Рішення

від 01.02.2024 по справі 910/9904/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

01.02.2024Справа № 910/9904/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Гаврищук К.М., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Заступника керівника Київської міської прокуратури (вул. Предславинська 45/9, м. Київ, 03150 в інтересах держави в особі Київської міської державної адміністрації 03151, м. Київ, вул. Дегтярівська, 31, корп. 2 (адреса для листування: 01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36)

до 1. Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву (бульвар Тараса Шевченка, 50-Г, м. Київ, 01032)

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Астренго" (вул. Вадима Гетьмана 27, м. Київ, 03056)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Національний медичний університет імені О.О. Богомольця (01601, місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, будинок 13)

про визнання договору недійсним та зобов`язання вчинити дії

Представники сторін:

від прокуратури: Синюк І.А.

від позивача: Плахотнюк Р.А.

від відповідача 1: Павленко А.В.

від відповідача 2: не з`явився.

від третьої особи: Пащенко О.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської державної адміністрації звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву та Товариства з обмеженою відповідальністю "Астренго" про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 9121 від 19.08.2022 року, а також зобов`язання ТОВ "Астренго" повернути Національному медичному університету імені О.О.Богомольця за актом повернення з оренди державне нерухоме майно - заасфальтовану ділянку, яка знаходиться між фізико - хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально - лабораторного корпусу, площею 870,00 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, проспект Берестейський (Перемоги), 34.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на порушення інтересів держави як суб`єкта права власності на землі державної власності за наслідками укладення оспорюваного договору в частині передачі в оренду майна, що перебуває на балансі Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, що не відповідає цільовому призначенню земельної ділянки, за відсутності повноважень на вчинення такого правочину як у Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, так і у Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, за наявності ознак удаваного правочину, у зв`язку з чим зазначений договір має бути визнаний недійсним в судовому порядку згідно статей 203, 235 Цивільного кодексу України, з одночасним застосуванням наслідків недійсності, а саме поверненням земельної ділянки землекористувачу.

Поряд із цим, прокурором в позовній заяві викладено клопотання про залучення до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Національний медичний університет імені О.О.Богомольця (код ЄДРПОУ 02010787) та Міністерство охорони здоров`я України (код ЄДРПОУ 00012925) як орган управління університету.

Ухвалою Господарського суді міста Києва від 05.07.2023 року за результатами розгляду позовної заяви, останню прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/9904/23, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі частини 3 статті 12 ГПК України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 03.08.2023 року, а також задоволено частково клопотання прокурора про залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Національний медичний університет імені О.О. Богомольця.

Судом встановлено, що до початку судового засідання через канцелярію суду 17.07.2023 року від відповідача 1 надійшла заява № 30-10/4785 від 13.07.2023 року про залишення позову без розгляду, яка мотивована тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що Київська міська державна адміністрація не може чи не бажає здійснювати захист інтересів держави та звертатися до суду з позовом самостійно, а сама по собі обставина не звернення компетентного органу з відповідним позовом протягом певного строку не свідчить про неможливість або небажання позивача виконувати функції із захисту інтересів держави. Таким чином, на переконання відповідача 1, прокурором при зверненні з позовом до суду не дотримано вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо представництва в суді інтересів держави; від представника позивача 18.07.2023 року надійшла заява 24-12323-23 від 14.07.2023 року про зміну предмета позову в порядку частини 3 статті 46 ГПК України.

Також 21.07.2023 року через відділ діловодства суду від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву №30-10/4875 від 17.07.2023 року, з доказами його надсилання на адресу інших учасників справи, відповідно до якого відповідач 1 проти позову заперечує та зазначає про дотримання під час укладання спірного договору процедури, передбаченої Законом України "Про оренду державного та комунального майна", Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, з урахуванням наданої університетом інформації щодо об`єкта оренди - реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1946670180000 від 22.10.2019 року, наявності акту на право постійного користування землею та погодження МОЗ рішення про намір передачі нерухомого майна в оренду з метою розміщення майстерень, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт автомобілів, а також включення майна до Переліку першого типу із забороною приватизації та передачі в суборенду. Відзив судом долучений до матеріалів справи.

Через відділ діловодства суду 25.07.2023 року від третьої особи надійшли пояснення б/н від 20.07.2023 року, в яких останній просить закрити провадження у справі на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України у зв`язку з тим, що спірний Договір, наразі, є розірваним, а державне майно повернуто НМУ імені О.О. Богомольця за актом повернення з оренди нерухомого майна. Пояснення судом долучені до матеріалів справи.

В свою чергу, 01.08.2023 року від позивача Київської міської державної адміністрації надійшли письмові пояснення щодо позову б/н від 27.07.2023 року з доказами їх надсилання на адресу інших учасників справи, згідно яких позивач підтримує заявлені позовні вимоги та зазначає про те, що спірний Договір оренди укладений всупереч вимогам чинного земельного законодавства за відсутності у РВ ФДМУ по м. Києву та у Національного медичного університету імені О.О. Богомольця повноважень на передачу земель державної власності в орендне користування, а також використання переданої в оренду земельної ділянки не за цільовим призначенням.

У підготовчому судовому засіданні 03.08.2023 року для надання копії додаткової угоди про розірвання договору та доказів відповідачем 1, 2 та третьою особою звільнення орендованого майна оголошено протокольну перерву на 13.09.2023 року.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання через канцелярію суду 16.08.2023 року від представника відповідача 1 надійшло клопотання № 30-10/б/н від 16.08.2023 року про долучення доказів до справи, а саме договору № 9121/02 від 10.03.2023 року про припинення договору оренди від 19.08.2022 року № 9121; від представника третьої особи надійшла заява б/н від 16.08.2023 року про долучення до матеріалів справи копії Договору № 9121/02, акту повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 10.03.2023 року, які судом долучені до матеріалів справи.

У підготовчому судовому засіданні 13.09.2023 року для визначення прокуратурою правової позиції щодо подальшого розгляду справи оголошено протокольну перерву на 04.10.2023 року.

Розглянувши в судовому засіданні 04.10.2023 року подану 18.07.2023 року заяву Київської міської прокуратури №24-12323-23 від 14.07.2023 року про зміну предмету позову, з огляду на те, що зміна предмету позову є правом позивача, передбаченим ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, не суперечить законодавству та не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси, зокрема, процесуальні права відповідачів та третьої особи, остання відповідає загальним вимогам, встановленим ст.ст. 46, 170 Господарського процесуального кодексу України, а також зважаючи на те, що відповідна заява подана до суду до закінчення підготовчого засідання, заява прокурора про зміну предмета позову прийнята судом до розгляду, у зв`язку з чим здійснюється подальший розгляд справи з урахуванням останньої та наступного предмета спору:

1. Визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 9121 від 19.08.2022 року, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву та Товариством з обмеженою відповідальністю "Астренго".

2. Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Астренго" (вул. Вадима Гетьмана будинок 27, місто Київ, 03056, ідентифікаційний номер 44054851) звільнити та повернути Національному медичному університету імені О.О. Богомольця (бульвар Тараса Шевченка, 13, м. Київ, 01601, ідентифікаційний номер 02010787) за актом повернення з оренди державне нерухоме майно - заасфальтовану ділянку, яка знаходиться між фізико - хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально - лабораторного корпусу, площею 870,00 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, проспект Берестейський (Перемоги), 34.

Також розглянувши в судовому засіданні 04.10.2023 року клопотання уповноваженого представника третьої особи про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України, оскільки з урахуванням змісту позовних вимог, предмету позову та нормативно - правового його обґрунтування, зокрема, приписами ст.ст. 215, 216 ЦК України, обставини укладення сторонами додаткової угоди про припинення спірного договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 9121 від 19.08.2022 року, та фактичне повернення орендованого майна, не свідчать про відсутність предмету спору у даній справі та, відповідно, не можуть розцінюватись як загальна підстава для припинення провадження у справі в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України, судом протокольною ухвалою відмовлено в задоволенні даного клопотання третьої особи.

У підготовчому засіданні 04.10.2023 року враховуючи те, що судом остаточно з`ясовано предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/9904/23 та початок розгляду справи по суті, судове засідання призначено на 08.11.2023 року.

Судом встановлено, що до початку судового засідання 08.11.2023 року засобами електронного зв`язку від прокурора надійшло клопотання б/н від 08.11.2023 року про те, що у зв`язку з проведенням досудового розслідування в кримінальному провадженні №42023100000000481 від 03.10.2023 року за частиною 1 статті 366 Кримінального кодексу України спір в даній справі не може бути вирішено в судовому засіданні 08.11.2023 року.

В судовому засіданні 08.11.2023 року оголошено протокольну перерву на 21.12.2023 року та визнано обов`язковою явку в наступне судове засідання щодо підтвердження або спростування факту укладення додаткової угоди, в тому числі, акту про повернення та інших обставин представників орендаря - ТОВ "Астренго", орендодавця - Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву та балансоутримувача Національний медичний університет імені О.О. Богомольця.

Проте, у зв`язку із перебування судді Селівона А.М. на лікарняному судове засідання 21.12.2023 року не відбулося.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 01.01.2024 року розгляд справи по суті призначено на 01.02.2024 року.

Будь - яких інших доказів на підтвердження своїх вимог, заперечень та правової позиції, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін станом на 01.02.2024 року до суду не надходило.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У судове засідання з розгляду справи по суті 08.11.2023 року з`явились прокурор та уповноважений представник третьої особи, представники позивача та відповідачів 1, 2 - не з`явились.

У судове засідання з розгляду справи по суті 01.02.2024 року з`явились уповноважені представники позивача, відповідача 1, третьої особи та прокурор, уповноважений представник відповідача 2 - не з`явився.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Відповідач 1 про проведення судового засідання з розгляду справи по суті 08.11.2023 року повідомлений належним чином, що підтверджується наявною в матеріалах справи розпискою уповноваженого представника РВ ФДМУ по м. Києву б/н від 04.10.2023 року.

Про дату, час та місце судових засідань з розгляду справи по суті 08.11.2023 року та 01.02.2024 року відповідач 2 повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення № 0600053452997 та № 0600241744113 відповідно.

Згідно з частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Пунктом 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

З огляду на вищевикладене, оскільки відповідачі 1,2 не скористалися наданими їм процесуальними правами, зокрема, Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву не забезпечено участі свого представника в засіданні 08.11.2023 року, Товариством з обмеженою відповідальністю «Астренго» не забезпечено участі свого представника в судових засіданнях з розгляду справи по суті 08.11.2023 року та 01.02.2024 року, за відсутності будь - яких заяв та клопотань від відповідача 2 станом на 01.02.2024 року, а також враховуючи визнання судом ухвалою від 08.11.2023 року обов`язковою явку представників відповідачів 1, 2, третьої особи та відсутність заперечень прокурора та інших учасників справи щодо розгляду справи по суті, суд здійснював розгляд справи по суті в судових засіданнях 08.11.2023 року та 01.02.2024 року виключно за наявними матеріалами та за відсутності представників позивача, відповідачів 1,2 (08.11.2023 року) та за відсутності представника відповідача 2 (01.02.2024 року).

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 01.02.2024 року прокурор та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили суд їх задовольнити.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні з розгляду справи по суті 01.02.2024 року проти задоволення позовних вимог заперечував.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 01.02.2024 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях прокурора та представників сторін Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Суд зазначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Як встановлено судом за матеріалами справи, 19.08.2022 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву (орендодавець за договором), Національним медичним університетом імені О.О. Богомольця (балансоутримувач за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Астренго" (орендар за договором) укладено Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №9121 (далі - Договір), відповідно до пункту 1.1 якого Орендодавець та Балансоутримувач передають, а Орендар приймає у строкове платне користування майно, зазначене у пункті 4 Умов, вартість якого становить суму, визначену у пункті 6 Умов.

Підрозділами 1-16 Розділу І «Змінювані умови договору» (далі - Умови) Договору сторони узгодили дату та місце укладання договору, найменування та адресу місцезнаходження сторін договору, інформацію про об`єкт оренди та склад майна, процедуру, в результаті якої майно отримано в оренду, страхову вартість, цільове призначення майна, розмір орендної плати та інших платежів, розмір авансового внеску орендної плати, строк договору тощо.

Підрозділами 1-13 Розділу ІІ «Незмінювані умови договору» (далі - Незмінювані умови) Договору сторони узгодили предмет договору, умови передачі орендованого майна орендарю, орендну плату, повернення майна з оренди і забезпечувальний депозит, поліпшення і ремонт, режим використання орендованого майна, страхування об`єкта оренди, суборенда, відповідальність сторін та порядок вирішення спорів, строк чинності договору та умови припинення договору тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Згідно з пунктом 12.1 Незмінюваних умов Договору цей договір укладено на строк, визначений у пункті 12 Умов. Перебіг строку договору починається з дня набрання чинності цим договором. Цей договір набирає чинності в день його підписання сторонами. Строк оренди за цим договором починається з дати підписання акта приймання-передачі і закінчується датою припинення цього договору.

