Постанова

від 16.02.2024 по справі 917/1173/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 917/1173/22

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду: Чумака Ю. Я. - головуючого, Бенедисюка І. М., Васьковського О. В., Вронської Г. О., Дроботової Т. Б., Кібенко О. Р., Пєскова В. Г., Рогач Л. І.

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників учасників справи:

позивача-1 - Старика А. М. (в порядку самопредставництва),

позивача-2 - не з`явилися,

відповідача-1 - не з`явилися,

відповідача-2 - Біленко Н. О. (в порядку самопредставництва),

третьої особи - не з`явилися,

прокуратури - Зарудяної Н. О. (за посвідченням),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 (головуючий - Плахов О. В., судді Бородіна Л. І., Мартюхіна Н. О.) у справі

за позовом заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі органів, уповноважених державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної державної адміністрації (Полтавської обласної військової адміністрації)

до: 1) фізичної особи-підприємця Косика Олександра Олександровича,

2) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Професійного-технічного училища № 31 м. Полтави,

про визнання договору недійсним та зобов`язання вчинити дії.

Суть правозастосовчого питання, переданого на вирішення об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

1. Перед Верховним Судом у цій справі постали такі питання:

1.1. чи може договір оренди нежитлового приміщення об`єкта освіти, укладений з порушенням положень частини 5 статті 63 Закону України від 23.05.1991 № 1060-XII "Про освіту", чинного до 27.09.2017 (далі - Закон України № 1060-XII), визнаватися судом недійсним як оспорюваний правочин на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), чи в силу вимог статті 228 цього Кодексу зазначений договір є нікчемним як такий, що порушує публічний порядок і спрямований на незаконне заволодіння майном, у зв`язку з чим визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, а ефективним способом захисту прав держави в такому разі буде застосування наслідків недійсності нікчемного правочину;

1.2. чи слід вважати задоволення позовної вимоги власника про повернення нежитлового приміщення об`єкта освіти застосуванням наслідків недійсності оспорюваного правочину, тобто похідною вимогою про повернення орендарем одержаного на виконання такого правочину, заявленою на підставі частини 1 статті 216 ЦК України, чи в зв`язку з нікчемністю договору оренди зазначена вимога має самостійний, а не похідний характер, а саме є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), на яку позовна давність не поширюється, та внаслідок чого сплив позовної давності за вимогою про визнання недійсним договору оренди не є підставою для відмови в задоволенні позовної вимоги про повернення орендованого майна як ефективного способу захисту прав держави (в контексті відступлення від викладеного в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновку про те, що правовим наслідком визнання договору оренди недійсним є повернення орендованого приміщення орендодавцю);

1.3. чи може перебіг позовної давності за вимогою заінтересованої особи (уповноваженого державного органу) про визнання недійсним оспорюваного договору оренди, стороною якого позивач не є, розпочинатися раніше, ніж з дня укладення договору з огляду на попереднє надання такою особою згоди (дозволу) на вчинення такого правочину.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

2. 22.09.2022 заступник керівника Полтавської обласної прокуратури (далі - Прокурор) в особі органів, уповноважених державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Міністерства освіти і науки України (далі - МОН України, Міністерство, позивач-1) та Полтавської обласної державної адміністрації (Полтавської обласної військової адміністрації) (далі - Полтавська ОВА, Адміністрація, позивач-2) звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до фізичної особи-підприємця Косика Олександра Олександровича (далі - ФОП Косик О. О., Підприємець, Орендар, відповідач-1) та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях (далі - РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях, Орендодавець, відповідач-2) про:

1) визнання недійсним договору від 08.01.2014 № 2/14-Н оренди державного нерухомого майна - нежитлового приміщення площею 22,2 м2, розташованого за адресою: м. Полтава, вул. Івана Мазепи, 59 (колишня назва вул. Калініна), що належить до державної власності та перебуває на балансі Професійного-технічного училища № 31 м. Полтави (далі - ПТУ № 31, Училище, Балансоутримувач, третя особа), укладеного між відповідачами (далі - договір оренди від 08.01.2014, договір № 2/14-Н, оспорюваний договір);

2) зобов`язання ФОП Косика О. О. звільнити та повернути Полтавській ОВА державне нерухоме майно площею 22,2 м2 (далі - орендоване майно, спірне приміщення), розміщене за адресою: м. Полтава, вул. Калініна, 59 (наразі вул. Івана Мазепи, 59), шляхом підписання акта приймання-передачі.

Позовна заява обґрунтовується тим, що договір оренди від 08.01.2014 не відповідає положенням частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII, та Закону України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна", чинного до 31.01.2020, оскільки передане в оренду нерухоме майно, яке є приміщенням державного навчального закладу, не може бути об`єктом оренди з метою його використання в господарській діяльності, тобто не за призначенням, пов`язаним з навчально-виховним процесом, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. Право на звернення з цим позовом Прокурор аргументував тим, що після його звернення до позивачів з приводу виявленого порушення, яке полягає у незаконному використанні приміщення навчально-виховного комплексу не за його цільовим призначенням, вони не вжили заходів щодо захисту інтересів держави в судовому порядку.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 19.12.2022 (суддя Ціленко В. А.) у задоволенні позовних вимог, які визнано обґрунтованими, відмовлено з підстав пропуску позивачами позовної давності, про застосування наслідків спливу якої було заявлено відповідачами.

Суд першої інстанції виходив з того, що перебіг позовної давності щодо вимоги про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014 розпочався з 29.10.2013 - моменту, коли МОН України листом від 22.10.2013, отриманим Орендодавцем 28.10.2013, погодило подальше укладення оспорюваного договору, тоді як позов до суду в інтересах Міністерства подано Прокурором лише 22.09.2022, тобто поза межами позовної давності.

Разом з тим місцевий господарський суд зазначив, що заявлений позов не містить обґрунтування щодо порушення договором № 2/14-Н цивільних прав Полтавської ОВА.

4. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 рішення Господарського суду Полтавської області від 19.12.2022 скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову повністю.

5. Постанова мотивована невідповідністю оспорюваного договору вимогам частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII, за змістом яких орендоване ФОП Косиком О. О. приміщення є об`єктом освіти та не могло використовуватися не за освітнім призначенням, зокрема з метою проведення господарської діяльності з надання медичних послуг (для розміщення стоматологічного кабінету), оскільки могло передаватися в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу.

Разом з тим, залишаючи без задоволення заяви відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про незастосування цього строку з тих мотивів, що надання в оренду державного майна з порушенням частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, в зв`язку з чим позовну вимогу про повернення майна слід розцінювати як негаторний позов (стаття 391 ЦК України), який можна подати впродовж усього часу порушення прав законного володільця майна, і на таку вимогу (про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном) не може поширюватися позовна давність, оскільки в такому разі йдеться про триваюче правопорушення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

6. Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях звернулося з касаційною скаргою, в якій просить зазначену постанову скасувати повністю, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

7. На обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на неправильне застосування і порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, наголошуючи на тому, що: 1) апеляційний суд не врахував висновку щодо застосування положень частини 4 статті 267 ЦК України (в контексті необхідності застосування строку позовної давності до позовної вимоги про визнання договору недійсним), викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 24.11.2021 у справі № 910/248/20; 2) суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм статей 216, 391 ЦК України, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 904/115/22, від 13.10.2021 у справі № 910/18952/20; 3) суд не дослідив зібрані у справі докази, зокрема, докази на підтвердження передачі майна ПТУ № 31, в тому числі орендованого Підприємцем майна в установленому законом порядку Полтавській ОВА в оперативне управління, тоді як на підставі статті 137 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" та пункту 7.9 Статуту ПТУ № 31 всі навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, житло, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інше майно Училища є державною власністю, що закріплена МОН України за Училищем, і перебуває в оперативному управлінні цього навчального закладу, як наслідок, на думку скаржника, в спірних правовідносинах у Прокурора не було підстав для звернення до суду в інтересах Адміністрації (позивача-2).

