Окрема думка

від 16.02.2024 по справі 917/1173/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

16 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 917/1173/22

суддів Верховного Суду Васьковського О. В., Рогач Л. І.

на постанову Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22

за позовом заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі органів, уповноважених державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної державної адміністрації (Полтавської обласної військової адміністрації) до: 1) фізичної особи-підприємця Косика Олександра Олександровича; 2) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Професійного-технічного училища № 31 м. Полтави, про визнання договору недійсним та зобов`язання вчинити дії.

Обставини справи

Заступник керівника Полтавської обласної прокуратури (далі - Прокурор) в особі органів, уповноважених державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Міністерства освіти і науки України (далі - Міністерство, позивач-1) та Полтавської обласної державної адміністрації (Полтавської обласної військової адміністрації) (далі - Полтавська ОВА, позивач-2) звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до фізичної особи-підприємця Косика Олександра Олександровича (далі - ФОП Косик О. О., відповідач-1) та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях (далі - РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях, відповідач-2) про:

1) визнання недійсним договору від 08.01.2014 № 2/14-Н оренди державного нерухомого майна - нежитлового приміщення площею 22,2 м2, розташованого за адресою: м. Полтава, вул. Івана Мазепи, 59 (колишня назва вул. Калініна), що належить до державної власності та перебуває на балансі Професійного-технічного училища № 31 м. Полтави (далі -Училище, третя особа), укладеного між відповідачами (далі - договір від 08.01.2014);

2) зобов`язання ФОП Косика О. О. звільнити та повернути Полтавській ОВА державне нерухоме майно площею 22,2 м2, розміщене за адресою: м. Полтава, вул. Калініна, 59 (наразі вул. Івана Мазепи, 59), шляхом підписання акта приймання-передачі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір від 08.01.2014 не відповідає положенням частини п`ятої статті 63 Закону України "Про освіту", чинного до 27.09.2017 (далі - Закон України № 1060-XII), та Закону України "Про оренду державного та комунального майна", чинного до 31.01.2020 (далі - Закону України № 2269-ХІІ), оскільки передане в оренду нерухоме майно, яке є приміщенням державного навчального закладу, не може бути об`єктом оренди з метою його використання в господарській діяльності, тобто не за призначенням, пов`язаним з навчально-виховним процесом, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Право на звернення з цим позовом Прокурор аргументував тим, що після його звернення до позивачів з приводу виявленого порушення, яке полягає у незаконному використанні приміщення навчально-виховного комплексу не за його цільовим призначенням, вони не вжили заходів щодо захисту інтересів держави в судовому порядку.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 19.12.2022 (суддя Ціленко В. А.) у задоволенні позовних вимог, які визнано обґрунтованими, відмовлено з підстав пропуску позивачами позовної давності, про застосування наслідків спливу якої було заявлено відповідачами.

Мотивував тим, що перебіг позовної давності щодо вимоги про визнання недійсним договору від 08.01.2014 розпочався з 29.10.2013 - моменту, коли Міністерство листом від 22.10.2013, отриманим РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях 28.10.2013, погодило подальше укладення оспорюваного договору, тоді як позов до суду в інтересах Міністерства подано Прокурором лише 22.09.2022, тобто поза межами позовної давності.

Разом з тим, як зазначає місцевий господарський суд, позов не містить обґрунтування щодо порушення договором від 08.01.2014 цивільних прав Полтавської ОВА.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 рішення Господарського суду Полтавської області від 19.12.2022 скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову повністю.

Постанова мотивована невідповідністю оспорюваного договору вимогам частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII, за змістом яких орендоване ФОП Косиком О. О. приміщення є об`єктом освіти та не могло використовуватися не за освітнім призначенням, зокрема з метою проведення господарської діяльності з надання медичних послуг (для розміщення стоматологічного кабінету), оскільки могло передаватися в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу.

При цьому, залишаючи без задоволення заяви відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про незастосування цього строку з тих підстав, що надання в оренду державного майна з порушенням частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, в зв`язку з чим позовну вимогу про повернення майна слід розцінювати як негаторний позов (стаття 391 ЦК України), який можна подати впродовж усього часу порушення прав законного володільця майна, і на таку вимогу (про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном) не може поширюватися позовна давність, оскільки в такому разі йдеться про триваюче правопорушення.

