Постанова

від 13.03.2024 по справі 911/121/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/121/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Сельської О.З.,

Вишневої міської ради Бучанського району Київської області -Кравця Р.Ю.,

Мартиненко А.В.,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс»</a> - Мазур І.О.,

Громадської організації «Вишневий світанок» -Євтушенко С.П.,

ОСОБА_1 -не з`явився,

ОСОБА_2 - не з`явився,

ОСОБА_3 - не з`явився,

ОСОБА_4 - не з`явився,

ОСОБА_5 - особисто,

ОСОБА_6 - особисто,

ОСОБА_7 - особисто,

ОСОБА_8 - не з`явився,

ОСОБА_9 - ОСОБА_10 , особисто,

ОСОБА_11 - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Конвалія 2012» - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Черемшина 2012» - не з`явився,

Державного реєстратора Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області Тимошенко Ольги Олександрівни - не з`явився,

Міністерства юстиції України - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс»</a>

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023 (у складі колегії суддів: Євсіков О.О. (головуючий), Алданова С.О., Корсак В.А.)

та рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2023 (суддя Саванчук С.О.)

у справі № 911/121/22

за позовом Заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Вишневої міської ради Бучанського району Київської області

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс»</a>,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Громадської організації «Вишневий світанок», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 ,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Конвалія 2012», Товариства з обмеженою відповідальністю «Черемшина 2012», Державного реєстратора Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області Тимошенко Ольги Олександрівни, Міністерства юстиції України,

про витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2021 року Заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Вишневої міської ради Бучанського району Київської області (далі - Вишнева міська рада) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс»</a> (далі - ТОВ «Журавлинка Плюс»), у якому просив суд:

- витребувати на користь Вишневої міської територіальної громади в особі Вишневої міської ради з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» частку 98/100 будівлі гуртожитку з вбудованими в перший поверх нежитловими приміщеннями загальною площею 4089 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- витребувати на користь Вишневої міської територіальної громади в особі Вишневої міської ради з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» будівлю гуртожитку загальною площею 6573,4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 55304840 від 24.11.2020 з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ «Журавлинка Плюс» на частку 98/100 будівлі гуртожитку з вбудованими в перший поверх нежитловими приміщеннями загальною площею 4089 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 55197643 від 18.11.2020 з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ «Журавлинка Плюс» на гуртожиток загальною площею 6573,4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що гуртожитки, розташовані в м. Вишневе по вул. Святоюріївській, 20, та по вул. Освіти, 5, були збудовані за рахунок державних коштів, є державною власністю, яка підлягала передачі органу місцевого самоврядування на підставі Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», проте вибула із володіння держави без її волі з порушенням вимог законодавства, тому прокурор просив витребувати спірне майно з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» на корить Вишневої міської територіальної громади в особі Вишневої міської ради та скасувати рішення про державну реєстрацію прав з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ «Журавлинка Плюс» на зазначене майно.

ТОВ «Журавлинка Плюс», заперечуючи проти позову, зокрема, заявило про застосування позовної давності.

Господарський суд Київської області залучив до участі у справі як третіх осіб які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Громадську організацію «Вишневий світанок» (далі - ГО «Вишневий світанок»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , а також як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Конвалія-2012» (далі - ТОВ «Конвалія-2012»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Черемшина-2012» (далі - ТОВ «Черемшина-2012»), Державного реєстратора Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області Тимошенко О.О., Міністерство юстиції України.

Рішенням Господарського суду Київської області від 12.05.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023, позов задоволено.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у січні 2024 року ТОВ «Журавлинка Плюс» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Також у касаційній скарзі наведено попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які ТОВ «Журавлинка Плюс» понесло та очікує понести у зв`язку із переглядом справи в суді касаційної інстанції, що становить 75 940,00 грн (витрати зі сплати судового збору), 200 000,00 грн (професійна правнича допомога).

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.01.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 911/121/22 за касаційною скаргою ТОВ «Журавлинка Плюс» з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 14.02.2024.

Київська обласна прокуратура у відзивах на касаційну скаргу зазначила, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023 та рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2023 у справі № 911/121/22 про витребування майна постановлені з повним з`ясуванням дійсних обставин справи та на підставі належним чином досліджених та оцінених наявних у справі доказів та відповідно до вимог процесуального законодавства. Судами обох інстанцій правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, отже прокуратура просила залишити оскаржені судові рішення без змін. Також у відзиві зазначено про наявність підстав для застосування пунктів 5, 6 статті 296 ГПК та закриття провадження за касаційною скаргою ТОВ «Журавлинка Плюс».

Вишнева міська рада у відзиві на касаційну скаргу зазначила про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Міністерство юстиції України направило до Верховного Суду пояснення, які просило врахувати при вирішенні справи № 911/121/22.

Треті особи ОСОБА_11 , ГО «Вишневий світанок», ОСОБА_3 направили до Верховного Суду відзиви і пояснення, у яких просили залишити постановлені у справі судові рішення без змін.

14.02.2024 у судовому засіданні оголошено перерву до 13.03.2024.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ТОВ «Конвалія-2012», ТОВ «Черемшина-2012», Державний реєстратор Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області Тимошенко О.О., Міністерство юстиції України в судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін і учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що гуртожитки, розташовані в м. Вишневе по вул. Святоюріївській, 20 (1976 року будівництва), та по вул. Освіти, 5 (1981 року будівництва), збудовані Трестом «Полессксельстрой», який належав до державної форми власності, своє фінансування отримував з державних фондів, а також здійснював будівництво житлового фонду, освітнього, виробничого та іншого будівництва.