Відповідач-2 також наполягає на пропуску позивачами позовної давності, яку помилково не застосовано судом апеляційної інстанції до позовної вимоги про визнання недійсним договору, яка (вимога) не є тотожною вимогу (про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), і відповідно в цій частині позов не є негаторним, а тому апеляційним судом безпідставно до вказаної позовної вимоги не застосовано наслідки спливу позовної давності (частина 4 статті 267 ЦК України), про застосування якої неодноразово заявлялось відповідачами. Водночас оскаржувана постанова взагалі не містить мотивів незастосування позовної давності до вимоги про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014.

Крім того, скаржник вважає, що Полтавська ОВА не є ані власником, ані титульним володільцем орендованого майна, бо її не наділено правом оперативного управління спірним приміщенням, тому в разі визнання оспорюваного договору недійсним вказане державне майно мало би підлягати поверненню Училищу, а не Полтавській ОВА, оскільки: 1) як на момент вчинення оспорюваного правочину, так і на теперішній час саме ПТУ № 31 є особою, яка здійснює оперативне управління орендованим майном; 2) за змістом пунктів 4.1- 4.3 договору № 2/14-Н (в редакції від 27.01.2021) орендоване майно підлягає поверненню саме Балансоутримувачу, але аж ніяк не позивачу-2.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

8. Прокурор і МОН України у відзивах на касаційну скаргу просять залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваній постанові.

Позивач-2, відповідач-1 і третя особа не скористалися правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Розгляд справи Верховним Судом

9. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.06.2023 (Краснов Є. В. - головуючий, судді Могил С. К., Рогач Л. І.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 у справі № 917/1173/22 та призначено розгляд цієї справи в судовому засіданні на 19.07.2023.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.07.2023 оголошувалася перерва в судовому засіданні з розгляду касаційної скарги РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 у справі № 917/1173/22 до 09.08.2023.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2023 справу № 917/1173/22 передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - об`єднана палата) в зв`язку з необхідністю відступлення від викладених у постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновків щодо застосування норм статей 203, 215 ЦК України та частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII в подібних правовідносинах, а саме: 1) про наявність підстав для визнання оспорюваного договору оренди недійсним в силу положень частини 1 статті 203 ЦК України як такого, що суперечить вимогам статті 63 Закону України № 1060-XII; 2) невикористання школою спірного приміщення для навчального процесу не надає права передачі цього приміщення в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом; 3) правовим наслідком визнання договору недійсним є повернення орендованого приміщення орендодавцю в порядку і на умовах, встановлених законом.

Зокрема, постановляючи зазначену ухвалу, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звертає увагу на те, що ця справа ілюструє результати підходу, за яким договір, що не відповідає закону, в подібних справах слід визнавати недійсним, оскільки суди, встановивши, що позовна давність за вимогою про визнання недійсним незаконного договору спливла, відмовляють також, як у похідній вимозі про усунення перешкод у користуванні майном (на яку позовна давність не поширюється), фактично легалізуючи користування майном закладів освіти всупереч закону і в подальшому. Як наслідок, колегія суддів не погодилася з висновками про те, що укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту оспорюваний договір у подібних справах підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 ЦК України, оскільки, на переконання колегії суддів, такий правочин є нікчемним у силу приписів статті 228 цього ж Кодексу як такий, що спрямований на незаконне заволодіння майном, а тому такий договір не може бути визнаний недійсним, натомість вимога про повернення майна, яке використовується всупереч закону, має самостійний, а не похідний характер.

Ухвалою об`єднаної палати від 26.09.2023 (головуючий - Чумак Ю. Я., судді Банасько О. О., Баранець О. М., Булгакова І. В., Васьковський О. В., Дроботова Т. Б., Кібенко О. Р., Малашенкова Т. М., Пєсков В. Г., Рогач Л. І.) прийнято до розгляду об`єднаною палатою справу № 917/1173/22 та призначено її розгляд у судовому засіданні на 17.11.2023.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.11.2023 в зв`язку з відрядженням судді Булгакової І. В. та перебуванням судді Дроботової Т. Б. на лікарняному визначено такий склад колегії суддів: Чумак Ю. Я. - головуючий, Баранець О. М., Васьковський О. В., Кібенко О. Р., Малашенкова Т. М., Пєсков В. Г., Рогач Л. І.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2023 оголошувалася перерва в судовому засіданні з розгляду касаційної скарги РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 у справі № 917/1173/22 до 22.12.2023.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.12.2023 у зв`язку з поверненням судді Дроботової Т. Б. після перебування на лікарняному та в зв`язку з прийняттям зборами суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду рішення від 18.12.2023 № 20 про обрання суддів Бенедисюка І. М., Васьковського В. О., Вронської Г. О., Дроботової Т. Б., Кібенко О. Р. до складу об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду визначено в справі № 917/1173/22 такий склад колегії суддів: Чумак Ю. Я. - головуючий, Бенедисюк І. М., Васьковський В. О., Вронська Г. О., Дроботова Т. Б., Кібенко О. Р., Малашенкова Т. М., Пєсков В. Г., Рогач Л. І.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.12.2023 оголошувалася перерва в судовому засіданні з розгляду касаційної скарги РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 у справі № 917/1173/22 до 16.02.2024.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.02.2024 в зв`язку з відпусткою судді Малашенкової Т. М. визначено такий склад колегії суддів: Чумак Ю. Я. - головуючий, судді Бенедисюк І. М., Васьковський В. О., Вронська Г. О., Дроботова Т. Б., Кібенко О. Р., Пєсков В. Г., Рогач Л. І.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

10. Листом від 22.10.2013 МОН України повідомило РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях про надання дозволу на передачу в оренду терміном до одного року приміщення учбової пекарні площею 22,2 м2 (м. Полтава, вул. Калініна, 59), що знаходиться на балансі ПТУ № 31.

11. 08.01.2014 між РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях (Орендодавець) та ФОП Косиком О. О. (Орендар) було укладено договір № 2/14-Н, за умовами пунктів 1.1, 1.2, 1.5, 1.6, 2.1, 8.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне майно - нежитлове приміщення, реєстровий номер (за даними Єдиного реєстру об`єктів державної власності) 03063099.6.ХРЦЮНБ006. Об`єкт оренди знаходиться за адресою: вул. Калініна, 59, м. Полтава. Об`єкт оренди знаходиться на балансі ПТУ № 31 (далі - Балансоутримувач). Майно передано в оренду з метою розміщення суб`єкта господарювання, що діє на основі приватної власності і провадить господарську діяльність з медичної практики (стоматологічний кабінет). Передача об`єкта оренди у користування орендаря здійснюється одночасно з підписанням сторонами договору та оформлюється актом приймання-передачі, який є невід`ємною частиною цього договору. Цей договір укладено строком на 1 рік та діє з 08.01.2014 по 08.01.2015 включно.

