Рішення

від 01.04.2024 по справі 910/18122/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

01.04.2024Справа № 910/18122/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., за участю секретаря судового засідання Березовської С.В., розглянувши матеріали господарської справиза позовом Приватного сільськогосподарського підприємства "Фацелія" (62032, Харківська обл., Краснокутський р-н, с. Любівка, вул. Джерельна, 19, ідентифікаційний код 30957199)

до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1д, ідентифікаційний код 14360570)

про стягнення 1 227 120,06 грн,

Представники учасників судового процесу:

Від позивача: не з`явився

Від відповідача: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне сільськогосподарське підприємство "Фацелія" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення 1 227 120,06 грн за несвоєчасне повернення грошових коштів, що були безпідставно списані з поточного рахунку позивача № НОМЕР_1 відкритого у Харківському ГРУ АТ КБ "Приватбанк", зокрема, 568 538,22 грн інфляційних втрат, 107 923,76 грн трьох відсотків річних та 550 658,08 грн пені.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 04.12.2023 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.

14.12.2023 від позивача засобами поштового зв`язку надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.12.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи № 910/18122/23 здійснювати у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 15.01.2024.

04.01.2024 через систему "Електронний суд" від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, який залучено до матеріалів справи.

11.01.2024 через систему електронний суд від представника відповідача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.01.2024 у задоволенні клопотання представника Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про участь у судовому засіданні 15.01.2024 на 12:00 год. в режимі відеоконференції у справі № 910/18122/23 відмовлено.

У засідання суду 15.01.2024 з`явився представник відповідача.

Позивач участь свого представника у засідання суду 15.01.2024 не забезпечив, про дату та час судового розгляду повідомлявся належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.01.2024 судом на підставі ч. 5 ст.183 ГПК України відкладено підготовче зсідання на 12.02.2024.

У зв`язку з перебуванням судді Андреїшиної І.О. на лікарняному, підготовче засідання 12.02.2024 не відбулося.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.02.2024 призначено підготовче засідання на 26.02.2024.

У підготовчому засіданні 26.02.2024 присутніми представниками сторін надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та про призначення справи до розгляду по суті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.02.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 18.03.2024.

14.03.2024 через відділ діловодства суду позивачем подано клопотання про розгляд справи без участі представника.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.03.2024 відкладено судове засідання на 01.04.2024.

28.03.2024 через відділ діловодства суду позивачем подано клопотання про розгляд справи без участі представника.

01.04.2024 у судове засідання представники учасників справи не з`явились, про час і місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Згідно з частинами 1, 3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Зважаючи на вищевикладене, справа з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оглянувши оригінали документів, копії яких долучено до матеріалів справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2018 року Приватним сільськогосподарським підприємством "Фацелія" (далі - позивач) було відкрито у відділені Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - відповідач), що розташоване в смт. Краснокутськ, Харківській області, поточний рахунок НОМЕР_1.

03.12.2018 року на відповідний рахунок з іншого банківського рахунку, який також належить Приватному сільськогосподарському підприємству «Фацелія», відкритому в Приватному акціонерному товаристві «Райффайзен Банк Аваль», були зачисленні грошові кошти в сумі 1 250 000,00 грн.

Після відповідного переказу коштів на рахунку позивача по справі, відкритого в АТКБ «Приватбанк», стало 1 270 000,00 грн, які 03.12.2018 було списано на розрахункові рахунки інших суб`єктів господарювання.

Так, 03.12.2018 з розрахункового рахунку відкритого в АТ «Райффайзен Банк Аваль», який належить Приватному сільськогосподарському підприємству «Фацелія», були переведені кошти на інший рахунок підприємства відкритий в АТ КБ «Приватбанк» НОМЕР_1. Сума коштів переведена по платіжним дорученням складає 1 250 000 грн, призначенням платежу, що було вказано в платіжних дорученнях - перерозподіл власних коштів.

В подальшому, з рахунку № НОМЕР_1 в Харківському ГРУ АТ КБ «Приватбанк» 03.12.2018 року практично одночасно були переведені на рахунки невідомих фірм грошові кошти в розмірі 1 270 000,00 грн.