Відповідно до наказу Київського обласного кооперативно-державного об`єднання «Київоблагробуд» від 24.03.1986 № 31 здійснено передачу житлово-комунального відділу як відособленого підрозділу з правом юридичної особи, у складі майна якої, у тому числі, знаходилися спірні гуртожитки, з балансу Тресту «Полессксельстрой» на баланс Тресту «Агропромбудіндустрія».

25.05.1986 Трест «Агропромбудіндустрія» затвердив Положення про житлово-комунальний відділ тресту «Агропромбудіндустрія», який був наділений правами юридичної особи, самостійним балансом, основними та оборотними коштами, а в подальшому здійснив технічну інвентаризацію спірних гуртожитків.

За наказом об`єднання «Київоблагробуд» від 18.02.1991 № 12 розпочалася ліквідація Тресту «Агропромбудіндустрія».

Відповідно до цього наказу Трест «Агропромбудіндустрія» видав наказ від 21.02.1991 № 05-к, згідно з яким та відповідно до статті 40 Цивільного кодексу Української РСР (у редакції, чинній на момент видачі наказу) майно ліквідованого тресту передано новоутвореному ООКП «Агропромбудіндустрія».

Згідно з наказом від 25.04.1991 № 1 у складі ООКП «Агропромбуіндустрія» створено житлово-комунальний відділ без статусу юридичної особи.

У подальшому житлово-комунальний відділ ООКП «Агропромбуіндустрія» ліквідовано згідно з наказом ООКП «Агропромбудіндустрія» від 18.10.1994 № 27. Згідно з цим наказом об`єднання надало згоду трудовому колективу ліквідованого житлово-комунального відділу на створення ним юридичної особи Колективного житлово-комунального підприємства (КЖКП) «Агропромбудіндустрія».

Колектив КЖКП «Агропромбудіндустрія» при його створенні, сформував статутний фонд, за рахунок якого 14.01.1995 на підставі договору № 1 придбав майно ООКП «Агропромбудіндустрія», до якого як частина оплатно переданого цілісного майнового комплексу увійшли, у тому числі спірні гуртожитки.

Ці обставини встановлено рішенням Арбітражного суду міста Києва від 11.01.1996 у справі № 11/137, залишеним без змін постановою про перевірку рішення в порядку нагляду Арбітражного суду міста Києва від 06.05.1996 у справі № 11/137, за яким визнано недійсним договір від 14.01.1995 № 1, укладений між ООКП «Агропромбудіндустрія» та КЖКП «Агропромбудіндустрія».

У цій справі суд також встановив, що з 1986 року Республіканське кооперативно-державне об`єднання «Украгробуд», до сфери управління якого належав Трест «Агропромбудіндустрія» разом зі своїм житлово-комунальним відділом, виконував по відношенню до зазначених організацій функції вищестоящого органу управління (згідно з пунктом 2.4 Положення про «Украгробуд», затвердженого наказом Держагропрому УРСР від 14.02.1986 № 50).

Відповідно до Положення, затвердженого 25.05.1986 Трестом «Агропромбудіндустрія», житлово-комунальний відділ діяв як юридична особа на підставі Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 04.10.1965 № 731.

За своїм правовим статусом житлово-комунальний відділ Тресту «Агропромбудіндустрія» діяв як державне підприємство, а майно (основні фонди), у тому числі, спірні гуртожитки, що відображалися на його самостійному балансі, складало державну власність.

Також у рішенні Арбітражного суду міста Києва від 11.01.1996 у справі № 11/137 зазначено, що з установчих документів ООКП «Агропромбудіндустрія» не вбачається, що житлово-комунальний відділ Тресту «Агропромбудіндустрія» увійшов до складу об`єднання як учасник чи структурний підрозділ. Окрім цього, відсутнє документальне підтвердження підстав набуття житлово-комунальним відділом Тресту «Агропромбудіндустрія» разом з усім державним майном, що було відображене на його окремому балансі, статусу структурного підрозділу ООКП «Агропромбудіндустрія».

Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 28.04.1980 № 285 «Про порядок передачі підприємств, об`єднань, організацій, будинків і споруд» передача житлово-комунального відділу Тресту «Агропромбудіндустрія» могло відбутися лише з дозволу уповноваженого вищестоящого органу управління, тобто кооперативно-державного об`єднання «Украгробуд».

Після перетворення у 1991 році згідно з розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 20.08.1991 № 189-р з кооперативно-державного об`єднання «Украгробуд» в добровільне об`єднання корпорація «Украгропромбуд», остання була наділена правом управління державним майном, закріпленим за підприємствами та організаціями, що входять до її складу. Декретом Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 19-93 функції корпорації «Украгропромбуд» з управління державним майном були повторно підтверджені.

Разом із тим у судовому рішенні у справі № 11/137 місцевий суд також зазначив, що житлово-комунальний відділ Тресту «Агропромбудіндустрія» після ліквідації Тресту «Агропромбудіндустрія» продовжував діяти як самостійна юридична особа, зокрема, користуючись печаткою та рахунком в банку; цей відділ, на балансі якого відображались, у тому числі спірні гуртожитки, не вийшов зі складу корпорації «Украгропромбуд» після ліквідації Тресту «Агропромбудіндустрія».

