Рішення

від 28.03.2024 по справі 756/4221/23

ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

28.03.2024 Справа № 756/4221/23

УКРАЇНА

ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Унікальний № 756/4221/23

Провадження №2/756/384/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2024 року Оболонський районний суд м. Києва, в складі:

головуючого судді Диби О.В.,

за участю секретаря П`яла Ю.Б.,

представника позивача адвоката Татарчук Р.О.,

представника відповідача адвоката Гайдая О.Д.,

представника прокуратури прокурора Маліцької Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Грицаєнко Василь Васильович, ОСОБА_3 , за участю Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону про визнання договору купівлі-продажу недійсним та повернення державного майна, -

УСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 05.08.2021 між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_1 ; витребувати від відповідача та повернути у власність держави в особі Міністерства оборони України та в господарське відання Концерну «Військторгсервіс» нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що відповідно до акту приймання-передачі основних фондів від 28.09.2006 від ДП МОУ «Київський госпрозрахунковий центральний експериментальний виробничий комбінат» на баланс Концерну «Військторгсервіс» передано державне нерухоме майно - нежиле приміщення площею 176,7 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , вартість якого становить: балансова - 947359 грн., знос - 11748 грн., залишкова - 935611 грн., яке використовувалося позивачем у своїй господарській діяльності філією «Північна» (попередня назва - Дім побуту та торгівлі»).

Проте, як було з`ясовано позивачем, вищевказане нежиле приміщення було відчужено сторонніми особами на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу укладеного 05.08.2021 між ОСОБА_2 , яка була власником вказаного приміщення на підставі договору купівлі-продажу нежилого приміщення посвідченого 19.02.2010 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грицаєнком В.В., та ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_1 , внаслідок чого за відповідачем було зареєстровано право власності на спірне нежитлове приміщення.

В подальшому відповідачем було замовлено та отримано технічний паспорт на групу нежитлових приміщень НОМЕР_3, на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності на окремі нові нежитлові приміщення з присвоєнням нової поштової адреси: АДРЕСА_1 , площами 68,2 кв.м. (приміщення НОМЕР_4) та 108,5 кв.м. (приміщення НОМЕР_3).

Так, оскільки спірне нежиле приміщення, на думку позивача, було двічі продано незаконним шляхом поза волею власника, він звернувся до спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону щодо незаконного заволодіння державним майном, на підставі чого за фактом неналежного виконання службових обов`язків посадовими особами Концерну «Військторгсервіс», що призвело до відчуження вказаного майна, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ст. 367 КК України розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні №42022110330000002.

На підставі викладеного, позивач просить визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 05.08.2021 між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_1 ; витребувати від відповідача та повернути у власність держави в особі Міністерства оборони України та в господарське відання Концерну «Військторгсервіс» нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 20.04.2023 у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання від 24.05.2023, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 12.06.2023 скасовано заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 17.02.2022 (ун. №756/2132/22) у вигляді накладення арешту на нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , площею 68,2 м2 (приміщення НОМЕР_4), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2472604080000, та 108,5 м2 (приміщення НОМЕР_3), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2472606980000, які зареєстровані на праві власності за ОСОБА_1 .

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 12.10.2023 до участі в справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору залучено ОСОБА_3 .

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, вказував, що позивачем не надані правовстановлюючі документи на спірне нерухоме майно. Крім того, подав до суду відзив, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що продаж спірного майна є правомірним та таким, що вчинений у відповідності до норм чинного законодавства, обмежень чи обтяжень щодо обумовленого нерухомого майна на момент продажу не існувало, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 чи ОСОБА_1 є недобросовісними набувачами, у зв`язку з чим спірне майно не може бути витребувано у відповідача. Просив застосувати наслідки спливу строку позовної давності.

Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Грицаєнко В.В., в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази, причини неявки суду не повідомив, в минулих судових засіданнях пояснював, що договір, за яким ОСОБА_2 придбала спірне майно ним не посвідчувався, проставлена у договорі печатка була знищена у відповідності до норм чинного на той час законодавства і він отримав нову. Особи, які проставили відбиток знищеної печатки на це увагу не звернули. Додатково звернув увагу на те, що в тексті договору, який начебто було ним посвідчено міститься посилання на те, що вказаний договір буде зберігатися у справах приватного нотаріуса Кондратенко М.І., що взагалі не відповідає діючому на той час законодавству, і може свідчити про підробку такого договору.

Треті особи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з`явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином шляхом направлення поштової кореспонденції. В матеріалах справи міститься заява ОСОБА_3 про розгляд справи за його відсутності, у якій також зазначив, що відповідно до наказу Міністерства оборони України від 12.09.2005 його було звільнено з займаної посади начальника Центрального експериментального виробничого комбінату МО України на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України, тому із зазначеної дати він жодного відношення до підприємства не мав, будь-які договори чи документи не підписував, про існування будь-яких угод між підприємством та фізичними чи юридичними особами, а також про діяльність підприємства йому нічого невідомо.

