Постанова

від 28.03.2024 по справі 344/15849/23

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 344/15849/23

Провадження № 22-ц/4808/216/24

Головуючий у 1 інстанції Кіндратишин Л. Р.

Суддя-доповідач Барков В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Баркова В. М.,

суддів: Мальцевої Є. Є.,

Девляшевського В. А.,

секретар Кузів А. В.,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні апеляційнускаргу представника ОСОБА_1 адвокатаБобика ЮріяІгоровича назаочне рішенняІвано-Франківськогоміського судувід 13листопада 2023року ускладі судді Кіндратишин Л. Р., ухвалене в м. Івано-Франківськ Івано-Франківської області, у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Прикарпаття-Авто», третя особа: ОСОБА_2 про зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2023 року представник ОСОБА_1 адвоката Бобик Ю. І. звернувся до суду із позовом до ТзОВ «Прикарпаття-Авто», третя особа: ОСОБА_2 про зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позову зазначає, що 30 листопада 2012 року між позивачем та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу № Т/ДТ-3, згідно якого продавець, який виконує функції забудовника, зобов`язується передати у власність покупця об`єкт нерухомого майна, який буде створений (набутий) продавцем у майбутньому, а саме на торговий зал (приміщення громадського призначення) за проектом № 3 на 0 ( цокольному) поверсі) проектною площею 189 м. кв.м., житлового будинку, а покупець зобов`язується прийняти цей об`єкт відповідно до умов договору та оплатити його.

12 грудня 2012 року ОСОБА_1 на підставі касового ордеру № 451, сплатив 945 000 грн. Відповідно до наведеного позивач виконав свої зобов`язання згідно вказаного договору.

В подальшому у 2016 році у ТзОВ «Прикарпаття-Авто» виникли проблеми з оформленням документів необхідних для реєстрації права власності. Позивач неодноразово (більше трьох разів) звертався до ТзОВ «Прикарпаття-Авто» з вимогою щодо укладення акту приймання-передачі приміщення, проте відповідач ігнорував такі звернення.

Починаючи з 2016 по 2018 роки, позивачем у приміщенні проведено комплекс ремонтних робіт у результаті чого його площа була збільшена. 05 серпня 2018 року ТзОВ «Прикарпатське Бюро інвентаризації земель та нерухомості» на звернення ОСОБА_1 виготовило технічний паспорт на торгове приміщення, загальною площею 198,1 кв.м. 12 листопада 2018 року державний реєстратор прийняв рішення за індексним номером 43994549 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та зареєстрував за ОСОБА_1 , право власності на торгове приміщення, загальною площею 198,1 кв.м.

Однак, ТзОВ «Прикарпаття-Авто» не погоджуючись з державною реєстрацією права власності за ОСОБА_1 , звернулось до Івано-Франківського міського суду з позовом про скасування за останнім права власності на торові приміщення № 82.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 30 вересня 2019 року у справі № 344/6152/19, яке залишено без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року рішення за реєстраційним записом про право власності на торгове приміщення № 82, зареєстроване за ОСОБА_1 , було скасоване. Підставами для скасування була відсутність акту приймання-передачі нерухомого майна.

Після скасування за позивачем права власності, державний реєстратор ОСОБА_3 здійснив реєстрацію на таке приміщення за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу Т/ДП-3 від 11 липня 2012 року та акту приймання передачі від 02 серпня 2016 року.

За захистом своїх прав позивач звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 та ТзОВ «Прикарпаття-Авто», державного реєстратора Федорина М. М., про визнання протиправним рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності та скасування такого. Також подано заяву про вчинення злочину (кримінальне провадження № 12021091010000362 від 20 травня 2021 року, щодо вчинення шахрайських дій посадовими особами ТзОВ «Прикарпаття Авто» відносно ОСОБА_1 ). В рамках даного кримінального провадження було накладено арешт на спірне приміщення.

Рішенням суду у справі № 344/14928/20 від 25 серпня 2022 року, яке набрало законної сили 30 вересня 2022 року визнано за ОСОБА_1 майнові права на спірне торгове приміщення за № 82 (проектний № 3), загальною площею 189 кв.м., за умовами договору купівлі-продажу.

Після судового спору позивач намагався врегулювати всі спірні питання з відповідачем, однак такі залишились без відповіді. Тому з метою захисту своїх прав, як власника майнових прав на вищезгаданий об`єкт нерухомості позивач звернувся з даним позовом до суду та просив зобов`язати ТзОВ «Прикарпаття Авто» передати ОСОБА_1 документи, необхідні для оформлення покупцем права власності на торгове приміщення № 82 (проектний № 3), а саме підписати та надати Акт прийому-передачі, витяг з реєстру інвесторів, технічний паспорт на нерухоме майно. Також просив стягнути з ТзОВ «Прикарпаття Авто» на користь позивача понесені ним судові витрати в тому числі витрати на правову допомогу.

Заочним рішенням Івано-Франківського міського суду від 13 листопада 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено .

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Бобик Ю. І. посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, просить заочне рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що єдиним шляхом для врегулювання даного спору та захисту прав та інтересів апелянта є звернення до суду з позовом про зобов`язання ТзОВ «Прикарпаття Авто» виконати взяті на себе зобов`язання передбачені договором купівлі-продажу №Т/ТД-3 від 30 листопада 2012 року, а саме що стосується передачі усіх необхідних документів за цим договором та підписання Акту приймання-передачі.