12. 31.01.2015 між відповідачами укладено додаткову угоду № 1 про продовження строку дії договору № 2/14-Н до 08.12.2017 включно.

16.02.2018 між відповідачами укладено додаткову угоду № 2, якою строк дії договору № 2/14-Н продовжено до 08.11.2020 включно.

За результатами електронного аукціону строк дії договору оренди від 08.01.2014 продовжено до 08.11.2025.

13. З витягу з Єдиного державного реєстру об`єктів державної власності вбачається, що власником будівель за адресою: м. Полтава, вул. Івана Мазепи (Калініна), 59, що перебувають на балансі ПТУ № 31, є МОН України.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань серед зареєстрованих видів економічної діяльності ПТУ № 31 є, зокрема, професійно-технічна освіта (основний).

З витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що основним видом діяльності ФОП Косика О. О. є стоматологічна практика (код КВЕД 86.23).

14. Відповідно до пунктів 1.1, 2.2 Статуту ПТУ № 31 (далі - Статут), затвердженого наказом МОН України від 24.12.2012 № 1472, Училище є підпорядкованим Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, державним професійно-технічним закладом другого атестаційного рівня, що забезпечує реалізацію потреб громадян у професійно-технічній освіті, оволодінні робітничими професіями, кваліфікацією відповідно до їх інтересів, здібностей, стану здоров`я. Училище здійснює підготовку з робітничих професій середньої технологічної складності, як правило, з числа випускників загальноосвітніх навчальних закладів на основі базової чи повної загальної середньої освіти, а також професійно-технічне навчання, перепідготовку та підвищення кваліфікації працюючих робітників і незайнятого населення. Училище є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби, штампи, печатки із своїм найменуванням, в тому числі печатку із зображенням Державного Герба України. Училище має право укладати цивільно-правові угоди.

Згідно з пунктом 6.1 Статуту управління Училищем здійснюється Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, органом управління освітою Полтавської обласної державної адміністрації відповідно до повноважень, визначених законодавством України та іншими нормативно- правовими актами.

Пунктом 7.9. Статуту передбачено, що об`єкти права власності: навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, житло, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інше майно Училища є державною власністю, що закріплена Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України за Училищем, і перебувають в оперативному управлінні навчального закладу.

15. Полтавська обласна прокуратура на підставі статті 23 Закону України "Про прокуратуру" звернулася до МОН України з листом від 01.06.2022 № 24-300вих-22, в якому було повідомлено про факт укладення оспорюваного договору та його невідповідність вимогам частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту", а також було висловлено прохання повідомити щодо вжиття Міністерством як уповноваженим органом управління заходів щодо звернення до суду з позовною заявою про визнання недійсним зазначеного договору або висловлення іншої правової позиції із зазначеного питання.

У відповідь на вказаний лист МОН України листом від 22.06.2022 № 1/6869-22 повідомило Прокурора про те, що заходи представницького характеру останнім не вживалися, оскільки порушень вимог чинного законодавства при укладенні вказаного договору не допущено.

16. 21.05.2022 Полтавська обласна прокуратура в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" направила на адресу Полтавської ОВА лист № 24-363вих.-22 щодо вжиття заходів для усунення порушень вимог законодавства про освіту.

30.06.2022 надійшла відповідь Полтавської ОВА № 4432/1/01-52, зі змісту якої вбачається, що заходи представницького характеру Адміністрацією не вживалися та було зазначено про те, що Полтавська ОВА не заперечує щодо захисту інтересів держави в суді органами прокуратури в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Позиція Верховного Суду

17. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

18. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, об`єднана палата вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.

19. В основу оскаржуваної постанови покладено висновки апеляційного суду про обґрунтованість позовних вимог та незастосування до них наслідків спливу позовної давності, які (висновки) зумовлено тим, що: 1) договір оренди від 08.01.2014 укладено з порушенням передбачених частиною 5 статті 63 Закону України № 1060-XII заборон, за змістом яких орендоване ФОП Косиком О. О. приміщення, яке є невід`ємною частиною об`єкта освіти, не могло використовуватися не за освітнім призначенням, зокрема з метою проведення Підприємцем господарської діяльності з надання медичних послуг (для розміщення стоматологічного кабінету), оскільки могло передаватися в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу; 2) надання в оренду державного майна з порушенням частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, в зв`язку з чим позовну вимогу про повернення майна слід розцінювати як негаторний позов (стаття 391 ЦК України), який можна подавати впродовж усього часу порушення прав законного володільця майна, і на таку вимогу (про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном) не може поширюватися позовна давність, оскільки в такому разі йдеться про триваюче правопорушення.

Щодо обґрунтованості/необґрунтованості позовних вимог

20. Об`єднана палата погоджується з висновком судів попередніх інстанцій в частині обґрунтованості позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014, заявленої Прокурором в інтересах держави в особі МОН України, з огляду на таке.

21. Положення частини 2 статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

22. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

23. Правовідносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов`язки фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти на час укладення договору оренди від 08.01.2014 регулювалися положеннями Закону України № 1060-XII, чинного до 27.09.2017.

24. Відповідно до частини 2 статті 18 та частини 1 статті 63 Закону України № 1060-XII навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу. Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Частинами 2 і 3 статті 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) передбачено, що об`єкти права власності закріплюються засновником за професійно-технічним навчальним закладом державної або комунальної форми власності або установою професійно-технічної освіти на праві оперативного управління. Навчальні заклади та установи професійно-технічної освіти несуть відповідальність перед засновником за збереження та використання за призначенням закріпленого за ними майна. Контроль за використанням цього майна здійснюється засновником.

25. Об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (аналогічний висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).

Такий же висновок, який враховано апеляційним судом, викладено в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 та від зазначеного висновку колегія суддів в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2023 у цій справі (№ 917/1173/22) не пропонує відступати.

26. Згідно з імперативними положеннями частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII об`єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63, передбачено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

27. Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди). Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти. Таким чином, за змістом положень частин 1, 4 статі 61, частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом приміщень для навчального процесу не надає права передавати їх в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 та в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 викладено аналогічні правові висновки, від яких колегія суддів в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2023 у цій справі не пропонує відступати.

28. Об`єднана палата вважає, що оскільки суди першої та апеляційної інстанцій достовірно встановили та відповідачі не спростували факту передачі Підприємцю в оренду спірного приміщення з метою розміщення стоматологічного кабінету, тобто для проведення Орендарем господарської (комерційної) діяльності з надання платних медичних послуг, а не з метою, пов`язаною з навчально-виховним процесом ПТУ № 31 (за освітнім призначенням), а саме по собі невикористання Училищем вказаного приміщення для навчального процесу не надає права передачі його в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним чи науковим процесом, в зв`язку з чим апеляційний суд дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову в частині визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014 як укладеного всупереч забороні, встановленій чинним на той час законодавством про освіту.