Присутній в судовому засідання представник прокуратури частково підтримав позовні вимоги, вказував, що згідно норм чинного законодавства та у відповідності до судової практики оспорення договору щодо спірного майна не є ефективним засобом захисту прав власника, тому просив задовольнити позов в частині витребування у відповідача спірного майна у власність держави в особі Міністерства оборони України та в господарське відання позивача.

Заслухавши пояснення учасників справи, повно та всебічно дослідивши наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

З матеріалів справи убачається, що наказом начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України №20 від 28.08.2006 створено комісію по передачі з обліку (балансу) державного підприємства Міністерства оборони України «Київський госпрозрахунковий центральний експериментальний виробничий комбінат» на баланс (до статутного фонду) Концерну «Військторгсервіс» основних фондів (активів) - нежилого приміщення НОМЕР_5 площею 176,7 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , вартість якого становить: балансова - 947359 грн., знос - 11748 грн., залишкова - 935611 грн. (а.с.11, т. І), яке було передано позивачу на підставі акту приймання-передачі від 28.09.2006 (а.с.14, т. І), а в подальшому передано на баланс дирекції «Дім побуту та торгівлі» Концерну «Військторгсервіс» на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 07.09.2018 (а.с.23, т.І) та з балансу дирекції «Дім побуту та торгівлі» Концерну «Військторгсервіс» на баланс апарату Концерну «Військторгсервіс» на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 14.09.2018 (а.с.24, т.І), та відповідно видано технічний паспорт на нежитлове приміщення на ім`я Концерну «Військторгсервіс» (а.с.15-21, т. І).

Згідно листа Фонду державного майна України № 10-15-26292 від 22.12.2018 (а.с.30-31, т.І), на балансі Концерну «Військторгсервіс» перебуває нежиле приміщення в літ.А площею 176,7 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , суб`єкт управління - Міністерство оборони України.

Наказом Генерального директора Концерну «Військторгсервіс» №1 від 03.01.2020 (а.с.38-39, т. І) назву дирекції «Дім побуту та торгівлі» Концерну «Військторгсервіс» змінено з 08.01.2020 на назву філія «Північна» Концерну «Військторгсервіс».

Згідно наказу Генерального директора Концерну «Військторгсервіс» №84-АГ від 22.12.2021 (а.с.40-43, т. І) затверджено перелік майна, що підлягає передачі від філії «Північна» Концерну «Військторгсервіс» до апарату Концерну «Військторгсервіс», зокрема, нежитлове приміщення в літ.А площею 176,7 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 .

Зі службової записки (а.с.44, т.І) складеної 28.12.2021 начальником відділу майна Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_5 убачається, що для приймання визначеного нерухомого державного майна складом комісії здійснено виїзд за адресою АДРЕСА_1 , та виявлено, що вказане майно перебуває у власності та використовується іншими невстановленими особами.

Як убачається з матеріалів справи, на підставі договору купівлі-продажу нежилого приміщення укладеного 19.02.2010 між ДП Міністерства оборони України «Київський госпрозрахунковий центральний експериментальний виробничий комбінат» та ОСОБА_2 , та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грицаєнком В.В., було відчужено нежиле приміщення НОМЕР_5 площею 176,7 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 (а.с.86-87, т.ІІ), право приватної власності на яке зареєстровано за ОСОБА_2 .

Згідно акту прийому-передачі нежилого приміщення АДРЕСА_2 від 01.03.2010 (а.с.88, т.ІІ), вказане нерухоме майно було передано ОСОБА_2 та прийнято нею разом з технічним паспортом БТІ та ключами від приміщення.

В подальшому ОСОБА_2 зверталася до КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» з приводу складання технічного паспорту, який було складено 17.12.2018 (а.с.100-103, т. ІІ).

Згідно інформаційної довідки КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» НП-2021 №6539 від 14.05.2021 (а.с.90, т.ІІ), нежиле приміщення НОМЕР_5 за адресою АДРЕСА_1 на праві власності зареєстровано за ОСОБА_2 , дата проведення реєстрації - 04.03.2010 за реєстровим №5282-П, що також підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №269294648 від 05.08.2021 (а.с.92, т. ІІ).

Зазначені докази були надані стороною відповідача, однак суд ставить під сумнів їх правомірність з підстав, зазначених далі.

05.08.2021 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гороховою Н.В., на підставі якого відповідач став власником нежилого приміщення НОМЕР_5 у будинку АДРЕСА_1 (а.с.45-48, т.І), що також підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №278253465 від 05.10.2021 (а.с.93, т. ІІ).

