Рішення

від 21.03.2024 по справі 910/5972/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.03.2024Справа № 910/5972/18

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" (м. Київ)

до Фізичної особи-підприємця Кушніренко Тараса Анатолійовича (м. Київ)

про визнання недійсним договору, додаткової угоди до нього, визнання недійсним актів приймання-здачі виконаних робіт, стягнення 175 244,00 грн,

Суддя Ващенко Т.М.

Секретар судового засідання Шаповалов А.М.

Представники учасників справи:

Від позивача: не з`явився

Від відповідача: Звонарьов В.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Кушніренко Тараса Анатолійовича про:

- визнання недійсним договору підряду на ремонтні та прибиральні роботи №1 від 01 вересня 2016 року, що був укладений Товариством з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" та Фізичною особою-підприємцем Кушніренко Тарасом Анатолійовичем;

- визнання недійсною додаткової угоди до договору підряду на ремонтні та прибиральні роботи №1 від 01.09.2016 року;

- визнання недійсними актів приймання-здачі виконаних робіт № 01 від 12.10.2016, № 02 від 30.10.2016, № 03 від 30.11.2016, № 04 від 30.12.2016, № 01 від 30.01.2017, № 02 від 28.02.2017, № 03 від 30.03.2017, № 04 від 30.04.2017, № 05 від 31.05.2017, № 06 від 30.06.2017 та № 07 від 31.07.2017.

- застосування наслідків недійсності документів, а саме повернення Товариству з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" сплачені ним грошові кошти в розмірі 175.244,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано приписами статей 92, 203, 207, 215, 228, 234,843 ЦК України, статей 180, 181 ГК України та безпідставністю отримання відповідачем пред`явлених до стягнення грошових коштів.

Одночасно з позовною заявою Товариство з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" подало заяву про забезпечення позову та витребування доказів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.05.2018 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" про забезпечення позову на підставі ст. 140 ГПК України повернуто заявнику.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.05.2018 вказану позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк та спосіб усунення недоліків позовної заяви.

05.06.2018 у встановлений судом строк від позивача надійшло клопотання про усунення недоліків.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2018 відкрито провадження у справі № 910/5972/18 та призначено підготовче засідання на 03.07.2018.

У судовому засіданні 03.07.2018 розглянуто клопотання позивача про витребування у відповідача доказів, яке судом задоволено.

03.07.2018 судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 24.07.2018.

04.07.2018 відповідачем було подано відзив на позов, в якій Фізична особа-підприємець Кушніренко Тарас Анатолійович проти позову заперечує з підстав того, що рішенням Макарівського районного суду Київської області від 17.07.15. у справі №370/890/15-ц поновлено на посаді директора ТОВ "Плато Плюс" ОСОБА_1, додатковим рішенням Макарівського районного суду Київської області від 03.10.16. № 370/890/15-ц зобов`язано відділ з питань державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації відновити відомості про юридичну особу в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань в частині керівника ТОВ "Плато Плюс" ОСОБА_1 від 21.01.15. Відповідач наголошує, що ОСОБА_1 є чинним директором позивача на підставі діючого рішення суду у справі № 970/890/15-ц.

18.07.2018 через канцелярію суду позивачем подано відповідь на відзив.

24.07.2018 фізичною особою ОСОБА_1 подано клопотання про залучення його в якості третьої особи на стороні позивача та позивачем за підписом ОСОБА_1 подано відмову від позову, заперечення на відповідь на відзив.

Положеннями частини 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частина 2 вищевказаної норми процесуального права передбачає, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) - на будь-якій стадії судового процесу.

Згідно з частинами 1, 3 статті 191 Господарського процесуального кодексу України позивач може відмовитися від позову на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє (частина 5 статті 191 Господарського процесуального кодексу України).

Аналіз приписів статті 191 Господарського процесуального кодексу України дає підстави дійти висновку, що підставами відмови господарським судом у задоволенні заяви про відмову від позову є:

- представник відповідної сторони обмежений у повноваженнях на вчинення процесуальної дії (відмови від позову);

- відмова позивача від позову у справі, в якій особу представляє її законний представник, суперечить інтересам особи, яку він представляє.

Розглянувши подану фізичною особою ОСОБА_1 заяву про відмову від позову, суд не вбачає підстав для її задоволення.

Зважаючи на необґрунтованість доводів, викладених у клопотанні ОСОБА_1 про залучення його в якості третьої особи на стороні позивача, суд відмовив у задоволенні клопотання.