29. Об`єднана палата наголошує на тому, що висновок суду апеляційної інстанції щодо обґрунтованості позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014 відповідає положенням статей 203, 215 ЦК України, статей 61, 63 Закону України № 1060-XII, статті 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" та фактичним обставинам справи, оскільки в подібних господарських правовідносинах наразі сформовано усталені правові висновки з питання застосування положень частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII при вирішенні спорів про визнання недійсними, як оспорюваних правочинів, договорів оренди нежитлових приміщень, які входять до складу об`єкта освіти (навчального закладу державної або комунальної форми власності), але використовуються не за освітнім призначенням (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 та постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 905/1266/17, від 20.02.2018 у справі № 910/9914/17, від 10.04.2018 у справі № 906/165/17, від 11.04.2018 у справі № 911/1610/16, від 04.07.2018 у справі № 902/653/17, від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 02.08.2018 у справі № 913/934/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17, від 28.11.2018 у справі № 909/313/17, від 29.01.2019 у справі № 922/2632/17, від 13.02.2019 у справі № 913/152/18, від 10.04.2019 у справі № 904/2056/18, від 05.08.2020 у справі № 913/152/18, від 14.04.2021 у справі № 917/782/20, від 16.02.2022 у справі № 922/1768/21, від 12.07.2022 у справі № 909/597/21, від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21).

Щодо відступу від викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновку про те, що укладений з порушенням частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII договір оренди об`єкта освіти має визнаватися судом недійсним як оспорюваний правочин на підставі статей 203, 215 ЦК України

30. Постановляючи ухвалу від 09.08.2023 про передачу справи № 917/1173/22 на розгляд об`єднаної палати, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду пропонує відступити від зазначеного висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, з тих мотивів, що договір, який укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, є в силу приписів статті 228 ЦК України нікчемним правочином, який порушує публічний порядок і спрямований на незаконне заволодіння майном.

31. При цьому колегія суддів Касаційного господарського суду на обґрунтування підстав для відступу від зазначеного висновку об`єднаної палати, посилається на неодноразові та послідовні висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень частин 1, 2 статті 228 ЦК України, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункти 84- 86), від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19 (пункти 61, 62), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункти 120- 124), від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19, наголошуючи на тому, що в постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а з вимогою про застосування наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи таку вимогу його нікчемністю.

32. Однак об`єднана палата не вбачає підстав для відступлення від зазначеного висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, з огляду на таке.

33. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman.United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

34. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21(пункт 45)).

35. Отже, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя; суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

36. Дійсно, в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 викладено висновок щодо застосування норм статей 203, 215 ЦК України та частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII (втратив чинність з 28.09.2017) в подібних правовідносинах, суть якого (висновку) полягає в тому, що договір оренди приміщення державного навчального закладу, заснованого на державній або комунальній власності, підлягає визнанню недійсним в силу приписів частини 1 статті 203 ЦК України як оспорюваний правочин, якщо він суперечить вимогам частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII, а саме передбачає використання об`єкта освіти не за призначенням (не для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом). При цьому невикористання школою спірного приміщення для навчального процесу не надає права передачі цього приміщення в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом.

37. Відповідно до статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

38. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 10.11.2021 у справі № 825/997/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

39. В зв`язку з цим наголошуємо на неврахуванні колегією суддів Касаційного господарського суду при постановленні ухвали від 09.08.2023 тих обставин, що вже після ухвалення об`єднаною палатою постанови від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 Велика Палата Верховного Суду при вирішенні спору, що виник з подібних правовідносин, ухвалила постанову від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 (предмет позову - визнання недійсним договору оренди приміщень об`єкта освіти), в пунктах 56, 62, 63, 66- 70 якої сформулювала підсумкову правову позицію щодо законності та обґрунтованості висновку суду апеляційної інстанції в частині визнання недійсним з моменту укладення оспорюваного договору оренди як укладеного з порушенням вимог частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII (втратив чинність з 28.09.2017), підпункту 2 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності", пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63, зазначивши таке:

"Звідси апеляційний суд обґрунтовано розглянув позов прокурора про недійсність договору оренди спірних приміщень, незважаючи на те, що ця угода припинена за домовленістю сторін.

Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством (частина перша статті 63 Закону).

Згідно з частиною четвертою статті 61 Закону України "Про освіту" майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень.

Отже, виходячи зі змісту вищенаведених правових положень, в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів законом передбачається можливість залучати, у тому числі доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Проте надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ "Фірма Технотрон" всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки спірне майно передано в оренду з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, тобто для діяльності, не пов`язаної з навчально-виховним процесом Маріупольського професійного ліцею.

Отже, виходячи з викладеного, спірний договір оренди укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

Суд апеляційної інстанції встановив, що спірні орендовані приміщення на момент укладення договору перебували на балансі Маріупольського професійного ліцею і не можуть використовуватися не за призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом навчального закладу.

Невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального процесу не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом, отже, висновок суду апеляційної інстанції, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ "Фірма Технотрон" всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, є обґрунтованим".

40. Крім того, впродовж 2018- 2023 рр. при вирішенні спорів зазначеної категорії сформувалася усталена судова практика вирішення спорів щодо визнання недійсними договорів оренди об`єктів освіти як оспорюваних правочинів, за результатами розгляду яких відповідні позови, як правило, задовольнялися з підстав укладення вказаних договорів із порушенням імперативної заборони, передбаченої частиною 5 статті 63 Закону України № 1060-XII, за винятком випадків подання відповідних позовів після спливу позовної давності (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 905/1266/17, від 20.02.2018 у справі № 910/9914/17, від 10.04.2018 у справі № 906/165/17, від 11.04.2018 у справі № 911/1610/16, від 04.07.2018 у справі № 902/653/17, від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 02.08.2018 у справі № 913/934/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17, від 28.11.2018 у справі № 909/313/17, від 29.01.2019 у справі № 922/2632/17, від 13.02.2019 у справі № 913/152/18, від 10.04.2019 у справі № 904/2056/18, від 05.08.2020 у справі № 913/152/18, від 14.04.2021 у справі № 917/782/20, від 12.07.2022 у справі № 909/597/21, від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21).

41. З наведеного випливає, що запропоноване колегією суддів в ухвалі Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 917/1173/22 відступлення від правового висновку щодо визнання недійсним договору оренди приміщення об`єкта освіти як оспорюваного правочину, викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, яке (відступлення) мотивоване нікчемністю такого договору згідно зі статтею 228 ЦК України, насправді передбачає відступ від усталеного правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від якого Велика Палата Верховного Суду наразі не відступала та який (висновок) навіть було враховано апеляційним судом при ухваленні оскаржуваної постанови в цій справі.

Натомість процесуальний закон (частина 2 статті 302 ГПК України) не наділяє об`єднану палату повноваженнями щодо відступу від правових висновків Великої Палати Верховного Суду.

42. Водночас об`єднана палата відхиляє наведені в ухвалі від 09.08.2023 про передачу справи № 917/1173/22 на розгляд об`єднаної палати посилання колегії суддів на норми статті 228 ЦК України на обґрунтування наявності в договору оренди від 08.01.2014 ознак нікчемного правочину як такого, що порушує публічний порядок, і спрямованого на незаконне заволодіння майном, з таких підстав.

43. Частинами 1, 2 статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

44. Застосовуючи частину 1 статті 228 ЦК України, слід враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині 1 йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині 3 йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.

У правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства, не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок.

Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.

Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них.

Кожен член суспільства, як колективного носія цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси.

45. Верховний Суд України в постанові від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 сформулював детальний висновок щодо застосування статті 228 ЦК України (в контексті визначення терміну "публічний порядок"):

"Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо".

46. Оспорюваний правочин, за умовами якого Підприємцю було передано в оренду нежитлове приміщення лише площею 22,2 м2, яке входить до складу майна державного навчального закладу (ПТУ № 31) та належить Училищу на титулі права оперативного управління, не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а відтак, і не є таким, що порушує публічний порядок.