У пункті 12 Умов Договору сторони визначили строк договору - на період дії воєнного стану та 12 місяців після припинення чи скасування воєнного стану з дати набрання чинності цим договором.

Вказаний Договір підписано представниками орендодавця, балансоутримувача і орендаря та засвідчено печатками сторін.

Судом встановлено за матеріалами справи, що укладений Договір за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та §5 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до пункту 2.1 Незмінюваних умов Договору Орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна. Акт приймання-передачі підписується між Орендарем і Балансоутримувачем одночасно з підписанням цього договору. Акт приймання-передачі Майна в оренду та акт повернення майна з оренди складаються за формою, що розробляється Фондом державного майна і оприлюднюється на його офіційному веб-сайті.

Судом встановлено, що у відповідності до умов Договору нерухомого майна від 19.08.2022 року №9121 Балансоутримувач передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно, що належить до державної власності, а саме: заасфальтовану ділянку загальною площею 870,0 кв.м., яка знаходиться за адресою м. Київ, проспект Перемоги 34 та розташовується між фізико-хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально-лабораторного корпусу, у технічно задовільному стані, з наявною можливістю підключення до систем водопостачання і водовідведення та улаштування освітлення, - на підтвердження чого 19.08.2022 року між Балансоутримувачем та Орендарем без зауважень було підписано та скріплено печатками Акт приймання-передачі в оренду нерухомого майна, що належить до державної власності, копія якого наявна в матеріалах справи.

Факт отримання майна в оренду, його характеристики та подальше користування сторонами не заперечувались.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Згідно з пунктом 9.1 Умов Договору місячна орендна плата, визначена за результатами проведення аукціону, складає 50 080,00 грн., витрати на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю компенсуються останнім в порядку, передбаченому п. 6.5 Договору.

Наразі, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини виконання умов Договору в частині в частині передання-приймання в оренду, а також здійснення сплати орендної плати та витрат на утримання майна орендарем не є предметом дослідження у даній справі.

Поряд з цим, станом на час розгляду справи доказів наявності претензій відповідача 1 як орендаря та третьої особи як балансоутримувача з питань здійснення оплати, та/або наявного спору щодо стягнення заборгованості відповідача 2 орендної плати та витрат на утримання майна в матеріалах справи відсутні.

Як встановлено судом, посилаючись на порушення інтересів держави як суб`єкта права власності на землі державної власності за наслідками укладення оспорюваного Договору в частині передачі в оренду майна, що перебуває на балансі Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, що не відповідає цільовому призначенню земельної ділянки, за відсутності повноважень на вчинення такого правочину як у Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, так і у Національного медичного університету імені О.О.Богомольця та порушення встановленого порядку укладання, за наявності ознак удаваного правочину, позаяк фактичним предметом Договору є передача в оренду частини земельної ділянки ТОВ «Астренго» для використання у своїй підприємницькій діяльності, прокурор зазначає про наявність підстав для визнання зазначеного договору недійсним в судовому порядку згідно ст.ст. 203, 235 ЦК України, з одночасним застосуванням наслідків недійсності, а саме поверненням земельної ділянки землекористувачу.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

За результатами дослідження матеріалів справи, оцінивши доводи сторін та здійснюючи правовий аналіз підстав для представництва прокуратурою інтересів держави в суді у даній справі суд зазначає, що особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (стаття 12 Цивільного кодексу України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Згідно із пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

За приписами статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Отже, в розумінні приписів наведених норм господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов`язаних із захистом інтересів держави.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року № 3-рп/99 зі справи за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України, із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 806/1000/17).

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року зазначив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Враховуючи вищевказане суд зазначає, що наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

У розумінні положень пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Згідно викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі № 912/2385/18 правової позиції прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

В свою чергу, невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Отже суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. За висновками Великої Палати Верховного Суду прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Окрім цього Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.10.2019 року у справі № 903/19/18, надавши оцінку доводам щодо відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави, а також недостатньої їх обґрунтованості, дійшла висновку, що незалежно від причин неможливості самостійно звернутися до суду вже сам факт не звернення уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах з позовом свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008 неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Крім того, прийняття рішення про передачу земель державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. У цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям нерухомого майні із комунальної власності, а також передачею у користування із порушенням встановленого законом порядку становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого нерухоме майно передане в користування, такому суспільному інтересу не відповідає.

Інтереси держави у сфері майнових правовідносин є економічними інтересами держави, та полягають у забезпеченні з боку держави ефективного та правомірного використання майна всіма суб`єктами права власності, недопущення порушень в цій сфері.

Відповідно до пункту «в» частини 1 статті 80 Земельного кодексу України держава є суб`єктом права власності на землі державної власності і реалізує це право через відповідні органи державної влади. Право державної власності на землі державної власності набувається і реалізується державою, зокрема, в особі Київської міської державної адміністрації відповідно до приписів частини 6 статті 122 Земельного кодексу України.

В поданій позовній заяві прокурор зазначив, що пред`явлення даної позовної заяви в інтересах держави в особі Київської міської державної адміністрації, яка від імені держави реалізує правомочності власника землі, викликане винятково захистом порушених інтересів держави в контексті права державної власності, оскільки предметом спору є визнання недійним договору оренди, звільнення та повернення Національному медичному університету імені О.О. Богомольця земельної ділянки площею 870,0 кв.м, розташованої на проспекті Перемоги, 34 у м. Києві, яка перебуває у його постійному землекористуванні, належить до землі державної власності та у даному випадку використовується не за цільовим призначенням та не для освітньої діяльності, що порушує економічні інтереси держави.

Разом із цим, інтереси держави стосуються також дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття права користування землею.

Законне використання цих земель беззаперечно носить суспільний та державний інтерес, а порушення вимог законодавства щодо використання земельної ділянки такому інтересу не відповідає та його порушує. Звернення прокурора до суду, у даному випадку, спрямоване на задоволення потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - повернення державі земельної ділянки, користування якою здійснюється в порушення чинного законодавства.