Короткий зміст постанови Верховного Суду

Верховний Суд постановою від 16.02.2024 касаційну скаргу РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях задовольнив частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 та рішення Господарського суду Полтавської області від 19.12.2022 у справі № 917/1173/22 скасував, справу передав на новий розгляд до Господарського суду Полтавської області.

Зазначив, що оскільки суди першої та апеляційної інстанцій достовірно встановили та відповідачі не спростували факту передачі ФОП Косику О. О. в оренду спірного приміщення з метою розміщення стоматологічного кабінету, тобто для проведення ФОП Косиком О. О. господарської (комерційної) діяльності з надання платних медичних послуг, а не з метою, пов`язаною з навчально-виховним процесом Училища (за освітнім призначенням), а саме по собі невикористання Училищем вказаного приміщення для навчального процесу не надає права передачі його в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним чи науковим процесом, в зв`язку з чим апеляційний суд дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову в частині визнання недійсним договору від 08.01.2014 як укладеного всупереч забороні, встановленій чинним на той час законодавством про освіту.

При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що договір оренди нежитлового приміщення об`єкта освіти, укладений з порушенням положень частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII, чинного до 27.09.2017, може визнаватися судом недійсним саме як оспорюваний правочин на підставі статей 203, 215 ЦК України, а не в силу вимог статті 228 цього Кодексу, тобто зазначений договір не є нікчемним правочином, що порушує публічний порядок і спрямований на незаконне заволодіння майном. Тому Верховний Суд не знайшов підстав для відступлення від викладеного в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновку про те, що укладений з порушенням частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII договір оренди об`єкта освіти має визнаватися судом недійсним як оспорюваний правочин, а правовим наслідком визнання такого договору недійсним є повернення орендованого приміщення орендодавцю.

Разом з тим, Верховний Суд вважав передчасним висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову в повному обсязі. Залишаючи без задоволення заяву відповідача-1 про застосування наслідків спливу позовної давності до позовної вимоги про визнання недійсним договору від 08.01.2014, суд апеляційної інстанції передчасно дійшов висновку про відсутність пропуску позивачем-1 (Міністерством) цього строку з тих мотивів, що надання в оренду державного майна з порушенням частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, а позовну вимогу про повернення майна слід розцінювати як негаторний позов (стаття 391 ЦК України), який можна подати впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця майна, і на таку вимогу (про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном) не може поширюватися позовна давність.

При цьому відсутні підстави і для залишення в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки на порушення положень статті 256, частини першої статті 261 ЦК України та статей 86, 236, 237 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд першої інстанції не врахував та достовірно не з`ясував як обставин справи, пов`язаних із фактом реальної обізнаності або об`єктивної можливості позивача-1 бути обізнаним з порушенням свого права, так і обставин, пов`язаних із визначенням початку перебігу та закінчення позовної давності за вимогою про визнання недійсним оспорюваного договору.

Мотиви незгоди з постановою Верховного Суду

Відповідно до змісту частини третьої статті 34 ГПК України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку, яка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

Вважаємо, що оскаржувану постанову апеляційного господарського суду в частині визнання недійсним договору від 08.01.2014 необхідно було скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині залишити в силі з інших мотивів, в решті постанову суду апеляційної інстанції слід було залишити без змін з огляду на таке.

В основу оскаржуваної постанови покладено висновки апеляційного суду про обґрунтованість позовних вимог та незастосування до них наслідків спливу позовної давності, які (висновки) зумовлено тим, що: 1) договір від 08.01.2014 укладено з порушенням передбачених частиною п`ятою статті 63 Закону України № 1060-XII заборон, за змістом яких орендоване ФОП Косиком О. О. приміщення, яке є невід`ємною частиною об`єкта освіти, не могло використовуватися не за освітнім призначенням, зокрема з метою проведення ФОП Косиком О. О. господарської діяльності з надання медичних послуг (для розміщення стоматологічного кабінету), оскільки могло передаватися в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу; 2) надання в оренду державного майна з порушенням частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, в зв`язку з чим позовну вимогу про повернення майна слід розцінювати як негаторний позов (стаття 391 ЦК України), який можна подавати впродовж усього часу порушення прав законного володільця майна, і на таку вимогу (про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном) не може поширюватися позовна давність, оскільки в такому разі йдеться про триваюче правопорушення.