При цьому матеріали справи не містять, а Прокурор не навів у позовній заяві та поданій апеляційній скарзі жодних доводів на підтвердження спрямованості оспорюваного договору на порушення публічного порядку.

В зв`язку з наведеним об`єднана палата не бере до уваги посилання колегії суддів Касаційного господарського суду на обґрунтування підстав передачі цієї справи на розгляд об`єднаної палати на сформульований в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 висновок про те, що у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а про застосування наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю (див. пункт 24 ухвали Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 917/1173/22).

47. Крім того, об`єднана палата звертає увагу на необхідність чіткого розмежування нікчемного правочину та оспорюваного правочину оренди майна об`єкта освіти з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду в пунктах 71- 73 постанови від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц дійшла таких висновків: недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини 2 статті 215 ЦК України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (див. пункт 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 469/3134/19).

Об`єднана палата наголошує на тому, що нормою частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII не заборонено передачу в оренду приміщень закладів освіти взагалі, а лише передбачено обмеження у виді їх використання, в тому числі на умовах оренди, виключно в цілях навчально-виховної, навчально-виробничої чи наукової діяльності об`єкта освіти, в зв`язку з чим, перш ніж дійти висновку про укладення договору оренди з порушенням його сторонами зазначених законодавчих обмежень, господарський суд має ретельно дослідити та достовірно встановити обставини мети використання майна освітнього закладу - не за цільовим призначенням, що, в свою чергу, виключає кваліфікацію такого правочину нікчемним, як такого, що порушує публічний порядок.

Таким чином, у разі, якщо судами попередніх інстанцій при розгляді спору про визнання недійсним договору оренди не встановлено, а позивачем не доведено того, що приміщення, яке передано за договором оренди, технологічно пов`язано з навчальним чи науковим процесом або ж використовується орендарем не для здійснення навчально-виховної чи наукової діяльності, то відсутні підстави як для застосування обмежень, передбачених частиною 5 статті 63 Закону України № 1060-XII, так і для визнання недійсним такого договору (схожий за змістом висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 904/8479/17, від 29.03.2018 у справі № 922/2648/16).

З огляду на вищевикладене об`єднана палата з метою визначення судами нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок (в контексті заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади), наголошує на необхідності достеменного встановлення судом того, чи існують певні законодавчо визначені обставини, за наявності яких такий правочин загалом може бути укладено, але з порушеннями такого законодавства (недійсний правочин) чи укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин (нікчемний правочин) як такого, що порушує публічний порядок.

48. Об`єднана палата зазначає про відсутність необхідності врахування при вирішенні цього спору викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (предмет позову - визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки прибережної захисної смуги, зайнятої об`єктом самочинного будівництва, та повернення її до комунальної власності) висновку про нікчемність на підставі частин 1, 2 статті 228 ЦК України відповідного договору як такого, що укладений без дотримання конкурентних засад, передбачених статтею 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, оскільки зазначений правовий висновок не є релевантним до спірних правовідносин з огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду раніше вже звертала увагу на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а в спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави (зокрема земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення), остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України, частина 3 статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункти "а" і "б" частини 1 статті 91, пункти "а" і "б" частини 1 статті 96 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 127), від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц (пункт 90), від 14.11.2018 № 183/1617/16 (пункт 148), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 53), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117)).

49. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий висновок викладено в пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

50. Об`єднана палата не бере до уваги посилання колегії суддів Касаційного господарського суду на обґрунтування підстав передачі цієї справи на розгляд об`єднаної палати на сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 висновки, які не є релевантними до спірних правовідносин оренди державного нерухомого майна.

Так, у постанові від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц сформульовано висновок Великої Палати Верховного Суду про нікчемність договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення як укладеного з порушенням конкурентних засад продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), тоді як чинний на час укладення оспорюваного договору Закон України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна" не встановлював необхідність дотримання конкурсних засад при наданні в оренду державного майна, зокрема, об`єктів освіти, лише в разі оголошення орендодавцем конкурсу на право оренди об`єкта.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19 зі спору, що виник з кондикційних відносин, пов`язаних зі страхуванням цивільно-правової відповідальності власника транспортного засобу, так само як і постанова від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19, в якій викладено висновок Великої Палати Верховного Суду про допустимість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення негрошового зобов`язання, взагалі не містять висновку щодо застосування норми статті 228 ЦК України в контексті встановлення нікчемності договору оренди державного майна чи будь-якого іншого правочину.

В свою чергу, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 зі спору, що виник зі спадкових і корпоративних правовідносин, викладено висновок про нікчемність договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі приватного підприємства як укладеного без урахування інтересів спадкоємців померлого учасника та спрямованого на незаконне заволодіння та розпорядження іншим учасником часткою спадкодавця у статутному капіталі підприємства (60% статутного капіталу), яку успадкували, зокрема позивачки, що свідчить про неподібність правовідносин у справі № 917/1338/18 зі спірними орендними правовідносинами в цій справі.

51. За наведених обставин об`єднана палата не вбачає підстав для відступлення від викладеного в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновку про те, що укладений з порушенням частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII договір оренди об`єкта освіти має визнаватися судом недійсним як оспорюваний правочин, а правовим наслідком визнання такого договору недійсним є повернення орендованого приміщення орендодавцю.

Підсумовуючи викладене вище, об`єднана палата вважає, що договір оренди нежитлового приміщення об`єкта освіти, укладений з порушенням положень частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII, чинного до 27.09.2017, може визнаватися судом недійсним саме як оспорюваний правочин на підставі статей 203, 215 ЦК України, а не в силу вимог статті 228 цього Кодексу, тобто зазначений договір не є нікчемним правочином, що порушує публічний порядок і спрямований на незаконне заволодіння майном (див. підпункт 1.1 пункту 1 цієї постанови).

Щодо відступу від викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновку про те, що правовим наслідком визнання недійсним договору оренди об`єкта освіти, укладеного з порушенням частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII, є повернення орендованого приміщення орендодавцю

52. Постановляючи ухвалу від 09.08.2023 про передачу справи № 917/1173/22 на розгляд об`єднаної палати, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду пропонує відступити від викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновку (в контексті того, що правовим наслідком визнання договору недійсним є повернення орендованого приміщення орендодавцю в порядку та на умовах, встановлених законом) з тих мотивів, що вимога про повернення майна, яке використовується всупереч закону, має самостійний, а не похідний характер, і на таку вимогу, яка, за висновком апеляційного суду, є позовом про усунення перешкод у користуванні майном (негаторним позовом), позовна давність не поширюється.

Таким чином, з огляду на доводи касаційної скарги щодо помилкового визначення апеляційним судом вимоги про звільнення приміщення як негаторного позову та, відповідно, безпідставного, всупереч положенням частини 4 статті 267 ЦК України незастосування наслідків пропуску позовної давності за заявою відповідача, під час розгляду справи виникла необхідність надати правову кваліфікацію позовній вимозі про звільнення орендованого приміщення, що використовується всупереч законодавчій забороні, а саме: чи є така вимога застосуванням реституції за наслідком недійсності договору оренди, а чи є самостійною вимогою, що відповідає умовам звернення з негаторним позовом.