Після виявлення факту безпідставного списання коштів Приватним сільськогосподарським підприємством «Фацелією» в особі директора підприємства було повідомлено АТКБ «Приватбанк».

За наслідками службової перевірки проведеної в АТКБ «Приватбанк» позивачу по справі було відмовлено в поверненні грошових коштів. Для захисту своїх прав та інтересів позивач звернувся до господарського суду з позовом про стягнення безпідставно списаних грошових коштів.

21.06.2023 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду за наслідком розгляду касаційної скарги ПСП «Фацелія» на рішення Північного апеляційного господарського суду та Господарського суду м. Києва у справі №922/4091/19 була винесена постанова, якою суд касаційної інстанції скасував рішення попередніх судів та задовольнив в повному обсязі позовні вимоги ПСП «Фацелія», стягнувши з АТКБ «Приватбанк» грошові кошти в сумі 1 510 030 грн, з яких 1 250 000,00 грн - сума безпідставно стягнутих коштів, 240 030,00 грн - сума пені.

27.10.2023 року АТКБ «Приватбанк» в добровільному порядку виконав вказане рішення та перевів на розрахунковий рахунок вказані грошові кошти та суму судового збору.

Звертаючись з даним позовом до суду позивач зазначає, що відповідач по справі не виконував свої зобов`язання щодо повернення безпідставно списаних грошових коштів починаючи з 03.12.2018 року - дати коли відбулось безпідставне списання грошових коштів та по 27.10.2023 року - дату їх повернення позивачу. За твердженнями позивача, останній має право стягнути з відповідача суму інфляційних втрат та 3% річних .

Проте враховуючи строки позовної давності, позивач в судовому порядку ставить питання про стягнення інфляційних втрат лише за останні три роки (їх повні місяці), які передують дати звернення до суду, а саме за період часу з 01.12.2020 року по 30.09.2023 року

Таким чином, позивач звертається до суду з позовом про захист своїх законних прав та інтересів, які полягають у компенсації втрат пов`язаних з несвоєчасним поверненням безпідставно стягнутих коштів та ставить питання про стягнення з відповідача втрат від інфляції за період з 01.12.2020 року по 30.09.2023 року у розмірі 568 538,22 грн, 3% річних за період з 01.12.2020 року по 30.09.2023 року у розмірі 107 923,76 грн та пені за період з 01.12.2022 року по 27.10.2023 року у розмірі 550 658,08 грн.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з наступних підстав.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частина 1 статті 193 ГК України встановлює, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 ГК України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Положеннями статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Суд звертає увагу на те, що статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.01.2018 по справі №203/2612/13-ц та постанові від 19.06.2018 по справі №5023/3905/12.

Правовідносини сторін у цій справі виникли з договору банківського рахунку. Відповідно до ч.1 ст.1066 ЦК за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій. Згідно з ч.1 ст.1071 ЦК банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження.

З абз.1 п.1.8 гл.1 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12.11.2003 №492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.12.2003 за №1172/8493 (далі - Інструкція №492), вбачається, що банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки, за договором рахунку умовного зберігання (ескроу) - рахунки умовного зберігання (ескроу).

Поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України (абз.1 п.1.8 гл.1 Інструкції №492).

Відповідно до п.32.1 ст.32 Закону "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" банк, що обслуговує платника, та банк, що обслуговує отримувача, несуть перед платником та отримувачем відповідальність, пов`язану з проведенням переказу, відповідно до цього Закону та умов укладених між ними договорів.

З ч.1 ст.1073 ЦК вбачається, що у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з п.32.3.2 ст.32 Закону "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" у разі помилкового переказу з рахунка неналежного платника, що стався з вини банку, цей банк зобов`язаний переказати відповідну за рахунок власних коштів суму переказу на рахунок неналежного платника, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі процентної ставки, що встановлена цим банком по короткострокових кредитах, за кожний день починаючи від дня помилкового переказу до дня повернення суми переказу на рахунок неналежного платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.

Пунктами 1.24 та 1.32 ст.1 Закону "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" визначено, що помилковий переказ - рух певної суми коштів, внаслідок якого з вини банку або іншого суб`єкта переказу відбувається її списання з рахунку неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача чи видача йому цієї суми у готівковій формі; неналежний платник - особа, з рахунка якої помилково або неправомірно переказана сума коштів.