Відповідач, 24.07.2018 через відділ діловодства суду подав письмову заяву про долучення документів до матеріалів справи.

24.07.2018 судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та оголошення перерви в підготовчому засіданні до 28.08.2018.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.08.2018 зупинено провадження у справі №910/5972/18 до набрання законної сили судовим рішенням, прийнятим Верховним судом України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 370/890/15-ц (провадження № 61-2174зпв18).

Оскільки судове рішення, прийняте Верховним судом України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №370/890/15-ц набрало законної сили, ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.07.2023 провадження у справі №910/5972/18 поновлено, призначено підготовче засідання на 27.07.2023.

У підготовче засідання 27.07.2023 представники сторін не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, у зв`язку з чим підготовче засідання відкладено до 12.09.2023.

24.08.2023 відповідач подав до суду додаткові пояснення.

11.09.2023 через канцелярію суду позивач подав додаткові пояснення.

12.09.2023 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 10.10.2023.

09.10.2023 позивач через підсистему "Електронний суд" подав клопотання про долучення до матеріалів справи доказів.

10.10.2023 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 02.11.2023.

25.10.2023 до суду від позивача надійшли документи для долучення до матеріалів справи.

31.10.2023 через канцелярію від ОСОБА_2 надійшов витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 30.10.2023.

02.11.2023 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 30.11.2023.

30.11.2023 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви до 16.01.2024.

16.01.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 06.02.2024.

05.02.2024 через підсистему "Електронний суд" відповідач подав клопотання про стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу.

У зв`язку з перебуванням судді Ващенко Т.М. у відпустці, ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.02.2024 судове засідання призначено на 29.02.2024.

28.02.2024 до суду надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" про зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги адвоката.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.02.2024 клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" про зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги адвоката на підставі ч. 4 ст. 170 ГПК України повернуто заявнику без розгляду.

29.02.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 21.03.2024.

19.03.2024 через підсистему "Електронний суд" позивачем подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з тим, що представник перебуває на лікарняному.

При дослідженні матеріалів справи, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для відкладення розгляду справи з огляду на те, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення відповідного клопотання чи заяви у такому судовому засіданні, тоді як неявка у судове засідання однієї із сторін, належним чином повідомленої про час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи у судовому засіданні.

Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 21.03.2024 представник відповідача проти позову заперечував.

21.03.2024 суд, по виходу з нарадчої кімнати, проголосив вступну та резолютивну частини рішення та повідомив, що повне рішення буде складено у строк, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Товариством з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" (далі - замовник, позивач) та Фізичною особою-підприємцем Кушніренко Тарасом Анатолійовичем (далі-виконавець, відповідач) 01.09.2016 укладено договір підряду на ремонтні роботи № 1(далі - договір), відповідно до п. п. 1.1 та 1.2 якого сторони узгодили, що виконавець зобов`язується виконати ремонтні та прибиральні роботи у приміщеннях та на території цілісного майнового комплексу, який належить замовнику та розташований за адресою: м. Київ, вул. Новопирогівська 62 А, а замовник оплатити виконані роботи в термін, обумовлений у даному договорі. Обсяги робіт вказані у актах виконаних робіт.

Відповідно до п. п. 2.1-2.3 термін початку робіт 01.09.2016. Термін завершення робіт 31.12.2016 року. Після закінчення етапів виконання робіт, сторони підписують акти прийому-передачі виконаних робіт з інформацією про виконані роботи та використані матеріали. Замовник підписує акт за умови, що роботи виконані якісно і претензій до виконавця не має.

За умовами п.п. 3.1-3.3 договору сторони встановили, що ціни за роботу встановлені в актах виконаних робіт. Замовник оплачує виконавцю тільки за фактичну якісну зроблену роботу. Розрахунок відбувається за фактично виконаний протягом місяця об`єм робіт до 10 числа наступного місяця.

Пунктами 5.1 та 6.1 договору встановлено, що цей договір вступає в дію з моменту підписання його сторонами. Зміни, припинення дії та подовження терміну дії договору здійснюється за письмовою згодою сторін.

Додатковою угодою від 30.12.2016 сторонами погоджено продовжити термін дії договору підряду на ремонтні роботи № 1 від 01.09.2016 на період з 01.01.2017 по 31.12.2017.

Дослідивши зміст укладеного між сторонами договору, суд дійшов висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором підряду.