Також установлено, що Арбітражний суд міста Києва за результатами розгляду справи № 1/145 про захист права власності на майно, передане за договором від 14.01.1995 № 1, ухвалив рішення від 21.09.1998, яким зобов`язав відповідачів (КЖКП «Агропромбудіндустрія», Українську кооперативно-державну корпорацію «Украгропромбуд» та Державну інформаційно-обчислювальну фірму «Агробудсистема») не чинити перешкод позивачу (Київському ООКП «Агропромбудіндустрія») у здійсненні ним права власності на майно, в тому числі: п`ятиповерховий цегельний будинок-гуртожиток - АДРЕСА_1; дев`ятиповерховий цегельний будинок-гуртожиток - АДРЕСА_2.

У постанові про перевірку рішення в порядку нагляду від 19.02.1999 у справі № 1/145 Арбітражний суд міста Києва встановив, що згідно з рішенням Арбітражного суду міста Києва від 11.01.1996 у справі № 11/137 та постановою про перевірку рішення в порядку нагляду Арбітражного суду міста Києва від 06.05.1996, а також експертним висновком Фонду державного майна України від 04.09.1996 № 10-25-9530 будинок та флігель по АДРЕСА_3 є державною власністю і підлягав поверненню ІОФ «Агробудсистема». Ці факти, встановлені рішеннями арбітражного суду і підтримані наглядовими інстанціями, є преюдиційними та не могли встановлюватися знову при розгляді зазначеної справи. Такий же преюдиційний факт встановлений рішенням арбітражного суду від 11.01.1996 у справі № 11/137 відносно й іншого майна, яке було предметом купівлі-продажу, передачі за договором від 14.01.1995 № 1. Інших доказів щодо права власності на спірне майно позивач не надав.

Цією постановою від 19.02.1999 у справі № 1/145 рішення Арбітражного суду міста Києва від 21.09.1998 у справі № 1/145 скасовано та в позові відмовлено.

Також судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, установлено, що 28.03.2002 Виконавчий комітет Вишневої міської ради прийняв рішення № 22/37 «Про реєстрацію гуртожитків КЖКП «Агропромбудіндустрія», яким дозволено КЖКП «Агропромбудіндустрія» використання для проживання спірних у цій справі гуртожитків як гуртожитків для одиноких.

30.07.2007 Виконавчий комітет Вишневої міської ради прийняв рішення № 68/15 «Про оформлення права колективної власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_4», яким оформлено право колективної власності КЖКП «Агропромбудіндустрія» на нерухоме майно, в тому числі спірні гуртожитки, а також оформлено свідоцтво про право колективної власності на них.

Відповідно до протоколу загальних зборів засновників КЖКП «Агропромбудіндустрія» від 09.10.2012, зокрема, створено ТОВ «Конвалія 2012» та ТОВ «Черемшина 2012». Також сформовано статутний капітал ТОВ «Конвалія 2012» шляхом відокремлення від КЖКП «Агропромбудіндустрія» нежитлової будівлі гуртожитку № 1 загальною площею 4132,8 кв. м за адресою: вул. Святоюріївська, 20, м. Вишневе Києво-Святошинський р-н Київська обл., та статутний капітал ТОВ «Черемшина 2012» шляхом відокремлення від КЖКП «Агропромбудіндустрія» нежитлової будівлі гуртожитку № 2 загальною площею 5811,0 кв. м за адресою: АДРЕСА_2

27.07.2017 на XXII сесії Вишневої міської ради VII скликання прийнято рішення № 1-01/ХХII7-7 «Про скасування рішення Виконавчого комітету Вишневої міської ради від 30.07.2007 року № 68/15 «Про оформлення права колективної власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_4».

12.10.2017 на XXVI сесії Вишневої міської ради VII скликання прийнято рішення № 1-01/ХХVІ-2 «Про скасування рішення Виконавчого комітету Вишневої міської ради від 28.03.2002 року № 22/37 «Про реєстрацію гуртожитків КЖКП «Агропромбудіндустрія».

Ухвалою Господарського суду Київської області від 19.02.2018 відкрито провадження у справі № 911/152/18 за позовом Вишневої міської ради Києво-Святошинського району Київської області до ТОВ «Конвалія 2012», ТОВ «Мальва 2012», ТОВ «Черемшина 2012» про зобов`язання передати гуртожитки до комунальної власності територіальної громади. Серед витребуваних у зазначеній справі гуртожитків були й гуртожитки, що є предметом спору у справі № 911/121/22, що розглядається.

Основним правовим підґрунтям для позову у справі № 911/152/18 була норма статті 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (у редакції, чинній на момент розгляду справи № 911/152/18), за змістом якої гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, передаються у власність територіальних громад відповідно до цього Закону в один із таких способів: 1) на безкомпенсаційній основі всі гуртожитки передаються: а) за згодою власника гуртожитку - за його рішенням; б) без згоди власника гуртожитку - за рішенням суду.

Рішенням Господарського суду Київської області від 17.03.2020 у справі № 911/152/18, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.06.2021, позов задоволено повністю; зобов`язано відповідачів передати до комунальної власності територіальної громади міста Вишневе в особі Вишневої міськради за актами приймання-передачі гуртожитки, що знаходяться за адресами: вул. Освіти (Червоноармійська), 5 у м. Вишневе Київської обл.; вул. Святоюріївська, 20 у м. Вишневе Київської обл.; АДРЕСА_4 у м. Вишневе Київської обл.