В подальшому 06.09.2021 ОСОБА_1 заявлено про поділ спірного нежилого приміщення та відповідно замовлено технічні паспорти на групу нежитлових приміщень НОМЕР_3 та групу нежитлових приміщень НОМЕР_4 (а.с.25-28, т. І), які виготовлено 21.09.2021, на підставі яких, з урахуванням висновку щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна №210921-1 від 21.09.2021 виданого ТОВ «Інжбуд-Консалтинг», 01.10.2021 здійснено реєстрацію права власності за відповідачем на нежиле приміщення НОМЕР_3 та нежиле приміщення АДРЕСА_2 , що підтверджується відповідними інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №347568220 від 22.09.2023 та №347568215 від 22.09.2023 (а.с.96-99, т. ІІ).

Судом також встановлено, що у зв`язку з вибуттям з власності вказаного нерухомого майна позивач звертався до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону щодо незаконного заволодіння державним майном, на підставі чого за фактом неналежного виконання службових обов`язків посадовими особами Концерну «Військторгсервіс», що призвело до відчуження вказаного майна, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ст. 367 КК України 21.01.2022 внесено відомості до реєстру щодо кримінального провадження №42022110330000002 та розпочато досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні (а.с.49, т. І).

Відповідно до заяви позивача від 31.01.2022 (а.с.50, т.І), адресованої Спеціалізованій прокуратурі у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, позивач просив в рамках згаданого кримінального провадження залучити його в якості потерпілого.

Крім того, досудове розслідування здійснюється Головним слідчим управлінням Державного бюро розслідувань у кримінальному провадженні №62022000000000124 відкритому 21.02.2022 за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст. 190 КК України вчинено щодо спірного нежитлового приміщення (а.с.51-52, т.І).

З матеріалів справи убачається, що ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 17.02.2022 на підставі заяви Концерну «Військторгсервіс» про забезпечення позову до подання позовної заяви накладено арешт на нежитлові приміщення АДРЕСА_3 , належні на праві власності ОСОБА_1 , який в ході розгляду справи після звернення позивача до суду з відповідним позовом було скасовано у зв`язку з недотриманням норм чинного законодавства при подачі позову після звернення до суду із заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви.

Також, ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 28.06.2023 у кримінальному провадженні №42022110330000002 накладено арешт на нежитлові приміщення АДРЕСА_3 , належні на праві власності ОСОБА_1 .

Сторона позивача звертала у вагу суду на те, що договір за яким ОСОБА_2 був зареєстрований у реєстрі через 11 років після його укладення.

Згідно ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У відповідності із ст.657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

За змістом ч.ч.1,4 ст. 202, ч.3 ст. 203 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно ч.7 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до положень ч.1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц.

Згідно інформації з ЄДРПОУ, яка є в загальному доступі, ДП Міністерства оборони України «Київський госпрозрахунковий центральний експериментальний виробничий комбінат» припинено з 04.02.2010, в той же час, перший договір купівлі - продажу спірного майна датований 19.02.2010, тобто, після припинення особи, яка зазначена продавцем спірного майна.

Додатково суд звертає увагу на те, що договір від 19.02.2010 укладеного між ДП Міністерства оборони України «Київський госпрозрахунковий центральний експериментальний виробничий комбінат» та ОСОБА_2 , та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грицаєнком В.В., посвідчений на бланку ВММ№516698 .

На підставі ухвали слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 20.07.2023 (ун. № 752/12645/23) було надано тимчасовий доступ до речей і документів, які перебувають у володінні Київського державного нотаріального архіву, з можливістю їх вилучення, а саме документу, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Грицаєнко В.В. з реєстровим номером 236 від 19.02.2010, та всіх документів, які стали підставою для вчинення вказаної нотаріальної та реєстраційної дій, а також завірених належним чином копії сторінок справи «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» приватного нотаріуса КМНО Грицаєнко В.В., в яких міститься запис про посвідчення договору купівлі - продажу чи іншого правочину за реєстровим №236, а також документів за фактом здачі (втрати, пошкодження тощо) печатки приватного нотаріуса КМНО Грицаєнко В.В. (а.с. 26, т. ІІ).

Зі справи 02-33 том 1 (а.с. 40 - 42, т. ІІ) убачається, що на бланку ВММ№516698 посвідчений інший правочин.

З відповіді КП КМР «КМ БТІ» на запит СУ ГУ НП в м. Києві від 01.08.2023 убачається, що договір від 19.02.2010 не зареєстровано, реєстраційний запис за реєстровим №5282-П 04.03.2010 в реєстровій книзі відсутній. Окрім того зазначено, що спірне майно зареєстровано за ДП МОУ «Київський госпрозрахунковий центральний експериментальний виробничий комбінат» на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого 05.05.2005. Додатково зазначено, що інформаційна довідка №НП-2021 №6539 від 14.05.2021 не замовлялося, не виготовлялася та не видавалася (а.с. 45-46, т. ІІ).