Як зазначено прокурором в позовній заяві, незважаючи на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної форми власності (категорія: землі житлової та громадської забудови) перебуває у протиправному користуванні інших осіб, і з моменту передання спірної земельної ділянки згідно Договору оренди нерухомого майна №9121 від 19.08.2022 року по теперішній час Київською міською державною адміністрацією жодних заходів щодо захисту державної власності не вжито, хоча як розпорядник спірної земельної ділянки остання зобов`язана вживати заходи щодо сумлінного та добросовісного управління довіреним їх державним майном, забезпечувати його ефективне використання, контролювати стан збереження, а у випадку порушення іншими особами права державної власності - невідкладно реагувати.

Нездійснення захисту Київською міською державною адміністрацією виявляється в усвідомленій пасивній поведінці та у самоусуненні від вирішення питань, про що також свідчить відповідь Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 20.02.2023 року, згідно якої висловлено прохання до Київської міської прокуратури звернутися до суду в інтересах держави у спірних правовідносинах.

Виходячи із викладеного, Київська міська державна адміністрація, маючи таку можливість та маючи відповідні повноваження для захисту, повинна була виявити порушенні інтересів держави, звернутись до суду за захистом цих прав, проте протягом тривалого часу так і не звернулась, що, відповідно до статті 131-1 Конституції України та частини 2 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», стало підставою для звернення прокурора до суду з відповідним позовом.

При цьому, на виконання частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» Київською міською прокуратурою листом № 24-554 вих-23 від 23.05.2023 року повідомлено Київську міську державну адміністрацію про намір звернутися до суду з вказаним позовом в інтересах держави.

У відповідь на вказане звернення Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом № 0570202/2-7048 від 31.05.2023 року повідомив прокурора про відсутність звернень від ТОВ «Астренго», Національного медичного університету імені О.О. Богомольця та Міністерства охорони здоров`я щодо надання згоди на передачу в користування частини земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082 по просп. Берестейському, 34 в м. Києві.

З огляду на те, що прокурором в позові вказано про порушення інтересів держави в частині розпорядження земельними ділянками із земель державної власності, та враховуючи нездійснення компетентними органами упродовж тривалого часу самостійного захисту інтересів держави, суд дійшов висновку про доведеність прокурором підстав для захисту інтересів держави у суді.

Враховуючи викладені обставини та беручи до уваги характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову, оскільки звернення прокурора до суду у цих спірних правовідносинах спрямоване на захист прав та інтересів держави, а саме права власності на земельну ділянку, яка перебуває у державній власності, та задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання надання прав на земельні ділянки державної форми власності, приймаючи до уваги тривалу бездіяльність Київської міської державної адміністрації в частині захисту таких інтересів держави, суд дійшов висновку, що прокурором належним чином обґрунтовано та з дотриманням вимог статті 53 Господарського процесуального кодексу України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру» подано у даній справі позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської державної адміністрації, як органу, який є розпорядником землями державної власності в даних правовідносинах.

Суд зазначає, що при виборі і застосуванні норм права до спірних відносин, суд відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України враховує висновки, викладені в постановах Верховного Суду.

Поряд із цим з огляду на важливість єдності і передбачуваності судової практики як реалізації принципу верховенства права у вирішенні спорів судами суд окремо наголошує, що за умови відсутності правової норми, яка закріплює обов`язковість врахування судами правових позицій, викладених в постановах Верховного Суду України та Вищого господарського суду України, практика їх застосування кореспондується із вимогами чинного законодавства, згідно з яким виключно Верховний Суд може відступити від цих позицій.

Так, загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Згідно частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Отже, чинним законодавством визначено, що договір (його частина) може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов`язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

При цьому, зміст правочину відповідно до частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Крім того, за приписами частини 1 статті 207 Господарського кодексу господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.

Тобто, виходячи з наведених приписів прокурор, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору в частині, зобов`язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.

Суд зазначає, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 24.04.2020 у справі № 522/25151/14-ц, від 07.10.2020 у справі №626/1063/17, від 25.11.2020 у справі № 162/471/17, від 15.05.2020 у справі №904/3938/18, від 09.07.2020 у справі № 910/9641/19).

Відповідно, під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами, зокрема, про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Звертаючись з цим позовом про визнання спірного договору недійсним з підстав його удаваності і стверджуючи, що між відповідачами вчинено не договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, а договір оренди земельної ділянки, прокурор має довести яким нормам права суперечить спірний на його переконання договір.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визначити правочин, який насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним. Таким чином, вимоги про визнання удаваним договору спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору та підлягають з`ясуванню судом під час вирішення спору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №522/14890/16-ц).

Отже, розглядаючи спір, господарський суд, перш за все, має встановити правову природу оспорюваного договору, з урахуванням якої визначити зміст спірних правовідносин, їх нормативне регулювання з наступним встановленням обсягу прав та обов`язків, моменту виникнення зобов`язання тощо.

При вирішенні питання правової природи спірного Договору судом враховані правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10.05.2018 у справі № 924/263/17, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 23.03.2021 у справі № 916/2380/18, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 04.07.2018 у справі № 916/935/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19 про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Так, згідно із частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

У частині 1 статті 284 Господарського кодексу України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.

За частиною 1 статті 773 Цивільного кодексу України на наймача покладений обов`язок користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Частиною 1 статті 763 ЦК України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором. Аналогічні за змістом положення містить частина 4 статті 284 ГК України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін.

Частиною 1 статті 762 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Відповідно до частини 1 статті 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Слід відзначити, що норми § 1 "Загальні положення про найм (оренду)" глави 58 Цивільного кодексу України та § 5 глави 30 Господарського кодексу України є загальними нормами правового регулювання відносин найму (оренди) майна.

В свою чергу, за змістом статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 15 цього Закону визначено, що істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (частина перша). За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (частина друга).

Таким чином, договір оренди землі укладається саме на платній основі і для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей.

Верховний Суд у численних постановах зазначив також те, що договір оренди землі укладається саме для отримання можливості користуватися земельною ділянкою та вилучення внаслідок такого користування корисних властивостей землі.

При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки) (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 29.03.2023 у справі № 922/1320/21).

З викладеного вбачається, що на відміну від договору оренди майна, за яким наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк, договір оренди землі укладається для отримання можливості користуватися саме земельною ділянкою з використанням її властивостей на встановлений договором строк.

У відповідності до пункту 4.1 Умов Договору об`єктом оренди є державне нерухоме майно - заасфальтована ділянка, що знаходиться між фізико-хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально-лабораторного корпусу, загальною площею 870 кв.м. за адресою: 03057, м. Київ, проспект Перемоги, 34.