Постановою Верховного Суду від 18.08.2021 у справі № 911/152/18 постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.06.2021 та рішення Господарського суду Київської області від 17.03.2020 у справі № 911/152/18 залишено без змін.

У подальшому ТОВ «Конвалія-2012» та ТОВ «Черемшина-2012» передали спірне майно до статутного капіталу ТОВ «Журавлинка Плюс», зокрема, оформлено перехід права власності на спірні гуртожитки: від ТОВ «Конвалія 2012» до ТОВ «Журавлинка Плюс» на гуртожиток, який є об`єктом житлової нерухомості, загальною площею 4089 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, на підставі акта приймання-передачі майна до статутного капіталу відповідача від 23.11.2020 № 1311, № 1312 та протоколу загальних зборів від 23.11.2020 № 2; а також від ТОВ «Черемшина 2012» до ТОВ «Журавлинка Плюс» на гуртожиток, який є об`єктом житлової нерухомості, загальною площею 6573,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_2, на підставі акта приймання-передачі майна до статутного капіталу ТОВ «Журавлинка Плюс» від 17.11.2020 № 1281, № 1282 та протоколу загальних зборів від 17.11.2020 № 1.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 20.10.2021 № 7-р(II)/2021 підпункт «б» пункту 1 частини третьої статті 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

У зв`язку із визнанням неконституційною норми статті 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (у редакції, чинній на момент розгляду справи № 911/152/18), відповідно до якої гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, передаються у власність територіальних громад відповідно до цього Закону без згоди власника гуртожитку - за рішенням суду, Верховний Суд постановою від 16.12.2022 скасував постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.08.2022, рішення Господарського суду Київської області від 17.03.2020 у справі № 911/152/18 та ухвалив нове рішення, яким відмовив у позові Вишневій міській раді.

У справі, що розглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі Вишневої міської ради про витребування на користь Вишневої міської територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» будівель гуртожитків і скасування рішень про державну реєстрацію права, обґрунтував вимоги обставинами будівництва цих гуртожитків за рахунок державних коштів, належності їх до державної власності, незаконного набуття спірного майна на кожному етапі оформлення права власності, у тому числі ТОВ «Журавлинка Плюс» як останнім набувачем цього майна.

Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив, оскільки вважав заявлені позовні вимоги обґрунтованими.

У поданій касаційній скарзі ТОВ «Журавлинка Плюс» послалося, зокрема, на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано:

- положення частини 1 статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) і не враховано правових позицій Верховного Суду, викладених у пункті 15 постанови від 01.11.2018 у справі № 910/13841/17, у пункті 15 постанови від 17.04.2018 у справі № 924/872/16;

- положення статей 1, 2, 3, 5, 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», статей 4, 5, 15 Житлового кодексу України (далі - ЖК) у поєднанні з категоріями «права очікування» та «титульного володіння», щодо застосування яких у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду;

- положення частини 1 статті 257, частини 1 статті 261, частини 2 статті 264, частини 4 статті 267 ЦК і не враховано правових позицій Великої Палати Верховного Суду, викладених у пунктах 7.10, 7.11, 7.12, 7.16, 7.18, 7.19 постанови від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, у пункті 68 постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, у пунктах 38, 39 постанови від 17.10.2018 у справі № 362/44/17;

- порушено положення частин 3, 4 статті 53 ГПК, частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та не враховано правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, пунктах 37, 54 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18;

- порушено положення частини 4 статті 75 ГПК та не враховано правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 11.12.2019 у справі № 320/4938/15-ц, пункті 32 постанови від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.

Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

За змістом частин 1, 2 статті 5 ГПК, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Вишневої міської ради як представницького органу, який діє від імені та в інтересах територіальної громади м. Вишневе, та обрав такий спосіб захисту порушеного права як витребування майна (приміщень гуртожитків) з незаконного володіння відповідача на користь Вишневої міської територіальної громади.

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Стаття 388 ЦК містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, від його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Водночас особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна (стаття 400 ЦК).

Спір у справі, що розглядається, виник у зв`язку з порушенням права територіальної громади м. Вишневе щодо приміщень гуртожитків, яке відповідно до заявлених прокурором в інтересах держави позовних вимог підлягає захисту шляхом витребування на користь територіальної громади м. Вишневе в особі Вишневої міської ради приміщень гуртожитків, право власності на які зареєстровано за відповідачем.

Державний житловий фонд, у тому числі жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд). Відповідно до законодавства України будинки відомчого житлового фонду в містах і селищах міського типу підлягають поступовій передачі до відання місцевих рад у порядку і в строки, що визначаються Кабінетом Міністрів України (статті 4, 5 ЖК).

Правові, майнові, економічні, соціальні, організаційні питання щодо особливостей забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, жилі приміщення в яких після передачі гуртожитків у власність територіальних громад можуть бути приватизовані відповідно до закону, регулює Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, що є об`єктами права державної та комунальної власності, крім гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій (крім тих, що знаходяться поза межами військових частин, закладів, установ, організацій), державних навчальних закладів (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей викладачів і працівників), Національної академії наук України (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей) (частини 3 статті 1 зазначеного Закону).

