а також на відстані 1,5 м від проїзду з протилежного боку будинку, не допускається розміщення огорож, повітряних ліній електропередачі і рядкового насадження дерев». Відповідно до генерального плану, а також схем розміщення земель ОСК «Чайка» вбачається відстань між суміжними ділянками по горизонталі 8 метрів, а по вертикалі 5 метрів, що не є порушенням ДБН. До того ж з плану вбачається, що будь-які насадження на дорогах відсутні, а фактичну наявність цих насаджень позивач ніяким чином не довів. Будь-яких показів свідків, фотокарток або інших відомостей про фактичне і реальне порушення технічно затверджених стандартів позивачем надано не було. Позивач вказує на незаконність сформованої ділянки і відповідно подальші незаконні дії Біляївської районної державної адміністрації Одеської області, зокрема і про видачу державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 , однак він не обґрунтував в чому саме полягає недійсність розпорядження Біляївської районної державної адміністрації, більш того не зазначив яку саме процедуру з відведення, приватизації було порушено і якою конкретною нормою передбачається сама така процедура на думку позивача. Також представник відповідача в своєму відзиві посилається на те, що позивачем пропущено строк позовної давності. Тому вказаний позов представник відповідача вважає необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Позивач ОСОБА_1 та його представник, адвокат Кудрявцев Ігор Анатолійович в судовому засіданні уточнений позов підтримали та наполягали на його задоволенні, посилаючись на викладені в ньому обставини.

Відповідач ОСОБА_4 , який є правонаступником ОСОБА_3 , в судове засідання не з`явився, належним чином повідомлявся про дату та час розгляду справи.

Адвокат Осадча Наталія Володимирівна в інтересах відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позову.

Представник відповідача ОСК «Чайка» в судове засідання не з`явився належним чином повідомлявся про дату та час розгляду справи.

Представник відповідача Біляївської районної державної адміністрації Одеської області в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Третя особа ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином.

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2021 року в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , Об`єднаного садового кооперативу «Чайка», Біляївської районної державної адміністрації Одеської області, третя особа: ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою - відмовлено в повному обсязі.

У апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року до участі у справі залучено Одеську районну державну адміністрацію Одеської області (код ЄДРПОУ 44010662, м. Одеса, проспект Шевченка, 4) в якості правонаступника відповідача Біляївської районної державної адміністрації Одеської області.

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та представник Об`єднаного садового кооперативу «Чайка» в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про отримання ними судових повісток-повідомлень.

Відповідачу ОСОБА_4 судові повістки-повідомлення неодноразово надсилались на всі відомі суду адресу місця його проживання та на адресу реєстрації, яка була зазначена в Єдиному державному демографічному реєстрі (т. 5 а.с. 162), однак судова кореспонденція повернулась до суду із довідкою поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».

Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Згідно ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

Крім того, відповідач ОСОБА_4 відповідно до ч. 11 ст. 128 ЦПК України повідомлявся про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України (т. 5 а.с. 191).

Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (ч. 11 ст. 128 ЦПК України).

Таким чином, оскільки судові повістки-повідомлення про судові засідання неодноразово направлялись листом рекомендованою кореспонденцією, відповідачу на всі відомі суду адреси місця його перебування та враховуючи, що ОСОБА_4 відповідно до ч. 11 ст. 128 ЦПК України повідомлявся про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та право власності є непорушним.

За змістом статей 316, 317, 321, 391 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Положеннями статті 35 ЗК України передбачено, що громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо. Землі загального користування садівницького товариства є його власністю. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об`єктами загального користування.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

У частині першій статті 81 ЗК України визначено способи набуття громадянами права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно частини 1 статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Згідно частини 6 статті 118 ЗК України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення садівництва у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.

За змістом статей 125, 126 ЗК України право власності, постійного користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації цих прав та оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

За положеннями статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

За нормами частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

За змістом частини 2 статті 152 ЗК України лише власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Частина 3 статті 152 ЗК України визначає способи захисту порушених прав, а саме: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України).