Згідно з пунктом 7.1 Умов Договору заасфальтована ділянка, яка передається в оренду, може бути використана Орендарем за будь-яким цільовим призначенням на розсуд Орендаря.

Частиною 1 статті 181 Цивільного кодексу України встановлено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з частиною 1, 2 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

В свою чергу, відповідно до Інструкції щодо заповнення форми звітності № 1-вул (річна) «Звіт про дорожньо-мостове господарство» від 01.07.2009 року № 193, затвердженої Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України «Про затвердження форми звітності № 1-вул (річна) «Звіт про дорожньо-мостове господарство» тверде покриття - це цементобетонне, асфальтобетонне покриття, чорне шосе і чорні гравійні дороги, біле шосе (щебеневе, шлакове, гравійне), бруківки, включаючи булижні.

Пунктом 4 статті 1, статтею 13 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» унормовано, що об`єкти у сфері благоустрою населених пунктів - це території підприємств, установ, організацій та закріплені за ними території на умовах договору.

Положеннями пункту 1 частини 1 статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що елементами (частинами) об`єктів благоустрою є: 1) покриття площ, вулиць, доріг, проїздів, алей, бульварів, тротуарів, пішохідних зон і доріжок відповідно до діючих норм.

Відповідно до ДБН Б.2.2.-5:2011 «Благоустрій територій», 9.1 Покриття 9.1.1 Для благоустрою треба використовувати такі види покриття: тверді (капітальні) - монолітні або збірні, що виконуються з асфальтобетону, цементобетону, природного або штучного каменю тощо; «м`які» (некапітальні) - такі, що виконуються з природних або штучних сипучих матеріалів (пісок, щебінь, гранітні висівки, керамзит, гумова крихта тощо), що знаходяться у природному стані або у сухих сумішах, ущільнених або укріплених в`яжучим; газонні - такі, що виконуються за спеціальними технологіями підготовки та посадки трав`яного покрову; комбіновані - сполучення покриттів, вказаних вище (наприклад, плитка, утоплена в газон тощо). Покриття дитячих та спортивних майданчиків треба виконувати із природних сипучих матеріалів (пісок, щебінь, гранітні висівки тощо), газону.

Відповідно до частини 1 статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно положень частини 1, 4 статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії.

Листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 19.05.2023 № 062/14-6710 (И-2023) повідомлено Київську міську прокуратуру про те, що згідно з даними реєстрових книг підприємства по нежитловому фонду за адресою: м. Київ, просп. Берестейський (кол. просп. Перемоги), 34, нерухоме майно на праві власності не реєструвалось (зокрема, і заасфальтована ділянка).

Отже, в контексті чинного законодавства, виходячи з юридичної природи асфальтового покриття як верхнього шару землі з твердим покриттям, яке впливає на довговічність, зокрема, дороги, ділянки, та з ознак нерухомого майна, це покриття не є нерухомим майном, та відноситься до елементів благоустрою, тобто є типом покриття доріг і тротуарів, а не окремим об`єктом нерухомості, відтак даний об`єкт не відповідає головним ознакам нерухомості, а основним його призначенням є допоміжне обладнання відповідної частини земельної ділянки (дороги, тротуару) з метою задоволення потреб населення у покращенні можливостей її експлуатації за призначенням.

Таким чином, за висновками суду, тверде (асфальтове) покриття площею 870,00 кв.м, яке є предметом спірного Договору, є частиною земельної ділянки по просп. Берестейському 34 у м. Києві як допоміжне обладнання відповідної частини земельної ділянки, елемент благоустрою, призначене для ефективного використання такої частини земельної ділянки, не є об`єктом нерухомості та обов`язковій державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства не підлягає.

Пунктом 26 рішення Київської міської ради від 03.02.2000 № 10/731 земельну ділянку площею 7,60 га (кадастровий номер 8000000000:88:061:0082) надано в постійне користування Національному медичному університету імені О.О. Богомольця для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на просп. Перемоги, 34 у Шевченківському районі м. Києва.

На підставі вказаного рішення ради Національному медичному університету імені О.О. Богомольця оформлено державний акт на право постійного користування землею від 18.09.2000 № 88-4-00037, копія якого наявна в матеріалах справи.

Територія підприємства (установи, організації) - земельна ділянка, що надана у користування підприємству (установі, організації), а також ділянка, яка віднесена до його території згідно з рішенням відповідного місцевого органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, включаючи виробничі, адміністративні та побутові приміщення, будівлі, споруди, розміщені на такій земельній ділянці, на (в) яких провадиться виробнича діяльність.

Відповідно до частини 1 статті 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.

За змістом статті 187 цього Кодексу складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Згідно з частиною 1 статті 188 ЦК України якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).

Отже, заасфальтована ділянка, що знаходиться між фізико-хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально-лабораторного корпусу, загальною площею 870 кв.м, є земельною ділянкою та належить до території Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, яка надана йому у постійне користування.

Суд також відзначає, що окрема передача твердого заасфальтованого покриття як елементу благоустрою у користування будь-якій особі без передачі цій особі в користування відповідної частини земельної ділянки, тобто окремо, є неможливою.

Надаючи оцінку спірному договору оренди нерухомого майна №9121 від 19.08.2022 року та враховуючи відсутність у матеріалах справи доказів наявності як об`єкта нерухомого майна (земельної ділянки) - заасфальтованої ділянки площею 870 кв.м, за висновком суду на підставі зазначеного Договору фактично відбулась передача в оренду земельної ділянки площею 870 кв.м, яка є частиною земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:88:061:0082.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: 1) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Вирішуючи питання щодо удаваності правочину у зв`язку з укладенням оспорюваного Договору, суд виходить з дійсної спрямованості волі сторін Договору на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цим Договорами.

Так, з правового аналізу та правової оцінки предмета Договору, яким є передача частини земельної ділянки, яка знаходиться у Національного медичного університету імені О.О. Богомольця на праві постійного користування, умов спірного Договору, змісту прав та обов`язків сторін з урахуванням визначення їх спрямованості на використання земельної ділянки площею 870 кв.м. ТОВ «Астренго» у своїй підприємницькій діяльності (з метою розміщення майстерень, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт автомобілів), суд приходить до висновку про те, що оспорюваний Договір за змістом фактичних відносин сторін є Договором оренди земельної ділянки.