53. Однак об`єднана палата не вбачає підстав для відступлення від зазначеного висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, з огляду на таке.

54. Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

55. У пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 викладено такі висновки:

"За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу)".

56. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.08.2023 у справі № 918/862/22, від 26.01.2022 у справі № 924/637/20 викладено уточнюючий висновок про те, що правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину, а двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

57. З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний договір оренди укладено між відповідачами - РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях і ПТУ № 31, однак відповідно до статті 216 ЦК України вимоги про повернення майна заявлені Прокурором в інтересах Полтавської ОВА, яка не була стороною оспорюваного правочину (схожий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.08.2023 у справі № 918/862/22).

58. Враховуючи викладене, об`єднана палата не вбачає підстав для відступу від викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновку про те, що правовим наслідком визнання договору недійсним є повернення орендованого приміщення орендодавцю в порядку і на умовах, встановлених законом, оскільки вказаний правовий висновок не є релевантним до спірних правовідносин, так як стосується виключно застосування реституції між орендарем та орендодавцем як сторонами недійсного правочину (частина 1 статті 216 ЦК України).

Натомість у цій справі Прокурором заявлено позовну вимогу про повернення майна не орендодавцю або балансоутримувачу (РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях і ПТУ № 31 відповідно) як стороні договору оренди від 08.01.2014 (в новій редакції від 27.01.2021, укладеній за результатами електронного аукціону, це вже тристоронній договір), а саме на користь Полтавської ОВА, якій на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.10.2017 № 831-р "Питання управління державними закладами професійної (професійно-технічної) освіти, підпорядкованими Міністерству освіти і науки" (чинного з 01.01.2018) (далі - розпорядження КМУ № 831-р) наразі тимчасово (до передачі ПТУ № 31 як державного закладу професійної (професійно-технічної) освіти з державної у комунальну власність) передано лише повноваження з оперативного управління об`єктом оренди, що не слід ототожнювати з правом оперативного управління титульного володільця (стаття 137 ГК України), яке (право) в цьому випадку належить виключно ПТУ № 31 на підставі статті 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" та пункту 7.9 Статуту ПТУ № 31, згідно з якими всі навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, житло, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інше майно Училища (в т. ч. спірне приміщення) є державною власністю, що закріплена МОН України за Училищем і перебуває в оперативному управлінні цього навчального закладу.

Крім того, наведеним спростовується похідний характер вимоги про повернення нежитлового приміщення об`єкта освіти на користь Полтавської ОВА в співвідношенні з вимогою про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014, оскільки в розумінні частини 1 статті 173 ГПК України похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги), проте при вирішенні цього спору навіть визнання оспорюваного правочину недійсним не призведе до задоволення позовної вимоги про повернення майна Полтавській ОВА, позаяк апеляційний суд дійшов взаємовиключних висновків про те, що, з одного боку, позивачу-2 (Полтавській ОВА) належить право оперативного управління орендованим майном, а з іншого боку, титульним володільцем спірного приміщення (на праві оперативного управління) як згідно із законом (стаття 137 ГК України) і Статутом ПТУ № 31, так і за умовами пункту 4.3 договору оренди від 08.01.2014 (в редакції від 27.01.2021) є саме Училище як балансоутримувач орендованого майна, який з відповідним позовом у межах цієї справи не звертався.

В зв`язку з цим позовна вимога Полтавської ОВА про повернення орендованого майна хоча й має самостійний, а не похідний характер, тобто є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), на яку позовна давність не поширюється, проте задоволення вказаної вимоги об`єктивно унеможливлюється в разі відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014 чи відсутності інших підстав припинення вказаного договору, передбачених законом (стаття 25 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", введеного в дію з 01.02.2020), зокрема, пов`язаних з його достроковим розірванням або закінченням строку дії, позаяк наявність чинного договору оренди як підстави для законного користування Підприємцем спірним приміщенням виключає необхідність його звільнення відповідачем-1, в тому числі з урахуванням обставин непідтвердження нікчемності оспорюваного договору з мотивів, наведених у пунктах 36- 51 цієї постанови.

При цьому статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010).

59. Наведена вище позиція щодо неможливості задоволення негаторного позову в разі існування між сторонами спору договірних правовідносин цілком відповідає висновкам, викладеним у пунктах 89, 90, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, в яких зазначено таке:

"Велика Палата Верховного Суду зауважує, що негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин він може бути пред`явлений лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою у договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.

Речове право захищається за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме по собі зобов`язального правовідношення.

Натомість, якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не може бути заявлено, а право власника має захищатися за допомогою зобов`язально-правових способів".

Адже в цій справі спірні орендні правовідносини виникли на підставі договору оренди від 08.01.2014, укладеного щодо між ФОП Косиком О. О. та власником (державою Україна), від імені якої виступав РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях як державний орган приватизації та належний орендодавець державного нерухомого майна в розумінні статті 5 чинного на той час Закону України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна".

60. Підсумовуючи викладене, об`єднана палата вважає, що задоволення позовної вимоги власника (держави) про звільнення нежитлового приміщення об`єкта освіти та його повернення Полтавській ОВА за актом приймання-передачі не можна вважати застосуванням наслідків недійсності оспорюваного договору оренди, тобто похідною вимогою про повернення орендарем одержаного на виконання такого правочину, яку (вимогу) помилково заявлено Прокурором на підставі частини 1 статті 216 ЦК України (див. підпункт 1.2 пункту 1 цієї постанови).

Адже наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину (схожий за змістом висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19).

Об`єднана палата також зазначає про правильність загального висновку суду першої інстанції щодо недоведеності порушення прав Полтавської ОВА внаслідок укладення договору оренди від 08.01.2014, однак з тих мотивів, що законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17), натомість на дату укладення оспорюваного договору (08.01.2014) права Полтавській ОВА щодо оперативного управління об`єктом оренди об`єктивно не могли порушуватися, позаяк відповідні повноваження були надані позивачу-2 лише з 01.01.2018 згідно із розпорядженням КМУ № 831-р.

Разом з тим об`єднана палата звертає увагу на те, що відповідно до частин 1, 2, 7 статті 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

В зв`язку з цим об`єднана палата вважає помилковим посилання апеляційного суду на розпорядження КМУ № 831-р на обґрунтування закріплення спірного приміщення за Полтавською ОВА на праві оперативного управління та зумовленої цим наявності підстав для задоволення позовних вимог про повернення орендованого майна на користь Адміністрації, позаяк зазначене розпорядження КМУ має підзаконний характер і має застосовуватися лише в разі його відповідності нормам Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту", який має вищу юридичну силу, тобто за умови дотримання положень частини 2 статті 49 цього Закону (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору), згідно з якими об`єкти права власності закріплюються засновником за професійно-технічним навчальним закладом державної або комунальної форми власності або установою професійно-технічної освіти на праві оперативного управління.

Натомість норма частини 2 статті 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" не передбачає жодних застережень щодо можливості навіть тимчасового закріплення Міністерством (засновником)) об`єктів професійної (професійно-технічної) освіти на праві оперативного управління за будь-якими іншими суб`єктами, ніж професійно-технічний навчальний заклад державної або комунальної форми власності або установа професійно-технічної освіти, а тому об`єднана палата вважає, що висновок апеляційного суду про наявність у Полтавської ОВА статусу титульного володільця спірного приміщення ґрунтується передусім на застосуванні норм розпорядження КМУ № 831-р, яке не відповідає Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" як правовому акту вищої юридичної сили (схожий за змістом висновок щодо застосування положень частини 7 статті 11 ГПК України викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 755/12638/15 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 30.03.2021 у справі № 922/2712/19, від 17.01.2023 у справі № 902/51/21, від 27.06.2023 у справі № 906/1072/21, від 05.12.2023 у справі № 911/2768/20).