Вказані обставини, спростовують докази відповідача про правомірність вчиненого правочину, тому, докази відповідача у цій частині судом до уваги не беруться.

Таким чином, сукупність встановлених судом обставин свідчить про те, що договір купівлі - продажу від 19.02.2010 укладеного між ДП Міністерства оборони України «Київський госпрозрахунковий центральний експериментальний виробничий комбінат» та ОСОБА_2 , та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грицаєнком В.В. спірного нежилого приміщення не підписувався, власник вказаного нерухомого майна не здійснив свого волевиявлення на такі дії, що у свою чергу свідчить про неукладеність такого договору та вибуття з права власності спірного об`єкту від законного власника поза його волею.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Отже, оскільки договір купівлі-продажу спірного нежилого приміщення є неукладеним, не породжує юридичних наслідків, у ОСОБА_2 не виникло прав та обов`язків щодо спірного нерухомого майна, вона не набула права власності на нього, а тому не мала права його відчужувати відповідачу.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України майно, відчужене особою, яка не мала на це права, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).

Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Оскільки волевиявлення законного власника на відчуження спірного майна не було, спірне нежиле приміщення НОМЕР_5 за адресою АДРЕСА_1 незаконно вибуло з його володіння, а тому підлягає витребуванню від відповідача.

За таких обставин, вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння підлягає задоволенню.

Твердження відповідача про те, що він є добросовісним набувачем не узгоджується із наявними в матеріалах справи доказами, тому до уваги судом не беруться.

Щодо вимоги про визнання недійсним договору, слід зазначити наступне.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Відповідно до правового висновку, висловленого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України.

За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».

Установивши, що відповідачем у справі залучений лише ОСОБА_1 , і не залучено іншу сторону оспорюваного правочину, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині через неналежний склад відповідачів.

Щодо застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Сторона відповідача у поданому відзиві посилалася на те, що оскільки спірний об`єкт нерухомості було зареєстровано за ОСОБА_2 04.03.2010, вона з того часу безперешкодно користувалася вказаним майном, то відлік строку позовної давності слід робити саме з 04.03.2010. з урахуванням того, що позивач звернувся до суду із позовною заявою у квітні 2023 року, то строки позовної давності пропущені.

Суд не може погодитися із вказаними твердженнями відповідача, виходячи із наступного.

Як убачається із матеріалів справи, відомості про право власності ОСОБА_6 внесені до єдиного державного реєстру 18.06.2021. Відомості про право власності відповідача внесені до єдиного державного реєстру 01.10.2021.

Матеріали справи свідчать про те, що фізично відповідач довідався про вибуття спірного майна у власність відповідача 28.12.2021, оскільки надані стороною позивача докази свідчать про те, що будь - яких записів, в установленому законом порядку до червня 2021 року про право власності ОСОБА_2 зроблено не було (а.с. 45-46, т. ІІ).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. При цьому аргументи відповідача про те, що про порушене право позивач міг дізнатися раніше, ніж він стверджує, мають ґрунтуватись не на можливих, а на конкретних обставинах, що підтверджуються наданими у справі належними доказами, за яких суд може однозначно (достеменно) встановити момент, коли особа могла довідатись про порушення його прав.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 910/5349/18 та від 10 листопада 2022 року у справі № 916/1294/21.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Закон не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Отже, початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 296/6465/21.

Таким чином, враховуючи зазначене вище та те, що про порушення свого права сторона позивача дізналася у грудні 2021 року, звернулася до суду у квітні 2023, з урахуванням приписів п. 12, 19 прикінцевих та перехідних положень ЦК України, підстав для застосування наслідків спливу строків позовної давності, немає.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Інших доказів, які б спростовували висновки суду, учасниками надано не було.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 82, 141, 263-265, 354 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Грицаєнко Василь Васильович, ОСОБА_3 , за участю Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону про визнання договору купівлі-продажу недійсним та повернення державного майна - задовольнити частково.

Витребувати від ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ) на користь держави в особі Міністерствва оборони України та в господарське відання Концерну «Військторгсервіс» (код ЄДРПОУ 33689922, м. Київ, вул. Молодогвардійська, 28-А) нежитлове приміщення НОМЕР_5, загальною площею 176, 7 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ) на користь Концерну «Військторгсервіс» (код ЄДРПОУ 33689922, м. Київ, вул. Молодогвардійська, 28-А) судовий збір у розмірі 14 034, 16 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його апеляційне оскарження.

Повний текст судового рішення складено 28.03.2024.

Суддя: Олексій ДИБА