Постанова

від 09.04.2024 по справі 641/6117/23

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«09» квітня 2024 року

м. Харків

справа № 641/6117/23

провадження № 22ц/818/1513/24

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),

суддів - Маміної О.В., Яцини В.Б.

за участю секретаря - Волобуєва О.О.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідачка - ОСОБА_3

третя особа - Служба у справах дітей по Немишлянському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Комінтернівського районного суду м. Харкова від 06 лютого 2024 року в складі судді Зелінської І. В.

в с т а н о в и в:

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей по Немишлянському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини, в якому просив визначити встановлене місце проживання малолітньої дитини, а саме сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 за адресою проживання батька, вирішити питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 06 лютого 2024 року закрито провадження у справі на підставі пункту 2 частини 1 статті 255 ЦПК України, у зв`язку з відсутністю предмету спору.

На вказану ухвалу суду ОСОБА_1 через свого представника до суду апеляційної інстанції подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу суду - скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, вирішити питання щодо судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Так, суд дійшов помилкового висновку про відсутність спору між сторонами лише з підстав відсутності заперечень відповідачки проти проживання сина з ним. При зверненні до суду він зазначав, що між сторонами не визначено місце проживання неповнолітнього сина, який фактично проживає з ним. Станом на час подання позову між сторонами існував спір щодо місця проживання дитини. Подання відповідачкою заяви про добровільну згоду на проживання сина з ним не свідчить про відсутність предмету спору. На момент розгляду справи органом опіки та піклування готувався висновок про доцільність визначення місця проживання дитини з ним, однак, незважаючи на це, суд закрив провадження у справі.

Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції від учасників справи не надходило.

В суді апеляційної інстанції представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити. При цьому акцентував увагу суду на тому, що визнання відповідачкою позову є підставою для задоволення позову, а не підставою для закриття провадження у справі.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, ухвалу суду - скасувати.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що відповідачка погоджується на проживання сина з позивачем, отже предмет спору відсутній, тому провадження у справі підлягає закриттю.

Проте, з таким висновком суду погодитися не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашінгдейн проти Великої Британії»).

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.

Статтею 55 Конституції України закріплено фундаментальний принцип судового захисту всіх порушених прав людини і громадянина.

Надання громадянам права на реалізацію судового захисту їх порушених конституційних прав є невід`ємним елементом законності у державі. Можливість отримати судовий захист порушеного, оспорюваного чи невизнаного суб`єктивного права чи охоронюваного законом інтересу є одним з найважливіших прав особистості, що суттєво визначає її місце у суспільстві. Тому, реалізація права на судовий захист має не тільки юридичне, але й суттєве соціально-політичне значення. Судовий захист надається кожному, хто має на нього право та потребує його. Будь-яка особа, що вважає своє право порушеним, оспорюваним чи невизнаним має можливість звернутися за судовим захистом та доводити свою правоту.

Право, напевно, не мало б особливо важливого значення для суспільства та особи, якби не було забезпечене можливістю примусового здійснення, тобто реалізації права. Сутність судового захисту полягає в забезпеченні реальності правовідносин в суспільстві та надання їм сили державного примусу. Безпосередньо сам судовий захист являє собою компетентне і безспірне визнання законності вимоги правового характеру, як правило, за допомогою державно-владного примусу відповідних осіб до реального виконання їх юридичних обов`язків.

Право на захист також закріплено в статті 4 ЦПК України та статті 16 ЦК України.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21) зроблено висновок, що закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи. Пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України встановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Поняття юридичного спору має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття спір про право (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття спору про право має розглядатися не суто технічно. Йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Предмет спору - це об`єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

Як вбачається з правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, провадження № 12-67гс19, прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.

Суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема, у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

Отже, закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення.

Якщо предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілий ряд передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних чи касаційних скарг, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди, тощо.

Відповідно до частин 1, 2 та 4 статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.

У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Відповідно до частини другої статті 256 ЦПК України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження у зв`язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.

Матеріали справи свідчать про те, що у провадженні суду першої інстанції перебуває справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей по Немишлянському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Спір між сторонами виник у зв`язку з тим, що вони перебували у шлюбі з 22 листопада 2003 року, від якого мають двох дітей: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Тривалий час сторони проживають окремо, спільного господарства не ведуть, шлюбі відносини не підтримують, позов про розірвання шлюбу перебуває у провадженні суду. Фактично син проживає з батьком, а дочка - з матір`ю. У зв`язку з чим позивач просив визначити місце проживання сина з ним.

ОСОБА_3 подала до суду першої інстанції заяву про визнання позову (а. с. 27).

Зареєстроване місце проживання сина сторін судом не встановлювалось.

Закриваючи провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмету спору, суд першої інстанції виходив з того, що місце проживання ОСОБА_4 з батьком визначено за згодою ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яка не заперечує проти проживання сина з позивачем, отже наразі між сторонами відсутній предмет спору.

Проте, відсутність заперечень з боку відповідачки щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі.

Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постановах від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц (провадження № 61-1807св20), від 13 січня 2022 року у справі № 644/1955/20 (провадження № 61-16573св21), від 26 травня 2022 року у справі № 554/11459/20 (провадження № 61-17604св21), від 11 січня 2024 року у справі № 757/15298/22-ц (провадження № 61-13209св23).

Наведені судом обставини щодо згоди відповідачки з проживанням сина з батьком не усувають предмет спору між сторонами, не є перешкодою для розгляду по суті заявлених позовних вимог, тому не можуть бути підставою

для закриття провадження у справі відповідно до пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 01 лютого 2023 року у справі № 754/2882/22 (провадження № 61-10598св22).

При цьому, визнання відповідачкою позову за наявності для того законних підстав є підставою для задоволення позову.

Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції належним чином не дослідив матеріали справи, не врахував вищенаведені обставини, у зв`язку з чим зробив передчасний та помилковий висновок про закриття провадження, що призвело до неправильного вирішення питання та постановлення ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі та доступу до суду.

Також, закриваючи провадження у справі на стадії підготовчого судового засідання, суд першої інстанції не врахував висновок Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, зроблений у постанові від 20 вересня 2021 року в справі № 638/3792/20, згідно з яким закриття провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України, можливе лише в судовому засіданні, а не при проведенні підготовчого судового засідання.

За таких обставин, оскільки ухвалу суду про закриття провадження постановлено з порушенням норм процесуального права, виходячи з вимог пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції - скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Пунктом 37 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року визначено, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції, яка перешкоджає розгляду справи, з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції, то розподіл сум судового збору, пов`язаного з розглядом відповідної апеляційної та/або касаційної скарги, здійснюється судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи згідно із загальними правилами ЦПК України.

Оскільки наразі вирішується лише процесуальне питання, а не розглядається справа по суті спору, та справа підлягає направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду, підстав для розподілу судового збору за розгляд справи апеляційним судом не вбачається.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.6 ч.1 ст.374, ст.379, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Ухвалу Комінтернівського районного суду м. Харкова від 06 лютого 2024 року - скасувати.

Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий І.В. Бурлака

Судді О. В. Маміна

В.Б. Яцина

Повний текст постанови складено 09 квітня 2024 року.