Натомість дія цього Закону не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб) (частина 4 статті 1 зазначеного Закону).

Отже, у розумінні наведених положень усі гуртожитки, які є об`єктами права державної та комунальної власності, мають бути передані у власність територіальних громад, за винятком тих, які перебувають у віданні чи в оперативному управлінні окремих відомств (казенних установ), та які побудовані або придбані за радянських часів (до 01.12.1991) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти.

Забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» здійснюється з дотриманням підходів, за якими, зокрема, всі гуртожитки, на які поширюється дія цього Закону, підлягають передачі у власність територіальних громад у порядку, визначеному законом (стаття 3 зазначеного Закону).

Відповідно до пункту 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (у редакції, чинній 09.10.2012 - на момент відчуження спірних гуртожитків від КЖКП «Агропромбудіндустрія» до ТОВ «Конвалія-2012» і ТОВ «Черемшина-2012») з метою захисту житлових прав мешканців гуртожитків, недопущення їх виселення із займаних жилих приміщень, недопущення відчуження гуртожитків, які будувалися за державні кошти, установлено мораторій на відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад) гуртожитків, які перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності, або увійшли до статутних фондів акціонерних чи колективних підприємств, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, протягом строку реалізації державної програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад, але не менше шести років з дня опублікування цього Закону. Цей мораторій діє на відчуження у будь-який спосіб зазначених гуртожитків як цілісних майнових комплексів або їх окремих будівель, споруд, жилих та нежилих приміщень та іншого майна на користь фізичних чи юридичних осіб.

У подальшому до пункту 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» було внесено зміни, відповідно до яких (як у редакції на момент відчуження спірних гуртожитків від ТОВ «Конвалія-2012» та ТОВ «Черемшина-2012» до ТОВ «Журавлинка Плюс», так і у чинній редакції) з метою захисту житлових прав мешканців гуртожитків, недопущення їх незаконного виселення із займаних ними на визначених цим Законом правових підставах жилих приміщень, недопущення відчуження гуртожитків, що будувалися за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) за загальнодержавні кошти, запроваджується мораторій на виселення з гуртожитків мешканців (крім виселення мешканців гуртожитків за рішенням суду) та відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад відповідно до цього Закону) гуртожитків, що перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форми власності або увійшли до статутних фондів чи капіталів акціонерних чи колективних товариств (організацій), створених у процесі приватизації чи корпоратизації (у тому числі тих, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб), з дня опублікування цього Закону до завершення виконання Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад. Цей мораторій діє на відчуження у будь-який спосіб зазначених гуртожитків як об`єктів нерухомого майна, житлових комплексів та/або їх частин, їх окремих будівель, споруд, жилих та нежилих приміщень та іншого майна, а також відповідних земельних ділянок та їх прибудинкових територій на користь фізичних чи юридичних осіб приватного права. Органам місцевого самоврядування під час дії зазначеного мораторію доручено вжити заходів до видачі власниками гуртожитків ордерів усім мешканцям гуртожитків, яких на визначених цим Законом правових підставах було вселено в гуртожиток і які фактично проживають у гуртожитку більше п`яти років, які не отримали ордери (або у яких ордери було вилучено) з незалежних від них причин.

При вирішенні питання щодо правового статусу спірного майна та наявності підстав для його витребування на користь територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування суди першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки поданих сторонами доказів, наявних у матеріалах справи, встановили такі обставини:

- спірні гуртожитки були збудовані Трестом «Полессксельстрой» та перебували на балансі ЖКО Треста «Полессксельстрой» Міністерства сільського будівництва УРСР, який належав до державної форми власності, а своє фінансування отримував з державних фондів;

- Трест «Полессксельстрой» здійснював будівництво житлового фонду, освітнього, виробничого та іншого будівництва, що відповідає нормам законодавства, зокрема, стосовно того, що до складу цілісного майнового комплексу, який підлягає приватизації, не могли бути включені спірні гуртожитки, оскільки останні не виконують виробничих функцій та не входять до завершеного циклу виробництва;

- відповідно до наказу Київського обласного кооперативно-державного об`єднання «Київоблагробуд» від 24.03.1986 № 31 здійснено передачу житлово-комунального відділу як відособленого підрозділу з правом юридичної особи, у складі майна якої знаходилися й спірні гуртожитки, з балансу Тресту «Полессксельстрой» на баланс Тресту «Агропромбудіндустрія», який був наділений правами юридичної особи, самостійним балансом, основними та оборотними коштами, а в подальшому здійснив технічну інвентаризацію спірних гуртожитків;

- Трест «Агропромбудіндустрія» відповідно до наказу об`єднання «Київоблагробуд» від 18.02.1991 № 12 (про ліквідацію Тресту) видав наказ від 21.02.1991 № 05-к, згідно з яким майно ліквідованого тресту передано новоутвореному ООКП «Агропромбудіндустрія»;

- у складі ООКП «Агропромбудіндустрія» (наказ від 25.04.1991 № 1) створено житлово-комунальний відділ без статусу юридичної особи, який згідно з наказом ООКП «Агропромбудіндустрія» від 18.10.1994 № 27 ліквідований, а на його базі створено Колективне житлово-комунальне підприємство (КЖКП) «Агропромбудіндустрія»;