Згідно статті 837 Цивільного кодексу України, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Частина 1 ст. 843 Цивільного кодексу України передбачає, що у договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення.

Згідно до ст. 854 Цивільного кодексу України, якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов`язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.

Частина четверта статті 882 Цивільного кодексу України передбачає, що передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформлюється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною.

Як свідчать матеріали справи, на виконання умов договору, відповідачем надано послуги прибирання території, а позивачем прийнято їх на загальну суму 175 244,00 грн. Зазначені обставини підтверджуються актами приймання - здачі виконаних робіт, зокрема № 01 від 12.10.2016 на суму 5 600,00 грн., № 02 від 30.10.2016 на суму 7 700,00 грн., № 03 від 30.11.2016 на суму 6 800,00 грн., № 04 від 30.12.2016 на суму 9 500,00 грн., № 01 від 30.01.2017 на суму 17 724,00 грн., № 02 від 28.02.2017 на суму 17 000,00 грн., № 03 від 30.03.2017 на суму 25 640,00 грн., № 04 від 30.04.2017 на суму 21 320,00 грн., № 05 від 31.05.2017 на суму 21 320,00 грн., № 06 від 30.06.2017 на суму 21 320,00 грн. та № 07 від 31.07.2017 на суму 21 320,00 грн.

Зазначені акти з боку позивача підписані та скріплені печаткою товариства без зауважень та заперечень, що, у відповідності до умов договору (п. 2.3), фактично підтверджує виконання відповідачем робіт, а також засвідчує факт відсутності до відповідача претензій щодо надання послуг. Акти підписані зі сторони Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" директором - ОСОБА_1. без будь-яких зауважень та заперечень.

Обґрунтовуючи підставу звернення з позовом про визнання недійсним договору, додаткової угоди та актів, Товариство з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" зазначило, що оспорювані правочини підписані зі сторони товариства неуповноваженою особою, оскільки директором товариства як на час підписання оспорюваного договору, так і на час прийняття виконаних робіт відповідачем, була ОСОБА_3 . Також позивач вказує на ознаки фіктивності оспорюваних правочинів, оскільки послуги фактично не надавались позивачу. За наведеного, позивач на підставі ч. 2, ч. 5 ст. 203, ст. 215, ст. 234 ЦК України, просив суд визнати недійсним вказані правочини.

Стаття 509 Цивільного кодексу України визначає, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статей 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.

Зобов`язання, в силу вимог статей 526, 525 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 527 Цивільного кодексу України визначено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, підлягає встановленню наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, за результатами вирішення спору в судовому рішенні вказується в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до положень ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу припису зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Отже, фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Таким чином, для визнання зобов`язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28.02.2018 у справі № 909/330/16).

При цьому, фіктивний правочин визнається недійсним внаслідок того, що він не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, визначених в ч. 5 ст. 203 ЦК України, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Також у фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Звертаючись з даним позовом ТОВ "Плато Плюс" жодними доводами і доказами, в порядку ст. 74 ГПК України, не доведено наявності обставин того, що в діях сторін при укладенні спірних правочинів має місце наявність умислу, а також і те, що обидві сторони не мали наміру створити правові наслідки на момент їх вчинення. При цьому, суд зауважує, що невиконання відповідачем умов договору підряду на ремонтні та прибиральні роботи №1 від 01 вересня 2016 року, що також позивачем належними засобами доказування не доведено, не може свідчити про фіктивність оспорюваних правочинів.

Щодо недійсності правочину на підставі ч. 2 ст. 203, ст. 215 ЦК України, господарським судом встановлено таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За змістом ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов`язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи, не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов`язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 17.07.2015 у справі №370/890/15-ц були задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс", а саме: поновлено його на посаді директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" та скасовано наказ №1-к від 21.01.2015 про покладення обов`язків керівника підприємства на ОСОБА_3 .

Додатковим рішенням Макарівського районного суду Київської області від 03.10.2016 вимогу ОСОБА_1 про зобов`язання реєстраційної служби відновити відомості в реєстрі в частині керівника Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано Відділ з питань державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації відновити відомості про юридичну особу в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань в частині керівника Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" ОСОБА_1 від 21.01.2015.

Відповідно до ч.1 ст.8 Конституції України: "В Україні визнається і діє принцип верховенства права."

