Постанова

від 04.04.2024 по справі 160/24663/23

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

04 квітня 2024 року м. Дніпросправа № 160/24663/23

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Чабаненко С.В., Юрко І.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.09.2023 року в адміністративній справі №160/24663/23 (головуючий суддя першої інстанції Сидоренко Д.В.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Черкаській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Черкаській області (далі відповідач-1), Державної казначейської служби України (далі відповідач-2) в якому просив стягнути з Головного управління Національної поліції в Черкаській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, спричинену професійним захворюванням набутим під час проходження служби, грошові кошти в сумі 536000, 00 грн., без урахування утримань з цієї суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2023 року відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі № 160/24663/23 в частині позовних вимог до Головного управління Національної поліції в Черкаській області, Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди, на підставі п.1 частини першої статті 170 КАС України (а.с.7-8).

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу суду скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що ухвалу суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апелянт вказує, що позивач отримав професійне захворювання у період проходження служби у Головному управлінні Національної поліції в Черкаській області, тому має право на відшкодування моральної шкоди. Натомість, суд першої інстанції відмовляючи у відкритті провадження за адміністративним позовом не врахував, що відповідач не створив безпечних і нешкідливих умов праці, не виконував передбачені законом і нормативними актами норми охорони праці, гігієнічні регламенти і нормативи, що призвело до завдання позивачу моральної шкоди. Тому, апелянт вважає, що його позовні вимоги є публічно-правовим спором і підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Відповідач не надав суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Судом апеляційної інстанції справа розглянута в порядку статті 311 КАС України.

Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на скаргу, встановила наступне.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Відмовляючи у відкритті провадження в частині позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Як зазначає Європейський Суд з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 21.12.2010 року, заява №45783/05). Поняття «суд, встановлений законом» у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, вирішує спір, що підлягає розгляду судом іншої юрисдикції (п.п. 24-25 рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20.07.2006 року, заяви №29458/06 і №29465/04).

Суд першої інстанції правильно зазначив, що якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень або визнання неправомірною бездіяльності є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.

Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до вимог пункту 6 частини другої статті 245 КАС України, адміністративні суди приймають одне з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягують з відповідача - суб`єкта владних повноважень кошти на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю, а саме при визнанні:

- протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

- протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

- дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій;

- бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно частини п`ятої статті 21 КАС України, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Отже, в адміністративному судочинстві вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди є похідними від вимог про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень і розглядаються виключно за умови наявності вимоги про вирішення публічно-правового спору.

Апеляційним судом та судом першої інстанції, встановлено, що предметом поданого позову є стягнення моральної шкоди, спричиненої професійним захворюванням набутим під час проходження служби, грошові кошти в сумі 536000, 00 грн.

У свою чергу, відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно з частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Враховуючи, що позивачем не заявлено вимог до відповідача вирішити публічно-правовий спір, вимога про стягнення моральної шкоди не може бути розглянута адміністративним судом.

Оскільки вимога про відшкодування шкоди заявлена позивачем не в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, вона підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, даний спір, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має розглядатися судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.

Щодо правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.03.2023 року у справі №290/289/22-ц, де вказано, що "оскільки вимоги пов`язані і доведенням наявності підстав для визнання (підтвердження) за позивачем певного соціально-правового статусу, на пов`язаного з будь-якими цивільними права та обов`язками, їх виникненням, існуванням та припиненням, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов`язані з публічно-правовими відносинами позивача з державою", то суд вважає за необхідне наголосити на тому, що забезпечення єдиного підходу до формування сталості та єдності судової практики, в тому числі визначення юрисдикційності того чи іншого спору, відповідно до статті 36 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" повинен забезпечити Верховний Суд. При цьому, на важливість забезпечення єдності та сталості судової практики вказують наявність в процесуальних кодексах України положень про те, що підставою перегляду судових рішень Великою Палатою Верховного Суду є порушення предметної чи суб`єктної юрисдикції. Зокрема, частиною шостою статті 346 КАС України передбачено, що крім випадків передбачених законом, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної, а відповідно до вимог статті 403 ЦПК України - предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Оскільки рішення Великої Палати Верховного Суду з приводу розмежування предметної юрисдикції з даного питання відсутнє, адміністративний суд не є судом, що встановлений законом щодо розгляду такої категорії справ.

Апеляційний суд звертає увагу, що з огляду на приписи частини другої статті 256 ЦПК України за наявності чинного рішення суду у цивільній справі про закриття провадження за пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, ставиться під загрозу сутність гарантованих Конвенцією прав позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Тому вирішення цього спору слід продовжити за правилами адміністративного судочинства. Такий висновок щодо застосування норм права викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі №826/24892/15 та від 08 червня 2022 року у справі №362/643/21.

Згідно матеріалів позовної заяви, докази того, що позивач звертався з даним позовом в порядку цивільного судочинства та йому було відмовлено в розгляді, відсутні.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки вимоги позову йдуть в розріз із положеннями статті 19, 21 КАС України, якою визначено вичерпний перелік справ, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

З огляду на вказані вище обставини в їх сукупності, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі за вказаною позовною заявою та відношенням порушеного питання до юрисдикції в порядку цивільного судочинства за нормами Цивільного процесуального кодексу України.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки дана справа розглянута судом апеляційної інстанції у відповідності до вимог частини першої статті 310 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного провадження та не відноситься до справ, передбачених частиною 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись статтями 12, 77, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2023 року в адміністративній справі №160/24663/23 залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2022 року в адміністративній справі №160/24663/23 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий - суддяС.В. Білак

суддяС.В. Чабаненко

суддяІ.В. Юрко