- 14.01.1995 на підставі договору № 1 між ООКП «Агропромбудіндустрія» та КЖКП «Агропромбудіндустрія» останнє придбало майно, до якого, як частина оплатно переданого цілісного майнового комплексу, увійшли в тому числі спірні гуртожитки;

- договір від 14.01.1995 № 1 визнано недійсним у судовому порядку рішенням Арбітражного суду міста Києва від 11.01.1996 у справі № 11/137, залишеним без змін постановою про перевірку рішення в порядку нагляду Арбітражного суду міста Києва від 06.05.1996, оскільки цей договір укладено з порушенням законодавства і встановленого порядку щодо відчуження державного майна;

- у сукупності з обставинами визнання договору від 14.05.1995 № 1 (за яким спірні гуртожитки перейшли до КЖКП «Агропромбудіндустрія») недійсним та встановленим у справах № 11/137 та № 1/145 фактом того, що спірне майно є державною власністю, спірні гуртожитки залишились у державній власності, тому оформлення за КЖКП «Агропромбудіндустрія» права власності на спірні гуртожитки у 2007 році на підставі рішення виконавчого комітету, яке було скасовано рішенням Вишневої міської ради, суперечило нормам чинного на той час законодавства;

- оскільки спірні гуртожитки були побудовані за державні кошти, є державною власністю та належали Корпорації «Украгропромбуд» на праві повного господарського відання, то відповідно до Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» підлягали передачі у власність територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування;

- наразі Корпорації «Украгропромбуд» як суб`єкта управління державною власністю не існує, а документи, які б підтверджували перехід спірних гуртожитків у відання інших державних підприємств, установ, відомств чи міністерств у матеріалах справи відсутні, проте спірні гуртожитки не вийшли з державної власності та за своїм статусом залишилися державним житловим фондом;

- законодавством не передбачено залишення, переходу чи набуття права власності на спірні гуртожитки будь-якими суб`єктами, окрім як територіальною громадою в особі Вишневої міської ради, тобто, законодавством України вже обумовлено безальтернативний перехід права власності на спірні гуртожитки саме до позивача;

- КЖКП «Агропромбудіндустрія» незаконно заволоділо спірними гуртожитками, а в подальшому - ТОВ «Конвалія 2012», ТОВ «Черемшина 2012» та ТОВ «Журавлинка Плюс», зокрема, відповідно до протоколу загальних зборів засновників КЖКП «Агропромбудіндустрія» від 09.10.2012 створило ТОВ «Конвалія 2012» та ТОВ «Черемшина 2012», статутний капітал яких було сформовано шляхом відокремлення від КЖКП «Агропромбудіндустрія» спірних будівель гуртожитків, які (ТОВ «Конвалія 2012» та ТОВ «Черемшина 2012») у свою чергу в листопаді 2020 року на підставі акта приймання-передачі майна до статутного капіталу та протоколу загальних зборів оформили перехід права власності на спірні гуртожитки до ТОВ «Журавлинка Плюс», при цьому будь-яких обставин отримання цими особами спірного майна за плату, у тому числі відповідачем, судами встановлено не було;

- фактичне відчуження спірних гуртожитків 09.10.2012 від КЖКП «Агропромбудіндустрія» до ТОВ «Конвалія 2012» і ТОВ «Черемшина 2012» та подальше (23.11.2020) відчуження останніми спірного майна ТОВ «Журавлинка Плюс» здійснено з порушенням норм законодавства, у тому числі положень пункту 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», згідно з якими введено мораторій на відчуження у будь-який спосіб на користь фізичних чи юридичних осіб гуртожитків, які будувалися за державні кошти, до яких, за встановлених у справі обставин, належать і спірні гуртожитки.

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши факт незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння відповідачем майном, право на яке належить територіальній громаді в особі органу місцевого самоврядування, дійшли обґрунтованого висновку про доведення позивачем у встановленому процесуальним законом порядку обставин, що свідчать про наявність правових підстав для витребування на користь Вишневої міської територіальної громади в особі Вишневої міської ради з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» спірних будівель гуртожитків та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ «Журавлинка Плюс» на спірне майно.

Водночас ТОВ «Журавлинка Плюс» у порядку статті 267 ЦК заявило про застосування позовної давності.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32), право на доступ до суду (що є одним із елементів права на справедливий суд) не є абсолютним: воно допускає певні обмеження і, зокрема, часові ліміти, встановлювані інститутом позовної давності. «Існування позовної давності per se не є несумісним із Конвенцією» (рішення у справі «Фінікаріду проти Кіпра» (Phinikaridou v. Cyprus), заява № 23890/02, від 20.12.2007).

ЄСПЛ у своїх рішеннях також зазначав, що для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в тому числі обмеження цього права строками давності) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови: 1) таке обмеження має мати національне підґрунтя; 2) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду у такий спосіб чи такою мірою, щоб зводили нанівець саму сутність цього права; 3) таке обмеження повинно мати легітимну мету; 4) має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою.

Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність; захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів; запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Тобто застосування позовної давності має легітимну мету.

Так, стаття 256 ЦК визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).

Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК і за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК).

Отже, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Наслідки спливу позовної давності визначено у статті 267 ЦК, за змістом якої, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина 5).

Разом із тим у статті 264 ЦК урегульовано питання переривання перебігу позовної давності, відповідно до якої перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку (частина 1). Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частина 2). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина 3).