61. За наведених вище обставин об`єднана палата погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо обґрунтованості позовної вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору, заявленої Прокурором в інтересах держави в особі МОН України.

Щодо необхідності застосування позовної давності та зумовленого цим підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України

62. Разом з тим об`єднана палата вважає передчасним висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову в повному обсязі в зв`язку з правильними доводами скаржника про помилкове незастосування апеляційним судом наслідків спливу позовної давності щодо позовної вимоги МОН України про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014 внаслідок неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20, від 13.10.2021 у справі № 910/18952/20, з огляду на таке.

63. За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

64. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

65. При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

66. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 виснувала про те, що: "якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та у справі № 469/1203/15-ц). Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог".

67. У постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду констатувала таке: "у разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах (пункти 6.21, 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, пункти 4.19, 4.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 915/478/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови від 27.02.2019, справа № 761/3884/18). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу.

Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави у разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.

Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі".

68. Об`єднана палата враховує зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду, зважаючи на те, що в цій справі Прокурор пред`явив вимоги про визнання недійсним договору оренди та повернення майна, подавши позов в інтересах МОН України та Полтавської ОВА, тобто фактичним позивачем у цій справі є держава. Разом з тим цей позов звернений до РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях і відповідачем за ним також є держава, отже, в частині вимог, звернених до РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях, є позовом держави до неї самої. Водночас за змістом статті 45 ГПК України позивач і відповідач не можуть збігатись, бо у суб`єкта права не може бути спору з самим собою. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору (пункт 7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19). За загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 826/3115/17).

Тому вимоги в цій справі щодо захисту прав та інтересів держави у спірних правовідносинах фактично спрямовані до ФОП Косика О. О. який, як встановили суди, використовує приміщення професійно-технічного навчального закладу не за його цільовим призначенням усупереч законодавчій забороні.

Аналогічні правові висновки викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21 (предмет позову - визнання недійсним договору оренди об`єкта освіти та повернення державного нерухомого майна на користь МОН України), тобто зі спору, що виник з подібних правовідносин.

69. Водночас у постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, на які посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

70. Натомість на порушення положень статей 237, 238, 282 ГПК України оскаржувана постанова не містить жодного обґрунтування на підтвердження наявності підстав для відхилення заяви ФОП Косика О. О. (відповідача-1) про застосування наслідків спливу позовної давності до позовної вимоги МОН України про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014, позаяк суд апеляційної інстанції обмежився лише посиланням на те, що позовну вимогу про повернення майна слід розглядати як негаторний позов (стаття 391 ЦК України), який можна подати впродовж усього часу порушення прав законного володільця майна.

71. При цьому об`єднана палата відхиляє помилкове посилання апеляційного суду на викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46) висновок про те, що власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку, позаяк вказаний висновок не є релевантним до спірних правовідносин оренди приміщення об`єкта освіти з тих мотивів, що Велика Палата Верховного Суду раніше вже неодноразово акцентувала увагу на тому те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а в спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, зокрема, земель прибережних захисних смуг водного фонду, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України, частина 3 статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункти "а" і "б" частини 1 статті 91, пункти "а" і "б" частини 1 статті 96 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 127), від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц (пункт 90), від 14.11.2018 № 183/1617/16 (пункт 148), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 53)).

Крім того, на відміну від цієї справи, в справі № 372/1684/14-ц розглядалися позовні вимоги про визнання незаконними та скасування рішень, визнання державних актів недійсними, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, в зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відмова у задоволенні віндикаційного позову через обрання неналежного способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов - про повернення земельної ділянки водного фонду.

У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про подібність правовідносин у справі, що розглядається, та справах, на постанови Великої Палати Верховного Суду в яких помилково послався апеляційний суд.

З цих же підстав (неподібності спірних правовідносин) об`єднана палата не бере до уваги доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції як висновку щодо застосування положень частини 4 статті 267 ЦК України, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 911/926/17 (предмет позову - визнання незаконними розпоряджень і витребування на користь держави земельних ділянок з незаконного володіння), так і висновку щодо застосування норми статті 216 ЦК України, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 904/115/22 (предмет позову - визнання недійсним договору про закупівлю робіт за бюджетні кошти та про застосування наслідків недійсності правочину), оскільки, як зазначено вище, Прокурором у цій справі помилково визначено позовну вимогу про звільнення нежитлового приміщення об`єкта освіти та його повернення Полтавській ОВА за актом приймання-передачі як застосування наслідків недійсності договору оренди від 08.01.2014 на підставі частини 1 статті 216 ЦК України, позаяк Адміністрація не є стороною оспорюваного правочину (див. пункти 56- 60 цієї постанови).

72. Разом з тим об`єднана палата погоджується з доводами скаржника про неврахування апеляційним судом викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20 висновку про недопустимість ототожнення негаторного позову про усунення перешкод в користуванні майном з позовом про визнання недійсними договорів з підстав порушення при їх укладенні норм чинного законодавства.

73. Також об`єднана палата не може не погодитися з аргументами скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 910/18952/20 (предмет позову - усунення перешкод у користуванні та розпорядженні комунальним нерухомим майном шляхом виселення центрального органу виконавчої влади) висновків щодо застосування норми статті 391 ЦК України, а саме про те, що: 1) звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем може бути лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю; 2) предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника); 3) підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей; 4) умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця).

74. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник посилається на неповне дослідження судами зібраних у справі доказів, зокрема доказів на підтвердження передачі майна ПТУ № 31, в тому числі орендованого Підприємцем майна в установленому законом порядку Полтавській ОВА в оперативне управління.

75. З цього приводу об`єднана палата зазначає, що всупереч положенням статей 86, 269, 282 ГПК України апеляційним судом залишено поза увагою та не надано належної оцінки доводам скаржника про те, що на підставі статті 137 ГК України, статті 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" та пункту 7.9 Статуту ПТУ № 31 всі навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, житло, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інше майно Училища є державною власністю, що закріплена МОН України за Училищем, і перебуває в оперативному управлінні цього навчального закладу, як наслідок, не спростовано твердження скаржника про те, що в спірних правовідносинах у Прокурора не було підстав для звернення до суду в інтересах Полтавської ОВА як позивача-2.

76. Верховний Суд зауважує, що відповідно до частини 1 статті 137 ГК України правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Частиною 2 статті 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) передбачено, що об`єкти права власності закріплюються засновником за професійно-технічним навчальним закладом державної або комунальної форми власності або установою професійно-технічної освіти на праві оперативного управління.

77. Таким чином, виходячи із системного аналізу змісту положень частини 1 статті 137 ГК України та статті 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту", титульним володільцем державного майна на праві оперативного управління не можуть одночасно декілька суб`єктів господарювання, позаяк засновником та уповноваженим державним органом (МОН України) все майно ПТУ № 31, в тому числі й орендоване майно, закріплено на вказаному праві за Училищем, що підтверджується пунктом 7.9 Статуту ПТУ № 31.