У постанові об`єднаної палати у справі, що переглядається, використано висновки Верховного Суду України, відображені у постанові від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15, за якими, зокрема положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок; такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні ста соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилученого з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо; усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

Водночас у справі, що переглядається, спірний правочин спрямований саме на використання всупереч закону державної власності. А тому відповідно до постанови Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15, на яку послалася об`єднана палата, такий правочин є нікчемним. Отже, постанова об`єднаної палати суперечить висновкам.

Крім того, постанова об`єднаної палати не відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду про те, що національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист людини і основоположних свобод (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18 (пункт 80), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт42), від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19.

Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (пункт шостий статті 3 ЦК України). Зокрема, законодавство слід тлумачити у відповідності з розумними цілями регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 (пункт 7.33).

Водночас об`єднаною палатою зроблений висновок про те, що позовна вимога про повернення орендованого майна хоча й має самостійний, а не похідний характер, тобто є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), на яку позовна давність не поширюється, проте задоволення вказаної вимоги об`єктивно унеможливлюється в разі відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди. Тим самим можливість задоволення негаторного позову (на який позовна давність не поширюється) поставлено у залежність від можливості задоволення позову про визнання недійсним договору оренди (в якому може бути відмовлено за спливом позовної давності). Тим самим в разі спливу позовної давності за позовом про визнання договору недійсним фактично на майбутнє легалізується подальше порушення імперативної вимоги закону, яка забороняє використання державного майна в цілях, передбачених договором оренди. Цей несправедливий результат є прямим наслідком оцінки спірного договору як оспорюваного, а не нікчемного.

Тому не можемо погодитися з таким підходом об`єднаної палати, бо нею допущено нерозумне і несправедливе тлумачення законодавства.

Щодо обґрунтованості/необґрунтованості позовних вимог

Правовідносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов`язки фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти на час укладення договору від 08.01.2014 регулювалися положеннями Закону України № 1060-XII, чинного до 27.09.2017.

Відповідно до частини другої статті 18 та частини першої статті 63 Закону України № 1060-XII навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу. Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Частинами другою та третьою статті 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) передбачено, що об`єкти права власності закріплюються засновником за професійно-технічним навчальним закладом державної або комунальної форми власності або установою професійно-технічної освіти на праві оперативного управління. Навчальні заклади та установи професійно-технічної освіти несуть відповідальність перед засновником за збереження та використання за призначенням закріпленого за ними майна. Контроль за використанням цього майна здійснюється засновником.

Об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).

Такий же висновок, який враховано апеляційним судом, викладено в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 та від зазначеного висновку колегія суддів в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2023 у цій справі (№ 917/1173/22) не пропонувала відступати.

Згідно з імперативними положеннями частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII об`єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди). Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти. Таким чином, за змістом положень частин першої, четвертої статті 61, частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом приміщень для навчального процесу не надає права передавати їх в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій достовірно встановили та відповідачі не спростували факту передачі ФОП Косику О. О. в оренду спірного приміщення з метою розміщення стоматологічного кабінету, тобто для проведення ФОП Косиком О. О. господарської (комерційної) діяльності з надання платних медичних послуг, а не з метою, пов`язаною з навчально-виховним процесом Училища (за освітнім призначенням), а саме по собі невикористання Училищем вказаного приміщення для навчального процесу не надає права передачі його в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним чи науковим процесом.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.122021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21)).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (пункт 72), від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (пункт 95)).

За статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Категорія нікчемності правочину в контексті судового розгляду означає, що презумпція правомірності правочину спростовується безпосередньо законом і суд при розгляді будь-якого спору, що ґрунтується на такому правочині, прямо повинен керуватися цим приписом закону, незалежно від того, чи наводили відповідні доводи учасники процесу.

На відміну від нікчемності, оспорюваність правочину зумовлює його правомірність для суду крім випадків, коли сторони заявили відповідні доводи вимоги. Процесуальні кодекси в такому разі істотно обмежують процесуальні можливості суду встановлювати недійсність правочину з власної ініціативи та керуватися наслідками такої недійсності.

Відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За висновками Великої Палати Верховного Суду такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується лише до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує висновок щодо нікчемності правочину. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Подібні висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (пункти 53, 54), від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (пункти 74,75), від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 86), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 153) та інших.

У постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду констатувала, що суди першої й апеляційної інстанцій помилково визнали недійсним нікчемний спірний договір купівлі-продажу.

Велика Палата Верховного Суду також виснувала, що домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 (пункт 7.10).

Неодноразово та послідовно Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що згідно з частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин, спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, порушує публічний порядок і є нікчемним. Такі висновки сформульовані у постановах від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункти 84-86), від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19 (пункти 61-62), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункти 120-124). Також у постанові від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 (пункт 7.10).

Статтею 178 ЦК України передбачена така категорія, як оборотоздатність об`єктів цивільних прав, що характеризує можливість об`єктів цивільних прав вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені із цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Сутність цивільного обороту об`єктів цивільних прав пов`язується з переходом не лише права власності, але й інших прав та установленням на їх основі інших правових можливостей. Тобто цивільний оборот має стосунок не лише до розпорядження, а й до володіння та користування об`єктом цивільних прав (адже якщо набуття особою у власність, наприклад, мисливської зброї являтиме собою оборот, а її одержання в оренду - ні, то в такому разі другий випадок буде використовуватися як легальний шлях обходу встановлених законом обмежень, що суперечить самому сенсу обмеження цивільної оборотоздатності).

Суть законодавчої заборони, що міститься у положеннях частин першої, четвертої статті 61, частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII, виключає перехід права володіння та користування відповідним майном з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним чи науковим процесом.

Таким чином, у цій справі суди попередніх інстанцій достеменно встановили, що спірний договір оренди передбачав домовленість сторін про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням, тобто був спрямований на незаконне заволодіння майном держави.

З огляду на викладене, враховуючи послідовну практику Великої Палати Верховного Суду щодо наслідків укладання правочинів, спрямованих на незаконне заволодіння майном держави, на нашу думку вірним є висновок про те, що спірний правочин є нікчемним, не спричиняє правових наслідків, а відтак і не може бути визнаний недійсним.

Щодо відступу від викладеного в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновку про те, що укладений з порушенням частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII договір оренди об`єкта освіти має визнаватися судом недійсним як оспорюваний правочин на підставі статей 203, 215 ЦК України

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman.United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21(пункт 45)).

Отже, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя; суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

З урахуванням наведених мотивів вважаємо, що у Верховного Суду були наявні підстави для відступлення від висновку, викладеного в постанові від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 про те, що укладений з порушенням частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII договір оренди об`єкта освіти має визнаватися судом недійсним як оспорюваний правочин на підставі статей 203, 215 ЦК України, натомість вказавши про те, що правочин, укладений з порушенням прямої вказівки у законі є таким, що спрямований на незаконне заволодіння майном держави, а тому є нікчемним в силу приписів статті 228 ЦК України.

Щодо суті спору

Враховуючи, що договір від 08.01.2014 є нікчемним, а тому суд апеляційної інстанції помилково визнав його недійсним. З цих підстав постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовної вимог про визнання договору недійсним слід було скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції про відмову у позові в цій частині, проте з мотивів, викладених вище.

Натомість суд апеляційної інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку про те, що вимога про зобов`язання ФОП Косика О. О. звільнити та повернути Полтавській ОВА спірне майно відповідає негаторному способу захисту, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця майна (позовна давність не застосовується) (аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)). З огляду на що постанову суду апеляційної інстанції в цій частині слід було залишити без змін.

У зв`язку із викладеним вважаємо, що Верховний Суд не мав підстав скасовувати судові рішення попередніх інстанцій та передавати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а мав скасувати постанову апеляційного господарського суду в частині визнання недійсним договору від 08.01.2014, а рішення суду першої інстанції в цій частині залишити в силі з наведених вище мотивів, в решті постанову суду апеляційної інстанції слід було залишити без змін.

Судді Олег ВАСЬКОВСЬКИЙ

Лариса РОГАЧ