При цьому, при укладанні спірного Договору сторони фактично виразили свою волю на укладання саме договору оренди землі, а не нерухомого майна, відмінного від земельної ділянки, відтак неналежне оформлення договору та відносин оренди у даному випадку є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі в користування саме земельної ділянки, а не державного нерухомого майна.

Слід зазначити, що закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Суд, встановивши удаваність правочину, визначає який насправді правочин вчинили сторони та застосовує відповідні норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини.

Оскільки судом встановлено, що спірний Договір є договором оренди землі, а його предметом є оренда земельної ділянки, то наявні підстави для застосовування законодавчих положень, передбачених для договору оренди землі.

Відносини, пов`язані з орендою землі, врегульовані Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими нормативно-правовими актами. Вказаними законодавчими актами визначено істотні умови та порядок укладання договорів оренди.

Згідно з частиною 2 статті 16 Закону України «Про оренду землі» укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За приписами статті 124 Земельного кодексу України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 Земельного кодексу України.

Частиною 6 статті 122 Земельного кодексу України визначено, що Київська міська державна адміністрація у межах її території передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування для всіх потреб.

Згідно статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» державні адміністрації наділені правом розпоряджатися землями державної власності відповідно до закону.

Згідно з частиною 8 статті 93 Закону України «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Водночас, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності (частини 1, 2 статті 92 Земельного кодексу України).

Обсяг прав землекористувачів визначений у статті 95 Земельного кодексу України, відповідно до якої землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди; д) користуватися іншими правами, передбаченими законом або договором.

Однак положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державною на здійснення таких функцій.

Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 21.06.2019 у справі № 910/22880/17, від 06.11.2019 у справі № 9І6/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21).

Конституційний Суд України у пункті 5.6 рішення від 22.09.2005 №5-рп/2005 у справі №1-17/2005 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) також наголосив, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Зокрема, власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені.

В контексті зазначеного судом враховані близькі за змістом правові позиції, викладені Верховним Судом у постановах від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, згідно яких державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.

У відповідності до витягу №186403996 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права власником земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082 (адреса м. Київ, проспект Перемоги, земельна ділянка 34) є держава Україна в особі Київської міської державної адміністрації. Правокористувачем на праві постійного користування даної земельної ділянки визначено Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, що також підтверджується державний актом на право постійного користування землею І-КВ № 007358.

Державний земельний кадастр як єдина геоінформаційна система відомостей про землі, їх цільове призначення та про розподіл земель між власниками і користувачами, містить інформацію про те, що суб`єктом права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082, яка розташована за адресою м. Київ, проспект Перемоги, 34, є Київська міська державна адміністрація (форма власності - державна).

Таким чином, у відповідності до вимог закону та правовстановлюючих документів правом на розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082 наділено Київську міську державну адміністрацію.

При цьому, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця як постійний користувач земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082 не наділений правом передавати її (або її частину) іншим особам, зокрема, в оплатне користування (оренду).

В свою чергу, норми земельного законодавства також не передбачають повноваження Регіонального відділення Фонду державного майна по місту Києву на розпорядження землями державної форми власності.

Так, положеннями статті 761 Цивільного кодексу України передбачено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, які належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Законом України «Про Фонд державного майна України» передбачено, що Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Статтею 5 Закону України «Про Фонд державного майна України» та Положенням про регіональне відділення Фонду державного майна України, затвердженим Наказом Фонду державного майна України № 678 від 15.05.2012 року (в редакції від 11.09.2020) визначені повноваження Фонду державного майна України.

Зокрема, згідно з пунктом 6 частини 1 статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України» до повноважень Фонду у сфері розпорядження земельними ділянками державної власності належить здійснення повноважень власника земельних ділянок державної власності, на яких розташовані об`єкти, що підлягають приватизації; повноваження щодо розпорядження земельними ділянками державної власності, на яких розташовані об`єкти, що підлягають приватизації; приймає рішення про внесення земельних ділянок державної власності, на яких розташовані об`єкти, що підлягають приватизації, до статутного капіталу господарських товариств.

Статтею 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено перелік об`єктів оренди. До переліку відповідних об`єктів земельні ділянки не внесені.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» закріплено, що приватизації не підлягають казенні підприємства та об`єкти, необхідні для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, та об`єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, в т.ч. заклади освіти, що фінансуються з державного бюджету.

При цьому, об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (подібний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).

Таким чином, до повноважень Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву не належать повноваження з приводу надання в оренду земельних ділянок державної форми власності освітнього призначення.

В свою чергу, докази прийняття Київською міською державною адміністрацією як уповноваженим органом рішення про передачу в оренду частини спірної земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082 на просп. Берестейському (Перемоги), 34, Товариству з обмеженою відповідальністю «Астренго» в матеріалах справи відсутні.

Зокрема, листом Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 20.02.2023 № 0570202/2-2234 поінформовано Київську міську прокуратуру про те, що Київською міською радою не вчинялись заходи цивільно-правового характеру, які передбачають надання згоди на передачу РВ ФДМ України по місту Києву частини земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082 в оренду ТОВ «Астренго».

Відповіддю Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 31.05.2023 № 0570202/2-7048 повідомлено Київську міську прокуратуру про те, що на реєстрацію до Департаменту та до управління документообігу та аналізу службової кореспонденції апарату виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) звернення від ТОВ «Астренго», ТОВ «Рейтинг Сегмент», Національного медичного університету імені О.О. Богомольця та Міністерства охорони здоров`я України про надання згоди на передачу в користування частини земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082 на просп. Берестейському, 34, не надходили.

Наявні в матеріалах справи інформація Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 24.03.2023 № 120/21-2021, лист Регіонального відділення Фонду державного майна по місту Києву від 18.11.2022 № 30-04/4846, лист Міністерства охорони здоров`я України № 10-14/28233/2-22 від 29.11.2022 також не містять відомостей про наявність рішень Київської міської державної адміністрації про надання згоди із надання в користування частини земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082.

Частиною 2 статті 203 Цивільного кодексу України закріплено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

З урахуванням викладеного, спірний договір укладено за відсутності належного обсягу повноважень у Орендодавця - Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву.

Таким чином, спірний Договір, наслідками укладання якого є надання ТОВ «Астренго» частини земельної ділянки за адресою м. Київ, проспект перемоги, 34 в оренду, є удаваним договором оренди земельної ділянки, та таким, що суперечить наведеним вимогам земельного законодавства з огляду на відсутність як у Регіонального відділення Фонду державного майна по місту Києву, так і у Національного медичного університету імені О.О. Богомольця відповідних правомочностей на розпорядження земельною ділянкою державної форми власності, що є достатньою правовою підставою для визнання Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №9121 від 19.08.2022 року недійсним.