За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно статті 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до протоколу засідання уповноважених представників ОСК «Чайка» від 10.09.2008 при розгляді заяв для передачі садівничих ділянок іншим власникам по тим чи іншим підставам, винесено рішення щодо затвердження списку ділянок для переоформлення, яким виділено ділянку НОМЕР_5 ОСОБА_5 ..

Протоколом зборів уповноважених представників ОСК «Чайка» від 03.04.2009 прийнято рішення про затвердження переоформлення садівничих ділянок відповідно до наданих заяв за списком, внаслідок чого ділянка НОМЕР_5 передана ОСОБА_3 , у зв`язку з відмовою ОСОБА_5 від земельної ділянки на користь ОСК «Чайка».

Розпорядженням Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 15.09.2010 за №804/2010 «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 для ведення садівництва на території Дачненської сільської ради» затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 ; передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,023 га для ведення садівництва в ОСК «Чайка» СТ «Пресобудівник», ділянка НОМЕР_6; видано ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку.

На підставі зазначеного розпорядження 24 грудня 2010 року ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №460045, відповідно до якого вона є власником земельної ділянки площею 0,023 га у межах згідно з планом, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , для ведення садівництва, кадастровий номер земельної ділянки 5121082400:01:005:0657.

З договору купівлі-продажу від 26.12.2013, посвідченого приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Гуменюком А.М. та зареєстрованого в реєстрі за №2932 вбачається, що ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив земельну ділянку, площею 0,0227 га (в тому числі по угіддям: рілля - 0,0227 га), розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 5121082400:01:005:0657.

Статтею 35 ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення) передбачено, що громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо. Землі загального користування садівницького товариства є його власністю. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об`єктами загального користування.

Посилання позивача на те, що зазначена земельна ділянка відноситься до земель загального користування не відповідає дійсності, оскільки вона не зайнята жодним із вищеперелічених об`єктів.

Позивач у позовній заяві посилається, серед іншого, на відсутність відповідного кворуму уповноважених представників ОСК «Чайка» при прийнятті оскаржуваного рішення, оформленого протоколом від 10.09.2008 за №5 в частині виділу ОСОБА_5 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 .

Розділом 6 Статуту ОСК «Чайка» у редакції 2006 року передбачено, що вищим органом управління справами кооперативу є загальні збори (збори вповноважених). Збори уповноважені, якщо присутні на зборах не менш 2/3 всіх членів кооперативу. Збори представників уповноважені, якщо присутні на зборах не менш 3/4 уповноважених.

Судом встановлено, що на засіданні уповноважених представників ОСК «Чайка» 10.08.2008 були присутні представники 13 відділень та не доведено належними та допустимими доказами той факт, що зазначена кількість складає менше ніж 3/4 уповноважених.

В пункті 2 додатку 3.1. ДБН 360-92, затверджені наказом Держкоммістобудування 17.04.1992 за №44, зазначено, що при проектуванні проїздів і пішохідних шляхів необхідно забезпечувати можливість проїзду пожежних машин до житлових і громадських будинків, у тому числі із вбудовано-прибудованими приміщеннями, і доступ пожежників з автодрабин і автопідйомників у будь-яку квартиру чи приміщення. Відстань від краю проїзду до стін будинку, як правило, слід приймати 5-8м для будинків до 9 поверхів і 8-10м для будинків 9 поверхів і вище. Ширина проїзду повинна бути не менше 3,5м. У зоні між будинками і проїздами, а також на відстані 1,5м від проїзду з протилежного боку будинку, не допускається розміщення огорож, повітряних ліній електропередачі і рядкового насадження дерев.

Відповідно до генерального плану, а також схем розміщення земель ОСК «Чайка» вбачається відстань між суміжними ділянками по горизонталі 8 метрів, а по вертикалі 5 метрів, що не є порушенням ДБН. До того ж з плану вбачається, що будь-які насадження на дорогах відсутні, а фактичну наявність цих насаджень позивач ніяким чином не довів.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31 травня 2012 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Біляївської районної державної адміністрації Одеської області, треті особи - ОСОБА_3 , Відділ Держкомзему у Біляївському районі Одеської області, ОСК «Чайка» про визнання протиправним та скасування розпорядження від 15.09.2010 за №804/2010, визнання недійсним державного акту серії ЯЛ №460045 відмовлено повністю.