В силу положень ч.1 ст.129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Основними засадами судочинства є:

1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

2) забезпечення доведеності вини;

3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;

5) забезпечення обвинуваченому права на захист;

6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

7) розумні строки розгляду справи судом;

8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення;

9) обов`язковість судового рішення.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24.01.2017 рішення Макарівського районного суду Київської області від 17.07.2015 та додаткове рішення Макарівського районного суду Київської області від 03.10.2016 залишено без змін.

Ухвала Апеляційного суду Київської області від 24.01.2017 у цивільній справі №370/890/15-ц переглянута Великою Палатою Верховного Суду та постановою від 05.12.2018 відмовлено в задоволенні заяви.

В подальшому, рішення Макарівського районного суду Київської області від 23.08.2019 заяву ОСОБА_3 про перегляд у зв`язку з нововиявленими обставинами рішення Макарівського районного суду Київської області від 17.07.2015 року, додаткового рішення Макарівського районного суду Київської області від 03.10.2016 року, додаткового рішення Макарівського районного суду Київської області від 09.12.2016 року у справі №370/890/15-ц задоволено.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у справі №370/890/15-ц відмовлено у повному обсязі.

Постановою Київського апеляційного суду від 22.01.2020 апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , задоволено частково. Рішення Макарівського районного суду Київської області від 23 серпня 2019 року скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постановою Верховного суду від 13 січня 2021 року постанову Київського апеляційного суду від 22 січня 2020 року залишено без змін.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 18.03.2021 заяву ОСОБА_3 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Макарівського районного суду Київської області від 17.07.2015 року, додаткового рішення цього ж суду від 03.10.2016 року, додаткового рішення цього ж суду від 09.12.2016 року - задоволено.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 17.07.2015 року, Додаткове рішення Макарівського районного суду Київської області від 03.10.2016 року, Додаткове рішення Макарівського районного суду Київської області від 09.12.2016 року - скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного суду від 08.07.2021 року рішення Макарівського районного суду Київської області від 18 березня 2021 року залишено без змін.

Постановою Верховного суду від від 29.06.2022 року рішення Макарівського районного суду Київської області від 18 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 липня 2021 року залишено без змін. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у цій справі зазначено, що судами при ухвалення рішень, про перегляд яких за нововиявленими обставинами ОСОБА_3 подано заяву, визначальним під час вирішення судом питання про поновлення на посаді позивача визнано обставини, встановлені судовими рішеннями у господарській справі №910/3353/15-г про визнання незаконним і скасування рішення загальних зборів ТОВ "Плато плюс" про його звільнення.

Однак, в матеріалах справи міститься доданий позивачем до позовної заяви лист від 13.11.2017 № 2, адресований ОСОБА_1 , в якому позивач зазначив, що відповідно до витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань останній був директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс", зокрема, з 20.04.2016 по 23.10.2017.

Також до матеріалів справи представлено лист Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 17.10.2018 № 100.100/он/к-156/4-3522 відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань керівником ТОВ "Плато Плюс" за період з 02.09.2015 по 23.10.2017 значилися: з 31.08.2015 по 14.04.2016 - ОСОБА_1 ; з 14.04.2016 по 18.04.2016 - ОСОБА_3 ; з 18.04.2016 (з 11 год. до 17 год.) - ОСОБА_1 ; з 18.04.2016 (з 17 год.) по 20.04.2016 - ОСОБА_3 ; з 20.04.2016 по 23.10.2017 - ОСОБА_1 .

За результатами дослідження матеріалів справи, судом також було встановлено, що Листом № 2 від 13.11.2017 ТОВ "Плато Плюс" за підписом ОСОБА_3 позивачем визнано, що у відповідності до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 був директором товариства, зокрема, з 20.04.2016 по 23.10.2017. Тобто на момент укладення ТОВ "Плато Плюс" договір про надання адміністративних послуг та складання між сторонами актів приймання-передачі.

Окрім того, на розгляді Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/16/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" до Фізичної особи-підприємця Кушніренко Тараса Анатолійовича про повернення коштів у сумі 175 244,00 грн. за договором про надання послуг підряду на ремонтні роботи № 1 від 01.09.2016.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.03.2018 у справі №910/16/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.07.2018, у задоволенні позову було відмовлено з огляду на встановлення судом, що сторони своїми діями по наданню і прийняттю послуг та здійснення позивачем їх оплати, підтвердили свій намір щодо встановлення між ними господарських відносин на умовах договору про надання послуг підряду на ремонтні роботи № 1 від 01.09.2016.