Суд також зазначає, що стаття 80 Закону України "Про освіту" передбачає, що до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема, земельні ділянки.

Приписами частини 1 статті 70 Закону України "Про вищу освіту" передбачено, що матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності. Землекористування та реалізація прав власника земельних ділянок, у тому числі набуття відповідних прав на землю, здійснюються закладами вищої освіти відповідно до Земельного кодексу України.

Статутом Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я України №272 від 17.02.2021 року, передбачено, що університет заснований на державній формі власності (майно університету є державною власністю) та він є бюджетною неприбутковою установою. Основними напрямами діяльності Університету згідно з державним замовленням і договірними зобов`язаннями є підготовка висококваліфікованих фахівців за ступенями вищої освіти та фахової передвищої освіти.

Головними завданнями Університету є провадження на високому рівні освітньої діяльності, яка забезпечує здобуття особами вищої освіти відповідного ступеня за обраними ними спеціальностями; провадження наукової діяльності; проведення наукових досліджень.

Розділом 7 Статуту «Джерела надходження і порядок використання майна Університету» передбачено, що матеріально-технічна база Університету включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інші матеріальні цінності. Землекористування та реалізація прав власника земельних ділянок здійснюється Університетом відповідно до Земельного кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов`язані, зокрема, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Отже, основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання.

З матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082 надана Національному медичному університету імені О.О. Богомольця на праві постійного користування та має цільове призначення: «Освіта. Для експлуатації та обслуговування будівель і споруд».

В той же час, з заяви ТОВ «Рейтинг Сегмент» від 13.04.2021 року № 003/2, адресованої ректору Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, листів Міністерства охорони здоров`я України № 1558 від 28.07.2021 року та № 10-14/28233/2-22 від 29.11.2022 року вбачається, що метою спірного Договору оренди державного нерухомого майна виступає розміщення на земельній ділянці по проспекту перемоги 34 у м. Києві майстерень, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт автомобілів.

Таким чином, в порушення вимог чинного законодавства частину земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:88:061:0082 з цільовим призначенням «Освіта. Для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» передано в строкове, платне користування для здійснення підприємницької діяльності, не пов`язаної з освітою, тобто з порушенням цільового призначення.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Наразі, спірний Договір оренди не відповідає вимогам як земельного так і законодавства в сфері освіти в частині дотримання цільового використання землі, що є додатковою підставою для визнання його недійним.

З урахуванням вищевикладеного в сукупності суд доходить висновку, що за наслідками укладення оспорюваного Договору в частині передачі в оренду майна, що перебуває на балансі Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, що не відповідає цільовому призначенню земельної ділянки, за відсутності повноважень на вчинення такого правочину як у Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, так і у Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, за наявності ознак удаваного правочину інтереси держави як суб`єкта права власності на землі державної власності порушені сторонами Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 9121 від 19.08.2022 року, що є підставою для визнання правочину недійсним згідно ст.ст. 203, 235 ЦК України.

Разом з цим суд наголошує, що відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За приписами частин першої, другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб`єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі №469/1044/17, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18, від 15.06.2021 у справі №922/2416/17, від 22.06.2021 у справах №334/3161/17 і №200/606/18, від 29.06.2021 у справі №916/964/19, від 31.08.2021 у справі №903/1030/19, від 26.10.2021 у справі №766/20797/18, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, від 25.01.2022 у справі №143/591/20, від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, від 09.02.2022 у справі №910/6939/20, від 22.02.2022 у справі №761/36873/18).

Ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи, та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Аналогічний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі №925/642/19.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Пункт 4 частини другої зазначеної статті визначає такий спосіб захисту як відновлення становища, яке існувало до порушення.

Статтею 20 Господарського кодексу України визначено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються, зокрема, шляхом установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.

Тобто, такий спосіб захисту порушеного права та інтересу, як визнання правочину недійсним передбачений частиною другою статті 20 Господарського кодексу України та пунктом 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, тому звернення особи до суду з такою позовною вимогою як визнання договору недійсним відповідає вимогам статей 2, 14 ГПК України.

Відповідно до частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі визнання недійсним правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Тлумачення статті 216 Цивільного кодексу України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в статті 216 Цивільного кодексу України або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

В контексті наведеного суд також звертається до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 03.12.2021 у справі №906/1061/12, про те, що позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України, є належним способом захисту, який передбачений законом.

Водночас, вирішуючи питання про можливість задоволення такого позову, суд, з урахуванням конкретних обставин справи має визначитися із ефективністю обраного позивачем способу захисту - визначити наслідки визнання договору недійсним для держави, в інтересах якої прокурором подано позов, з`ясувати, яким чином будуть відновлені права держави як позивача, зокрема можливість проведення двосторонньої реституції, можливість проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, необхідність відшкодувати іншій стороні правочину вартість товару (робіт, послуг) чи збитки.

В свою чергу, визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

Предметом позову у даній справі є окрім визнання недійсним Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №9121 від 19.08.2022 року також зобов`язання звільнити та повернути Національному медичному університету імені О.О. Богомольця за актом повернення з оренди державне нерухоме майно - заасфальтовану ділянку, яка знаходиться між фізико - хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально - лабораторного корпусу, площею 870,00 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, проспект Берестейський (Перемоги), 34.

Разом з цим судом встановлено за матеріалами справи, що 10.03.2023 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву, Національним медичним університетом імені О.О. Богомольця та Товариством з обмеженою відповідальністю "Астренго" був укладений Договір №9121/02 про припинення договору оренди від 19.08.2022 року №9121, відповідно до пункту 1 якого чинність договору оренди від 19.08.2022 року № 9121 нерухомого майна, що належить до державної власності, загальною площею 870,00 кв.м, заасфальтова ділянка (ділянка знаходиться між фізико-хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально - лабораторного корпусу), яке знаходиться за адресою: м. Київ, проспект Перемоги, 34 та обліковується на балансі Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, достроково припинено за взаємною згодою сторін.

Договір оренди від 19.08.2022 року №9121 вважається припиненим з 10.03.2023 року (пункт 2 Договору № 9121/02 від 10.03.2023 року).

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Згідно з ч. 3 ст. 291 Господарського кодексу України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

У відповідності до частини 1 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України розірвання договору є підставою для припинення зобов`язання.