Можливе позитивне рішення у даній справі не буде породжувати для позивача набуття права власності на спірне приміщення, а є лише засобом впливу на виконання ТзОВ «Прикарпаття Авто» взятих на себе зобов`язань згідно згаданого договору. Тобто тільки після врегулювання даного спору, підписання акту приймання-передачі, у апелянта будуть правові підстави для подальшого оформлення права власності на приміщення.

Вважає, що суд першої інстанції повинен був встановити, чи дійсно існує вірогідність порушення прав ОСОБА_1 , і чи можливий захист його прав шляхом зобов`язання відповідача учинити вищевказані дії.

Проте дані обставини не були враховані судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення, що у свою чергу змусило апелянта звернутися до суду апеляційної інстанції.

Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

За положеннями статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Представник відповідача ТзОВ «Прикарпаття-Авто» та третя особа ОСОБА_2 в судове засідання апеляційного суду не з`явилися, про час і місце розгляду справи були неодноразово повідомлені судовими повістками за останнім відомим місцем розташування та проживання, тому суд відповідно до положень ст. 372 ЦПК України розглянув справу без їх участі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_1 адвоката Бобика Ю. І., який просив скаргу задовольнити, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 30 листопада 2012 року між ТзОВ «Прикарпаття Авто» (продавцем) та ОСОБА_1 укладено договір № Т-ДТ-3 купівлі-продажу об`єкту нерухомого майна до завершення будівництва та введення в експлуатацію предметом якого є майнові права на Торговий зал (приміщення громадського призначення) за проектним № 3, на 0 (цокольному поверсі), проектною площею 189 м.кв., житлового будинку за будівельною адресою АДРЕСА_1 . договору). Загальна сума договору складає 945000 грн. (п. 2.2. договору).

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 вересня 2019 року, за позовом ТзОВ «Прикарпаття Авто» до Державного реєстратора Державного підприємства «Івано-Франківський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» Цалина А. Б. та ОСОБА_1 , було скасовано право власності позивача на спірне приміщення та право власності на яке в подальшому було зареєстровано за ОСОБА_2 .

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 серпня 2022 року у справі № 344/14928/20, яке набрало законної сили 30 вересня 2022 року, за ОСОБА_1 визнані майнові права на вищезгадане торгове приміщення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що ефективним способом захисту прав позивача є визнання за ним майнових прав на об`єкт інвестування і, оскільки, таке право вже визнано за ним рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 серпня 2022 року у справі № 344/14928/20, а спірне приміщення фактично знаходиться у володіння позивача, відмовив у задоволенні позовних вимог.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У частині першій статті 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави(постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.

Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).

Отже, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Віндикація у вказаній ситуації не буде належним способом захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, оскільки за змістом статей 387, 388 ЦК України позов про витребування майна пред`являється власником до володільця спірного майна.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю) (пункт 142 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на те, що у випадку набуття права власності на новостворене нерухоме майно саме інвестор набуває первинне право власності, на яке раніше не було і не могло бути зареєстроване право власності інших осіб, віндикація не може бути застосована. Ефективним та належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Отже, в тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на об`єкт інвестування, вартість якого сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цей збудований об`єкт може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Зазначене відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20), за обставинами якої позивач виконала свої грошові зобов`язання за договорами купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість, установлену вказаними договорами, тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва (квартиру), який було введено в експлуатацію, проте відповідачі (забудовники) як продавці не визнавали такого права покупця на спірне майно, у зв`язку з чим відмовлялися передати позивачу необхідні документи для оформлення права власності на квартиру. Тобто, у справі № 344/16879/15-ц право власності на спірну квартиру не було зареєстроване за іншою особою, а тому Велика Палата виснувала, що віндикація не може бути застосована, а ефективним та належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на індивідуально визначений об`єкт нерухомості на підставі статті 392 ЦК України (Постанова Верховного Суд від 29 листопада 2023 року в справі № 204/5775/15-ц (провадження № 61-4218св23).

Як вбачається з матеріалів справи, будинок, в якому розташоване спірне приміщення, був введений в експлуатацію в березні 2014 року (а.с. 26-29), відтак належним та ефективним способом захисту прав позивача у такому випадку є визнання за ним права власності на індивідуально визначений об`єкт нерухомості на підставі статті 392 ЦК України.

Суд першої інстанції на вищенаведене уваги не звернув, не врахував, що об`єкт будівництва на час розгляду справи вже було введено в експлуатацію, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку щодо належного способу захисту прав позивачем, а відтак оскаржуване рішення необхідно скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки ефективним та належним способом захисту прав позивача як інвестора у справі буде визнання права власності на індивідуально визначений об`єкт нерухомості.

Керуючись статтями 367, 368, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Бобика Юрія Ігоровича, задовольнити частково.

Заочне рішення Івано-Франківського міського суду від 13 листопада 2023 року скасувати.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Прикарпаття-Авто», третя особа: ОСОБА_2 , про зобов`язання вчинити дії відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 01 квітня 2024 року.

Судді В. М. Барков

В. А. Девляшевський

Є. Є. Мальцева