У правових висновках, на які посилається скаржник, вказано, що у разі встановлення факту неналежного переказу грошових коштів з банківського рахунку банк зобов`язаний повернути клієнту відповідну суму, тоді як виключення із вказаного правила можливе лише за умови встановлення обставин, які підтверджують, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції (постанова Верховного Суду України від 13.05.2015 у справі №6-71цс15, постанова Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №214/2867/18, постанови Верховного Суду від 25.05.2021 та 22.05.2021 у цій справі).

Верховний Суд у постанові від 21.04.2021 у справі №751/6050/18 дійшов висновку, що саме на банк, який є професійним учасником ринку надання банківських послуг, покладено обов`язок доведення того, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного, всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони.

Верховний Суд у постанові від 20.07.2022 у справі №521/20764/20 виснував, що саме банк має доводити, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; у разі недоведеності обставин, які безспірно свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, необхідно виходити з відсутності вини користувача у перерахуванні чи отриманні спірних грошових коштів; сам по собі факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду України від 13.05.2015 у справі №6-71цс15 та постановах Верховного Суду, зокрема: від 23.01.2018 у справі №202/10128/14-ц, від 14.02.2018 у справі №127/23496/15-ц, від 20.06.2018 у справі №691/699/16-ц, від 03.07.2019 у справі №537/3312/16-ц, від 17.07.2019 у справі №571/841/16-ц, від 24.07.2019 у справі №753/16954/16-ц, від 13.09.2019 у справі №501/4443/14-ц, від 02.10.2019 у справі №182/3171/16, від 20.11.2019 у справі №577/4224/16-ц, від 23.01.2020 у справі №179/1688/17, від 26.08.2020 у справі №766/19614/18, від 02.09.2020 у справі №311/634/18-ц, від 16.12.2020 у справі №214/2867/18, від 27.01.2021 у справі №210/1242/18, від 17.06.2021 у справі №759/4025/19.

Так, 21.06.2023 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду за наслідком розгляду касаційної скарги ПСП «Фацелія» на рішення Північного апеляційного господарського суду та Господарського суду м. Києва у справі №922/4091/19 була винесена постанова, якою суд касаційної інстанції скасував рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.02.2023 у справі №922/4091/19 та ухвалив нове рішення; позов Приватного сільськогосподарського підприємства "Фацелія" до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" в особі філії "Харківське головне регіональне управління" Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення 1 510 030,00 грн задоволено; стягнуто з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" в особі філії "Харківське регіональне управління Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на користь Приватного сільськогосподарського підприємства "Фацелія" 1 270 000 грн 00 коп., списаних з рахунку позивача, та 240 030 грн 00 коп. пені.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Постановою Верховного Суду у справі №922/4091/19 від 21.06.2023 встановлено факт наявність вини у відповідача у несанкціонованому списанні коштів з рахунку клієнта.

Задовольняючи позовні вимоги ПСП «Фацелія» у справі № 922/4091/19 Верховний Суд України, зокрема, керувався положеннями ст.1073 ЦК, згідно з якою вбачається, що у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, з урахуванням вище наведених положень закону, приймаючи позицію Верховного Суду у справі № 922/4091/19, суд дійшов висновку про те, що відповідач по справі не виконував свої зобов`язання щодо повернення безпідставно списаних грошових коштів починаючи з 03.12.2018 року - дати коли відбулось безпідставне списання грошових коштів та по 27.10.2023 року - дату їх повернення позивачу.

Разом з тим, судом враховано, що 27.10.2023 року АТКБ «Приватбанк» в добровільному порядку виконав вказане рішення та перевів на розрахунковий рахунок вказані грошові кошти та суму судового збору.

Так, згідно ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Відповідно до ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Штрафними санкціями згідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового. зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 Цивільного кодексу України).