У вказаній постанові судом встановлено відсутність порушень чинного законодавства України з боку відповідача, а також те, що при прийнятті оскаржуваного розпорядження Біляївська районна державна адміністрація Одеської області діяла у спосіб, на підставі та в межах повноважень, визначених законом, а тому підстави для скасування розпорядження відсутні.

Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, вимоги ОСОБА_1 в частині визнання незаконним та скасування розпорядження Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 15 вересня 2010 року №804/2010; визнання недійсним державного акту серії ЯЛ №460045 були предметом розгляду в справі №2а/1570/4534/2011, постанова по вказаній справі набрала законної сили, а тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в їх задоволенні. Оскільки вимога ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.12.2013, є похідною від основних вимог, то в її задоволенні суд також правильно відмовив.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції в частині мотивування судового рішення погодитися неможливо, виходячи з наступного.

Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, оскільки судом першої інстанції безпідставно не враховано, що виділ ОСОБА_5 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 . на землях загального користування всупереч діючого законодавства та будівельних норм і правил та наступне оформлення на неї права власності, у тому числі набуття права власності відповідачем ОСОБА_2 , порушує його право користування його земельною ділянкою, не приймаються до уваги, за таких підстав.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 в судовому засіданні не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що виділ ОСОБА_5 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , на землях загального користування і наступне оформлення на неї права власності, у тому числі набуття права власності відповідачем ОСОБА_2 , порушує право користування належною йому земельною ділянкою.

Так, «Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/ підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові» (постанова Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №1527/13038/12 (провадження №61-8204св20).

У пункті 33 постанови Пленуму «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ роз`яснив, що «застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані (статті 57-59 ЦПК), на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри (пункт 60 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23)).

З`ясування того, що виділ спірної земельної ділянки на землях загального користування садового товариства з порушенням будівельних норм і правил потребує спеціальних знань й необхідно було призначити відповідну судову експертизу. Відсутність відповідної експертизи у разі необхідності її проведення може бути підставою для відмови в позові.

Отже, позивачем ОСОБА_1 не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження того, що виділ ОСОБА_5 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 з подальшим оформлення права власності на неї, у тому числі набуття права власності на неї відповідачем ОСОБА_2 порушує його права та законні інтереси.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що викладені у позовній заяві обставини: виділ спірної земельної ділянки та оформлення на неї права власності були здійснені до реєстрації позивачем права власності на свою земельну ділянку. Так, з наданих позивачем письмових доказів вбачається, що він набув права власності на свою земельну ділянку площею 0,0585 га, кадастровий номер 5121082400:01:005: 0921, лише 01 лютого 2021 року (т. 5, а.с. 70-73).

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, яка розглядається сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній сказі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанцій.

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі №461/12525/15-ц (провадження №14-190цс20) зроблено висновок, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».

Досліджуючи питання дотримання балансу інтересів сторін спору на предмет переваги між захистом права позивача на користування його земельною ділянкою та правом відповідача ОСОБА_2 володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, колегія суддів надає перевагу захисту прав відповідача ОСОБА_2 , оскільки задоволення позову становитиме непропорційне втручання у право відповідача на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, й перекладання на нього наслідків сausa formalis (з формальних підстав) скасування розпорядження виконавчого органу влади матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_2 , а отже, буде непропорційним.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з урахуванням «балансу вірогідностей» дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином те, що відповідачі порушують його право на спірне нерухоме майно, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Системний аналіз наведених норм права, правові висновки Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідач ОСОБА_2 отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права на спірне майно, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позовних вимог немає.

Проте, порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме, статей 264, 265 ЦПК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 статті 376 ЦПК України є підставою для зміни судового рішення та доповнення в частині мотивування, в решті рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Біляївського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2021 року змінити та доповнити в частині мотивування.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 28 березня 2024 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

А.І. Дришлюк