Згідно з частиною 2 статті 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частина 4 статті 291 Господарського кодексу України).

У відповідності до приписів статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Відповідно до статті 34 Закону України "Про оренду землі" у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором.

Згідно п.п. 12.6.6 п. 12.6 Договору договір припиняється за згодою сторін на підставі договору про припинення з дати підписання акта про повернення майна з оренди.

Так, 10.03.2023 року у зв`язку з розірванням Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №9121 від 19.08.2022 року сторонами складено Акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 10.03.2023 року, відповідно до якого Орендар передає, а Балансоутримувач з відома Орендодавця приймає із строкового платного користування нерухоме майно, що належить до державної власності, а саме: заасфальтовану ділянку (ділянка знаходиться між фізико-хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально-лабораторного корпусу) за адресою м. Київ, проспект Перемоги, 34.

Вказаний акт підписаний повноважними представниками орендаря, орендодавця і балансоутримувача та скріплений печатками сторін.

Відтак, зважаючи на встановлені судом обставини звільнення та повернення Національному медичному університету імені О.О. Богомольця за актом повернення з оренди державне нерухоме майно - заасфальтовану ділянку, яка знаходиться між фізико - хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально - лабораторного корпусу, площею 870,00 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, проспект Берестейський (Перемоги), 34, заявлена прокурором вимога про звільнення та повернення спірної земельної ділянки є такою, що фактично виконана сторонами спірного Договору на момент розгляду даної справи.

При цьому, з урахуванням встановлених судом підстав недійсності Договору, про які зазначено вище, та укладених на підставі недійсного, за висновками суду, Договору оренди - Договору № 9121/02 від 10.03.2023 року про припинення договору оренди від 19.08.2022 № 9121 та Акту від 10.03.2023 року про повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, судом під час розгляду даного спору надана оцінка фактичним обставинам справи саме щодо повернення та звільнення земельної ділянки.

Поряд із цим судом не приймаються до уваги посилання прокурора на наявність в провадженні Головного управління Національної поліції у м. Києві кримінального провадження № 42023100000000481, внесеного 03.10.2023 року до Єдиного реєстру кримінальних проваджень за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України, а саме за фактом встановлення прокурором можливого підроблення невстановленими службовими особами РВ ФДУ у м. Києві, НМУ імені О.О. Богомольця, ТОВ «Астренго» договору про припинення оренди державного майна № 9121/02 від 10.03.2023 року, як на підставу неможливості вирішення спору по суті з урахуванням вказаних Договору про припинення договору оренди та акту про повернення майна як таких, дати укладення яких є підробленими, оскільки на час розгляду даної справи по суті з моменту порушення 03.10.2023 року досудового розслідування в кримінальному провадженні № 42023100000000481 відсутні будь-які докази, окрім постановлення 30.10.2023 року слідчим суддею Голосіївського районного суду міста Києва Мазур Ю.Ю. у справі № 752/22226/23 ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів, щодо проведення процесуальних дій в межах даного кримінального провадження та/або наявні документи на підтвердження/спростування факту повернення земельної ділянки Товариством з обмеженою відповідальністю «Астренго», зокрема, за наслідками призначення і проведення почеркознавчої експертизи.

Таким чином, враховуючи встановлені судом під час розгляду даної справи обставини справи, зокрема, щодо повернення з оренди державного майна - заасфальтованої ділянки, яка знаходиться між фізико - хімічним корпусом і недобудованою будівлею навчально - лабораторного корпусу, площею 870,00 кв.м, розташованої за адресою: м. Київ, проспект Берестейський (Перемоги), 34, приймаючи до уваги неможливість встановлення іншої дати укладення Договору про розірвання та акту про повернення майна з оренди, ніж зазначена 10.03.2023 року, судом з урахуванням висновків про недійсність Договору оренди зазначається, що предмет оренди - заасфальтована ділянка загальною площею 870,00 кв.м фактично повернута орендодавцеві за Договором.

Отже, оскільки предмет позову у вказаній частині був відсутній до моменту звернення прокурора до суду з позовною заявою, зазначена обставина тягне за собою відмову в позові в частині зобов`язання ТОВ «Астренго» звільнити та повернути Національному медичному університету імені О.О. Богомольця за актом повернення з оренди державне нерухоме майно - заасфальтовану ділянку, а не закриття провадження у справі.

Так, у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

Отже, при розгляді позову про визнання недійсним правочину судом має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого прокурор звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

Враховуючи встановлені під час розгляду обставини справи суд зазначає, що визнання недійсним вже виконаного договору в даному випадку не відновить порушені інтереси держави, позаяк прокурором у даному спорі одночасно з вимогою про визнання недійсним Договору не заявлено вимоги про односторонню реституцію або відшкодування збитків чи стягнення всього, отриманого орендодавцем, в дохід держави, відтак порушення порядку укладення Договору оренди не може бути виправлено шляхом визнання недійсним такого договору, враховуючи, що вирішуючи такий спір суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи.

Ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18, постанові Верховного Суду від 30.01.2019 р. у справі №912/2185/16.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 зазначає про неприпустимість штучного подвоєння судового процесу.

Таким чином, задоволення позовної вимоги про визнання спірного Договору недійсним, який на момент розгляду справи був виконаний та достроково розірваний за згодою сторін, а передана за договором земельна ділянка (заасфальтована ділянка площею 870,00 кв.м.) - повернута балансоутримувачу, не призведе до захисту інтересів держави, оскільки наразі будь-яке порушення прав держави на час розгляду справи судом відсутнє.

При цьому суд враховує, що прокурором не надано доказів визнання недійсним в судовому порядку Договору №9121/02 від 10.03.2023 року про припинення договору оренди від 19.08.2022 року №9121, а також доказу встановленого відповідним обвинувальним вирком суду вчинення посадовими особами РВ ФДМУ у м. Києві, Національного університету імені О.О. Богомольця та ТОВ "Астренго" кримінального правопорушення за фактом підроблення Договору №9121/02 від 10.03.2023 року.

За таких обставин, суд, дослідивши зібрані в справі докази в їх сукупності, дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в зв`язку з неефективністю обраного прокурором способу захисту прав та інтересів держави.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Суд зазначає, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні статті 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, суд вважає за необхідне відмовити позивачу в задоволенні позову в повному обсязі.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на позивача.

Керуючись ст.ст. 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 05 квітня 2024 року.

Суддя А.М. Селівон