В силу положень ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до п.32.3.2 ст.32 Закону "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" та п.2.38 Інструкції №22, у разі помилкового переказу з рахунка неналежного платника, що стався з вини банку, цей банк зобов`язаний переказати відповідну за рахунок власних коштів суму переказу на рахунок неналежного платника, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі процентної ставки, що встановлена цим банком по короткострокових кредитах, за кожний день починаючи від дня помилкового переказу до дня повернення суми переказу на рахунок неналежного платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.

Наданий позивачем розрахунок пені господарським судом детально досліджено і встановлено його помилковість, виходячи з наступного.

Постановою Верховного суду України по справі № 922/4091/19 з відповідача була стягнута сума пені за період з 03.12.2018 року по - 15.10.2019 року в розмірі 240 030 грн. 00 коп. ( розрахунок пені було здійснено з урахуванням вимог ст. 32 ЗУ « Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»).

Разом з тим, оскільки 27.10.2023 року відповідач в добровільному порядку перевів на розрахунковий рахунок 1 270 000,00 та суму судового збору, то обґрунтованим є період нарахування пені з 01.12.2022 по 26.10.2023.

Здійснивши власний розрахунок пені, суд дійшов висновку, що до стягнення з відповідача підлягає пеня в загальному розмірі 546 266,30 грн, а тому позов підлягає задоволенню у цій частині.

У відзиві на позов відповідач просить також застосувати позовну давність до позовних вимог стосовного стягнення пені.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Проте, пунктом 12 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.20. № 1236 (зі змінами), карантин на території України встановлено до 31.12.22.

Тобто строки, визначені статтями 257, 258 Цивільного кодексу України, були продовжені на час дії карантину. Відтак доводи відповідача про те, що вимога про стягнення пені знаходиться поза межами строку позовної давності не ґрунтуються на нормах закону.

Аналогічна правова позиція щодо визначення перебігу строку позовної давності відповідно до положень 256, 258, 549 та пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України викладена Верховним Судом у постановах від 06.05.2021 у справі № 903/323/20, від 31.05.2022 у справі № 926/1812/21, від 22.06.2022 у справі № 916/1157/21.

Разом з тим, враховуючи строки позовної давності, вимоги ч.10 ст. 86 ЗУ «Про платіжні послуги» позивач заявляє про стягнення пені з відповідача за несвоєчасне виконання зобов`язань щодо повернення безпідставно списаних грошових за один рік, що передує поданню цього позову, тобто, за період часу з 01.12.2022 року по 27.10.2023 року (дату повернення безпідставно стягнутих коштів).

За таких обставин, позивачем не було пропущено строк позовної давності за вимогою про стягнення пені.

Щодо стягнення 3% річних та втрат від інфляції.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до частини 2 статті 251 ЦК України терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина 2 статті 252 ЦК України).

Статтею 253 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно з частиною 1 статті 255 ЦК України, якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

Щодо втрат від інфляції, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Зазначене помилково не враховано позивачем при здійсненні розрахунку, як і те, що для нарахування інфляційних втрат необхідно, щоб прострочення виконання зобов`язання у місяці, в якому діє відповідний індекс інфляції, мало місце.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 № 904/7401/16.

Суд перевірив надані позивачем розрахунки та встановив, що заявлені до стягнення суми 3 % річних та інфляційного збільшення є арифметично правильними та обґрунтованими.

З огляду на викладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідачем не спростовано належними засобами доказування обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Приватного сільськогосподарського підприємства "Фацелія" є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1д, ідентифікаційний код 14360570) на користь Приватного сільськогосподарського підприємства "Фацелія" (62032, Харківська обл., Краснокутський р-н, с. Любівка, вул. Джерельна, 19, ідентифікаційний код 30957199) 568 538 (п`ятсот шістдесят вісім тисяч п`ятсот тридцять вісім) грн 22 коп. інфляційних втрат, 107 923 (сто сім тисяч дев`ятсот двадцять три) грн 76 коп 3 % річних, 549 266 (п`ятсот сорок дев`ять тисяч двісті шістдесят шість) грн 08 коп пені та витрати зі сплати судового збору у розмірі 18 385 (вісімнадцять тисяч триста вісімдесят п`ять) грн 92 коп.

У решті позовних вимог відмовити.

Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 08.04.2024

Суддя І.О. Андреїшина