Відповідно до ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину (аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 16.05.2018 у справі 910/1163/17, від 16.05.2018 у справі № 910/1163/17, від 25.04.2018 у справі № 910/9915/17).

Як свідчать матеріали справи, на виконання умов договору про надання послуг прибирання території, Фізичною особою-підприємцем Кушніренко Тарасом Анатолійовичем надано, а Товариством з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" прийнято виконання комплексу щоденних офісних адміністративних послуг, про що свідчать акти приймання-здачі виконаних робіт № 01 від 12.10.2016 на суму 5 600,00 грн., № 02 від 30.10.2016 на суму 7 700,00 грн., № 03 від 30.11.2016 на суму 6 800,00 грн., № 04 від 30.12.2016 на суму 9 500,00 грн., № 01 від 30.01.2017 на суму 17 724,00 грн., № 02 від 28.02.2017 на суму 17 000,00 грн., № 03 від 30.03.2017 на суму 25 640,00 грн., № 04 від 30.04.2017 на суму 21 320,00 грн., № 05 від 31.05.2017 на суму 21 320,00 грн., № 06 від 30.06.2017 на суму 21 320,00 грн. та № 07 від 31.07.2017 на суму 21 320,00 грн.

Як встановлено судом, позивачем здійснювалось перерахування грошових коштів Фізичній особі-підприємцю Кушніренко Тарасу Анатолійович із чітким призначенням платежу. Доказів того, що розпорядження з перерахування позивачем на рахунок Фізичної особи-підприємця Кушніренко Тараса Анатолійовича коштів в сумі 175244,00 грн здійснено неуповноваженою собою Товариства з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс" не надано.

Судом також встановлено, що вказані кошти були прийняті відповідачем, доказів повернення позивачу цих коштів, як безпідставно перерахованих, матеріали справи не містять.

Враховуючи вищенаведені норми чинного законодавства та встановлені у даній справі обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що обома сторонами були вчинені юридично значимі дії, спрямовані на схвалення оспорюваного правочину, а відтак сторони бажали настання правових наслідків, які обумовлені договором про надання послуг, що виключає можливість визнання такого правочину недійсним на підставі приписів ч. ч. 2, 5 ст. 203 ЦК України.

Надані позивачем витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомості про особу директора товариства, не спростовують встановлених обставин схвалення товариством спірних правочинів.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 ЦК України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

Позивач належними та допустимими доказами не навів та не довів суду фіктивності спірного правочину.

Відповідно до п. 5 ст. 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Враховуючи відсутність підстав для визнання недійсним договору, відсутні підстави для визнання недійсною додаткової угоди.

Оскільки вимога позивача до відповідача про застосування наслідків недійсності документів, а саме повернення Товариству з обмеженою відповідальністю "Плато Плюс", сплачених ним грошових коштів в розмірі 175.244,00 грн., шляхом їх перерахування за реквізитами, є похідною від його позовної вимоги до відповідача про визнання недійсними договору №1 від 01.09.2016 року, що в свою чергу є безпідставною, суд не вбачає підстав для задоволення позову в цій частині.

Так само, суд відмовляє і в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними актів приймання-здачі виконаних робіт № 01 від 12.10.2016, № 02 від 30.10.2016, № 03 від 30.11.2016, № 04 від 30.12.2016, № 01 від 30.01.2017, № 02 від 28.02.2017, № 03 від 30.03.2017, № 04 від 30.04.2017, № 05 від 31.05.2017, № 06 від 30.06.2017 та № 07 від 31.07.2017, як необґрунтованих та безпідставних.

При цьому суд звертає увагу на наступне.

Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України.

Конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних.

Порядок судового захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів визначається законом.

Відповідно до ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ГПК України).

Положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України визначають, що кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Положеннями ст. 20 ГК України та ст. 16 ЦК України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, дійшовши висновку про безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.

Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 та від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц.

Суд встановив, що позовні вимоги про визнання недійсними актів приймання-здачі виконаних робіт не є належним та ефективним способом захисту прав позивача чи його охоронюваних законом інтересів, і така вимога не може бути задоволена судом.

За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Приймаючи до уваги вищевикладене в сукупності, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку з відмовою у задоволенні позову витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 202, 231, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Повний текст рішення складено 09.04.2024.

Суддя Т.М. Ващенко