Суди попередніх інстанцій установили, що позовна даність за вимогами прокурора в особі органу місцевого самоврядування у справі, що розглядається, не пропущена, оскільки переривалася у зв`язку з поданням позову у справі № 911/152/18, у якій судами попередній інстанцій обставин пропуску позовної давності встановлено не було, а у подальшому під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК відповідно до пункту 12 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК було продовжено на строк дії такого карантину, який було встановлено на всій території України з 12.03.2020 та відмінено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

ТОВ «Журавлинка Плюс» у касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтувало тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення частини 1 статті 257, частини 1 статті 261, частини 2 статті 264, частини 4 статті 267 ЦК і не враховано правових позицій Великої Палати Верховного Суду, викладених у пунктах 7.10, 7.11, 7.12, 7.16, 7.18, 7.19 постанови від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 (позов про витребування земельної ділянки), у пункті 68 постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (позов про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки), у пунктах 38, 39 постанови від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 (позов про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння).

Так, у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду міститься висновок, який узагальнено зводиться до того, що: - і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах; - позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві; - на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду у застосуванні частини 1 статті 257, частини 1 статті 261, частини 2 статті 264, частини 4 статті 267 ЦК, оскільки скаржник посилається на загальні висновки щодо початку перебігу позовної давності, переривання позовної давності тощо. Проте висновки суд судів першої та апеляційної інстанцій, наведені в оскаржуваних судових рішеннях, не тільки не суперечать таким висновкам Великої Палати Верховного Суду, а і було враховано цими судами при вирішенні позову, про що зазначено вище.

Водночас у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів установлено обставини, за якими позовна давність за вимогами прокурора в інтересах держави в особі Вишневої міської ради про витребування майна переривалася у зв`язку з поданням у межах строку позовної давності позову у справі № 911/152/18, при цьому з огляду на конкретні встановлені обставини у справі № 911/121/22 про порушення відповідного права позивачу стало відомо саме в зв`язку з обставинами перегляду рішення суду у справі № 911/152/18 за виключними обставинами, оскільки до цього часу позивач не вважав таке право порушеним. Отже, строк звернення до суду з відповідною позовною вимогою позивачем пропущено не було, у зв`язку з чим відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відповідно до частини 4 статті 267 ЦК.

Таким чином, Верховний Суд зазначає, що наведені судами попередніх інстанцій мотиви та висновки щодо відсутності підстав для застосування позовної давності до вимог позивача у справі № 911/121/22, а також висновки щодо ненаведення відповідачем достатніх аргументів на підтвердження своїх заперечень, не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначених скаржником у касаційній скарзі постановах Верховного Суду. Водночас, необхідно зауважити, що обчислення позовної давності для звернення позивача з певним позовом у кожній з наведених скаржником у касаційній скарзі справ визначався з урахуванням конкретних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, що зумовило прийняття судом відповідного рішення.

Також в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, скаржник послався на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положення частини 1 статті 387 ЦК, за змістом якої власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, і не врахування правових позицій Верховного Суду, викладених у пункті 15 постанови від 01.11.2018 у справі № 910/13841/17, у пункті 15 постанови від 17.04.2018 у справі № 924/872/16.

Так, у справі № 910/13841/17 Верховний Суд постановою від 01.11.2018 залишив без змін судові рішення першої та апеляційної інстанцій, якими задоволено позов про витребування на користь позивача майна з незаконного володіння відповідача, та мотивував таке рішення встановленими судами попередніх інстанцій обставинами доведення права власності позивача на витребуване майно, що безпідставно перебуває у відповідача та утримується ним, та наявність у зв`язку із цим підстав для задоволення позовних вимог відповідно до статей 15, 317, 319, 328, 331, 332, 387, 837, 861 ЦК.

У справі № 924/872/16 Верховний Суд постановою від 17.04.2018 залишив без змін судові рішення першої та апеляційної інстанцій, якими задоволено позов про визнання недійсним договору суборенди та зобов`язано відповідача звільнити приміщення, що знаходиться на першому поверсі головного корпусу лікарні. Виходячи з приписів статей 203, 215 ЦК, суд касаційної інстанції погодився із правомірним та обґрунтованим висновком судів попередніх інстанцій, що договір суборенди спірного приміщення, укладений між відповідачем та третьою особою, суперечить нормам чинного законодавства, зокрема статті 774 ЦК, оскільки укладений з боку орендодавця особою, яка не мала на це права, а тому підлягає визнанню недійсним. Визнання недійсним договору суборенди свідчить про відсутність у відповідача підстав для користування спірним приміщенням згідно зі статтею 759 ЦК та про наявність підстав для задоволення вимог позивача згідно зі статтею 387 ЦК про звільнення відповідачем спірного приміщення.

Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень частини 1 статті 387 ЦК та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 17.04.2018 у справі № 924/872/16, від 01.11.2018 у справі № 910/13841/17, у застосуванні частини 1 статті 387 ЦК, оскільки у наведених скаржником справах суди ухвалили відповідні рішення в залежності від предмета і підстав позову, встановлених обставин наявності порушеного права позивача та можливості його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Аналіз висновків, зроблених у оскаржуваних судових рішеннях у справі № 911/121/22, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій частини 4 статті 75 ГПК та не врахування правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 11.12.2019 у справі № 320/4938/15-ц (позов про стягнення заборгованості за кредитним договором), пункті 32 постанови від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (позов про стягнення безпідставно одержаних коштів), суд касаційної інстанції відхиляє як безпідставні, оскільки з огляду на предмет позову (витребування майна з чужого незаконного володіння) у справі, що розглядається, вочевидь свідчить про неподібність спірних правовідносин у зазначених справах, тому, висновки у цих постановах є нерелевантними до правовідносин, які виникли між учасниками у цій справі.