Відтак, апеляційний суд дійшов суперечливих висновків про те, що, з одного боку, Полтавській ОВА (позивачу-2) належить право оперативного управління орендованим майном, а з іншого боку, титульним володільцем спірного приміщення (на праві оперативного управління) згідно із законом (стаття 137 ГК України) та Статутом ПТУ № 31 є саме Училище як балансоутримувач орендованого майна, який з відповідним позовом у межах цієї справи не звертався.

Об`єднана палата наголошує, що вказані висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на помилковому ототожненні факту тимчасового (до передачі ПТУ № 31 як державного закладу професійної (професійно-технічної) освіти з державної в комунальну власність) наділення Полтавської ОВА лише повноваженнями з оперативного управління об`єктом оренди, оформленого розпорядженням КМУ № 831-р, та власне статусу титульного володільця державного майна на праві оперативного управління, який (статус) надається засновником у силу вимог закону (стаття 137 ГК України та стаття 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту").

78. За таких обставин об`єднана палата вважає, що, залишаючи без задоволення заяву відповідача-1 про застосування наслідків спливу позовної давності до позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014, суд апеляційної інстанції передчасно дійшов висновку про відсутність пропуску позивачем-1 (Міністерством) цього строку з тих мотивів, що надання в оренду державного майна з порушенням частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, а позовну вимогу про повернення майна слід розцінювати як негаторний позов (стаття 391 ЦК України), який можна подати впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця майна, і на таку вимогу (про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном) не може поширюватися позовна давність.

79. Разом з тим рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позову наразі не може бути залишено в силі з таких мотивів.

80. Об`єктивно перебіг позовної давності за вимогою заінтересованої особи (уповноваженого державного органу) про визнання недійсним оспорюваного договору оренди, стороною якого позивач не є, не може розпочинатися раніше, ніж з дня укладення договору, незважаючи на попереднє надання такою особою згоди (дозволу) на вчинення такого правочину, оскільки очевидним є те, що до моменту укладення договір є таким, що ще не відбувся, а тому й право позивача до вказаного моменту не може вважатися порушеним у розумінні частини 1 статті 261 ЦК України (див. підпункт 1.3 пункту 1 цієї постанови).

Крім того, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

81. За таких обставин висновок суду першої інстанції про початок перебігу позовної давності (щодо вимоги МОН України про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014) з 29.10.2013 - моменту, коли Міністерство листом від 22.10.2013, отриманим Орендодавцем 28.10.2013, тобто по суті більш як за 2 місяці до укладення оспорюваного договору погодило подальше укладення договору оренди, не відповідає положенням статті 256 і частини 1 статті 261 ЦК України, виходячи із системного аналізу змісту яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист того свого цивільного права, яке вже порушено (за винятком правила частини 2 статті 386 ЦК України), а не права, яке може бути порушено в майбутньому та щодо якого невідомо, станеться чи не станеться таке порушення (якщо договір взагалі буде укладено).

82. Таким чином, на порушення положень статті 256, частини 1 статті 261 ЦК України та статей 86, 236, 237 ГПК України суд першої інстанції не врахував та достовірно не з`ясував як обставин справи, пов`язаних із фактом реальної обізнаності або об`єктивної можливості позивача-1 бути обізнаним з порушенням свого права, так і обставин, пов`язаних із визначенням початку перебігу та закінчення позовної давності за вимогою про визнання недійсним оспорюваного договору.

83. Водночас аналіз наведених норм матеріального права (щодо "інституту позовної давності") в сукупності з нормами ГПК України, які обмежують повноваження суду касаційної інстанції в частині додаткової оцінки доказів та обставин справи, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу позовної давності, однак і не обмежують його в перевірці правильності встановлення судами попередніх інстанцій початку відліку такого строку.

Схожий за змістом правовий висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.09.2019 у справі № 910/14469/18, від 22.10.2019 у справі № 910/2968/18, від 23.01.2020 у справі № 916/2128/18, від 03.08.2022 у справі № 925/538/19, проте суд першої інстанції не врахував такого висновку, внаслідок чого, достовірно не встановивши початку та закінчення перебігу позовної давності, передчасно застосував наслідки її спливу до вимоги МОН України про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014 та відмовив у позові.

84. За таких обставин суперечливі висновки судів попередніх інстанцій про відмову/задоволення позову в повному обсязі є передчасними і такими, що зроблені без встановлення істотних обставин справи в контексті застосування/незастосування позовної давності.

85. Наведене в сукупності свідчить про неповне з`ясування місцевим та апеляційним господарськими судами фактичних обставин справи в частині застосування наслідків спливу позовної давності до вимоги про визнання недійсним договору оренди від 08.01.2014, що, в свою чергу, свідчить про необхідність скасування оскаржуваних рішення і постанови та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції, якому слід дати належну оцінку доводам скаржника про пропуск Міністерством позовної давності, достеменно встановивши початок і закінчення перебігу такого строку.

86. Отже, суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, не врахували зазначені вище висновки Верховного Суду щодо необхідності встановлення не тільки моменту, коли особа довідалася про порушення свого права, а й тоді, коли особа мала об`єктивну можливість бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, відтак, доводи скаржника про помилкове незастосування апеляційним судом позовної давності отримали часткове підтвердження під час касаційного провадження (схожий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.08.2022 у справі № 925/538/19).

87. Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

88. Отже, скаржник обґрунтував і довів наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, оскільки суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду всупереч висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20, від 13.10.2021 у справі № 910/18952/20, тоді як суд першої інстанції при застосуванні наслідків спливу позовної давності також допустив істотні порушення норм матеріального права (статей 256, 261 ЦК України), як наслідок, оскаржувана постанова та рішення місцевого господарського суду підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до Господарського суду Полтавської області.

89. З наведених раніше мотивів об`єднана палата відхиляє викладені у відзиві на касаційну скаргу доводи Прокурора та МОН України як необґрунтовані.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

90. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

91. За наведених обставин висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог, так само як і висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в повній мірі не відповідають положенням статей 86, 236, 269, 282 ГПК України, оскільки, надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли передчасного висновку щодо відсутності/наявності підстав для задоволення позову відповідно.

92. Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

93. Відповідно до частини 4 статті 310 ГПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

94. Зважаючи на те, що порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права допустили суди першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги шляхом скасування оскаржуваної постанови та рішення місцевого господарського суду з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

95. Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду слід врахувати наведене, дослідити та об`єктивно оцінити доводи учасників справи та всі зібрані в справі докази в їх сукупності, всебічно і повно з`ясувати фактичні обставини справи та залежно від встановленого ухвалити обґрунтоване і законне судове рішення.

Розподіл судових витрат

96. З огляду на те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а справа - передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду, то з урахуванням положень статті 129 ГПК України розподіл судових витрат у справі, у тому числі витрат на оплату послуг адвоката та судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг, має здійснити господарський суд, який прийматиме рішення по суті спору, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях задовольнити частково.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 та рішення Господарського суду Полтавської області від 19.12.2022 у справі № 917/1173/22 скасувати.

Справу № 917/1173/22 передати на новий розгляд до Господарського суду Полтавської області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді І. М. Бенедисюк

О. В. Васьковський

Г. О. Вронська

Т. Б. Дроботова

О. Р. Кібенко

В. Г. Пєсков

Л. І. Рогач

З окремою думкою суддів О.В. Васьковського, Л.І. Рогач.