При цьому необхідно зазначити, що суди попередніх інстанцій правомірно врахували при вирішенні спору у справі, що розглядається, обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 11/137, оскільки такі обставини стосуються безпосередньо спірного майна (його правового статусу та приналежності), а також особи (КЖКП «Агропромбудіндустрія»), яка розпорядилася цим майном на користь ТОВ «Конвалія 2012» та ТОВ «Черемшина 2012», які в свою чергу оформили перехід права власності на спірні гуртожитки до ТОВ «Журавлинка Плюс».

Доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій при вирішенні спору положень частин 3, 4 статті 53 ГПК, частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та не врахування правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, пунктах 37, 54 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, щодо необхідності доведення підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, також не знайшли свого підтвердження з огляду на таке.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наведено правовий висновок, за змістом якого відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У справі, що розглядається, судом апеляційної інстанції при перевірці аналогічних доводів відповідача щодо доведення підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, установлено, що на виконання положень статті 53 ГПК та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне здійснення захисту інтересів держави Вишневою міською радою, яка, за наявності підстав та відповідних повноважень не вжила заходів до захисту інтересів держави у спірних правовідносинах шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Так, за встановлених судами обставин, прокурор повідомив позивача про виявлені порушення, однак, позивач не вчинив дій, спрямованих на захист інтересів держави. Таку поведінку позивача було оцінено прокурором як бездіяльність уповноваженого органу.

Підстави для представництва інтересів держави в суді прокурор обґрунтував їх порушенням у законному та ефективному використанні державного житлового фонду, що перебуває у віданні місцевої ради, для задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування та задоволення житлових інтересів мешканців гуртожитку, які належать до відповідної територіальної громади.

З огляду на обставини повідомлення прокурором у встановленому законом порядку орган місцевого самоврядування щодо здійснення представництва інтересів держави у суді в особі відповідного органу разом з доказами надіслання такого повідомлення, наявними у матеріалах справи, обґрунтування прокурором обставин бездіяльності уповноваженого органу, у сукупності з обставинами відсутності заперечень позивача щодо поданого прокурором позову, як і щодо здійснення у суді представництва інтересів держави в особі позивача, підтримання позивачем зазначеного позову в процесі розгляду цієї справи у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про дотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», а відтак і відсутність підстав для залишення позову прокурора без розгляду.

Такі висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, наведеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

За таких обставин підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

За змістом касаційної скарги ТОВ «Журавлинка Плюс», підставою оскарження судових рішень у справі № 911/121/22 є також приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, згідно з якими підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Проте Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК.

Як свідчить зміст зазначеної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

У касаційній скарзі скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 1, 2, 3, 5, 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», статей 4, 5, 15 ЖК у поєднанні з категоріями «права очікування» та «титульного володіння», щодо застосування яких у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду.

Суди попередніх інстанцій, надавши оцінку поданим сторонами доказам, з урахуванням законодавства, що регулює спірні правовідносини, у тому числі положень зазначених скаржником норм права, установили, що спірне майно побудовано за державні кошти, є державною власністю та незалежно від кількості передачі цього майна за відповідними документами не вийшло з державної власності та за своїм статусом залишилося державним житловим фондом; законодавством не передбачено залишення, переходу чи набуття права власності саме на таке майно (спірні гуртожитки) будь-якими суб`єктами, окрім як органом місцевого самоврядування - представницьким органом територіальної громади, отже, позивач є особою, в якій майно має перебувати у володінні за законом і яка наділена повноваженнями, у тому числі вживати заходів для управління цим майном.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає необхідне зауважити, що касаційна скарга ТОВ «Журавлинка Плюс» загалом не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування наведених скаржником норм права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно відповідачу в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди попередніх інстанцій установили фактичні обставини справи, що стали підставою для задоволення позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК.

Отже, зважаючи на викладене, підстав для формування правового висновку щодо застосування зазначених скаржником норм права у контексті спірних правовідносин немає.

Суд касаційної інстанції відхиляє доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій при вирішенні спору статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, втручання у мирне володіння відповідачем майном (гуртожитками) ґрунтується на законі, з дотриманням принципу пропорційності такого вручання, оскільки судами попередніх інстанцій не встановлено обставин оплатного набуття відповідачем спірного майна, з урахуванням суспільного інтересу, зокрема, для забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців спірних гуртожитків відповідної територіальної громади, що є дотриманням справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав власника.

Водночас необхідно зазначити, що ці положення Конвенції направлені на захист саме законного права, проте у цій справі судами попередніх інстанцій не встановлено законності набуття відповідачем спірного майна.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального закону щодо надання оцінки поданим відповідачем доказам і запереченням проти позову Верховний Суд вважає формальними, адже в оскаржуваних судових рішеннях відповідачу було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному аспектах.

Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс»</a> залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023 та рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2023 у справі № 911/121/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко